17 липня 2024 рокум. Ужгород№ 260/4012/24
Суддя Закарпатського окружного адміністративного суду Калинич Я.М., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовною заявою до військової частини НОМЕР_2 (далі - відповідач), в якому просить:
1. Визнати протиправною відмову Військової частини НОМЕР_2 Державної спеціальної служби транспорту звільнити старшого стрільця 2 відділення охорони 3 взводу охорони 1 роти охорони 1 батальйону охорони військової частини НОМЕР_2 Державної спеціальної служби транспорту солдата ОСОБА_1 з військової служби за абзацом 7 підпунктом «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», викладену в листі від 22.05.2024 за №204/7 за результатом розгляду рапорту від 20 квітня 2024 року.
2. Зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 Державної спеціальної служби транспорту прийняти рішення (наказ) про звільнення старшого стрільця 2 відділення охорони 3 взводу охорони 1 роти охорони 1 батальйону охорони військової частини НОМЕР_2 Державної спеціальної служби транспорту солдата ОСОБА_1 з військової служби на підставі абзацу 7 підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (у зв'язку з необхідністю здійснення опіки над особою з інвалідністю, визнаною судом недієздатною; необхідність здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи; необхідність здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю II групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач проходить військову службу на посаді старшого стрільця 2 відділення охорони 3 взводу охорони 1 батальйону охорони військової частини НОМЕР_2 . 04 березня 2024 року позивач подав рапорт на ім'я командира військової частини НОМЕР_2 на виключення його зі списків особового складу військової частини. У рапорті вказав, що не бажання продовжувати військову службу; проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю за наступних обставин. 29.03.2024 року позивачу було надано відповідь на рапорт, в якому було зазначено, що у поданих документах не міститься достатніх підстав, передбачених законодавством, для його звільнення. Вказано, що у довідці МСЕК не зазначено, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 «потребує постійного догляду» та було запропоновано «за наявності підтверджуючих документів, що дають право на звільнення з військової служби…..надати їх належним чином засвідчені копії для повторного розгляду рапорту по суті». 20 квітня 2024 року позивачем на ім'я командира частини було повторно подано рапорт на звільнення за сімейними обставинами. До рапорту, окрім інших документів, була додана додатково нотаріально засвідчена копія Виписки №1570 із заключенням лікарсько-консультативної комісії державної установи «Територіальне медичне об'єднання МВС України по місту Києву та Київській області», відповідно до якої, ОСОБА_2 , за станом здоров'я потребує постійного повного стороннього догляду.
Листом відповідача від 22.05.2024 року за вих. №204/7 позивачу було надано відповідь на його рапорт від 20.04.2024 року, в якому зазначено, що у поданому позивачем рапорті та доданих документах не міститься достатніх доказів наявності родинних зв'язків з ОСОБА_2 , передбачених законодавством, для звільнення позивача. Відтак, позивачу було відмовлено у звільненні з військової служби.
Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 липня 2024 року відкрито провадження у адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
08 серпня 2023 року від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому останній зазначає, що оскільки рапорт позивача стосувався питання звільнення із військової служби, то відповідно при розгляді рапорту застосуванню підлягав Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» у редакції чинній саме на момент прийняття рішення за результатами розгляду рапорту, а не на дату подання рапорту. Таким чином, станом на 22.05.2024 року (дату прийняття рішення про відмову у задоволенні рапорту) командир військової частини НОМЕР_2 керувався вимогами ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» в редакції, яка була чинною на момент прийняття рішення про відмову у задоволенні рапорту, тобто станом на 22.05.2024 року, а не у редакції на дату подання рапорту. Таким чином, відмова військової частини НОМЕР_2 звільнити позивача є законною, та ухвалена згідно чинного законодавства. За таких обставин, вважає вимоги позивача необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до положень ч.5 ст.262, ч.1 ст.263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
Суд зазначає, що судове рішення у справі, постановлене у письмовому провадженні, складено у повному обсязі відповідно до ч.4 ст.243 КАС України, з врахуванням положень ст.263 КАС України.
Згідно з ч.5 ст.250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить наступних висновків.
Як вбачається із матеріалів справи, позивач проходить військову службу на посаді старшого стрільця 2 відділення охорони 3 взводу охорони 1 батальйону охорони військової частини НОМЕР_2 .
04 березня 2024 року позивачем подано до військової частини НОМЕР_2 рапорт про звільнення з військової служби за сімейними обставинами на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» через сімейні обставини, у зв'язку з здійсненням постійного догляду за особою з інвалідністю І групи.
