Справа № 420/14944/24
19 липня 2024 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Самойлюк Г.П., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення № 42-24 від 22.03.2024 р., зобов'язання прийняти рішення, -
До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, в якому позивач просить:
визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 42-24 від 22.03.2024 р. про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення відносно громадянина Нігерії ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що рішенням відповідача № 42-24 від 22.03.2024 р. протиправно відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При прийнятті рішення безпідставно не прийнято до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності (Нігерії). Позивач акцентував увагу на тому, що у разі його повернення до Нігерії його життю та свободі загрожуватиме небезпека, що суперечить вимогам ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р., згідно якої нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність поводженню або покаранню. На думку позивача, оскаржуване рішення відповідача є протиправним, оскільки позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; повідомив усі важливі факти, що були в нього; позивач заслуговує на довіру, оскільки щодо нього не виявлено компроментуючої інформації.
Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву від 11.06.2024р. (вх. № 22977/24), в якому в обґрунтування правової позиції зазначено, що у позивача відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, які визначені п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Відповідач зазначає, що підтверджено відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Так, під час розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків у країні походження його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками. Подана позивачем історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а отримана від останнього інформація щодо причин виїзду з країни походження є суперечливою, що суттєво вплинуло на прийняття відповідачем оскаржуваного рішення.
Ухвалою від 20.05.2024р. відкрито провадження в адміністративній справі та визначено, що розгляд справи буде проводитись за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи на підставі ст. 262 КАС України у межах строків, визначених ст. 258 КАС України та з урахуванням встановлених сторонам строків для подання заяв по суті.
За приписами ч.5 ст. 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Відповідно до п.10 ч.1 ст.4 КАС України письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом.
Відтак, справу розглянуто в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд,
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; місце народження: Федеративна Республіка Нігерія (місто Ібадан); громадянство / підданство .
У вересні 2018 р. позивач легально прибув на територію України авіарейсом Лагос (Нігерія) - Одеса, міжнародний аеропорт «Одеса» (Україна), на підставі паспортного документу гр. Нігерії серії А 09068952 (термін дії 02.03.2018р. - 01.02.2023 р.) та оформленої багаторазової візи типу «D» серії (М) Y 06475332. На підставі відповідної багаторазової візи на навчання позивача було документовано посвідкою на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_1 , скасованої 07.06.2021 р.
08.02.2023 р. ОСОБА_1 вперше звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні, зазначивши, що він є громадянином Нігерії (штат ОСОБА_2 , Південно-Західний регіон), легально прибув на територію України авіарейсом Лагос (Нігерія) - Одеса, міжнародний аеропорт «Одеса» (Україна), на підставі національного паспортного документа та оформленої багаторазової візи на навчання. Заявник зазначив про неможливість повернення до країни громадянської належності через події, що відбуваються у Нігерії. Крім того, в обґрунтування заяви ОСОБА_1 зазначив, що він бажає перебувати на території України легально, а у випадку повернення до Нігерії йому загрожуватиме небезпека, так як його можуть викрасти «пастухи ОСОБА_3 », або вбити представники терористичного угрупування «Боко Харам».
За результатами розгляду заяви позивача та проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача, наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 34 від 16.02.2023 р. позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17.05.2023 р. у справі № 420/3829/23 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу № 34 від 16.02.2023 р., зобов'язання вчинити певні дії відмовлено.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2023 р. у справі № 420/3829/23 рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17.05.2023 р. залишено без змін.
Ухвалою Верховного Суду від 31.08.2023 р. у справі № 420/3829/23 касаційну скаргу повернуто особі, яка її подала.
07.11.2023 р. ОСОБА_1 вдруге звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні, зазначивши, що у 2023 р. з його батьками втрачено зв'язок, також заявник додав роздруківку з Інтернету за 2023 р., статті засобів масової інформації, в яких висвітлено події не вибіркового характеру, пов'язані з діяльністю терористичного угрупування «Боко Харам».
