Справа № 420/36669/23
16 липня 2024 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Марина П.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС в Одеській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС в Одеській області, в якому позивач просить суд:
визнати незаконним та скасувати податкове повідомлення-рішення форми «Ф» №2921543-2407-1551-UA51100290000027993 від 13.10.2023 в частині 25000 грн.
В обґрунтування позову позивач зазначив, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 , загальна площа будинку складає 582,60 кв.м.
Позивач у позові вказує, що Головним управлінням ДПС в Одеській області на підставі ст. 266 ПК України нараховано позивачу податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, для фізичних осіб - власників житлової нерухомості за 2020 звітний рік, за наслідком нарахування винесено ППР форми «Ф» №2921543-2407-1551- UA51100290000027993 від 13.10.2023 на суму 29369,72 грн.
При цьому, зазначає позивач, розрахунок податку на майно здійснено шляхом множення бази оподаткування (582,6 кв.м.) за вирахуванням пільги (120 кв.м.) на ставку оподаткування (4723*0,2%) та додаванням до результату 25 000 грн згідно положень пп. 266.7.1-1 п. 266.7. ст. 266 ПК України.
Позивач вказує, що оскільки Закон №466-IX передбачав нові правила та ставки для податку на майно (збільшення податку на 25 000 грн), то враховуючи вищезгаданий принцип стабільності податкового законодавства, відповідач не мав підстав застосовувати нову збільшену ставку до Позивача за 2020 звітний рік, адже в такому разі: 1. нова ставка податку починає діяти в тому бюджетному році, коли її запровадили, а не з наступного; 2. нова збільшена ставка податку починає діяти раніше, ніж за півроку до її запровадження; 3. ставка податку змінюється протягом бюджетного року. Право нарахувати позивачу додаткові 25 тис.грн мало б виникнути у відповідача не раніше, ніж за 2021 звітний рік.
Відповідачем подано до суду відзив на адміністративний позов, згідно якого відповідач з посиланням на норми Податкового кодексу України та на прийняття оскаржуваного рішення зазначив, що ГУ ДПС в Одеській області позов не визнає, не погоджується з доводами позивача, вважає що позов не підлягає задоволенню.
Від позивача до суду надійшла відповідь на відзив, в якій вказано, що відповідач приділив значну увагу цитуванню положень земельного законодавства та положень Податкового кодексу щодо плати за землю, які не стосуються суті справи, що контролюючий орган чомусь звертає увагу на все майно, що є у позивача та що відзив відповідача переповнений зайвою інформацією, яка лише заплутує суд і жодним чином не сприятиме правильному вирішенню справи.
Також позивач зазначає, що відповідач не надав у відзиві контраргументів на наші вимоги: його доводи стосуються виключно того, що ППР були сформовані в автоматичному режимі і направлені позивачу рекомендованим листом. Розрахунок податку за 2020 рік відповідач арифметично та методологічно не оспорює.
Ухвалою суду від 01.01.2024 року адміністративний позов залишено без руху, позивача повідомлено про необхідність усунення недоліків у 5-денний строк з дня отримання ухвали суду шляхом надання до суду доказів сплати судового збору.
Ухвалою суду від 11.01.2024 року відкрито провадження у справі. Розгляд справи ухвалено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
Дослідивши наявні в справі письмові докази, оцінивши їх за власним внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді справи, суд встановив наступні факти та обставини.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить житловий будинок загальною площею 582,60 кв.м., що розташований за адресою АДРЕСА_1 .
Головним управлінням ДПС в Одеській області 13.10.2023 року прийнято податкове повідомлення-рішення форми «Ф» №2921543-2407-1551-UA51100290000027993, яким позивачу нараховано на підставі пп.54.3.3 п.4.3 ст.54 та пп.266.7.2 п.266.7 ст.266 Податкового кодексу України заборгованість з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об'єкту житлової нерухомості, на загальну суму 29369,72 грн.
