Постанова від 17.07.2024 по справі 908/57/24

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.07.2024 року м.Дніпро Справа № 908/57/24

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Чус О.В. (доповідач),

судді: Дармін М.О., Кощеєв І.М.

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми «Мономах ЛТД» на рішення Господарського суду Запорізької області від 05.03.2024 (повний текст рішення складено 18.03.24, суддя Корсун В.Л.) у справі №908/57/24

за позовом заступника керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області (69095, м. Запоріжжя, вул. Якова Новицького, буд. 5) в інтересах держави, в особі органу уповноваженого державою, здійснювати відповідні функції в спірних правовідносинах

позивач: Запорізька міська рада, (69105, м. Запоріжжя, пр. Соборний, буд. 206)

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми «Мономах ЛТД», (69032, м. Запоріжжя, вул. Доківська, буд. 3)

про стягнення 209 579,40 грн,

ВСТАНОВИВ:

03.01.24 до Господарського суду Запорізької області надійшла позовна заява за вих. від 26.12.23 № 52-4710-23 заступника керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області в інтересах держави, в особі органу уповноваженого державою, здійснювати відповідні функції в спірних правовідносинах - Запорізької міської ради (далі Запорізька МР) до Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми “Мономах” ЛТД (надалі ТОВ ВКФ “Мономах” ЛТД) про стягнення доходу, отриманого від безпідставно набутого майна, зменшений на суму сплаченої плати за землю за період з 18.01.18 по 11.03.22 у розмірі 209 579,40 грн.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 05.03.2024, у даній справі, позов задоволено. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми “Мономах” ЛТД (69032, м. Запоріжжя, вул. Доківська, буд. 3, код ЄДРПОУ 22136125) на користь Запорізької міської ради (69105, м. Запоріжжя, пр. Соборний, буд. 206, код ЄДРПОУ 04053915) дохід отриманий від безпідставного набутого майна, зменшений на суму сплаченої плати за землю, за період з 18.01.18 по 11.03.22 у розмірі 209 579 (двісті дев'ять тисяч п'ятсот сімдесят дев'ять) грн. 40 коп. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми “Мономах” ЛТД (69032, м. Запоріжжя, вул. Доківська, буд. 3, код ЄДРПОУ 22136125) на користь Запорізької обласної прокуратури в особі Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя (69035, м. Запоріжжя, вул. Якова Новицького, буд. 5, код ЄДРПОУ 02909973, розрахунковий рахунок UА 438201720343180001000000271, відкритий у Державній казначейській службі України, м.Київ, МФО 820172, отримувач: Запорізька обласна прокуратура, код класифікації видатків бюджету - 2800) - кошти, витрачені на сплату судового збору у 2021 році при здійсненні представництва інтересів держави, у розмірі 3 143 (три тисячі сто сорок три) грн 69 коп.

Не погодившись з зазначеним рішенням, через систему «Електронний суд», Товариство з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційна фірма «Мономах ЛТД», звернулось до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою в якій просить скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 05.03.2024 та ухвалити нове, яким відмовити у задоволені позовних вимог повністю; стягнути з Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області та Запорізької міської ради сплачену суму судового збору в розмірі 4 715,53 грн.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення Господарського суду Запорізької області у справі № 908/57/24 від 05.03.2024 не ґрунтується на засадах верховенства права, незаконне і необґрунтоване.

В обґрунтування апеляційної скарги відповідач зазначає, що судом першої інстанції не з'ясовано обставини, що мають значення для справи № 908/57/24, а саме:

По-перше, апелянт вважає, що судом першої інстанції не з'ясовано обставини щодо відсутності повноважень у Запорізької міської ради для проведення розрахунку орендної плати.

У своїй апеляційній скарзі скаржник зазначає, що під час розгляду справи № 908/57/24 суд першої інстанції не з'ясував питання наявності або відсутності повноважень у Запорізької міської ради робити розрахунок недоотриманих коштів.

Також апелянт вказує на те, що суд першої інстанції на підставі пояснень, наданих прокуратурою, помилково ототожнив «можливість контролювати недонадходження» з «правом міської ради, як орендодавця захищати свої права в судовому порядку». Обсяг, походження та суть вказаних прав є різними за своєю правовою природою.

Крім того у скарзі наголошено, що судом першої інстанції встановлено, що Запорізька міська рада може захищати інтереси Територіальної громади в судовому порядку у спорах про стягнення недоотриманих коштів (що не ставилось під сумнів відповідачем), однак проігноровано та не з'ясовано наявність повноважень щодо визначення недоотриманої суми.

Скаржник звертає увагу, що ТОВ ВКФ «МОНОМАХ ЛТД» в заявах по суті наводив аргументи та нормативне обґрунтування щодо неможливості Запорізькою міською радою визначити суму недоотриманих коштів, а саме:

Апелянт зазначає, що податкове законодавство України містить імперативні норми, що вказують на повноваження виключно податкових органів контролювати наявність порушених прав у територіальних громад в частині недоотримання орендної плати за землю. І саме наведене обумовлює дію принципу розмежування владних повноважень.

Відповідач в апеляційній скарзі вказує, що до повноважень органів місцевого самоврядування законодавством України віднесено: розпорядження комунальним майном, зокрема земельними ділянками комунальної форми власності: прийняття відповідних рішень щодо волевиявлення розпорядження майном, укладення відповідних цивільно-правових та господарсько-правових договорів; прийняття рішень щодо затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель та встановлення ставок місцевих податків; своєчасно інформувати податкові органи про орендарів земельних ділянок; захист прав та інтересів територіальної громади (у разі їх порушення). Наведене підтверджується наступними нормами права: статтею 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», частиною 1 статті 122 Земельного кодексу України та пунктом 288.1 статті 288 Податкового кодексу України.