15.02.2024 р. за результатами розгляду особової справи позивача (№ 2023OD0057) Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області складено висновок про доцільність відмовити у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, гр. ОСОБА_4 (лат. Agbesuyi ОСОБА_5 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пп.1, 13 ч.1 ст.13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.
Так, зокрема, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження, посадові особи Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області дійшли висновку, що факти повідомлені заявником не є підставою для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до умов пп.1, 13 ч.1 ст.13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
22.03.2024 р. Державною міграційною службою України прийнято рішення № 42-24 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Нігерії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України № 42-24 від 22.03.2024 р., позивач звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з наступного.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Виходячи із змісту ч.5 ст.10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч.6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідач - Державна міграційна служба України відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого Указом Президента України №405/2011 від 06.04.2011 р., є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України. ДМС України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Пунктом 2 вказаного Положення визначено, що ДМС України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства внутрішніх справ України, іншими актами законодавства України, дорученнями Президента України та Міністра, а також цим Положенням.
Згідно п.7 Положення ДМС України здійснює свої повноваження безпосередньо та через головні управління (управління) міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управління, відділи (сектори) міграційної служби в районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення.
Відповідно до ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Стаття 7 КАС України визначає необхідність використовування принципу законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Законом України № 1185-XIV від 21.10.1999р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951р., п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 цієї ж статті Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Згідно абз.5 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з ч.7 ст.7 вказаного Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Згідно з ч.11 ст. 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Аналізуючи зміст п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", суд вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від заявника, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Висновком Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 15.02.2024 р. за результатами розгляду особової справи позивача (№ 2023OD0057) обґрунтовано доцільність відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Нігерії ОСОБА_1 (лат. Agbesuyi ОСОБА_5 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пп.1, 13 ч.1 ст.13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" відсутні.
Матеріали особової справи позивача свідчать про відсутність доведених позивачем фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження.
Відповідно до ч.1 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач всупереч наведеним приписам чинного законодавства із заявою про надання захисту в Україні звернувся зі зволіканням.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 у вересні 2018 р. легально прибув на територію України авіарейсом Лагос (Нігерія) - Одеса, міжнародний аеропорт «Одеса» (Україна), на підставі паспортного документу гр. Нігерії серії А 09068952 (термін дії 02.03.2018р. - 01.02.2023 р.) та оформленої багаторазової візи типу «D» серії (М) Y 06475332. На підставі відповідної багаторазової візи на навчання позивача було документовано посвідкою на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_1 , скасованої 07.06.2021 р.
Так, 07.06.2021р. на підставі рішення ГУДМС в Одеській області посвідка на тимчасове проживання ОСОБА_1 скасована у зв'язку з відрахуванням його з закладу освіти.
За приписами п. 67 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №322 від 25.04.2018 р., після закінчення строку дії посвідки іноземець та особа без громадянства зобов'язані в семиденний строк зняти з реєстрації місце проживання та виїхати за межі України. При цьому посвідка здається до територіального органу/територіального підрозділу ДМС.
Таким чином, з 08.06.2021р. позивач перебував на території України нелегально. Лише 08.02.2023р., тобто через 4 роки та 5 місяців після потрапляння на територію України та перебування на території України нелегально з 08.06.2021р., позивач вперше звернувся ГУ ДМС в Одеській області із заявою про надання міжнародного захисту.
Суд враховує, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Правові висновки аналогічного змісту викладені Верховним Судом, зокрема, в постанові від 16.02.2018 р. у справі №825/608/17, у постанові від 11.10.2018 р. у справі №815/1892/17.
