ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
02.07.2024Справа № 910/2633/24
За позовом Акціонерного товариства "Дніпроазот" (Дніпропетровська обл., м. Кам'янське)
до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (м. Київ)
про стягнення збитків,
Суддя Ващенко Т.М.
Секретар судового засідання Шаповалов А.М.
Представники сторін:
Від позивача: Вінниченко О.О.
Від відповідача: Лопатнікова А.В.
Акціонерне товариство "Дніпроазот" звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" про стягнення 2 026 896,08 грн збитків, завданих невиконанням відповідачем зобов'язань за договором №1/Х від 14.02.2000 у частині збереження прийнятого на зберігання майна.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.03.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, її розгляд вирішено здійснювати у порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 11.04.2024.
04.04.2024 від відповідача надійшло клопотання про витребування від відповідача оригіналів документів, копії яких додано до позовної заяви.
11.04.2024 суд без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу про оголошення перерви в підготовчому засіданні до 23.04.2024 та зобов'язав позивача надати для огляду оригінали документів, копії яких додані до позовної заяви.
У підготовчому засіданні 23.04.2024 суд оглянув оригінали документів, копії яких додані до позовної заяви, та без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу про оголошення перерви в підготовчому засіданні до 16.05.2024.
16.05.2024 від відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
Підготовче засідання, призначене на 16.05.2024, не відбулося з технічних причин, про що Господарським судом міста Києва складено відповідний акт.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.05.2024 підготовче засідання у справі призначено на 30.05.2024.
30.05.2024 суд без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 25.06.2024.
20.06.2024 від відповідача надійшли письмові пояснення по справі.
24.06.2024 від позивача надійшли додаткові пояснення по справі.
25.06.2024 суд без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу про оголошення перерви в судовому засіданні до 02.07.2024.
У судовому засіданні 02.07.2024 представник позивача підтримав позовні вимоги у повному обсязі. Представник відповідача проти задоволення позову заперечувала.
02.07.2024 суд, по виходу з нарадчої кімнати, проголосив вступну та резолютивну частини рішення та повідомив, що повне рішення буде складено у строк, передбачений ч. 6 ст. 233 ГПК України.
Розглянувши надані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
14.02.2000 між Комерційним банком "Приватбанк", правонаступником якого є Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" (відповідач) та Відкритим акціонерним товариством "Дніпроазот", правонаступником якого є Акціонерне товариство "Дніпроазот" (позивач) було укладено Договір №1/X (далі - Договір), за умовами п. 1.1. якого позивач передає, а Банк приймає та зобов'язується зберігати майно згідно з Додатком №1, яке являється невід'ємною частиною даного Договору.
Відповідно до Додатку №1 (Опис залишку цінностей на зберіганні рах. 97035891003462 (платина)) предметом зберігання є платина (банка с губкою (гранулами)) в кількості 1804,47 грам, номер злитку 6169.
Згідно з п. п. 2.1.1. - 2.1.5. Договору Банк зобов'язаний прийняти майно на відповідальне зберігання; забезпечити збереження переданого майна, недопустимість його знищення, викрадення, псування та втрати його якості; повернути майно на першу вимогу позивача в цілості й збереженості; не допускати передачу прав та обов'язків по даному договору третім особам без письмової згоди позивача; не допускати користування переданим майном без згоди позивача.
Згідно з п. 2.4.1. Договору позивач має право в будь-який момент вимагати повернення переданого на зберігання майна.
Пунктом 5.1. Договору встановлено, що він вступає в силу з моменту підписання, строк дії Договору - до надходження від позивача письмової вимоги про повернення майна.
Як вбачається з матеріалів справи, в період з 08.06.2012 по 15.03.2023 AT "Дніпроазот" зверталось із запитами до AT КБ "Приватбанк" щодо підтвердження наявності платини (банка з губкою (гранули)) в кількості 1804,47 грам, на зберіганні в Банку згідно з Договором від 14.02.2000 №1/Х.
За період з 08.06.2012 по 25.10.2022 відповідач підтверджував наявність платини (банка з губкою (гранули)) в кількості 1804,47 грамів на зберіганні в AT КБ "Приватбанк".
25.10.2022 позивач вчергове звернувся до відповідача із запитом вих. № 1765/01-6, в якому просив підтвердити наявність платини (банка з губкою (гранули)) на зберіганні у AT КБ "Приватбанк".
AT КБ "Приватбанк" у відповіді на цей запит від 10.11.2022 №20.1.0.0.0/7-221103/23883 запросив у AT "Дніпроазот" копію Договору для надання відповіді на підтвердження факту зберігання металу.
12.12.2022 позивач надіслав відповідачу копію Договору для отримання підтвердження наявності платини (банка з губкою (гранули)) на зберіганні.
Листом від 17.03.2023 №20.1.0.0.0/7-221219/16118 AT КБ "Приватбанк" повідомило позивача про неможливість підтвердити на зберіганні у банку платини згідно з Договором зберігання.
Аналогічна відповідь була надана AT КБ "Приватбанк" у листі від 05.04.2023 №Е.08.0.0.0/4-230405/57578 у відповідь на запит AT "Дніпроазот" від 15.03.2023 №302/01-6, в якому Банк повідомив, що після ретельної поведінки, не знайдено підтвердження зберігання платини відповідно до Договору.
25.10.2023 AT "Дніпроазот" звернулось до AT КБ "Приватбанк" із письмовою вимогою вих. №1367/01-6 про повернення майна, переданого на зберігання, в якій, посилаючись на п. 5.1. Договору, вимагало повернення платини (банка з губкою (гранули)) в кількості 1804,47 грам до 15.11.2023.
16.11.2023 AT "Дніпроазот" повторно звернулось до AT КБ "Приватбанк" із письмовою вимогою вих. №1438/01-6 про повернення майна, переданого на зберігання, у строк до 01.12.2023.
AT КБ "Приватбанк" листом від 27.11.2023 №20.1.0.0.0/7- 231030/47197 у відповідь на звернення №1367/01 від 25.10.2023 повідомив, що після ретельної перевірки, в Банку не знайдено підтвердження зберігання платини відповідно до Договору.
Позивач у позовній заяві вказує, що між сторонами склалися договірні зобов'язання, проте AT КБ "Приватбанк" всупереч положенням Договору не повернув AT "Дніпроазот" платину (банка з губкою (гранули)) в кількості 1804,47 грам, попри наявність письмових вимог, та, з рештою, повідомив, що після ретельної перевірки вказану платину не виявлено, що свідчить про втрату переданого на зберігання майна.
У зв'язку з цим позивачем пред'явлено позовні вимоги про стягнення з відповідача збитків у розмірі вартості втраченого майна на день ухвалення судового рішення по офіційному курсу облікової ціни платини Національного банку України.
Згідно із ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 626 Цивільного кодексу України ).
Статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
У відповідності до ст. 509 Цивільного кодексу України та ст. 173 Господарського кодексу України в силу господарського зобов'язання, яке виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання, один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Частина 1 ст. 193 Господарського кодексу України встановлює, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Частиною 2 ст. 193 Господарського кодексу України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Відповідно до статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 936 ЦК України визначено, що за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому. Договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування.
Зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк (ст. 938 ЦК України).
Статтею 942 ЦК України встановлено, що зберігач зобов'язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі. Якщо зберігання здійснюється безоплатно, зберігач зобов'язаний піклуватися про річ, як про свою власну.
Зберігач зобов'язаний виконувати свої обов'язки за договором зберігання особисто. Зберігач має право передати річ на зберігання іншій особі у разі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду. Про передання речі на зберігання іншій особі зберігач зобов'язаний своєчасно повідомити поклажодавця. У разі передання зберігачем речі на зберігання іншій особі умови договору зберігання є чинними і первісний зберігач відповідає за дії особи, якій він передав річ на зберігання (ст. 943 ЦК України).
Статтею 949 ЦК України унормовано, що зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості. Річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей. Зберігач зобов'язаний передати плоди та доходи, які були ним одержані від речі. Тотожність речі, яка була прийнята на зберігання, і речі, яка була повернута поклажодавцеві, може підтверджуватися свідченням свідків.
Згідно зі ст. 950 ЦК України за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах. Професійний зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили, або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця. Зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності.
Положеннями статті 951 ЦК України встановлено, що збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем:
1) у разі втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості;
2) у разі пошкодження речі - у розмірі суми, на яку знизилася її вартість.
Якщо внаслідок пошкодження речі її якість змінилася настільки, що вона не може бути використана за первісним призначенням, поклажодавець має право відмовитися від цієї речі і вимагати від зберігача відшкодування її вартості.
За правилами ст. 953 ЦК України зберігач зобов'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився.
Частиною 1 статті 969 ЦК України передбачено, банк може прийняти на зберігання документи, цінні папери, дорогоцінні метали, каміння, інші коштовності та цінності.
Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
За ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Судом встановлено, що позивач, відповідно до умов Договору, передав, а відповідач - прийняв на зберігання матеріальні цінності - платину (банка з губкою (гранули)) в кількості 1804,47 грамів.
25.10.2023 позивач звернувся до відповідача з письмовою вимогою про повернення майна, тож після її отримання Банк відповідно до умов Договору мав повернути позивачу таке майно.
Проте доказів виконання відповідачем такого обов'язку матеріали справи не містять.
При цьому в листах №Е.08.0.0.0/4-240506/30706 та №Е.08.0.0.0/4-240506/30706 від 06.05.2024 відповідач повідомив позивача про наявність у Банку на зберіганні платини (банка з губкою (гранули)) в кількості 1804,47 грамів, пропонував укласти мирову угоду на умовах надання позивачем оригіналів Договору, опису залишків цінностей на зберіганні станом на 25.04.2003 та прибуткового позабалансового ордеру від 28.11.2000, для зняття фотокопій та одночасного повернення майна з оформленням позабалансового видаткового касового ордера.
Таким чином, матеріалами справи належним чином та у повному обсязі підтверджується наявність у відповідача переданого позивачем за Договором майна на час розгляду даної справи.
У той же час за приписами статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.
На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо), якщо інше не встановлено законом..
Відповідно до наведених положень чинного законодавства для застосування такої міри відповідальності, як стягнення майнової шкоди, необхідною є наявність елементів складу цивільного правопорушення, а саме: неправомірні дії або бездіяльність особи; завдання шкоди та її розмір; безпосередній причинний зв'язок між неправомірними діями особи, яка завдала шкоду, і самою шкодою; вина завдавача шкоди. Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду.
У той же час саме на позивача покладається обов'язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками. У свою чергу відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.
Як встановлено статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. ст. 76, 77 ГПК України).
З огляду на належне підтвердження відповідачем наявності у нього переданого позивачем за Договором майна, судом встановлено відсутність у даному випадку збитків, а саме, втрат, яких позивач зазнав у зв'язку зі знищенням або пошкодженням переданого відповідачу майна, а також витрат, які позивач зробив або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.
Враховуючи вищевикладене, дослідивши зібрані в матеріалах справи докази та оцінивши їх в сукупності, суд встановив відсутність у даному випадку усіх елементів складу цивільного правопорушення, які необхідні для задоволення вимоги про стягнення з відповідача збитків.
Натомість, з листів відповідача №Е.08.0.0.0/4-240506/30706 та №Е.08.0.0.0/4-240506/30706 від 06.05.2024 вбачається невиконання відповідачем своїх зобов'язань, встановлених Договором та статтями 949, 953 ЦК України, з повернення переданого позивачем майна його власнику, та виставлення додаткових умов (надання позивачем оригіналів Договору, опису залишків цінностей на зберіганні станом на 25.04.2003 та прибуткового позабалансового ордеру від 28.11.2000, для зняття фотокопій), що не передбачено ні укладеним між сторонами правочином, ні вимогами чинного законодавства України.
Суд при цьому вважає за доцільне звернути увагу на те, що відповідач самостійно організовує збереження своїх примірників укладених угод та інших документів, пов'язаних з виконанням таких правочинів, та не може ставити надання оригіналів документів для зняття з них копій умовою повернення прийнятого Банком на зберігання майна.
За таких обставин, суд встановив порушення відповідачем умов Договору та вимог чинного законодавства в частині виконання зобов'язань з повернення позивачу його майна в установлені строки (на письмову вимогу позивача). У той же час належним способом захисту порушеного права позивача є пред'явлення вимоги про витребування цього майна, а не відшкодування збитків, завданих його втратою.
Суд зазначає, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України.
Конституційне право на судовий захист належить до невідчужуваних та непорушних.
Порядок судового захисту порушених прав та охоронюваних законом інтересів визначається законом.
Відповідно до ст. 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ГПК України).
Положення статей 15, 16 Цивільного кодексу України визначають, що кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Положеннями ст. 20 ГК України та ст. 16 ЦК України визначені способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, дійшовши висновку про безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам необхідно виходити з його ефективності. Це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу.
Наведене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 05.06.2018 у справі №338/180/17 та від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц.
Таким чином, з огляду на визначені позивачем предмет та підстави позову, суд дійшов висновку про неможливість задоволення позовних вимог про стягнення з відповідач збитків у зв'язку з недоведеністю власне наявності таких збитків (втрат, яких позивач зазнав у зв'язку зі знищенням або пошкодженням майна, а також витрат, які він зробив або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
Положеннями ст. 86 ГПК України унормовано, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27.09.2001).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
Відповідно до положень ст. 129 ГПК України витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-80, 86, 129, 165, 219, 232, 233, 236-238, 240, 241, 252 ГПК України, Господарський суд міста Києва, -
В позові відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст. ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.
Повний текст рішення складено 17.07.2024.
Суддя Т.М. Ващенко