При цьому, з оскаржуваного податкового повідомлення-рішення вбачається, що таке прийняте щодо об'єкту нерухомості - житлового будинку загальною площею 582,60 кв.м., що розташований за адресою АДРЕСА_1 (база оподаткування) за вирахуванням пільги (120 кв.м.) шляхом множення на розмір мінімальної заробітної плати та на ставку податку (4723*0,2%) та з додаванням до результату 25000,00 грн згідно положень пп. 266.7.1-1 п. 266.7. ст. 266 Податкового кодексу України ((582,6-120)*4723*0,2% = 4369,72 + 25000 = 29369,72 грн).
23.10.2023 року позивачем до ДПС було подано скаргу на вказане податкове повідомлення-рішення, за результатами розгляду якої рішенням ДПС від 20.12.202 року № 37486/6/99-00-06-01-03-06 відмовлено у її задоволенні.
Не погоджуючись з оскаржуваним податковим повідомленням рішенням, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Відповідно до вимог ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів регулює Податковий кодекс України, який, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
Стаття 265 Податкового кодексу України передбачає, що податок на майно складається з: податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; транспортного податку; плати за землю.
Відповідно до підпункту 266.1.1 пункту 266.1 статті 266 Податкового кодексу України платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
Згідно підпунктів 266.3.1, 266.3.2 пункту 266.3 статті 266 Податкового кодексу України базою оподаткування є загальна площа об'єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток. База оподаткування об'єктів житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі їх часток, які перебувають у власності фізичних осіб, обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що безоплатно надаються органами державної реєстрації прав на нерухоме майно та/або на підставі оригіналів відповідних документів платника податків, зокрема документів на право власності.
Згідно підпункту 266.4.1 пункту 266.4статті 266 Податкового кодексу України база оподаткування об'єкта/об'єктів житлової нерухомості, в тому числі їх часток, що перебувають у власності фізичної особи платника податку, зменшується: а) для квартири/квартир незалежно від їх кількості - на 60 кв. метрів; б) для житлового будинку/будинків незалежно від їх кількості - на 120 кв. метрів; в) для різних типів об'єктів житлової нерухомості, в тому числі їх часток (у разі одночасного перебування у власності платника податку квартири/квартир та житлового будинку/будинків, у тому числі їх часток), - на 180 кв. метрів. Таке зменшення надається один раз за кожний базовий податковий (звітний) період (рік).
Підпунктом 266.5.1 пункту 266.5 статті 266 Податкового кодексу України встановлено, що ставки податку для об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної, міської ради або ради об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, залежно від місця розташування (зональності) та типів таких об'єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує 1,5 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 квадратний метр бази оподаткування.
Базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному року (підпункт 266.6.1 пункту 266.6 статті 266 Податкового кодексу України).
Згідно підпункту 266.7.1 пункту 266.7 статті 266 Податкового кодексу України обчислення суми податку з об'єкта/об'єктів житлової нерухомості, які перебувають у власності фізичних осіб, здійснюється контролюючим органом за місцем податкової адреси(місцем реєстрації) власника такої нерухомості у такому порядку:
а) за наявності у власності платника податку одного об'єкта житлової нерухомості, в тому числі його частки, податок обчислюється, виходячи з бази оподаткування, зменшеної відповідно до підпунктів "а" або "б"підпункту 266.4.1 пункту 266.4 цієї статті та відповідної ставки податку;
б) за наявності у власності платника податку більше одного об'єкта житлової нерухомості одного типу, в тому числі їх часток, податок обчислюється виходячи із сумарної загальної площі таких об'єктів зменшеної відповідно до підпунктів "а" або "б" підпункту 266.4.1 пункту 266.4 цієї статті та відповідної ставки податку;
в) за наявності у власності платника податку об'єктів житлової нерухомості різних видів, у тому числі їх часток, податок обчислюється виходячи із сумарної загальної площі таких об'єктів, зменшеної відповідно до підпункту "в" підпункту 266.4.1 пункту 266.4 цієї статті та відповідної ставки податку;
г) сума податку, обчислена з урахуванням підпунктів "б" і "в" цього підпункту, розподіляється контролюючим органом пропорційно до питомої ваги загальної площі кожного з об'єктів житлової нерухомості.
Обчислення суми податку з об'єкта/об'єктів нежитлової нерухомості, які перебувають у власності фізичних осіб, здійснюється контролюючим органом за місцем податкової адреси(місцем реєстрації) власника такої нерухомості виходячи із загальної площі кожного з об'єктів нежитлової нерухомості та відповідної ставки податку.
