Справа № 362/4370/23 Головуючий у суді І інстанції Марчук О.Л.
Провадження № 22-ц/824/12019/2024 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
17 липня 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз» на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 квітня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз» про визнання незаконними та скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
У липні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз»та просила суд:
- визнати незаконним та скасувати наказ т.в.о. Голови Правління АТ «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз» Руслана Писанко № 1688 о/с від 25 травня 2023 року;
- визнати незаконним та скасувати наказ т.в.о. Голови Правління АТ «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз» Руслана Писанко № 1975 о/с від 19 червня 2023 року;
- поновити її на посаді інженера з метрології І категорії метрологічного центру відділу лабораторних вимірів управління метрології АТ «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз» з 19 червня 2023 року;
- стягнути з АТ «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз» на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу (а.с. 1 - 5).
В обґрунтування позовних вимог вказала, що відповідачем не було дотримано процедури її звільнення з роботи на підставі пункту 3 статті 40 КЗпП України. Вважає своє звільнення за систематичне невиконання посадових обов'язків безпідставним і таким, що суперечить нормам статей 40, 43, 148 КЗпП України. Вважала, що попередні стягнення на неї були накладені неправомірно, крім того, відповідач не отримав згоди профспілкового органу на її звільнення.
Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 квітня 2024 року позов задоволено.
Визнано незаконним та скасовано наказ т.в.о. Голови Правління Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз» Руслана Писанко № 1688 о/с від 25 травня 2023 року.
Визнано незаконним та скасовано наказ т.в.о. Голови Правління Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз» Руслана Писанко № 1975 о/с від 19 червня 2023 року.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді інженера з метрології І категорії метрологічного центру відділу лабораторних вимірів управління метрології Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз» з 19 червня 2023 року.
Стягнуто з Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 19 червня 2023 року по 15 квітня 2024 року в сумі 255 329 (двісті п'ятдесят п'ять тисяч триста двадцять дев'ять) гривень 28 копійок.
Допущено негайне виконання рішення в частині поновлення на роботі та у межах виплати заробітної плати за один місяць.
Стягнуто з АТ «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз» на користь Держави Україна у відшкодування судових витрат грошові кошти в сумі 18 969 (вісімнадцять тисяч дев'ятсот шістдесят дев'ять) гривень 94 копійки.
В апеляційній скарзі АТ «ОГС «Київоблгаз» просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального та неправильного застосування норм матеріального права.
Аргументи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції при розгляді справи не прийняв до уваги доводи відповідача та не обґрунтував свої висновки у рішенні щодо їх відхилення.
Щодо висновку суду про відсутність доказів, які б свідчили про систематичність невиконання позивачкою трудових обов'язків, відповідач наголошує на тому, що позивачка постійно не виконувала свої службові обов'язки, за що була притягнута до дисциплінарної відповідальності. На час видання наказу про звільнення, попередні накази, якими позивачка була притягнута до дисциплінарної відповідальності були чинними, отже відповідач правомірно звільнив позивачку з роботи.
Не погоджується із висновком суду щодо неотримання відповідачем згоди профспілкового органу на звільнення позивачки. Вважає, що вказаний висновок суперечить нормам матеріального права.
Зокрема зазначає, що з 24 лютого 2022 року Указом Президента України від 24 квітня 2022 № 64/2022 введено воєнний стан строком на 30 діб (далі - Указ), який неодноразово продовжувався Указами «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» та станом на сьогодні в Україні діє воєнний стан.
Тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежувати конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38,39. 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводити тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 травня 2015 року № 389-УШ (п. 3 Указу).
З 24 березня 2022 року діє Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15 березня 2022 року № 2136-ІХ (далі - Закон № 2136).
Згідно з пунктом 2 розділу «Прикінцеві положення» Закону № 2136 главу XIX «Прикінцеві положення» Кодексу законів про працю України доповнили пунктом 2 такого змісту: «Під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
На період дії воєнного стану вводять обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43. 44 Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовують норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом (частина друга, третя статті 1 Закону № 2136).