Також скаржник вказує, що до повноважень органів, що здійснюють ведення Державного земельного кадастру віднесено, зокрема, формування витягів з технічної документації про нормативну грошову оцінку землі та застосування необхідних коефіцієнтів (локальних, функціонального призначення) на підставі відомостей Державного земельного кадастру. Зазначені витяги є підставою для визначення бази розрахунку орендної плати, як податкового платежу. Наведене підтверджується наступними нормами права: статтею 20 та статтею 23 Закону України «Про оцінку земель».

Крім цього, апелянт зазначає, що до повноважень податкових органів віднесено: організацію і контроль за сплатою орендної плати, як податкового платежу. Наведене підтверджується наступними нормами права: пунктом 14.1.11 статті 14 Податкового кодексу України, пунктом 41.1.1 статті 41 Податкового кодексу України, пунктом 19-1.1.1.статті 19-1 Податкового кодексу України (повне нормативне обґрунтування наведене відповідачем у заявах по суті справи).

Відповідач звертає увагу, що з огляду на наведене, розрахунок недоотриманої суми орендних платежів не може бути здійснений міською радою. Здійснення такого розрахунку не є повноваженням органів місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування не є розпорядниками інформації щодо внесення платежів орендної плати користувачами земельних ділянок комунальної форми власності. Розпорядником інформації щодо повноти надходжень є податкові органи. Контроль повноти надходжень плати за землю є функцією податкових органів

Скаржник наголошує, що, таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть визначити повноту надходжень самостійно. Підставою для висновків органів місцевого самоврядування щодо повноти надходжень є виключно інформація податкових органів України.

Крім того, відповідач вказує, що судом першої інстанції не з'ясовано, як обставина, що має значення для справи № 908/57/24 наявний в податковому законодавстві України механізм виявлення розбіжностей. Положення Податкового кодексу України, що встановлюють порядок визначення податковими органами невідповідностей в розрахунку доводить правильність та обґрунтованість аргументів ТОВ ВКФ «МОНОМАХ ЛТД».

Як зазначає апелянт у своїй апеляційній скарзі, відповідно до Пункту 286.2 статті 286 Податкового кодексу України платники плати за землю (крім фізичних осіб) самостійно обчислюють суму плати за землю щороку станом на 1 січня і не пізніше 20 лютого поточного року подають до відповідного контролюючого органу за місцезнаходженням земельної ділянки податкову декларацію на поточний рік за формою, встановленою у порядку, передбаченому статтею 46 цього Кодексу.

У разі виявлення розбіжностей між даними контролюючих органів та даними, підтвердженими платником плати за землю на підставі оригіналів відповідних документів або належним чином засвідчених копій таких документів, зокрема документів на право власності, користування пільгою, а також у разі зміни розміру ставки плати за землю контролюючий орган, до якого звернувся платник плати за землю, проводить протягом десяти робочих днів перерахунок суми податку і надсилає (вручає) йому нове податкове повідомлення-рішення разом з детальним розрахунком суми податку. Попереднє податкове повідомлення-рішення вважається скасованим (відкликаним) (пункт 286.5 статті 286 Податкового кодексу України).

Скаржник звертає увагу, що таким чином, податковим законодавством України урегульоване питання як визначається та донараховується недоотримана сума орендної плати. Орендар обчислює розмір орендної плати, яка має ним сплачуватись та подає до контролюючого податкового органу декларацію. І саме до повноважень податкового орану віднесено контроль за правильністю розрахунку розміру та повноти надходжень орендної плати.

Відповідач вказує, що, з огляду на наведене, судом першої інстанції під час розгляду справи № 908/57/24 не з'ясовано, що розрахунок, наданий Запорізькою міською радою не є підставою для визначення суми недоотриманої Запорізькою міською радою за договором оренди.

Крім цього апелянтом наголошується, що єдиним належним доказом у справі № 908/57/24, що доводить позицію ТОВ ВКФ «МОНОМАХ, ЛТД» є довідки Головного Управління ДПС у Запорізькій області: від 10.01.2023 № 217/5/08-01-04-01 та від 17.07.2023 № 5884/5/08-01-04-07, в яких зазначено, що борг відсутній. Відповідно підтверджено повноту внесення орендної плати.

Також скаржник звертає увагу, що обґрунтованість наведеної позиції відповідача доводиться виявленою арифметичною помилкою Запорізької міської ради у наданому розрахунку, опис якої та контррозрахунок наведено у відзиві на позовну заяву та в інших розділах апеляційної скарги.

Крім того відповідач зазначає, що Запорізька міська рада, як орган, що не є розпорядником інформації щодо фактичних надходжень орендної плати за землю, при підготовці розрахунку не врахувала всі суми, перераховані ТОВ ВКФ «МОНОМАХ ЛТД». Так, Запорізькою міською радою не враховано ще 77 248 грн 02 коп., що були ТОВ ВКФ «МОНОМАХ, ЛТД» внесені до 20 лютого 2022 року. Внесення вказаної суми підтверджено доказами, що знаходяться в матеріалах справи № 908/57/24, а саме у вище вказаних довідках податкових органів.