Водночас, судом з'ясовано, що виїзд ОСОБА_1 з країни громадянської належності, за словам заявника, відбувся з метою навчання у навчальному закладі на території України. Однак, як встановлено судом, шукач захисту із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся із зволіканнями, про зазначене свідчить обставина нелегального перебування заявника на території України з 08.06.2021р. до моменту звернення до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області 08.02.2023р., у зв'язку з чим за порушення правил перебування іноземців в Україні (проживання без документів на право проживання в Україні) по відношенню до заявника було складено протокол про адміністративне правопорушення ПР МОД №009481 від 06.02.2023р., згідно зі ст. 203 КУпАП та прийнято постанову про накладення адміністративного стягнення НП МОД №009572 від 06.02.2023р.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, звертаючись з заявою про надання міжнародного захисту вперше, заявник зазначав про неможливість повернення до країни громадянської належності через події, що відбуваються у Нігерії. Крім того, в обґрунтування заяви ОСОБА_1 зазначив, що він бажає перебувати на території України легально, а у випадку повернення до Нігерії йому загрожуватиме небезпека, так як його можуть викрасти «пастухи Фулані», або вбити представники терористичного угрупування «Боко Харам».
Вищевказані підстави для надання захисту в Україні були предметом розгляду органами міграційної служби під час первинного звернення позивача за захистом 08.02.2023 р. і оцінка цим доводам була надана судом першої та апеляційної інстанцій у справі №420/3829/23, під час оскарження позивачем рішення ГУ ДМС в Одеській області № 34 від 16.02.2023 р.
Так, Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17.05.2023 р. у справі № 420/3829/23 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії № 34 від 16.02.2023 р. відмовлено.
Аналізом матеріалів особової справи позивача неможливо обґрунтувати причин виїзду до України та неможливості добровільного повернення позивача до Нігерії з позиції надання міжнародного захисту в Україні, оскільки ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця відповідності до п. 13 ч.1 ст.13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Крім того, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження щодо позивача можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні, згідно визначення п.13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у зв'язку з відсутністю доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, є суперечливими та непослідовними. Заявником не повідомлено обставин, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Висловлені заявником твердження щодо наявної загрози для нього у випадку повернення на Батьківщину не прийнято органом ДМС в якості підстави для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, враховуючи проведений аналіз наявних документів, твердження позивача під час проведених процедур, опрацьовану інформацію за країною походження особи з достовірних джерел.
Суд вважає безпідставним посилання позивача на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Нігерії, оскільки сама по собі інформація по країні походження не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись з відповідною заявою без наявності передбачених на це законодавством підстав для конкретної особи, яка звернулась за захистом. Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постановах від 06.03.2019р. у справі № 826/14576/16, від 04.03.2019р. у справі №815/2505/17.
Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).
Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Позивач не відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою внаслідок таких побоювань. Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, така особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Як встановлено судом, відомості щодо громадянства та установчі дані позивача в органі міграційної служби підтверджено оригіналом паспортного документа громадянина Федеративної Республіки Нігерії для виїзду за кордон серії НОМЕР_2 (період дії : 04.09.2023 - 03.09.2028 рр.), орган видачі Посольство Республіки Нігерія, виданий посольством Республіки Нігерія у м. Анкара, Турецька Республіка. За етнічною належністю позивач належить до племені «йоруба». Органом міграційної служби встановлено, що шукач захисту не має належності до окремої соціальної групи, політичні переконання відсутні; ані позивач, ані його близькі родичі ніколи не належали до жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій як на території Нігерії, так і поза межами країни громадянської належності, що підтверджено за результатами опитування ( арк. 6 анкетування від 09.11.2023р., арк. 7 протоколу від 15.11.2023р.).
Позивач користується захистом країни своєї громадянської належності, про що свідчить факт добровільного та безперешкодного отримання ним паспорта, візи, легального перетину кордону. У вересні 2023 року через Посольство Нігерії у м. Анкара (Туреччина) позивачем оформлено новий паспортний документ.
Зазначене свідчить про те, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує його права як громадянина, позивач користується захистом органів офіційної влади, тобто добровільно прийняв захист від країни своєї громадянської належності, а відтак не потребує міжнародного захисту та не є біженцем.