Так частиною другою статті 5 Закону № 2136 встановлено, що у період дії воєнного стану норми статті 43 КЗпП України не застосовуються, крім випадків звільнення працівників підприємств, установ або організацій, обраних до профспілкових органів.
Позивачка була членом профспілки, проте не була працівником, який обиралася до профспілкових органів.
Отже, положення Закону № 2136, які по іншому регулюють окремі аспекти трудових відносин, ніж КЗпП, мають пріоритет під час воєнного стану. Враховуючи викладене вище, згода профспілки під час прийняття наказу про звільнення позивачки не потрібна.
В свою чергу, якщо допустити необхідність згоди профспілки, то відповідно до частини одинадцятої статті 43 КЗпП України, визначено, що якщо розірвання трудового договору з працівником проведено роботодавцем без звернення до виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника), суд зупиняє провадження по справі, запитує згоду виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) і після її одержання або відмови виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) в дачі згоди на звільнення працівника (частина перша цієї статті) розглядає спір по суті.
Також не погоджується із висновком суду першої інстанції в частині стягнення середньої заробітної плати за весь час вимушеного прогулу. Спростовуючи цей висновок, відповідач зазначає, що позивачка з 05 липня 2023 року по 15 листопада 2023 року отримувала заробітну плату від відповідача та Київської філії Товариства з обмеженою відповідальністю «Газорозподільні мережі України», тому враховуючи п. 32 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», суду необхідно було при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зарахувати заробіток за місцем нової роботи.
Крім того, вважає, що суд першої інстанції невірно визначив суму судового збору, який підлягає стягненню з відповідача.
У відзиві на апеляційну скаргу позивачка просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що доводи відповідача є необґрунтованими, оскільки суд першої інстанції надав належну оцінку наданим сторонами доказам та обставинам справи, ухвалив законне й обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідача - адвокат Христич О.В. підтримавла аргументи апеляційної скарги та просила її задовольнити.
ОСОБА_1 в судовому засіданні заперечувала проти апеляційної скарги, просила залишити рішення суду першої інстанції в силі.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Судом першої інстанції встановлено, що позивачка з 02 травня 2022 року працювала на посаді інженера з метрології І категорії метрологічного центру відділу лабораторних вимірів управління метрології АТ «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз» (а.с. 66 - 68).
Наказом т.в.о. Голови Правління АТ «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз» Руслана Писанко № 1688 о/с від 25 травня 2023 року, до позивачки застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення (а.с. 8).
За змістом вказаного наказу, відповідач також посилається на притягнення раніше позивачки до дисциплінарної відповідальності наказами товариства № 933/ос від 20 березня 2023 року й № 1420/ос від 02 траня 2023 року.
Наказом т.в.о. Голови Правління АТ «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз» Руслана Писанко № 1975 о/с від 19 червня 2023 року, згідно із пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України, позивачку звільнено 19 червня 2023 року з посади інженера з метрології І категорії метрологічного центру відділу лабораторних вимірів управління метрології АТ «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз» (а.с. 12).
У вказаному наказі який став підставою для звільнення позивачки зазначені тіж самі підстави, що і в наказі № 1688 о/с від 25 травня 2023 року, проте він був винесений додатково у зв?язку із тимчасовою втратою позивачки працездатності станом на 25 травня 2023 року, а 19 червня 2023 року був перший день після закінчення непрацездатності позивачки.
Отже позивачка оскаржила обидва накази як № 1688 о/с від 25 травня 2023 року так і № 1975 о/с від 19 червня 2023 року.
Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 25 липня 2023 року визнано незаконним і скасовано наказ № 933/ос від 20 березня 2023 року (а.с. 72 - 74).
Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 16 листопада 2023 року визнано незаконним і скасовано наказ № 1420/ос від 02 травня 2023 року (а.с. 75 - 77).