Апелянт вказує, що Запорізькою міською радою у розрахунку зазначено, що:

- сума, яка мала бути сплачена - 566 233 грн 18 коп.;

- сума, яка врахована, як сплачена відповідачем - 356 653 грн 78 коп.;

- сума, яка недоотримана - 209 579 грн 40 коп.;

Скаржник звертає увагу, що за даними податкового органу, відповідачем сплачено 433 901 грн 80 коп. Таким чином, Запорізька міська рада не врахувала ще 77 248 грн 02 коп.

Відповідач вважає, що наведене також доводить, що подібна помилка є наслідком виконання міською радою функції, що не віднесена до її повноважень.

По-друге, апелянт вважає, що судом першої інстанції не з'ясовано підстави для розрахунку, на які посилається Запорізька міська рада, як позивач.

У своїй апеляційній скарзі апелянт зазначає, що Запорізька міська рада посилається, як на підставу розрахунку орендної плати на пункт 4 рішення Запорізької міської ради № 6 від 30.06.2015 (дата оприлюднення 30.06.2015), яким встановлено податок на майно (в частині плати за землю).

Однак, як вказує скаржник, судом першої інстанції проігноровано факт, що рішення № 6 від 30.06.2015 не може бути підставою для розрахунку.

Відповідач звертає увагу, що 28.11.2018 прийнято рішення Запорізької міської ради № 26 «Про встановлення розміру орендної плати за землю», далі - рішення № 26. Згідно з рішенням № 26 в рішення № 6 внесені зміни, а саме виключено пункт 4, яким встановлено розмір орендної плати за використання земельних ділянок комунальної форми власності в додатку № 3. (https://zp.gov.ua/uk/sessions/14/resolution/33564).

Скаржник вважає, що наведене є також доказом, що розрахунок позивача не може бути підставою для визначення суми недоотримання плати за землю та її стягнення у справі № 908/57/24.

Таким чином, апелянт наголошує, що судом першої інстанції не з'ясовано важливі обставини, що мають значення для справи № 908/57/24 та могли б вплинути на рішення суду.

Також в обґрунтування апеляційної скарги відповідач вказує про недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, а саме:

По-перше, відповідач вважає, що судом першої інстанції необґрунтовано визнано встановленим, що відповідач лише 16.05.2018 звернувся до Запорізької міської ради щодо продовження терміну дії договору.

Відповідач звертає увагу, що вказані висновки суд першої інстанції обґрунтував листом виконавчого комітету Запорізької міської ради за вих. від 06.02.23 № 00039/03.3-20/03, зазначивши, що як наслідок Запорізькою міською радою рішення про переважне право ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД на укладення договору оренди землі, яка розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Доківська, 3 (кадастровий номер 23101000000:02:010:0016) не приймалось.

ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» спростовує зазначені висновки суду, як недоведені.

Також, як на підставу скасування оскаржуваного рішення суду скаржник посилається на те, що судом першої інстанції проігноровано пояснення відповідача та додані до матеріалів справи документи, а саме:

- ТОВ ВКФ «МОНОМАХ ЛТД» зверталось неодноразово до 15.05.2018 до Запорізької міської ради, як добросовісний користувач, який сумлінно виконує умови договору і розуміє, що несе цивільну відповідальність за оформлення поновленого договору оренди;

- період часу, за який має бути надано докази добросовісного дотримання відповідачем вимог земельного законодавства України, перевищує встановлений законодавством строк зберігання документів. Тому, ТОВ ВКФ «МОНОМАХ ЛТД» додано до матеріалів справи № 908/57/24 лише копії листів, що фізично збереглись та наявні у відповідача. Однак, навіть листи, що збереглись доводять добросовісність відповідача і невідповідність висновків суду, що ґрунтуються на позиції Запорізької міської ради, що відповідач звернувся щодо поновлення договору оренди землі тільки 15.05.2018.

- 27.03.2017 ТОВ ВКФ «МОНОМАХ ЛТД» звернулось до Запорізького міського голови, як головної посадової особи територіальної громади, яка здійснює взаємодію між Запорізькою міською радою та її виконавчими органами щодо поновлення договору оренди (лист вих.№ 27 від 27.03.2017 додано до відзиву). Докази направлення не збереглись. Але всі листи підписані покійним директором відповідача, що є непрямим доказом оригінальності вказаних листів. Крім того, безперервність листування: наявність зворотних листів-відповідей, - також є непрямим доказом, що всі листи отримані виконавчими органами місцевого самоврядування;

- 20.04.2017 Управлінням з питань земельних відносин Запорізької міської ради, як виконавчим органом, до повноважень якого віднесено підготовку оформлення та винесення на розгляд всіх земельних питань, надано відповідь з переліком документів, які мають бути надані для оформлення додаткової угоди щодо поновленого договору (лист вих. № 808/02-03 додано до відзиву);

- 04.05.2017 Департамент архітектури та містобудування Запорізької міської ради, як виконавчий орган, який також надає свої висновки щодо оформлення земельних правовідносин, надав також відповідь (лист вих. № 2011 додано до відзиву) на звернення відповідача від 27.03.2017 щодо поновлення договору оренди. Зазначивши свій перелік документів, надання яких не передбачено земельним законодавством України;

- 26.06.2017 ТОВ ВКФ «МОНОМАХ ЛТД» надіслано копії всіх необхідних документів до Управління з питань земельних відносин Запорізької міської ради, що підтверджується листом вих.№ 32 (додано до відзиву);

- 26.06.2017 відповідачем направлено лист вих. № 33 (додано до відзиву) з доданими документами, що запитувались Департаментом архітектури та містобудування Запорізької міської ради;