За змістом матеріалів особової справи, позивач походить з родини християн, канонів релігії дотримується повністю (арк. 4 співбесіди від 15.11.2023р.). За результатами опитування органом міграційної служби встановлено, що позивач та члени його родини релігійних посад, в тому числі керівного складу, не обіймали, відповідної теологічної освіти не здобували. До моменту виїзду позивача за межі Нігерії у 2018 р. та станом на 2024 р. ані заявник, ані члени його родини не зазнавали переслідувань, побоювань, погроз чи істотної шкоди за ознакою віросповідання. Члени родини, які проживають в Нігерії, безперешкодно відвідують християнські церкви, їхні релігійні права не порушуються (арк. 5 анкетування від 07.11.2023р., арк. 3-4 протоколу від 15.11.2023р., арк. 2 співбесіди від 19.12.2023р.).
Під час опитування позивачем самостійно підтверджено відсутність загрози життю, безпеці чи свободі в Нігерії через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (арк. 6 співбесіди від 15.11.2023р.). Так, заявником повідомлено, що він мав змогу безперешкодного дотримання в Нігерії канонів християнства, його родичі (батько, матір та рідний брат) відвідують церкву, дотримуються релігійних норм, адреси проживання не змінювали, користуються загальними нормами прав і поведінки та не зазнають серйозної шкоди чи дискримінації.
Відповідачем акцентовано увагу на тому, що за результатами розгляду заяви від 07.11.2023р. виявлено спробу надання недостовірних відомостей, що стало підставою для реєстрації повторного клопотання.
Звертаючись із заявою про надання міжнародного захисту вдруге, 07.11.2023 р., ОСОБА_1 зазначив, що у 2023 р. з його батьками втрачено зв'язок, також заявник додав роздруківку з Інтернету за 2023 р., статті засобів масової інформації, в яких висвітлено події не вибіркового характеру, пов'язані з діяльністю терористичного угрупування «Боко Харам».
У повторному клопотанні повідомлено, що діяльність терористичних організацій у Нігерії утворює невибіркове насильство, яке впливає на неможливість повернення до країни. У наданих статтях ЗМІ повідомляється про деякі випадки протиправної діяльності терористичного угрупування «Боко Харам» та «пастухів Фулані». Відповідач підкреслив, що ним не спростовується факт існування у деяких регіонах країни підвищеного ризику. Однак під час аналізу ознаки «серйозна шкода», в результаті обговорення з позивачем істотних елементів та перевірки релевантної інформації по країні походження, встановлено факт відсутності такого ризику у регіоні проживання заявника та його родичів.
За змістом матеріалів особової справи позивача, станом на 2023р. у країні громадянської належності позивача проживають такі близькі родичі позивача: батько Фестос, матір Фолюкі (м. Ібадан, Штат Ойо) та брат Феромі (м. Абеокута, штат ОСОБА_6 ).
Органом міграційної служби зазначено, що шукач захисту повідомив про переслідування християн з боку угрупування «Боко Харам» на північно-східній та центральній частинах Нігерії (штати Борне, Плато, Бенуе). Акцентовано увагу, що ані заявник, ані його родичі ніколи не проживали у таких регіонах, які розташовані на великій відстані від штатів Ойо й ОСОБА_6 . Окрім того, позивачем повідомлялось, що у період його виїзду у 2018 р. та станом на 2024 р. жоден з представників родини ніколи не зазнавав серйозної шкоди чи дискримінації (арк. 5 анкетування від 07.11.2023р., арк 3-4 співбесіди від 15.11.2023р., арк. 2 протоколу від 19.12.2023р.). Так, штати ОСОБА_2 та ОСОБА_6 належать до південно-західної частини Нігерії, де немає присутності угрупування « ОСОБА_7 » та «пастухів ОСОБА_3 », що підтверджено позивачем (арк. 6 співбесіди від 15.11.2023р., арк. 4-5 протоколу від 19.12.2023р.).