Враховуючи наведені обставини щодо скасування попередніх наказів про притягнення позивачки до дисциплінарної відпоідальності, суд вважав, що наказ № 1688 о/с від 25 травня 2023 року про застосування до позивачки дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення є незаконним, оскільки він ґрунтується також і на наказах відповідача № 933/ос від 20 березня 2023 року й № 1420/ос від 02 травня 2023 року, які визнано незаконними і скасовано рішеннями суду, що набрали законної сили та є обов'язковими до виконання.
Крім того, при винесенні наказу № 1688 о/с від 25 травня 2023 року про застосування до позивачки дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення, відповідачем порушено вимоги частини другої статті 252 КЗПП України за якими притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників, які є членами виборних профспілкових органів, допускається лише за попередньою згодою виборного профспілкового органу, членами якого вони є.
Зокрема, довідкою № 49 від 26 липня 2022 року підтверджується та обставина, що позивачка була членом Первинної профспілкової організації по газопостачанню та газифікації «Київоблгаз» з 01 жовтня 2018 року по 19 серпня 2023 року (а.с. 71).
Однак, за змістом оскаржуваного наказу № 1688 о/с від 25 травня 2023 року відсутні відомості та під час розгляду справи суду не надано інформації про попередню згоду виборного профспілкового органу членом якого була позивачка, на притягнення її до дисциплінарної відповідальності.
У зв'язку із цим, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність скасування наказу АТ «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз» Руслана Писанко № 1688 о/с від 25 травня 2023 року про застосування до позивачки дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення, оскільки він прийнятий також із урахуванням наказів товариства № 933/ос від 20 березня 2023 року й № 1420/ос від 02 травня 2023 року, які визнано незаконними і скасовано рішеннями суду та рішення суду набрали законної сили.
З врахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов висновку і про незаконність наказу № 1975 о/с від 19 червня 2023 року, який був підставою для звільнення позивачки із занесенням запису у трудову книжку.
Перевіряючи вказані висновки суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.
Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
За змістом частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (стаття 21 КЗпП України).
Згідно із статтею 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.
Відповідно до вимог статті 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: 1) догана; 2) звільнення.
Порушенням трудової дисципліни може бути невиконання або неналежне виконання працівником трудових обов'язків, недотримання правил внутрішнього трудового розпорядку чи умов колективного договору.
Наказ роботодавця про застосування стягнення має містити мотивувальну частину з точним та обґрунтованим характером порушення трудової дисципліни. Наказ про застосування до працівника стягнення не може містити стягнень, не передбачених статтею 147 КЗпП України.
Стаття 149 КЗпП України передбачає порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.
За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.
При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен врахувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.
Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.
Згідно пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий договір до закінчення строку його чинності, можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення.
Відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» (зі змінами та доповненнями), за передбаченими пунктом 3 статті 40 КЗпП України підставами працівник може бути звільнений лише за проступок на роботі, вчинений після застосування до нього дисциплінарного або громадського стягнення за невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку. У таких випадках враховуються ті заходи дисциплінарного стягнення, які встановлені чинним законодавством і не втратили юридичної сили за давністю або не зняті достроково (стаття 151 КЗпП України).
Разом з тим, при застосуванні пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України особливим є систематичне порушення працівником його обов'язків, наявності стягнень за попередні порушення та власне суті посадових/робочих обов'язків, порушення яких може стати підставою для такого звільнення.
Для звільнення працівника за систематичне порушення трудової дисципліни необхідно, щоб він вчинив конкретний дисциплінарний проступок, тобто допустив невиконання або неналежне виконання трудових обов'язків, щоб це невиконання або неналежне виконання трудових обов'язків було протиправним та винним і носило систематичний характер.
При цьому систематичним невиконанням обов'язків вважається саме таке, що вчинене працівником, який вже раніше допускав порушення покладених на нього обов'язків і притягувався за це до відповідальності, проте застосовані заходи дисциплінарного чи громадського стягнення не дали позитивних наслідків і працівник знову вчинив дисциплінарний проступок (див. постанову Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 766/7760/17).