- на виконання вимог пунктів 2.4 - 2.6 Регламенту міської ради по розгляду заяв громадян та юридичних осіб з питань оформлення земельних ділянок у місті Запоріжжі, затвердженого рішенням Запорізької міської ради № 37 від 05.11.2014 (далі - Регламент), відповідачем укладено договір із землевпорядною ліцензованою організацією на підготовку матеріалів щодо прийняття рішення Запорізької міської ради про поновлення договору оренди землі. Згідно з пунктом 2.4 Регламенту, доручення на розробку матеріалів щодо поновлення договору оренди отримано та передано відповідачу Управлінням з питань земельних відносин Запорізької міської ради. Виконання наведених положень Регламенту доводить отримання всіх документів виконавчими органами Запорізької міської ради, що додані до наведеного листа;

- 11.02.2018 ТОВ ВКФ «МОНОМАХ ЛТД» отримано лист від комунального підприємства «ГРАДПРОЕКТ» вих. № 3468.110218. Згідно з інформацією, зазначеною землевпорядною ліцензованою організацією матеріали щодо поновлення договору оренди землі розроблено та передано до Управління з питань земельних відносин Запорізької міської ради.

Скаржник звертає увагу суду, що жодним нормативним актом не передбачена вимога розробки матеріалів щодо поновлення договору оренди землі землевпорядною ліцензованою організацією. Це вимога, яка всупереч спрощеного порядку, визначеного статтею 33 Закону України «Про оренду землі», закріплена Запорізькою міською радою в Регламенті. Запроваджена Запорізькою міською радою процедура поновлення договору оренди значно ускладнювала виконання орендарями вимог статті 33 Закону України «Про оренду землі». Незважаючи на додаткові фінансові витрати на розробку непередбаченої земельним законодавством документації, відповідачем замовлено вказану документацію землевпорядній організації комунальної форми власності.

Після розроблення та передачі вказаної документації Управлінню з питань земельних відносин Запорізької міської ради, інформації щодо передачі на розгляд Запорізькою міською радою вказаної документації, а також результатів розгляду відповідачу не надходило;

- 15.05.2018 відповідач в черговий раз звертається до Запорізького міського голови, як головної посадової особи територіальної громади, яка здійснює взаємодію між Запорізькою міською радою та її виконавчими органами щодо поновлення договору оренди (лист вих.№ 27/1 від 15.05.2018);

- 25.05.2018 відповідачу на його звернення надано відповідь Департаменту архітектури та містобудування (лист вих. № 2580 від 25.05.2018) з посиланням на Регламент та повторним запитом на надання документів щодо земельної ділянки.

Апелянт наголошує, що, таким чином, Запорізька міська рада, отримавши всі документи (зокрема ті, що не передбачені земельним законодавством України, однак заявлені суб'єктом владних повноважень, як обов'язкові) повторно наполягає на розробці та наданні нового пакету документів. Запорізька міська рада ігнорувала весь час принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та об'єкта нерухомого майна, положення статті 120 Земельного кодексу України, а також обов'язок обох сторін щодо вжиття заходів по оформленню подальшої дії договору оренди.

Відповідач вважає, що помилковість висновків суду першої інстанції мало наслідком прийняття неправильного по суті рішення у справі № 908/57/24.

По-друге, скаржник звертає увагу, що судом першої інстанції помилково визнано встановленим правильність розрахунку, наданого позивачем щодо недоотриманих доходів за фактичне користування відповідачем земельною ділянкою площею 0,5584 га з кадастровим № 2310100000:02:010:0016, розташованої за адресою: м. Запоріжжя, вул. Доківська, буд. 3, без оформлення правовстановлюючого документу, що посвідчує право оренди (користування), зменшених на суму сплаченої плати за землю за період з 18.01.18 по 11.03.22, та визначено суму 209 579,40 грн (розрахунок додано до матеріалів позовної заяви). І як наслідок, суд першої інстанції визнав встановленими недоведені позивачем та спростовані ТОВ ВКФ «МОНОМАХ ЛТД» обставини, що несплата відповідачем орендної плати за користування земельною ділянкою за відсутності укладеного договору призвела до недоотримання позивачем належних йому грошових коштів у вигляді орендної плати в сумі 209 579,40 грн.

ТОВ ВКФ «МОНОМАХ ЛТД» доводить, що наведені висновки суду є недоведеними та помилковими з огляду на наступне:

Відповідно до Довідок Головного Управління ДПС у Запорізькій області: від 10.01.2023 № 217/5/08-01-04-01 та від 17.07.2023 № 5884/5/08-01-04-07 відповідачем за спірний період з 01.01.2018 по 11.03.2022 сплачено: 2018 - 87 162 грн 12 коп., 2019 - 88 115 грн 51 коп., 2020 - 81 529 грн 04 коп., 2021- 85 942 грн 91 коп., 2022 - 91 152 грн 22 коп.

Також відповідач зазначає, що станом на 01.01.2023 податковий борг відсутній.

Апелянт вказує, що судом першої інстанції вказані докази досліджено і визнано їх допустимими, достовірними та вірогідними доказами у справі № 908/57/24.

Крім того скаржник звертає увагу, що всього ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД за період з 01.01.2018 до 11.03.2022 сплачено орендну плату в розмірі 433 901 грн 80 коп.

Також відповідач вказує, що згідно з розрахунком недоотриманих доходів за період з 01.01.2018 до 11.03.2022, наданого Запорізькою міською радою та доданого прокуратурою до позову в якості обґрунтування ціни позову, Запорізькою міською радою нараховано всього 566 233 грн 18 коп.