Відповідачем також досліджено інформацію по країні походження та встановлено, що терористичне угрупування «Боко Харам» (Boko Haram) діє на північносхідній частині Нігерії, зокрема у штатах Борно, ОСОБА_8 і ОСОБА_9 , де контролює приблизно 20 міст, що відображено у додатку № 2 до Висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15.02.2014р. Зазначене підтверджується й даними Посольства України в Нігерії, яким рекомендовано обмежити відвідування територіальних одиниць у Нігерії: Баучі, Гомбе, Кано, Окене та Варрі, до яких ані заявник, ані члени його родини ніколи не належали (додаток № 3 до Висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15.02.2014р.).
Присутність угрупування «пастухів Фулані» встановлено у північно-східних та північно-західних частинах Нігерії, які на великій відстані знаходяться від населених пунктів, в яких мешкав позивач та його родичі. Згідно дослідженої органом міграційної служби інформації по країні походження, ополчення «пастухи Фулані» присутні лише на території штатів Плато, Насарава та Тараба. За іншою дослідженою відповідачем інформацією, вказана організація фактично розташована в джунглях, а за даними Генерального секретаря ООН від 23.06.2016р., етнічна група фулані - діє у «середньому поясі» Нігерії (додатки №№ 7-9 до Висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15.02.2014р.).
Орган міграційної служби зазначив про безпідставність тверджень позивача про втрату зв'язку з його батьками, оскільки під час проведення співбесід з'ясовано, що контакти з родичами не втрачалися, зв'язок підтримується на регулярній основі, спілкування відбувається щотижня (арк. 3 анкетування від 09.11.2023р.). Крім того, аналізуючи твердження щодо переїзду рідного брата заявника зі Штату Ойо до ОСОБА_6 , відповідач встановив, що зазначені обставини обумовлені навчанням останнього у вищому навчальному закладі. У свою чергу, батьки заявника місця проживання не змінювали, протягом усього життя мешкали в штаті Ойо.
За результатами опитування органом міграційної служби встановлено, що життю та здоров'ю родичам заявника нічого не загрожує у Нігерії, вони не зазнавали та не зазнають переслідування, дискримінації при реалізації загальних прав, штати (регіони) їхнього проживання належать до безпечних для проживання цивільного населення (арк 3-4 протоколу від 15.11.2023р., арк. співбесіди від 19.12.2023р.). Заявник не зміг пояснити яким чином він зможе зазнати серйозної шкоди від терористичних структур, якщо проживатиме в інших регіонах, де вони не присутні (арк. 2 протоколу від 06.02.2024р.).
Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні його громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач вказав, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Згідно пункту F Керівництва по процедурах та критеріях визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
Проведеним аналізом особової справи можливо встановити, що позивач не потрапляє під категорію виключення згідно ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» через відсутність інформації щодо його причетності до вчинення злочину проти миру або особо тяжкого злочину, вчиненні дій, які суперечать меті та принципам ООН тощо. Позивач також не був визнаний біженцем в іншій країні.
Аналізом матеріалів особової справи було встановлено, що факти, повідомлені позивачем стосовно власних переслідувань в країні громадянського походження не можуть бути визнаними підставою для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених п.п. 1, 13 ч. 1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
На підставі встановлених судом обставин, суд дійшов висновку, що під час проживання в Нігерії позивач не зазнавав жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності з п.1 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", зокрема відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Згідно положень ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.
Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню.
Відповідно до ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п. 14 ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 8, 9, 10, 77, 90, 139, 242-246, 250, 251, 255, 295, 297 КАС України, суд -
У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9; код ЄДРПОУ 37508470) про визнання протиправним та скасування рішення № 42-24 від 22.03.2024 р., зобов'язання прийняти рішення,- відмовити.
Порядок і строки оскарження рішення визначаються ст.ст.293, 295 КАС України.
Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст.255 КАС України.
Суддя: Самойлюк Г.П.
.