Справа № 640/25695/21
16 липня 2024 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача: Бужак Н. П.
Суддів: Костюк Л.О., Кобаля М.І.
За участю секретаря: Конченко Н.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні (без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу) апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2023 року, у складі колегії суддів: головуючого судді Колеснікової І.С., суддів: Головенка О.Д., Перепелиці А.М., у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про визнання протиправними та нечинними окремих положень нормативно-правового акту, зобов'язання вчинити дії, стягнення матеріальної шкоди,-
ОСОБА_2 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про визнання протиправним та нечинним пп.6 п.2 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1213, зобов'язання вчинити дії, стягнення матеріальної шкоди.
Позовні вимоги мотивовано порушенням Кабінетом Міністрів України, при прийнятті окремого положення постанови №1213 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100» від 09.12.2020, а саме підпункту 6 пункту 2 постанови « 1213, шляхом виключення пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100», вимог частини 3 статті 22, статті 8 Конституції України та частини 1 статті 12 Закону України «Про оплату праці», щодо дотримання мінімальних державних гарантій в оплаті праці для працівників за час виконання державних обов'язків.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 жовтня 2021 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі із визначенням порядку розгляду за правилами загального позовного провадження.
Відповідно до Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13.12.2022 №2825-ІХ ліквідовано Окружний адміністративний суд міста Києва; утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві; визначено територіальну юрисдикцію Київського міського окружного адміністративного суду, яка поширюється на місто Київ.
На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13 грудня 2022 року №2825-ІХ, дана справа надіслана до Київського окружного адміністративного суду за належністю.
02.06.2023 вказані матеріали адміністративного позову отримано Київським окружним адміністративним судом та протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями 02.06.2023 справу розподілено судді Колесніковій І.С.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 07 червня 2023 року прийнято до провадження адміністративну справу №640/25695/21 з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог в останній редакції, ухвалено розгляд справи проводити в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання по справі.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 24 липня 2023 року призначено судове засідання для розгляду справи по суті колегією у складі трьох суддів: головуючий суддя Колеснікова І.С., судді: Головенко О.Д., Перепелиця А.М.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2023 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, особа, яка не брала участі у справі - ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким визнати протиправним та нечинним пп. 6 п. 2 постанови КМУ від 09.12.2020 №1213.
Колегія суддів зазначає, що ОСОБА_1 03.08.2023 року звернувся до Київського окружного адміністративного суду з заявою про вступ у справу в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, проте судом першої інстанції вказану заяву було зареєстровано лише 02.11.2023 року, що підтверджується матеріалами справи (а.с. 119- 149, том 2).
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 21 листопада 2023 року відкрито провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 27 вересня 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про визнання протиправними та нечинними окремих положень нормативно-правового акту, зобов'язання вчинити дії, стягнення матеріальної шкоди та витребувано з Київського окружного адміністративного суду матеріали справи №640/25695/21.
Окрім того, позивач - ОСОБА_2 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2023 року відкрито провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 27 вересня 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про визнання протиправними та нечинними окремих положень нормативно-правового акту, зобов'язання вчинити дії, стягнення матеріальної шкоди.
28 червня 2024 року на виконання вимог ухвали Шостого апеляційного адміністративного суду суду від 21 листопада 2024 про витребування матеріали справи з Київського окружного адміністративного суду надійшла адміністративна справа №640/25695/21.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 липня 2024 року призначено справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 27 вересня 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про визнання протиправними та нечинними окремих положень нормативно-правового акту, зобов'язання вчинити дії, стягнення матеріальної шкоди до апеляційного розгляду у відкритому судовому засіданні на 16 липня 2024 року о 10:45 годин.
12 липня 2024 року на адресу Шостого апеляційного адміністративного суду в системі «Електронний сду» від апелянтів надійшло клопотання про розгляд справи без участі заявників апеляційних скарг.
Згідно з частиною 2 статті 313 КАС України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Оскільки учасники справи в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлені у встановленому законом порядку, відповідно до частини 4 статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснювалось.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено, що Постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1213 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100» (далі - постанова № 1213) внесено зміни до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 08.02.1995 № 100.
Так, підпунктом 6 пункту 2 Постанови №1213 виключено пункт 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.
Відповідно пункту 10 Порядку № 100 (до набрання чинності Постанови №1213) у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).
У разі зміни тарифної ставки (посадового окладу) окремим працівникам у зв'язку з присвоєнням вищого розряду, переведенням на іншу вищеоплачувану роботу (посаду) тощо, таке коригування середньої заробітної плати не провадиться.
Працівникам бюджетних установ і організацій, яким відповідно до законів України щомісячно перераховуються посадові оклади (ставки) до рівня не нижчого середньої (подвійної) заробітної плати в промисловості (народному господарстві), розрахунки виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати, можуть провадитися, якщо не передбачено у колективному договорі, виходячи з посадового окладу (ставки) того місяця, в якому відбулася подія, пов'язана з відповідними виплатами, з урахуванням постійних доплат і надбавок.
Оскаржуючи підпункт 6 пункту 2 Постанови №1213 позивач зазначив, що його редакція порушує його права на перерахунок заробітної плати як суб'єкта правовідносин, у яких застосовано цей акт, з чим звернувся до суду.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Частиною першою статті 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" передбачено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів (частина друга статті 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України").
Стаття 4 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" передбачено, що Кабінету Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України.
Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції України та цього Закону затверджує Регламент Кабінету Міністрів України, який визначає порядок проведення засідань Кабінету Міністрів України, підготовки та прийняття рішень, інші процедурні питання його діяльності, а також визначає порядок розроблення, виконання та моніторингу виконання програмних документів Кабінету Міністрів України.
Згідно частини 1 статті 19 Закону № 794-VII діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки,природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв'язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.
Кабінет Міністрів України здійснює постійний контроль за виконанням органами виконавчої влади Конституції України та інших актів законодавства України, вживає заходів щодо усунення недоліків у роботі зазначених органів (частина 2 статті 19 Закону № 794-VII).
Статтею 41 Закону № 794-VII регламентовано, що Кабінет Міністрів України спрямовує свою діяльність на виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.
Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції та законів України здійснює свої повноваження шляхом прийняття рішень на його засіданнях більшістю голосів від посадового складу Кабінету Міністрів України, визначеного відповідно до статті 6 цього Закону.
Частиною першою та частиною третьою статті 49 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" передбачено, що Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Акти Кабінету Міністрів України з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України, що кореспондується з параграфом 29 глави 1 розділу 4 Регламенту Кабінету Міністрів України затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 року №950.
Відповідно до частини 1-3 статті 50 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" право ініціативи у прийнятті актів Кабінету Міністрів України мають члени Кабінету Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, державні колегіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; проекти актів Кабінету Міністрів України готуються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями; проекти актів Кабінету Міністрів України вносяться на розгляд Кабінету Міністрів України Секретаріатом Кабінету Міністрів України, міністерствами, центральними органами виконавчої влади (крім тих, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідного члена Кабінету Міністрів України), державними колегіальними органами, місцевими державними адміністраціями.
Частиною 5 вказаної статті Закону визначено, що до підготовки проектів актів Кабінету Міністрів України можуть залучатися народні депутати України, науковці та інші фахівці за їх згодою.
Разом з тим, параграфом 32 глави 2 Регламенту Кабінету Міністрів України встановлено, що проекти актів Кабінету Міністрів готуються на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів, доручень Прем'єр-міністра, а також за ініціативою членів Кабінету Міністрів, центральних органів виконавчої влади, державних колегіальних органів, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій з дотриманням вимог цього Регламенту.
У відповідно до параграфу 33 Регламенту Кабінету Міністрів України, головним розробником проекту акту Кабінету Міністрів є орган, який вносить проект акту до Кабінету Міністрів.
Розробниками проектів актів Кабінету Міністрів є міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, державні колегіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації відповідно до своєї компетенції.
Якщо питання, що потребує врегулювання, належить до компетенції кількох органів виконавчої влади, розробником проекту акту Кабінету Міністрів є орган, компетенція якого у відповідній сфері правового регулювання є домінуючою. Інші органи виконавчої влади, що відповідно до компетенції беруть участь у розробленні проекту акту або його погодженні, є заінтересованими органами (частина четверта параграфу 33).
Разом з тим, пунктом 3 частини 1 статті 2 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" від 27 лютого 2014 року № 794-VII визначено, що до основних завдань Кабінету Міністрів України належать: забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров'я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.
Пунктом 1-2 частини 1 статті 20 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" від 27 лютого 2014 року № 794-VII передбачено, що основними повноваженнями Кабінету Міністрів України, зокрема, є забезпечення проведення державної економічної політики, здійснення прогнозування та державне регулювання національної економіки; забезпечення розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку. У сферах соціальної політики, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій забезпечує проведення державної соціальної політики, вживає заходів щодо підвищення реальних доходів населення та забезпечує соціальний захист громадян, забезпечує розроблення та виконання державних програм соціальної допомоги, вживає заходів щодо зміцнення матеріально-технічної бази закладів соціального захисту осіб з інвалідністю, пенсіонерів та інших непрацездатних і малозабезпечених верств населення.
При цьому, пункт 3 статті 116 Конституції України визначає, що до повноважень Кабінету Міністрів України належить забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.
Так, рішеннями Конституційного Суду України від 26.12.2011 року № 20-рп/2011 та від 25.01.2012 року № 3-рп/2012 підтверджено конституційність повноважень Кабінету Міністрів України щодо реалізації політики у сфері соціального захисту, в тому числі регулювання порядку та розмірів соціальних виплат і допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, виходячи з фінансових можливостей держави.
Таким чином, Кабінет Міністрів України у відповідності до норм чинного законодавства має право формувати, встановлювати та затверджувати державні соціальні стандарти і нормативи.
Щодо постанови Кабінету Міністрів України №1213 в частині законності підпункту 6 пункту 2, а саме: виключення пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, колегія суддів зазначає наступне.
Пунктом 10 Порядку № 100 (до набрання чинності Постанови №1213) було визначено, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).
У разі зміни тарифної ставки (посадового окладу) окремим працівникам у зв'язку з присвоєнням вищого розряду, переведенням на іншу вищеоплачувану роботу (посаду) тощо, таке коригування середньої заробітної плати не провадиться.
Працівникам бюджетних установ і організацій, яким відповідно до законів України щомісячно перераховуються посадові оклади (ставки) до рівня не нижчого середньої (подвійної) заробітної плати в промисловості (народному господарстві), розрахунки виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати, можуть провадитися, якщо не передбачено у колективному договорі, виходячи з посадового окладу (ставки) того місяця, в якому відбулася подія, пов'язана з відповідними виплатами, з урахуванням постійних доплат і надбавок.
Обґрунтовуючи незаконність підпункту 6 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України №1213, позивач зазначає, що приймаючи вказані зміни відповідачем порушено наступні вимоги:
- частину 3 статті 22 Конституції України (звуження обсягу існуючого права);
- статтю 8 Конституції України (порушення принципу верховенства права, яке визначається, на думку позивача, позбавленням прогнозованої та передбачуваної стабільності норм права, які пов'язані з настанням конкретних юридичних наслідків);
- частину 1 статті 12 Закону України «Про оплату праці», щодо дотримання мінімальних державних гарантій оплати праці для працівників на час виконання державних обов'язків.
Разом з тим, частиною 1 статті 119 Кодексу Законів про працю визначено, що на час виконання державних або громадських обов'язків, якщо за чинним законодавством України ці обов'язки можуть здійснюватися у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.
Працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених законами України "Про військовий обов'язок і військову службу" і "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів, зокрема:
- за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
- за працівниками, які були призвані під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв'язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв'язку з прийняттям на військову службу за контрактом, але не більше ніж на строк укладеного контракту, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Окрім того, гарантії, визначені у частинах третій та четвертій цієї статті, зберігаються за працівниками, які під час проходження військової служби отримали поранення (інші ушкодження здоров'я) та перебувають на лікуванні у медичних закладах, а також потрапили у полон або визнані безвісно відсутніми, на строк до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у районних (міських) військових комісаріатах після їх звільнення з військової служби у разі закінчення ними лікування в медичних закладах незалежно від строку лікування, повернення з полону, появи їх після визнання безвісно відсутніми або до дня оголошення судом їх померлими.
Отже, працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Колегія суддів зазначає, що порядок обчислення середньої заробітної плати працівникам, зокрема й призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.
Постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1213 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100» (далі - постанова № 1213) внесено зміни до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 08.02.1995 № 100.
Так, підпунктом 6 пункту 2 Постанови №1213 виключено пункт 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.
Відповідно пункту 10 Порядку №100 (до набрання чинності Постанови №1213) у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).
У разі зміни тарифної ставки (посадового окладу) окремим працівникам у зв'язку з присвоєнням вищого розряду, переведенням на іншу вищеоплачувану роботу (посаду) тощо, таке коригування середньої заробітної плати не провадиться.
Працівникам бюджетних установ і організацій, яким відповідно до законів України щомісячно перераховуються посадові оклади (ставки) до рівня не нижчого середньої (подвійної) заробітної плати в промисловості (народному господарстві), розрахунки виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати, можуть провадитися, якщо не передбачено у колективному договорі, виходячи з посадового окладу (ставки) того місяця, в якому відбулася подія, пов'язана з відповідними виплатами, з урахуванням постійних доплат і надбавок.
Згідно пояснювальної записки внесення змін до Постанови спрямоване на приведення норм Постанови до сучасних економічних умов, усунення дискримінаційних підходів в оплаті праці працівників, а також спрощення практичного застосування норм Порядку обчислення середньої заробітної плати.
При цьому, з пояснень щодо очікуваного результату слідує, що виключення пункту 10 Постанови №100, здійснено задля спрощення підходу щодо обчислення середньої заробітної плати при підвищенні посадових окладів (тарифних ставок) шляхом відмови від додаткового механізму коригування виплат, що враховується при обчисленні середньої заробітної плати у разі підвищення посадових окладів. Зазначений механізм був запроваджений з метою недопущення зниження середньої заробітної плати у зв'язку з підвищенням посадових окладів (тарифних ставок) в умовах складного соціально-економічного становища країни при гіперінфляційних процесах та значного знецінення грошових доходів населення.
Відповідно до статті 12 Закону України «Про оплату праці» норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною першою цієї статті та Кодексом законів про працю України, є мінімальними державними гарантіями. До мінімальної заробітної плати не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати.
Разом з тим, Кодексом законів про працю України та іншими актами законодавства України встановлюються:
- норми оплати праці (за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників молодше вісімнадцяти років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо);
- гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров'я на легшу нижче оплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв'язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо);
- гарантії та компенсації працівникам в разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо.
Таким чином, як вірно зазначено судом першої інстанції, доводи позивача, що оскаржувана постанова порушує його права та звужує зміст прав, що визначені Законом України «Про оплату праці» є безпідставними.
Також з матеріалами справи підтверджено, що Проект оскаржуваної постанови погоджено з усіма заінтересованими центральними органами виконавчої влади та соціальними партнерами.
Окрім того, за статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Принцип верховенства права сформувався як інструмент протидії свавіллю держави, що виявляється в діях її органів як у цілому, так і окремих із них. Верховенство права - це розуміння того, що верховна влада, держава та її посадові особи мають обмежуватися законом.
Європейська комісія «За демократію через право» (Венеційська комісія) в доповіді «Верховенство права», схваленої Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25- 26 березня 2011 року) відзначила, що верховенства права, що включає такі критерії: законність, включаючи прозорий, підзвітний та демократичний процес введення в дію приписів права; юридична визначеність; заборона свавілля; доступ до правосуддя, представленого незалежними та безсторонніми судами, включно з тими, що здійснюють судовий нагляд за адміністративною діяльністю; дотримання прав людини; заборона дискримінації та рівність перед законом.
У пункті 42 вказаної доповіді Венеційської комісії визначено, що принцип «законності» означає, що приписів права слід неухильно дотримуватись. Ця вимога поширюється не лише на фізичних осіб, а й на владні структури, суб'єктів публічного та приватного характеру. Позаяк необхідна умова законності висувається до діяльності посадових осіб, то вона також вимагає, щоб посадові особи мали уповноваження на свої дії та діяли в межах наданих їм повноважень.
У пункті 44 вказаної доповіді Венеційської комісії визначено, що принцип «Юридична визначеність» означає, що держава зобов'язана дотримуватись законів, які запровадила, і застосовувати їх у передбачуваний спосіб та з логічною послідовністю. Передбачуваність означає, що закон має бути, за можливості, проголошений наперед - до його застосування, та має бути передбачуваним щодо його наслідків: він має бути сформульований з достатньою мірою чіткості, аби особа мала можливість скерувати свою поведінку.
Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що принцип юридичної визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, що ситуації й правовідносини залишалися передбачуваними. Громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене (праві позиції Конституційного Суду України в таких рішеннях: від 22.09.2005 року №5-рп/2005, від 29.06.2010 року №17- рп/2010, від 22.12.2010 року №23-рп/2010, від 11.11.2011 року №10-рп/2011).
Водночас, відповідно до частини 2 статі 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Так, у рішенні Європейського Суду з прав людини по справі «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» від 23.09.1998 року Європейський Суд наголосив, що національне право має відповідати поняттю «законність», визначеному Конвенцією, яка вимагає, щоб усе право - писане чи неписане - було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, у разі потреби - з належною консультацією, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити така дія.
У рішенні Європейського Суду з прав людини по справі «Олссон проти Швеції» від 02.03.1988 року Європейський суд з прав людини прийшов до висновку, що яка-небудь норма не може вважатися «законом», якщо вона не сформульована з достатньою точністю так, щоб громадянин самостійно або, якщо знадобиться, з професійною допомогою міг передбачити з часткою ймовірності, яка може вважатися розумною в даних обставинах, наслідки, які може спричинити за собою конкретну дію... Фраза «передбачено законом» не просто відсилає до внутрішнього права, але має на увазі і якість закону, вимагаючи, щоб останній відповідав принципом верховенства права. Таким чином, мається на увазі, що у внутрішньому праві повинні існувати певні заходи захисту проти свавільного втручання публічних властей у здійснення прав, охоронюваних inter alia п.1 ст.8.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів зазначає, що прийняття спірної Постанови в частині виключення пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, Кабінетом Міністрів України жодним чином не звужує право ОСОБА_2 щодо державних гарантій - оплати праці, а також, як зазначено позивачем обчислення середньої плати.
Так само оскаржувана Постанова не порушує і права ОСОБА_1 .
Окрім того, підстав для перерахунку середньої заробітної плати, яка зберігалася за працівниками до набрання чинності постанови 1213 і була нарахована з урахуванням коефіцієнтів підвищення тарифних ставок (посадових окладів), немає.
Відповідно до частин другої, третьої статті 22, частини першої статті 64 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Щодо порушення відповідачем частини третьої статті 22 Конституції України, колегія суддів зазначає, що позивачем не надано належних обґрунтувань невідповідності оскаржених положень постанови правовим актам вищої юридичної сили, перевищення Кабміном повноважень при її прийнятті.
Також колегія суддів зауважує, що апелянтами не надано доказів позбавлення їх будь-яких виплат, що існували раніше у зв'язку з прийняттям оскаржуваних окремих положень постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1213.
В ході розгляду справи як в суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції не було встановлено наявність ознак створення переваг певних осіб за будь-якою ознакою, а врахування потреб окремих категорій громадян для кращого забезпечення їх життєдіяльності не може бути розцінено як створення необґрунтованих перешкод у реалізації будь-яких прав.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог про визнання протиправним та нечинним пп.6 п.2 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1213, оскільки оскаржувана Постанова відповідає правовим актам вищої юридичної сили.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 .
Окрім того, колегія суддів зазначає, що з матеріалів справи слідує, що у судовому засіданні 13 вересня 2023 року на підставі частини 3 статті 243 КАС України Київським окружним адміністративним судо проголошено вступну та резолютивну частину рішення.
При цьому, судом першої інстанції в повному тексті рішення посилково зазначено дату оскаржуваного рішення 27 вересня 2023 року, тоді як рішення судом прийнято саме 13 вересня 2023 року, а 27 вересня 2023 року виготовлений лише повнипй текст рішення.
Отже, судом першої інстанції допущено описку в повному тексті рішення щодо дати його прийняття, проте колегія суддів зазначає, що дана обставина не впливає на зміст оскаржуваного рішення та не є підставою для скасування чи зміни правильного по суті рішення.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції є законним, підстави для його скасування відсутні, так як суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
При цьому судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2023 року.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. ст. 229, 241, 242, 243, 308, 310, 313, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2023 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у строк визначений ст. 329 КАС України.
Суддя-доповідач: Бужак Н.П.
Судді: Костюк Л.О.
Кобаль М.І.
Повний текст виготовлено: 18 липня 2024 року.