Тобто звільнення за систематичне порушення посадових/робочих обов'язків можливе лише щодо працівників, які вже притягались до відповідальності, однак такі заходи відповідальності не мали належного впливу на працівника та порушення повторилось.
При звільненні працівника з підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України, роботодавець повинен навести конкретні факти допущеного ним невиконання обов'язків, зазначити, коли саме вони мали місце, які проступки вчинив працівник після застосування до нього стягнення та коли. Чи передував безпосередньо звільненню дисциплінарний проступок, за який не застосовувалися інші заходи дисциплінарного чи громадського стягнення, та чи можна вважати його вчинення систематичним невиконанням працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.
Тобто, необхідна наявність застосованого й такого, що не втратив юридичної сили за давністю або не знятого заходу дисциплінарного чи громадського стягнення, а не фактична наявність сукупності застосованих заходів дисциплінарного стягнення.
При цьому у наказі про накладення дисциплінарного стягнення обов'язково має бути зазначено, в чому полягає порушення трудової дисципліни, тобто має бути вказівка на фактичні обставини які послужили підставою для застосування заходу дисциплінарного стягнення.
Колегія суддів відзначає, що зазначені вище норми містять нормативно визначені підстави для застосування, відсутність яких виключає правомірність звільнення працівника.
Між тим, з урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюється законність звільнення, обов'язок доведення правомірності звільнення працівника покладається на роботодавця. Така правова позиція встановлена Верховним Судом у постанові від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16-ц.
Як вбачається із змісту наказу АТ «ОГС «Київоблгаз» № 1688о/с від 25 травня 2023 року та наказу № 1975 о/с від 19 червня 2023 року «Про звільнення з роботи ОСОБА_1 », позивачку було звільнено із займаної посади за систематичне невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на неї трудовим договором, якщо до працівника раніше застосовувались заходи дисциплінарного стягнення.
Підставою видання вказаного зазначено накази від 20 березня 2023 року № 933 о/с та наказ від 02 травня 2023 року № 420 о/с про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказувала про безпідставність її звільнення з роботи за систематичне невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на неї трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, вважаючи вказані вище накази про застосування до неї дисциплінарних стягнень незаконними. При цьому позивачка посилалась на те, що вона оскаржила в судовому порядку накази про притягнення її до дисциплінарної відповідальності у вигляді доган. До відкриття провадження у справі позивачка надала суду копії рішень судів від 25 липня 2023 року та від 16 листопада 2023 року, якими були визнані незаконними та скасовані накази від 20 березня 2023 року та від 02 травня 2023 року про притягнення позивачки до дисицплінарної відповідальності у вигляді доган, які, в свою чергу, були покладені відповідачем в підгрунтя наказу про звільнення за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов?язків, покладених правилами внутрішнього трудового розпорядку.
Отже суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що у відповідача були відсутні підстави для звільнення позивачки за пунктом третім 3 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки відсутнє систематичне невиконання нею трудових обов?язків.
Доводи апеляційної скарги про те, що на час звільнення позивачки накази про оголошення їй доган були чинні не можуть бути сприйняті колегією суддів як підстава для скасування рішення суду, оскільки рішеннями суду було встановлено про протиправність наказів про притягнення позивачки до дисицплінарної відповідальності на час їх видання, отже вони не можуть бути підставою для подальшого накладення дисицплінарного стягнення у вигляді звільнення.
Щодо доводів апеляційної скарги про помилковість рішення суду в частині того, що відповідач не отримав згоди виборного органу профспілки на звільнення позивачки, то такі доводи є обгрунтованими, оскільки дійсно, відповідно до частини другої статті 5 Закону № 2136 у період дії воєнного стану норми статті 43 КЗпП України не застосовуються, крім випадків звільнення працівників підприємств, установ або організацій, обраних до профспілкових органів.
Разом із тим, це була не єдина підстава для визнання незаконним звільнення позивачки, а тому помилкове зазначення судом додаткової підстави для визнання незаконним звільнення позивачки не вплинуло на правильність висновків суду
Згідно із частиною першою статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Таким чином, звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.