В той же час, з оскаржуваного податкового повідомлення-рішення вбачається та відповідачем не заперечується, що розмір визначеного таким рішенням податку на нерухоме майно було збільшено на 25000,00 грн.
Так, відповідно до підпункту 266.7.1-1 пункту 266.7 статті 266 Податкового кодексу України за наявності у власності платника податку об'єкта (об'єктів) житлової нерухомості, у тому числі його частки, що перебуває у власності фізичної чи юридичної особи - платника податку, загальна площа якого перевищує 300 квадратних метрів (для квартири) та/або 500 квадратних метрів (для будинку), сума податку, розрахована відповідно до підпунктів "а" - "г" підпункту 266.7.1 цього пункту, збільшується на 25000 гривень на рік за кожен такий об'єкт житлової нерухомості (його частку).
Водночас, з Податкового кодексу України вбачається, що пункт 266.7. статті 266 доповнено новим підпунктом 266.7.1-1 Законом України “Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві” від 16.01.2020 року № 466-IX, який набрав чинності 23.05.2020 року.
Відповідно до пп.4.1.9 п.4.1 ст.4 Податкового кодексу України податкове законодавство України ґрунтується на таких принципах: стабільність - зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року.
Згідно з ч.1 ст. 3 Бюджетного кодексу України бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України, становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року. Неприйняття Верховною Радою України закону про Державний бюджет України до 1 січня відповідного року не є підставою для встановлення іншого бюджетного періоду.
При цьому, відповідно до п.7.1 ст.7 Податкового кодексу України під час встановлення податку обов'язково визначаються такі елементи: платники податку; об'єкт оподаткування; база оподаткування; ставка податку; порядок обчислення податку; податковий період; строк та порядок сплати податку; строк та порядок подання звітності про обчислення і сплату податку.
Так, відповідно до п.29.1 ст.29 Податкового кодексу України обчислення суми податку здійснюється шляхом множення бази оподаткування на ставку податку із/без застосуванням відповідних коефіцієнтів.
Суд вважає, що виходячи зі змісту пп.266.7.1-1 п.266.7 ст.266 Податкового кодексу України збільшення платнику податку суми податку на 25000 гривень на рік не є передбаченим п.7.1 ст.7 та п.29.1 ст.29 Податкового кодексу України елементом податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, хоча і відноситься до пункту такої статті, який регулює порядок обчислення суми податку.
Відтак, доповнення з 23.05.2020 року Податкового кодексу України підпунктом 266.7.1-1 є фактично зміною податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, а тому така зміна повинна застосовуватись з наступного бюджетного періоду, тобто з 2021 року.
Відповідно до п.56.21 ст.56 ПК України у разі коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів, або коли норми одного і того ж нормативно-правового акта суперечать між собою та припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.
Суд звертає увагу, що в силу в силу положень ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» врахування у контексті розгляду даної справи висловлену Європейським судом з прав людини у рішеннях від 14.01.2011 року у справі «Щокін проти України» та від 07.10.2011 року у справі «Серков проти України» в частині необхідності застосування національного законодавства у разі допущення можливості його неоднозначного тлумачення у найсприятливіший для заявника спосіб.
У свою чергу, принцип стабільності закріплений у пп.4.1.9 п.4.1 ст.4 Податкового кодексу України має на меті встановлення незмінних умов оподаткування, елементів податків протягом певного часу.
Таким чином, суд дійшов висновку про неправомірність розрахунку суми податку у оскаржуваному податковому повідомленні-рішенні № 2921543-2407-1551-UA51100290000027993 від 13.10.2023 року.
Згідно з ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.
Відповідно до ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає задоволенню.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Відповідно до ч. 1 ст. 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з ч.ч. 3, 4 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору. При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Позивачем за подання даного адміністративного позову сплачений судовий збір в розмірі 1073,60 грн, що підтверджується квитанцією №746E-545E-H09T-9MHE від 03.01.2024.
Враховуючи, що адміністративний позов підлягає задоволенню, з Головного управління ДПС в Одеській області на користь позивача слід стягнути 1073,60 грн. судового збору.
Також позивач у заяві (від 04.01.2024 вх. №ЕС/516/24) просить стягнути з відповідача на його користь 3580,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Частинами 1, 2 ст.132 КАС України передбачено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Згідно ч.1 ст.143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Частиною 1 ст. 134 КАС України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно із п.3 ст. 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Частинами 4, 5 ст. 134 КАС України передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Згідно із ч.ч. 6, 7 ст. 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
При цьому, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
При вирішенні питання про розподіл судових витрат, суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Зазначене відповідає алгоритму дій викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 червня 2019 року у справі № 9901/350/18.
Так, на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу позивачем наданий до суду:
1) договір про надання правової (професійної правничої) допомоги від 18.10.2023 року та додаткову угоду №1 від 18.10.2023 року;
2) квитанцію від 19.10.2023 року №Е1НК-ХХ0Н-Х5М6-9800 про сплату позивачем адвокату 5080,00 грн;
3) акт приймання-передачі наданих послуг від 27.12.2023 року, відповідно до якого позивачу надано таку правову допомогу:
- вивчення документів Замовника; надання консультацій, розробка та погодження правової позиції щодо оскарження ППР форми «Ф» №2921543-2407-1551-UA51100290000027993 - 166,67 грн;
- складання адміністративної скарги на ППР форми «Ф» №2921543-2407-1551- UA51100290000027993; представництво інтересів Замовника в ДПС України під час розгляду скарги - 833,33 грн;
- складання адміністративного позову на ППР форми «Ф» №2921543-2407-1551-UA51100290000027992; підготовка доказів до позовної заяви; представництво інтересів Замовника протягом усього часу розгляду справи в суді першої інстанції - 2500,00 грн.
Всього: 3500,00 грн.
Також у акті зазначені витрати, понесені адвокатом, у зв'язку з наданням правової (професійної правничої) допомоги, а саме направлення листа №05051 17973136 до ДПС України 23.10.2023 - 80,00 грн.
Вирішуючи питання про визначення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, суд має враховувати складність справи, час витрачений адвокатом на виконання робіт, обсяг наданих послуг та ціну позову, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору.
Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат, про що зазначено в постанові Верховного Суду від 23.05.2018 року по справі №61-3416св18.
В постанові від 24.01.2019 року по справі № 910/15944/17 Верховний Суд зауважив, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму.
З урахуванням зазначеного, суд вважає, що розмір понесених позивачем витрат на правничу допомогу адвоката у розмірі 3500,00 грн. є необґрунтованим, з огляду на те, що розгляд справи здійснено без виклику сторін, а витрати на подання скарги до ДПС фактично не є послугами, пов'язаними з наданням правничої допомоги у даній справою, а є послугами, наданими з метою реалізації права позивача на досудове врегулювання спору.
Крім того, заявляючи понесення представником позивача витрат на направлення скарги на оскаржуване рішення до ДПС, позивачем до суду доказів понесення таких витрат (які також не пов'язані з розглядом даної справи та які не відносяться до передбачених ст. 135, 137 та 138 КАС України) не надано.
Таким чином, враховуючи викладене, категорію справи та те, що розгляд справи проведено за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи, без необхідності надання додаткових доказів, суд вважає за можливе присудити на користь позивача понесені витрати на професійну правничу допомогу по цій справі в сумі 2666,67 грн. та саме такий розмір витрат на професійну правничу допомогу є пропорційним до предмета спору.
Керуючись ст. ст. 9, 72-73, 77, 90, 242, 245, 255, 295 КАС України суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС в Одеській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення - рішення задовольнити.
Визнати визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення форми «Ф» №2921543-2407-1551-UA51100290000027993 від 13.10.2023 року в частині податкового зобов'язання 25000,00 грн.
Стягнути з Головного управління ДПС в Одеській області за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в розмірі 1073,60 грн. та 2666,67 грн. витрат на професійну правничу допомогу.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст.255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи проводився в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_2 ).
Відповідач: Головного управління ДПС в Одеській області (код ЄДРПОУ ВП 44069166, адреса: вул. Семінарська, 5, м. Одеса, 65044).
Суддя П.П.Марин