Відповідач зазначає, що ціна позову, визначена прокуратурою = Сума, очікувана ЗМР - Сума, сплачена ТОВ ВКФ «МОНОМАХ», ЛТД, а саме: 566 901 грн 80 коп. - 433 901 грн 80 коп.= 132 331 грн 38 коп., що не відповідає визначеній прокуратурою ціні позову в розмірі 209 579 грн 40 коп.

Скаржник вважає, що наведене доводить відсутність підстав для задоволення позову у справі № 908/54/27 в розмірі 209 579 грн 40 коп. навіть за формальною ознакою.

В апеляційній скарзі відповідач доводить, що судом першої інстанції в рішенні суду у справі № 908/57/24 безпідставно визнано встановленою правильність розрахунку заявленої прокуратурою суми позову в розмірі 209 579 грн 40 коп. та проігноровано, наведений ТОВ ВКФ «МОНОМАХ ЛТД» контррозрахунок.

По-третє, апелянт наголошує, що, судом першої інстанції безпідставно визнано встановленим наявність складу кондиційних правовідносин у справі № 908/57/24.

У своїй апеляційній скарзі апелянт вказує, що суд першої інстанції необґрунтовано встановив, що доводи прокуратури свідчать про безоплатне та безпідставне використання ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД земельної ділянки (кадастровий номер 2310100000:02:010:0016) площею 5 584 кв.м., розташованої за адресою: м. Запоріжжя, вул. Доківська, 3, без правовстановлюючих документів, тому відповідно до положень статей 1212-1214 Цивільного кодексу України відповідач повинен відшкодувати Запорізькій міській раді доходи, які воно одержало у вигляді несплаченої орендної плати, зменшеної на суму сплаченої орендної плати за період з 18.01.2018 по 11.03.2022 у розмірі 209 579,40 грн.

Відповідач зазначає, що статтею 142 Господарського кодексу України визначено, що доход суб'єкта господарювання є показником фінансових результатів його господарської діяльності, що визначається шляхом зменшення суми валового доходу суб'єкта господарювання за певний період на суму валових витрат та суму амортизаційних відрахувань. Таким чином, для визнання суми, розрахованої Запорізької міською радою та заявленою прокуратурою доходом ТОВ ВКФ «МОНОМАХ ЛТД» мають бути враховано фінансові показники.

Також апелянт вказує, що відповідно до пункту 8 Міжнародного стандарту бухгалтерського обліку 18 (МСБО 18) «Дохід» дохід включає тільки валові надходження економічних вигід, які отримані чи підлягають отриманню суб'єктом господарювання на його власний рахунок. Суми, отримані від імені третіх сторін, не є економічними вигодами, що надходять до суб'єкта господарювання, і не ведуть до збільшення власного капіталу. Отже, вони виключаються з доходу.

Скаржник звертає увагу, що суд першої інстанції визнав встановленим отримання ТОВ ВКФ «МОНОМАХ ЛТД» доходу без врахування як правової, так і фінансової складової визначення «доходу», що мало наслідком ухвалення незаконного рішення у справі № 908/57/24.

Крім того у скарзі наголошено, що Господарський суд Запорізької області визнав встановленим наявність складу кондиційних правовідносин у справі № 908/57/24, що не відповідає обставинам справи № 908/57/24.

Відповідач зазначає, що склад кондиційних правовідносин включає: а) факт набуття або збереження майна за рахунок іншої особи, б) відсутність для цього підстав, встановлених договором, законом або іншими правовими актами, в) вартість безпідставного збагачення. Тягар доказування відсутності підстав для збереження майна лежить на власнику майна.

Скаржник вказує, що Запорізькою міською радою, як учасником процесу, який вважає себе власником збереженого майна, не доказано жодної складової, необхідної для встановлення наявності кондиційних правовідносин, а саме:

- факт набуття або збереження майна за рахунок іншої особи - не доведено. Єдина уповноважена особа, що може підтвердити факт набуття або збереження майна, недонадходження орендної плати, як податкового платежу надала письмові докази, якими встановлено відсутність заборгованості;

- відсутність підстав, встановлених договором - спростовано відповідачем. Земельна ділянка передана в користування відповідача на підставі договору оренди. Поновлення договору, приймаючи до уваги наявність об'єкту нерухомого майна та принцип єдності юридичної долі земельної ділянки обов'язок обох сторін договору. Позивачем добросовісно виконано всі умови (неодноразово) для поновлення договору. Станом на дату розгляду справи № 908/57/24 наявні підстави для реалізації принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та нерухомого майна і застосування положення статті 126-1 Земельного кодексу України. Таким чином, другий елемент складу кондиційних правовідносин спростовано;

- вартість безпідставного збагачення не може бути визначено за умови відсутності факту збереження майна, а також без врахування всіх фінансових показників, що свідчать про отримання доходу.

Апелянт наголошує, що у справі № 908/57/24 відсутній склад кондиційних правовідносин.

Крім того, в обґрунтування апеляційної скарги відповідач зазначає про невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи, а саме:

По-перше, відповідач звертає увагу, що суд першої інстанції зазначив у рішенні, що виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

Апелянт вказує, що невідповідність наведених висновків суду першої інстанції доводиться статтею 120 Земельного кодексу, а також роз'ясненнями Верховного Суду, наданими ще у 2018 році по справі № 318/1274/18.

У апеляційній скарзі зазначено, що при відсутності окремої угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості слід враховувати, що зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди).

Скаржник наголошує, що враховуючи цей принцип, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства. Тобто за загальним правилом, закріпленим у статті 120 Земельного кодексу України, особи, які набули право власності на будівлю чи споруду, стають користувачами земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому користувачу.