Враховуючи, що звільнення позивачки відбулось без дотримання вимог трудового законодавства, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для поновлення ОСОБА_1 на роботі.
За змістом частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Тлумачення змісту частини другої статті 235 КЗпП України свідчить про те, що при ухваленні рішення про поновлення працівника на роботі, на орган, який розглядає трудовий спір - у даному випадку на суд, покладено обов'язок вирішити питання про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Колегія суддів не погоджується із доводами апеляційної скарги в частині незастосування судом першої інстації п.32 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 6 листопада 1992 року (із внесеними змінами), відповідно до якого у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зокрема, в зв'язку з незаконним звільненням він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-511цс16 зроблено правовий висновок, що «виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин. Посилання апеляційного суду при зменшенні розміру компенсації за час вимушеного прогулу на пункт 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» є помилковим, оскільки викладені в ньому роз'яснення були зроблені з урахуванням вимог закону, зокрема частини третьої статті 117 КЗпП, яку виключено на підставі Закону України №3248-15 від 20 грудня 2005 року».
Такий висновок підтверджений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 826/808/16 (провадження № 11-134ас18), яка не вбачала підстав для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року (у справі № 6-511цс16).
Відповідач не оскаржував правильність обрахунку середнього заробітку, зробленого судом першої інстанції, однак вважав, що із визначеного судом розміру середнього заробітку, який мав бути стягнути з відповідача на користь позивачки має бути вирахувана заробітна плата, отримана нею за новим місцем роботи.
Оскільки із такими доводами апеляційної скарги колегія суддів не погодилась, висновки суду першої інстанції в частині визначення розміру середнього заробітку позивачки за час вимушеного прогулу є правильними.
За таких обставин, встановивши дійсні обставини справи, суд першої інстанції дав належну правову оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору, та дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Проте, вирішуючи питання розподілу судових витрат у вигляді судового збору за подання позовної заяви, суд першої інстанції, стягнувши з відповідача в дохід держави судовий збір за п'ять задоволених вимог немайнового характеру в сумі 15 140,00 грн і задоволеною вимогою майнового характеру в сумі 3 829,94 грн, припустився помилки, що полягає в наступному.
Відповідно до вимог частини першої, другої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначені Законом України «Про судовий збір» від 08 липня 2011 року № 3674-VI (далі - Закон № 3674-VI).
Як передбачено підпунктом 1.2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону № 3674-VI, за подання до суду фізичною особою або фізичною особою-підприємцем позовної заяви майнового характеру судовий збір становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Підпунктом 2.2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону № 3674-VI,встановлено, що за подання до суду фізичною особою позовної заяви немайнового характеру судовий збір становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
При цьому положеннями частини третьої статті 6 Закону № 3674-VI встановлено, що за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру.
У разі коли в позовній заяві об'єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 вересня 2023 року у справі № 758/5118/21 зазначив, що до позовних заяв немайнового характеру відносяться вимоги, які не підлягають вартісній оцінці. Під немайновим позовом слід розуміти вимогу про захист права або інтересу, об'єктом якої виступає благо, що не піддається грошовій оцінці.
Відповідно до частини першої статті 188 ЦПК України в одній позовній заяві може бути об'єднано декілька вимог, пов'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).
Водночас, ані ЦПК України, ані Закон України «Про судовий збір» не містять норм, які дозволяли би зробити висновок, що законодавець хоче встановити більш сприятливі наслідки у вигляді сплати судового збору у меншому розмірі для випадків, коли позивач об'єднує вимоги до кількох відповідачів в одному позові. Навпаки, підкреслюється, що судовий збір має бути сплачений за кожну немайнову вимогу окремо, якщо заявлено декілька немайнових вимог (абзац другий частини третьої статті 6 Закону України «Про судовий збір»).
Розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи з розрахунку на місяць у 2023 році згідно вимог Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» складав 2 684,00 грн.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 просила суд визнати незаконними та скасувати два накази АТ «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз» про накладення на неї дисциплінарного стягнення та про її звільнення з роботи, поновити її на роботі на займаній посаді та стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Суд першої інстанції задовольнив вказані вимоги позивачки у повному обсязі, визначивши при цьому суму стягнення середнього заробітку час вимушеного прогулу у розмірі 255 329,28 грн.
З урахуванням наведенного, колегія суддів вважає, що у цій справі позивачка мала би сплатити судовий збір за 3 (три) вимоги немайнового характеру та одну вимогу майнового характеру, виходячи із задоволеної суми (ціни) позову.
Утім, позивачка була звільнена судом першої інстанції від сплати судового збору на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», відповідно до якого від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
Зазначення в резолютивній частині оскаржуваного рішення окремими абзацами про визнання незаконними двох наказів відповідача та їх скасування не свідчать про те, що судом першої інсанції було задоволено 4 (чотири) неоднорідні вимоги немайнового характеру, оскільки предметом судового оскарження позивачки є самі накази роботодавця, а не спосіб припинення їх чинності.
При цьому суд безпідставно застосував ставки судового збору, які визначені у частині другій статті 4 Закону № 3674-VI при поданні до суду позовної заяви юридичною особою, оскільки АТ «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз» не має процесуального статусу позивача у цій справі. З позовом за захистом своїх трудових прав звернулася ОСОБА_1 .
Більш того, стягнута сума середнього заробітку час вимушеного прогулу становила 255 329,28 грн, тому відповідно до вимог підпункту 1.2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону № 3674-VI сума судового збору, яка підлягала стягненню з відповідача, повинна була становити 2 553,29 грн (1 % ціни позову).
Отже, стягнувши з АТ «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз» на користь держави суму судового збору у загальному розмірі 18 969,94 грн, суд першої інстанції наведеного вище не врахував та провів неправильний обрахунок суми судових вират, які піллягали стягненню з відповідача в дохід держави внаслідок задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
У частинах першій, шостій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Як роз'яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ України у пунктах 35, 36 постанови № 10 від 17 жовтня 2014 року «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати відповідні положення ЦПК та керуватися тим, що стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві - пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору. Якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, якщо його також не звільнено від сплати цих витрат. Вимога пропорційності присудження судових витрат при частковому задоволенні позову застосовується незалежно від того, за якою ставкою сплачено судовий збір, (наприклад, його сплачено за мінімальною ставкою, визначеною Законом України № 3674-VI «Про судовий збір»).
Ураховуючи категорію спору, характер, кількість та розмір задоволених позовних вимог у даній справі, розмір судового збору у даному випадку становив 5 774,09 грн (1 073,60 грн х 3 немайнові вимоги + 2 553,29 грн /майнова вимога/).
Таким чином колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в частині стягнення з відповідача на користь держави понесених судових витрат по сплаті судового збору необхідно змінити, стягнувши з АТ «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз» пропорційно до розміру задоволених позовних вимог на користь держави в особі Державної судової адміністрації України судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції у розмірі 5 774,09 грн.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (частина четверта статті 376 ЦПК України).
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга АТ «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз» підлягає частковому задоволенню, рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 квітня 2024 рокув частині розподілу судових витрат - зміні, а в решті рішення суду першої інстанції необхідно залишити без змін.
Оскільки по суті спору апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, розподіл судових витрат у вигляді сплаченого відповідачем судового збору за перегляд справи в суді апеляційної інстанції відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз» задовольнити частково.
Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 квітня 2024 року в частині розподілу судових витрат змінити.
Стягнути з акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Київоблгаз» на користь держави в особі Державної судової адміністрації України судовий збір у розмірі 5 774,09 грн (п'ять тисяч сімсот сімдесят чотири гривні 09 копійок) за розгляд справи в суді першої інстанції.
В іншій частині рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 квітня 2024 рокузалишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 18 липня 2024 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній