П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
18 липня 2024 р.м. ОдесаСправа № 400/11556/23
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача Скрипченка В.О.,
суддів Коваля М.П. та Осіпова Ю.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційні скарги ОСОБА_1 та Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Миколаєві на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2023 року (суддя Бульба А.Г. , м. Миколаїв, повний текст рішення складений 30.11.2023) по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Миколаєві, про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,-
15.09.2023 ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до ТУ ДБР у м. Миколаєві, у якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Територіального управління щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової оплачуваної відпустки за 2021 та 2022 роки у загальній кількості 38 календарних днів;
- зобов'язати Територіальне управління нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної та додаткової оплачуваної відпустки за 2021 та 2022 роки у загальній кількості 38 календарних днів, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення 16.06.2023;
- визнати протиправною бездіяльність Територіального управління щодо ненарахування та невиплати як особі начальницького складу, що повторно звільнилася зі служби, одноразової грошової допомоги в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно ст. 9 Закону України №2262-ХІІ від 09.04.1992 "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб" за період служби з дня останнього зарахування на службу в ДБР (27.07.2020) до дня звільнення зі служби в ДБР (16.06.2023) та з урахуванням періоду попередньої служби 02 міс. 09 днів, за який не було виплачено таку одноразову грошову допомогу під час звільнення з попереднього місця служби, тобто всього за 3 повних календарних років служби;
- зобов'язати Територіальне управління нарахувати та виплатити як особі начальницького складу, що повторно звільнилася зі служби, одноразову грошову допомоги в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно ст. 9 Закону України №2262-ХІІ від 09.04.1992 "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб" за період служби з дня останнього зарахування на службу в ДБР (27.07.2020) до дня звільнення зі служби в ДБР (16.06.2023) та з урахуванням періоду попередньої служби 02 міс. 09 днів, за який не було виплачено таку одноразову грошову допомогу під час звільнення з попереднього місця служби, тобто всього за 3 повних календарних роки служби.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2023 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність ТУ ДБР у м. Миколаєві щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової оплачуваної відпустки за 2021 та 2022 роки у загальній кількості 38 календарних днів.
Зобов'язано ТУ ДБР у м. Миколаєві нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної та додаткової оплачуваної відпустки за 2021 та 2022 роки у загальній кількості 38 календарних днів, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення 16.06.2023.
В задоволенні вимоги про ненарахування та невиплату позивачу одноразової грошової допомоги в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби відмовлено.
Не погоджуючись із постановленим у справі судовим рішенням, сторони подали апеляційні скарги.
Позивач в апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні його вимог та ухвалити у відповідній частині нове рішення, яким визнати протиправною бездіяльність ТУ ДБР у м. Миколаєві щодо ненарахування та невиплати позивачу, як особі начальницького складу, що повторно звільнилася зі служби, одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно ст. 9 Закону №2262-ХІІ за період служби з дня останнього зарахування на службу в ДБР (27.07.2020 року) до дня звільнення зі служби в ДБР (16.06.2023 року) та з урахуванням періоду попередньої служби 02 місяці 09 днів, за який не було виплачено таку одноразову грошову допомогу під час звільнення з попереднього місця служби, тобто всього за 3 повних календарних роки служби, та зобов'язати нарахувати та виплатити таку одноразову грошову допомогу.
В обґрунтування поданої скарги зазначається, що у зв'язку зі звільненням за угодою сторін та наявністю на день звільнення вислуги років більше 10 років, позивач має бути виплачена одноразова грошова допомога у розмірі 50 % від місячного грошового забезпечення.
На думку апелянта, звільнення співробітників ДБР "за угодою" сторін не може прирівнюватися до звільнення "через вчинення злочину" чи "через невиконання посадових обов'язків", а тому особа, яка має вислугу років служби більше 10 років, що звільнилася з ДБР "за угодою сторін» не може бути взагалі позбавлена одноразової грошової допомоги. Тому апелянт вважає, що суд мав виправити прогалину, що утворилася, та віднести підставу "за угодою сторін" до випадків, що передбачають виплату допомоги за ст. 9 Закону №2262-ХП, а не прирівнювати цю підставу звільнення до підстав, пов'язаних із вчиненням злочинів, проступків чи іншої недобросовісної поведінки.
ТУ ДБР у м. Миколаєві надіслало до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, у якому просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення.
Відповідач в апеляційній скарзі зазначив, що суд в частині задоволення позовних вимог неповно з'ясував обставини справи та порушив норми матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог позивача відмовити у повному обсязі.
На думку апелянта, чинне законодавство передбачає можливість виплати компенсації за невикористану відпустку виключно у році звільнення. Тому, оскільки позивач звільнений з посади 16.06.2023, відповідач не зобов'язаний був виплачувати компенсацію за невикористану щорічну відпустку за 2021 та 2022 роки.
Позивач надіслав до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, у якому, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині його апеляційного оскарження відповідачем, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції в частині оскарження - без змін.
Справа була розглянута судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційних скарг, відзивів на них, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, апеляційний суд дійшов таких висновків.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 з 27.07.2020 проходив службу в Державному бюро розслідувань.
Наказом директора ДБР від 15.06.2023 №101-ос/дск майора ОСОБА_1 , старшого оперуповноваженого, звільнено з 16.06.2023 зі служби в ДБР у запас за угодою сторін з достроковим припиненням (розірванням) контракту.
23.08.2023 ОСОБА_1 звернувся до ТУ ДБР у м. Миколаєві із заявою щодо виплати належних йому сум грошового забезпечення (грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової оплачуваної відпустки за 2021 та 2022 роки та одноразової грошової допомоги у розмірі 50% місячного грошового забезпечення).
Листом від 31.08.2023 повідомлено, що при звільненні з ОСОБА_1 проведені повний розрахунок, а тому підстави для виплати грошового забезпечення відсутні.
Не погодившись із відмовою, ОСОБА_1 звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції погодився з доводами позивача, що при звільненні йому протиправно не виплачено грошову компенсацію за всі невикористані ним дні щорічної відпустки.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу, як особі начальницького складу, що повторно звільнилася зі служби, одноразової грошової допомоги в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно ст. 9 Закону України №2262-ХІІ, суд виходив з того, що частиною першою згаданої статті Закону не передбачено таких підстав звільнення: за угодою сторін, з достроковим припиненням контракту та наявності в таких випадках права на виплату одноразової допомоги у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Так, приписами частини другої статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові основи організації та діяльності Державного бюро розслідувань визначає Закон України від 12.11.2015 №794-III "Про Державне бюро розслідувань" (далі - Закон №794-III).
Частинами першою та другою статті 14 Закону №794-VIII визначено, що до працівників ДБР належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із ДБР.
Служба в ДБР є державною службою особливого характеру, що полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України. Час проходження служби в ДБР зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.
За приписами частин п'ятої та шостої згаданої статті, трудові відносини працівників ДБР регулюються цим Законом (у частині переведення працівників ДБР на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами).
Порядок проходження служби особами рядового та начальницького складу ДБР визначається цим Законом, Положенням про проходження служби особами рядового та начальницького складу ДБР, що затверджується Кабінетом Міністрів України, а також іншими нормативно-правовими актами.
Згідно частин першої та другої статті 19 Закону №794-VIII держава забезпечує соціальний захист працівників ДБР відповідно до Конституції України, цього Закону та інших актів законодавства.
Особи рядового і начальницького складу ДБР користуються соціальними гарантіями відповідно Закону №580-VIII та інших законів України з урахуванням положень, встановлених цим Законом.
Відповідно до частин першої та другої статті 20 Закону №794-VIII умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці державних службовців ДБР повинні забезпечувати достатні матеріальні умови для належного виконання ними службових обов'язків з урахуванням специфіки, інтенсивності та особливого характеру роботи, забезпечувати добір до ДБР висококваліфікованих кадрів, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності, компенсувати фізичні та інтелектуальні затрати працівників.
На осіб рядового і начальницького складу ДБР поширюються умови грошового забезпечення, передбачені для працівників Національної поліції, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.
З аналізу наведених норм права вбачається, що Закон №794-VIII не визначає умови надання, тривалість та порядок виплати компенсації у разі невикористання днів щорічних основних та додаткових відпусток особами рядового і начальницького складу ДБР, а натомість передбачає, що такі особи користуються соціальними гарантіями відповідно Закону України від 02.07.2015 №580-VIII "Про Національну поліцію" та інших законів України з урахуванням положень, встановлених цим Законом.
Отже, до правовідносин, пов'язаних з соціальним захистом осіб рядового і начальницького складу ДБР, застосуванню підлягають відповідні норми Закону №580-VIII.
Право працюючої особи на відпочинок у формі відпустки закріплено Конституцією України, за якою особу не може бути позбавлено такого права.
Види відпусток, які можуть надаватися поліцейським, визначені у статті 92 Закону №580-VIII, за якою поліцейським можуть бути надані такі відпустки: щорічні чергові оплачувані відпустки, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.
Правило про надання відпустки до кінця календарного року не є виключним, про що свідчать положення частин восьмої та одинадцятою статті 93 Закону №580-VIII, а саме: до поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Відкликання поліцейського з чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання з чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.
Аналізуючи наведені норми законодавства колегія суддів доходить висновку, що законом не виключаються випадки, коли поліцейським відпустка не буде використана протягом календарного року. Не передбачено позбавлення поліцейського права на відпустку, яке він уже отримав в попередньому календарному році. Водночас надано право працівнику використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.
Таким чином, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, поліцейський має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з поліцейським, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Статтею 4 Закону України "Про відпустки" передбачено такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв'язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону). Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватися інші види відпусток.
У разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (частина перша статті 24 Закону України "Про відпустки").
Аналогічні положення містяться в частині першій статті 83 КЗпП України.
Отже, у випадку звільнення поліцейських з органів Національної поліції України їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №160/10875/19, від 30.11.2022 у справі №640/85/20.
Ураховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що при звільненні зі служби позивач мав право на отримання грошової компенсації за невикористані у 2021-2022 роки 38 календарних дні щорічної та додатковї оплачуваної відпустки.
При цьому, колегія суддів вважає необґрунтованим посилання апелянта на те, що згідно абзацу 2 пункту 95 Положення №743 виплата компенсації за невикористану щорічну відпустку має здійснюватися лише за рік у якому був звільнений робітник, оскільки дана норма не передбачає заборону виплатити компенсації за невикористану відпустку за інші роки перебування працівника у трудових відносинах з роботодавцем.
Стосовно висновків суду першої інстанції в частині відсутності у позивача права на виплату одноразової грошової допомоги в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, то колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частини третьої статті 19 Закону України "Про Державне бюро розслідувань" пенсійне забезпечення осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань здійснюється в порядку та на умовах, передбачених Законом України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" (далі - Закон №2262-XII).
Частиною першої статті 9 Закону №2262-XII встановлено, що у разі звільнення зі служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв'язку з прямим підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, на підставах, визначених пунктом 1 частини другої статті 36 Закону України "Про розвідку", а також у зв'язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 16 років, одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.
Згідно частини третьої згаданої статті особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, при звільненні зі служби за службовою невідповідністю, у зв'язку із систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем чи у зв'язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, у зв'язку з набранням законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за адміністративне правопорушення, пов'язане з корупцією, одноразова грошова допомога, передбачена цією статтею, не виплачується.
Одноразова грошова допомога також не виплачується військовослужбовцям, звільненим із військової служби на підставах, визначених пунктами 2-4 частини другої статті 36 (крім випадків звільнення у зв'язку з виявленням однієї з підстав, зазначених у пунктах 1 і 9 частини другої статті 31) Закону України "Про розвідку".
Відповідно до частини шостої статті 9 Закону №2262-XII особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, у разі повторного їх звільнення зі служби одноразова грошова допомога, передбачена цією статтею, виплачується за період їх календарної служби з дня останнього зарахування на службу без урахування періоду попередньої служби, за винятком тих осіб, які при попередньому звільненні не набули права на отримання такої грошової допомоги.
З аналізу наведених вище норм законодавства вбачається, що у разі повторного звільнення військовослужбовців з військової служби одноразова грошова допомога виплачується за період їх календарної служби з дня останнього зарахування на службу без урахування періоду попередньої служби.
Як стверджує позивач, до служби в ДБР ОСОБА_1 проходив службу в Національній поліції, з якої був звільнений з 15.07.2020 згідно наказу ГУНП в Одеській області по особовому складу №923 о/с від 15.07.2020 року, на підставі п. 8 ч. 1 ст. 77 ЗУ "Про Національну поліцію" (у зв'язку з переходом на роботу до інших міністерств і відомств).
При звільненні зі служби в поліції, у зв'язку із наявністю вислуги років більше 10 років (12 років 02 місяців 07 дні), ОСОБА_1 була виплачена одноразова грошова допомога при звільненні, нарахування якої здійснювалось у відповідності до ст. 9 Закону №2262-ХІІ у сумі 37791,27 грн. (за формулою 12 597,09 - грошове забезпечення у день звільнення х 25% х 12 років), тобто за повні 12 років служби (02 місяці 07 днів з періоду попередньої служби залишилися "неоплаченими").
Разом з цим, позивач переконаний, що він як особа начальницького складу, що повторно звільнилася зі служби, має право на отримання одноразової грошової допомоги у розмірі 50% за кожний повний календарний рік служби за період з дня останнього зарахування на службу в Державне бюро розслідувань без урахування попередньої служби, тобто за 2 (два) календарних роки служби в ТУ ДБР у м. Миколаєві.
Слід зазначити, що приписи частини першої статті 9 Закону №2262-XII встановлюють підстави та певні умови, за яких у осіб виникає право на виплату одноразової грошової допомоги.
Під час розгляду справи судом попередньої інстанції встановлено, що позивача звільнено із служби в ТУ ДБР у м. Миколаєві за угодою сторін, з достроковим припиненням (розірванням) контракту.
Як правильно зазначено судом першої інстанції, приписами частини першої статті 9 Закону №2262-XII не передбачено таких підстав звільнення, на підставі яких у осіб виникає право на виплату спірної допомоги, як от за угодою сторін, з достроковим припиненням (розірванням) контракту.
Відтак, у спірних правовідносинах відсутні підстави, визначені Законом №2262-XII для виплати позивачу одноразової грошової допомоги, а тому позов в цій частині є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.
Слід також додати, що оскільки позивач при попередньому звільненні з органів поліції набув право на отримання одноразової грошової допомоги, тому він не є особою, виняток для яких встановлено положеннями частини шостої статті 9 Закону №2262-XII, тобто не має права на таку виплату при повторному спірному звільненні.
Такі висновки узгоджуються із правозастосовними висновками Верховного Суду, висловленим у постанові від 14.12.2022 у №340/618/21.
Резюмуючи вищевикладене колегія суддів зазначає, що доводи апеляційних скарг сторін не знайшли своє підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції. Рішення суду першої інстанції ґрунтується на належній юридичній оцінці встановлених обставин справи із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини. Суд правильно та повно з'ясував усі обставини справи та надав їм юридичну оцінку.
Зважаючи на викладене відсутні підстави для скасування рішення суду першої інстанції.
Згідно з пунктом першим частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відтак, апеляційні скарги сторін задоволенню не підлягають.
Керуючись статтями 292, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний суд,-
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві - залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2023 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає відповідно до ч. 6 ст. 12, ст. 257 та ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя-доповідач В.О.Скрипченко
Суддя М.П.Коваль
Суддя Ю.В.Осіпов