З огляду на наведене, відповідач вважає, що є невідповідними висновки суду, що виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені. Право на земельну ділянку набуте ТОВ ВКФ «МОНОМАХ ЛТД» одночасно з набуттям права власності на об'єкт нерухомого майна.

По-друге, на думку апелянта, невідповідними є висновки, викладені у рішенні суду першої інстанції щодо оцінки витягу Державного земельного кадастру від 20.01.2020 № НВ-0004419842020.

Апелянт зазначає, що суд першої інстанції в рішенні у справі № 908/57/24 зазначив, що згідно з вказаним витягом орендарем земельної ділянки з кадастровим номером 2310100000:02:010:0016 є ТОВ ВКФ «МОНОМАХ ЛТД», датою державної реєстрації речового права зазначено 21.03.07, а строк дії речового права - 5 років. У зв'язку з чим суд першої інстанції дійшов невідповідного висновку, що право оренди є припиненим, а зобов'язання є кондиційними.

ТОВ ВКФ «МОНОМАХ ЛТД» спростовує наведене.

Апелянт звертає увагу, що 20.01.2020 сформований Витяг ДЗК про земельну ділянку. Згідно з офіційними відомостями Державного земельного кадастру, викладеними у Витязі земельна ділянка знаходиться в оренді. Орендар - ТОВ ВКФ «МОНОМАХ, ЛТД». З 2012 року внесення змін до відомостей, що є обов'язковими не проводилось. Станом на 20.01.2020 офіційні відомості Державного земельного кадастру доводять, що земельна ділянка знаходиться в користуванні ТОВ ВКФ «МОНОМАХ ЛТД» на умовах оренди.

Додатково, в обґрунтування апеляційної скарги, відповідач вказує про порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права, а саме:

По-перше, щодо порушення норм процесуального права апелянт зазначає наступне.

Скаржник наголошує, що суд першої інстанції не дослідив докази щодо добросовісного виконання відповідачем всіх умов для поновлення договору оренди землі та перешкоджання Запорізькою міською радою реалізації принципу єдності долі земельної ділянки та нерухомого майна.

Додатково відповідач звертає увагу, що суд першої інстанції під час прийняття рішення у справі № 908/57/24 не прийняв до уваги контррозрахунок ТОВ ВКФ «МОНОМАХ ЛТД», який ґрунтується на даних єдиного уповноваженого органу щодо адміністрування плати на землю, що призвело до ухвалення неправильного по суті рішення. Податковими органами підтверджено сплату суми на 77 248 грн 02 коп. більше, ніж розраховано Запорізькою міською радою та заявлено прокуратурою. Однак, суд першої інстанції в рішенні у справі № 908/57/24 зауважив, що ТОВ ВКФ «МОНОМАХ ЛТД» не надано доказів сплати 433 901 грн. 80 коп.

Крім того апелянт зазначає, що суд першої інстанції, оцінюючи розрахунок Запорізької міської ради не надав оцінки наявності повноважень на проведення такого розрахунку недоотриманої плати за землю.

Скаржник наголошує, що недослідження судом першої інстанції підстав для визначення ціни позову, зокрема посилання відповідача на пункт рішення органу місцевого самоврядування, який декілька років тому виключений, мало наслідком постановлення рішення на підставі недопустимих та недостовірних доказів.

Також відповідач звертає увагу, що недослідження судом першої інстанції питання допустимості та достовірності розрахунку Запорізької міської ради є ігноруванням судом першої інстанції та незастосуванням сталої практики Європейського суду з прав людини, яким сформульовано доктрину «плодів отруйного дерева» (fruit of the poisonous tree) у справах «Гефген проти Німеччини», «Тейксейра де Кастро проти Португалії», «Шабельник проти України» «Балицький проти України», «Нечипорук і Йонкало проти України», «Яременко проти України».

Скаржник вважає, що оцінка доказів у справі № 908/57/24 не ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Апелянт наголошує, що порушення судом першої інстанції процесуальних норм мало наслідком недотримання принципів господарського судочинства, що призвело до ухвалення неправильного по суті рішення у справі № 908/57/24.

По-друге, щодо неправильного застосування норм матеріального права в апеляційній скарзі вказано наступне.

Відповідач зазначає, що згідно з частиною 2 статті 277 Господарського процесуального кодексу України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Скаржник звертає увагу, що судом першої інстанції не застосовано статтю 126-1 Земельного кодексу України, оскільки проігноровано посилання відповідача на статтю 5 Цивільного кодексу України. І надано обґрунтування, що:

Згідно з абзацом 4 розділу IX «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі», правила, визначені ст. 126-1 Земельного кодексу України щодо поновлення договорів оренди землі, поширюються на договори оренди землі, укладені або змінені після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», а поновлення договорів оренди землі, укладених до набрання чинності зазначеним Законом, здійснюється на умовах, визначених такими договорами, за правилами, чинними на момент їх укладення.

Апелянт вважає, що наведене обґрунтування є неправильним застосуванням наступних норм матеріального права:

1) Закон України «Про оренду землі» не має розділу IX «Перехідні положення», в якому визначаються правила застосування статті 126-1 Земельного кодексу.

2) Земельний кодекс України має розділ ІХ «Прикінцеві положення» і розділ Х «Перехідні положення», але норма щодо правил застосування статті 126-1 Земельного кодексу і в абзаці 4, і в інших положеннях відсутня.

Відповідач вважає, що таким чином, висновки суду першої інстанції, що стаття 126-1 не може бути застосована до правовідносин зроблені внаслідок неправильного застосування норм матеріального права, а також посилань на неіснуючі норми матеріального права.