Листом від 29 березня 2024 року №381/11 командир військової частини НОМЕР_2 повідомив позивача про те, що наразі відсутні підстави для задоволення рапорту позивача, оскільки до рапорту не надано документів, які підтверджують підстави для звільнення. Вказував, що обов'язковою умовою для звільнення військовослужбовця з військової служби, у відповідності до підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», є наявність запису у довідці МСЕК, що особа «потребує постійного догляду». ОСОБА_1 було запропоновано, за наявності підтверджуючих документів, що дають право на звільнення з військової служби, надати такі для повторного розгляду рапорту по суті.
20 квітня 2024 року ОСОБА_1 на ім'я командира частини повторно подав рапорт про звільнення зі служби та до такого додав наступні документи: нотаріально засвідчені копії довідки МСЕК; програми реабілітації; договору довічного утримання; друга заява ОСОБА_2 від 08 квітня 2024 року, справжність підпису на якій засвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Слободяном В.М. за реєстровим №168; нотаріально засвідчену копію виписки №1570 із заключення лікарсько-консультативної комісії державної установи «Територіальне медичне об'єднання МВС України по місту Києву та Київській області», відповідно до якої, ОСОБА_2 , за станом здоров'я потребує постійного повного стороннього догляду.
За результатами розгляду рапорту позивача від 20 квітня 2024 року відповідачем було винесено рішення, оформлене листом від 22.05.2024 року за вих. №204/7, яким позивачу було відмовлено у задоволенні рапорту на звільнення з військової служби та зазначено, що у поданому позивачем рапорті та доданих документах не міститься достатніх доказів наявності родинних зв'язків з ОСОБА_2 , передбачених законодавством, для звільнення позивача.
Не погоджуючись з таким рішенням відповідача позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи у взаємозв'язку з нормами законодавства, що регулюють спірні правовідносини, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Згідно з пунктом 20 частини 1 статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Указом Президента України №69/2022 «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022 оголошено про загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва. Укази Президента України про мобілізацію щоразу затверджувала Верховна Рада України відповідними законами.
Згідно ч.1 ст.1 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Відповідно до ч.1 ст.2 Закону №2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Частиною 6 ст.2 Закону №2232-XII передбачено зокрема такий вид військової служби, як військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Пунктом 12 ч.1 ст.1 Закону України «Про оборону України» визначено, що особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Загальні права та обов'язки військовослужбовців Збройних Сил України і їх взаємовідносини, обов'язки основних посадових осіб бригади (полку, корабля 1 і 2 рангу, окремого батальйону) та її підрозділів, правила внутрішнього порядку у військовій частині та її підрозділах визначає Статут внутрішньої служби Збройних Сил України, затверджений Законом України від 24.03.1999 №548-XIV (далі - Статут).
Статтею 14 Статуту обумовлено, що із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника.
Начальники, яким військовослужбовці підпорядковані за службою, у тому числі і тимчасово, є прямими начальниками для цих військовослужбовців. Найближчий до підлеглого прямий начальник є безпосереднім начальником (ст.31 Статуту).
Відповідно до ч.7 ст.26 Закону №2232-ХІІ звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Відповідно до абз.2 п.12 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 (надалі - Положення) право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам (далі - командири (начальники) органів військового управління, з'єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які утримуються на окремих штатах (далі - військові частини), за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.
Відповідно до п.233 Положення військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Суд відмічає, що подання рапорту «по команді» означає направлення його в порядку підпорядкування прямому командиру, який після розгляду та задоволення передає далі своєму безпосередньому командиру з відміткою про власне клопотання з відповідного питання. І так далі до командира військової частини або іншої посадової особи, що наділена правом вирішувати питання по суті. Лише у разі неприйняття, нерозгляду чи незадоволення рапорту, він подається непрямому, старшому командиру із поясненням причин такої подачі. І так до посадової особи, яка наділена правом звільнення підлеглого військовослужбовця зі служби чи скасування рішень попередніх командирів.
Суд зазначає, що згідно з п.225 Положення звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п'ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у військових званнях до підполковника (капітана 2 рангу) включно за всіма підставами - командирами корпусів та командувачами військ оперативних командувань і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Механізм реалізації та порядок організації у Збройних Силах України виконання вимог Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153, визначає Інструкція про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 №170, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 19.05.2009 за №438/16454 (далі - Інструкція №170).
Згідно із абз.3 п.14.10 розділу XIV Інструкції №170 звільнення з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини здійснюється за наявності оригіналів документів, що підтверджують таку підставу звільнення.
Додатком 19 Інструкції №170 передбачено перелік документів, що подаються з поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби. Зокрема відповідно до п.5 Додатку при поданні до звільнення з військової служби за підставами: через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 12 червня 2013 року №413 та визначено підпунктом «г» пункту 1 частини четвертої, підпунктом «ґ» пункту 2 частини п'ятої, підпунктом «г» пункту 2 частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», подаються: копія рапорту військовослужбовця; документи, що підтверджують наявність сімейних обставин або інших поважних причин; копія розрахунку вислуги років військової служби (при набутті права на пенсійне забезпечення за вислугою років).
Аналіз норм свідчить, що розгляд рапорту про звільнення зі служби відбувається за встановленою процедурою, яка включає підготовку подання, перевірка документів, що підтверджують наявність сімейних обставин або інших поважних причин щодо дотримання абзацу 3 пункту 14.10 розділу XIV Інструкції №170, уточнюються дані про проходження особою військової служби, документально підтверджуються періоди служби, що підлягають зарахуванню до вислуги в календарному та пільговому обчисленні, проводиться розрахунок вислуги років військової служби. Проект наказу про звільнення зі служби до подання їх на підпис командирам перевіряється безпосереднім керівником кадрового органу або особою, на яку відповідно до письмового наказу покладено тимчасове виконання обов'язків за цією посадою та проходить правову експертизу в юридичній службі.
Згідно з абзацом 13 п.14.10 Розділу ХІV Інструкції №170 документи на звільнення військовослужбовців направляються безпосередньо до посадових осіб, які мають право їх звільнення з військової служби. Наказ по особовому складу про звільнення цих військовослужбовців повинен бути виданий і доведений до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем взяття громадянина на військовий облік та до військової частини за місцем проходження військової служби в строки, що забезпечуватимуть вчасне здавання справ і посад і розрахунок військовослужбовців, а також виконання строків звільнення, визначених Президентом України.
З системного аналізу вказаних норм права, суд дійшов висновку, що як наслідок розгляду рапорту військовослужбовця про звільнення з військової служби є наказ по особовому складу про звільнення з військової служби чи відмова у задоволенні рапорту.
Судом встановлено, що позивач проходить військову службу під час мобілізації.
Водночас, як видно з матеріалів справи, позивач виявив своє небажання продовжувати проходити військову службу та подав рапорт про його звільнення з військової служби на підставі ч.4 п.2 «г» ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок i військову службу», у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи.
Однак, як свідчать матеріали справи, відповідачем відмовлено позивачу у задоволенні поданого ним рапорту, з посиланням на те, що ОСОБА_1 не надано документи на підтвердження родинних зв'язків з ОСОБА_2 .
Суд зазначає, що підстави звільнення з військової служби передбачені ст.26 Закону №2232-XII.
Відповідно до п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-ХІІ (у редакції, чинній на час звернення позивача із рапортом), військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби під час воєнного стану на підставах, зокрема:
г) через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): у зв'язку з вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років; у зв'язку з вихованням дитини, хворої на тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісні орфанні захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня, дитини, яка отримала тяжку травму, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги, що підтверджується документом, виданим лікарсько-консультативною комісією закладу охорони здоров'я в порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я, але якій не встановлено інвалідність; у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я; у зв'язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи; у зв'язку з необхідністю здійснення опіки над особою з інвалідністю, визнаною судом недієздатною; у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи; у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю II групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд; військовослужбовці-жінки - у зв'язку з вагітністю; військовослужбовці-жінки, які перебувають у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також якщо дитина потребує домашнього догляду тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку; один із подружжя, обоє з яких проходять військову службу і мають дитину (дітей) віком до 18 років; військовослужбовці, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років; перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років.
Отже, згідно абзацу 7 підпункту «г» пункту 2 частини 4 ст.26 Закону 2232-ХІІ законодавцем визначено, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах:
у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи.
Разом з тим, відповідно рішенням тво командира військової частини НОМЕР_2 за №204/7 від 22 травня 2024 року «Про звільнення солдата ОСОБА_3 » позивачу було відмовлено у задоволенні рапорту з підстав відсутності серед поданих документів достатніх доказів наявності родинних зв'язків з ОСОБА_2 , як то передбачено законодавством.
Отже, як вбачається з матеріалів справи, відповідач, відмовляючи у задоволенні рапорту позивача, керувався вимогами ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» в редакції, яка була чинною на момент прийняття рішення про відмову у задоволенні рапорту, тобто станом на 22.05.2024 року, а не у редакції на дату подання рапорту.
Доводи відповідача, викладені у оскаржуваному рішенні та у відзиві на позовну заяву, стосовно того, що обов'язковою умовою для звільнення військовослужбовця з військової служби, у відповідності до підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-ХІІ, є те, що така особа має бути членом сім'ї військовослужбовця першого ступеня є безпідставними та не узгоджуються із нормами абзацу 7 підпункту «г» пункту 2 частини 4 ст.26 Закону №2232-ХІІ.
Суд зазначає, що до спірних відносин суд застосовує норми закону, які є чинними на час виникнення спірних відносин. Натомість, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» від 11.04.2024 №3633-IX, яким відповідач обґрунтовує свої доводи, набрав чинності 18.05.2024. Поряд із цим, суд зазначає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
Суд акцентує увагу, що на момент звернення до суду пункт 2 частини четвертої статті 26 Закону змінено, яким абзац 13 викладено у наступній редакції: «необхідність здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I чи II групи, за умови що така особа є членом сім'ї військовослужбовця першого ступеня споріднення та відсутності інших членів сім'ї, які здійснюють постійний догляд» (в редакції від 18.05.2024 року).
Проте, спірні правовідносини склались в період дії закону, який надавав законне право позивачу на звільнення.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту ст.58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп, від 9 лютого 1999 року №1-рп/99, від 5 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акту не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Суд доходить висновку, що на момент звернення позивача з рапортом про звільнення, закон не вимагав перебування позивача та особи яка потребує постійного догляду І групи інвалідності та перебуває на його утриманні у родинних зв'язках першого ступеня спорідненості.
Отже, відмова відповідача у звільненні позивача з військової служби за підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-ХІІ, у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи, є протиправною.
Враховуючи викладене, суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог позивача в цій частині.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання відповідача звільнити позивача зі служби на підставі абзацу 7 підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», суд зазначає наступне.
Відповідно до п.4 ч.2 ст.245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Частиною 4 ст.245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
За приписами вказаної правової норми слідує, що у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення.
Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб'єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Відповідно до норм чинного законодавства, прийняття рішення за рапортом належить до повноважень відповідача, у зв'язку з чим суд не може перебирати на себе функцію державного органу та вирішувати по суті рапорт. Крім того, прийняттю рішення передує певна процедура, яка включає в себе, зокрема, прийняття та реєстрацію рапорту, доданих до нього документів; перевірку документів та відомостей необхідних для правильного розгляду рапорту.
З огляду на викладене, враховуючи висновок суду про протиправність відмови військової частини НОМЕР_2 у звільненні ОСОБА_1 з військової служби за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, за сімейними обставинами на підставі абз. 7 пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю І групи, а також враховуючи той факт, що саме до повноважень відповідача віднесено звільнення військовослужбовців зі служби, суд вважає за необхідне зобов'язати військову частину НОМЕР_2 повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 від 20.04.2024р. про звільнення з військової служби за сімейними обставинами та прийняти рішення за наслідком такого розгляду, з врахуванням висновків суду.
Враховуючи, що судом обрано інший спосіб захисту прав позивача, тому позовні вимоги ОСОБА_4 підлягають частковому задоволенню.
Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Згідно положень ст.75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.
Відповідно до ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає частковому задоволенню.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п.29).
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Предметом позову є одна вимога немайнового характеру, яка хоч і задоволена частково, але розмір компенсації за сплачений судовий збір суд визначає, виходячи з кількості (а не з розміру) задоволених/незадоволених позовних вимог. Такий механізм розподілу витрат зі сплати судового збору застосовано Верховним Судом у рішенні від 16.06.2020 по справі №620/1116/20.
Таким чином, відповідно до ч.1 ст.139 КАС України, з військової частини НОМЕР_4 за рахунок її бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 слід стягнути судовий збір у розмірі 1211,20 грн.
При розподілі судових витрат суд враховує, що позивачем сплачено судовий збір у розмірі 2422,40 грн.
Решта зайво сплачених коштів по сплаті судового збору може бути повернута за відповідною заявою позивача ухвалою суду.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 8, 9, 10, 77, 90, 139, 242-246, 250, 251, 255, 262, 295, 297 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково
Визнати протиправною відмову військової частини НОМЕР_2 Державної спеціальної служби транспорту звільнити старшого стрільця 2 відділення охорони 3 взводу охорони 1 роти охорони 1 батальйону охорони військової частини НОМЕР_2 Державної спеціальної служби транспорту солдата ОСОБА_1 з військової служби за абзацом 7 підпунктом «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», викладену в листі від 22.05.2024 року за №204/7 за результатом розгляду рапорту від 20 квітня 2024 року.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_2 повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 від 20.04.2024 року про звільнення з військової служби за сімейними обставинами та прийняти рішення за наслідком такого розгляду, з врахуванням висновків суду.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати, що пов'язані зі сплатою судового збору, у сумі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 коп.)
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
СуддяЯ. М. Калинич