Апелянт звертає увагу, що Верховним Судом неодноразово зазначалось, що тлумачення договору здійснюється судом під час вирішення конкретних спорів.

Так, скаржник вказує, що в постанові ОП КЦС ВС від 18.04.2018 року у справі №753/11000/14-ц, Верховний Суд дійшов висновку щодо Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов'язаний з неясністю такої умови.

Відповідач наголошує, що суд першої інстанції не застосував правила тлумачення договору, зокрема їм не взято до уваги поведінку сторін, а також наявність в договорі пункту 30, в якому зазначається, що договір може бути поновлений. Натомість суд першої інстанції дійшов хибного висновку про неможливість поновлення договору, посилаючись на пункт 34 Договору оренди, як доказ, що сторони обумовили, що фактичне продовження користування майном після закінчення строку дії даного договору оренди землі не є підставою для поновлення договору.

Апелянт доводить, що ігнорування пункту 30 договору оренди судом першої інстанції та не застосування правил тлумачення змісту договору мало наслідком, що суд першої інстанції дійшов висновку про неможливість поновлення договору відповідно до статті 126-1 Земельного кодексу. Упустивши, що правовідносини за викладених обставин є триваючими.

Крім того, відповідач вважає договір поновлений не в наслідок того, що земельна ділянка залишилась в його користуванні, а в наслідок, цілого комплексу обставин, що наводяться нижче.

Скаржник вказує, що стаття 120 Земельного кодексу, в редакції від 13.01.2007, чинній на дату оформлення права користування, встановлювала, що при переході права власності на будівлю і споруду право користування на земельну ділянку переходить на підставі договору оренди.

Відповідач звертає увагу, що статтею 33 Закону України «Про оренду землі» (в редакції від 05.09.2012) встановлено, що у разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із, зокрема уповноваженим керівником органу місцевого самоврядування без прийняття рішення органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної або комунальної власності).

Апелянт вказує, що наведене нормативне обґрунтування фактично зазначає, що договір оренди є поновленим, за умови, що земельна ділянка залишилась у користуванні орендаря і орендодавець не надіслав своїх заперечень. При цьому у сторін виникає цивільна відповідальність оформити додаткову угоду, як юридичний наслідок поновлення договору.

Також скаржник зазначає, що відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України, акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

В апеляційній скарзі наголошено, що 05.12.2019 Земельний кодекс України доповнено статтею 126-1, яка встановлює, що договором оренди землі може встановлюватися умова щодо поновлення таких договорів. Умова щодо поновлення договору не може встановлюватися в договорі оренди землі щодо земельних ділянок комунальної власності, крім випадків, якщо на таких земельних ділянках розташовані будівлі або споруди, що перебувають у власності користувача або набувача права користування земельною ділянкою. Якщо договір містить умову про його поновлення після закінчення строку, на який його укладено, цей договір поновлюється на такий самий строк і на таких самих умовах. Поновленням договору вважається поновлення договору без вчинення сторонами договору письмового правочину про його поновлення в разі відсутності заяви однієї із сторін про виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про поновлення договору. Вчинення інших дій сторонами договору для його поновлення не вимагається.

Відповідач вважає, що норма статті 126-1 Земельного кодексу пом'якшує становище сторін, звільнивши їх від необхідності вжиття заходів щодо оформлення поновлення договору оренди у вигляді укладення додаткової угоди.

Апелянт звертає увагу, що, таким чином до правовідносин, що виникли на дату дії статті 33 Закону України «Про оренду землі» в редакції від 05.09.2012 і продовжувались без оформлення, шляхом фактичного виконання, вчинення конклюдентних дій, що не заперечувалось сторонами, правомірним є застосування статті 126-1 Земельного кодексу.

1. 20.09.2006 Запорізькою міською радою прийнято рішення № 6/131 від 20.09.2006 «Про передачу в оренду ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД земельної ділянки по вулиці Доківська, 3 для розташування арматурного цеху» (далі - рішення ЗМР № 6/131). Підставою для прийняття рішення вказано, зокрема статтю 120 Земельного кодексу України.

2. 03.03.2007 ТОВ ВКФ «МОНОМАХ'ЛТД та Запорізькою міською радою, на підставі рішення № 6/131, укладено Договір оренди землі. Копія договору знаходиться в матеріалах справи № 908/57/24.

3. 21.03.2007 договір оренди землі зареєстровано у Запорізькій регіональній філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» за № 040726100153. Зазначене свідчить, що право користування орендованою земельною ділянкою оформлено у відповідності до вимог земельного законодавства, чинного на момент виникнення правовідносин.

4. Право оренди у ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД виникло у відповідності до статті 120 Земельного кодексу України, у зв'язку з набуттям права власності на об'єкт нерухомого майна - 24.01.2006 та було оформлене шляхом укладення договору оренди.

5. В пункті 8 Договору оренди визначено строк його дії до 05.11.2012 (5 років 7 місяців та 14 днів з дати реєстрації права користування).

6. В пункті 30 Договору оренди сторони домовились, що після закінчення строку договору орендар зобов'язаний поновити або повернути земельну ділянку орендодавцю за його вимогою в належному стані.

7. Сторонами укладались додаткові угоди до Договору, які додані прокуратурою до позову. Додатковими угодами вносились зміни щодо розміру орендної плати.

8. Відповідач сумлінно виконував всі умови договору. Своєчасно і в повному обсязі вносилась орендна плата.

9. Після спливу строку дії договору Запорізькою міською радою лист-повідомлення про заперечення у поновленні договору оренди землі не надходив.

10. Подальше листування з Запорізькою міською радою є непрямим доказом, що Запорізька міська рада, не заперечує проти оформлення додаткової угоди до поновленого договору оренди землі, в порядку статті 33 Закону України «Про оренду землі», а відповідачем протягом всього спірного періоду вживались заходи щодо виконання всіх вимог Запорізької міської ради для оформлення додаткової угоди про поновлення договору оренди.

11.Судом першої інстанції в рішенні суду зазначається, що Запорізькою міською радою рішення про переважне право ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД на укладення договору оренди землі не приймалось.

Відповідач спростовує вказане твердження, оскільки земельне законодавство України не містить положень щодо необхідності прийняття органами місцевого самоврядування подібних рішень.

Крім того, земельне законодавство України розмежовує поняття «поновлення договору оренди» та «переважне право на укладення договору». За своєю правовою природою дані поняття не є тотожними. Відповідно до спірних правовідносин, з урахуванням того, що на земельній ділянці розташований об'єкт нерухомості і відсутності листа-заперечення з боку орендодавця, має застосовуватись порядок «поновлення договору».

12. Відповідач зазначає, що з огляду на викладене, фактичні обставини справи полягають в тому, що:

- договір оренди станом на 05.11.2012 був поновлений, але оформлення додаткової угоди сторонами не відбулось в силу недобросовісної поведінки орендодавця;

- позивач ні станом на 05.11.2012, ні пізніше не заперечував поновлення договору оренди. Що доводиться відсутністю листа-повідомлення про заперечення та листуванням про надання документів для оформлення поновлення договору;

- земельна ділянка залишається весь цей час в користуванні відповідача;

- відповідач продовжує виконувати умови договору, сплачувати орендну плату тощо, незважаючи на зволікання з боку Запорізької міської ради щодо оформлення відповідної додаткової угоди;

- договір оренди містить положення про можливість поновлення договору;

- на земельній ділянці комунальної форми власності, що знаходиться в користуванні відповідача розташований об'єкт нерухомого майна.

Відповідач наголошує, що перелічені обставини є передумовою щодо застосування статті 126-1 Земельного кодексу України з урахуванням положень статті 5 Цивільного кодексу України.

Крім того, скаржник зазначає, що, таким чином, наявні підстави вважати, що договір оренди від 03.03.2007 поновлений до 17.09.2027, що не потребує вчинення сторонами договору письмового правочину про його поновлення.

Додатково апелянт вказує, що судом першої інстанції ухвалене незаконне рішення внаслідок неправильного застосування положень земельного законодавства України щодо поновлення договору оренди землі.

Запорізькою міською радою подано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що вказане рішення прийнято судом без порушення норм матеріального та процесуального права, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, а тому не підлягають скасуванню з урахуванням наступних підстав:

Щодо доводів відповідача про відсутність повноважень та підстав у Запорізької міської ради для проведення розрахунку орендної плати позивач зазначає наступне.

При розрахунку недоотриманих доходів за фактичне користування земельною ділянкою за адресою: м. Запоріжжя, вул. Доківська, 3 Позивачем використовувались значення коефіцієнтів індексації нормативної грошової оцінки земель і земельних ділянок за 1996-2022 роки, які були оприлюднені на офіційному сайті Державної податкової служби України.

Позивач зазначає, що при цьому розрахунок, який було додано до позовної заяви було здійснено на підставі рішення Запорізької міської ради від 30.06.2015 №7 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель міста Запоріжжя», рішення Запорізької міської ради від 28.11.2018 №26 «Про встановлення розміру орендної плати за землю» та витягу від 09.06.2020 №1781/207-20 із технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок.

Позивач вказує, що розрахунок недоотриманих доходів за фактичне користування земельною ділянкою здійснено департаментом управління активами Запорізької міської ради.

Позивачем у відзиві на апеляційну скаргу зазначено, що відповідно до опублікованого на офіційному сайті Запорізької міської ради положення про департамент управління активами Запорізької міської ради затвердженого рішенням Запорізької міської ради від 07.12.2022 № 77 (https://zp.gov.ua/upload/editor/departament_upravlinnya_aktivami.pdf), департамент згідно з покладеними на нього завданнями здійснює підготовку та/або перевірку розрахунків розміру орендної плати під час укладання або зміни умов до договорів оренди земельних ділянок чи продовження їх дії, розрахунків недоотриманих доходів за фактичне користування без оформлення правовстановлюючого документа, що посвідчує право оренди.

Тобто, як вважає Позивач, він в повному обсязі наділений повноваженнями, щодо здійснення розрахунку недоотриманих доходів за фактичне користування без оформлення правовстановлюючого документа, що посвідчує право оренди.

Позивач вказує, що Запорізькою міською радою на підставі листа ГУ ДПС у Запорізькій області від 10.01.2023 № 217/5/08-01-04-01-09, витягу від 04.11.2019 № 3894/207-19 із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки здійснено розрахунок розміру орендної плати за період використання, фактичної сплаченої плати за землю за період використання та відповідно розрахунок недоотриманих доходів.

Так, позивач зазначає, що міською радою здійснено розрахунок розміру орендної плати у 2018 році за використання відповідачем земельної ділянки саме за період з 18.01.2018 по 31.12.2018 (11 місяців 14 днів), який становить 132 219,20 грн (11 545,90 грн х 11 місяців + 5 214,30 грн (14 дня х (11 545,90 грн/31 день).

На думку позивача, слід зазначити, що у 2018 році, за період з 01.01.2018 до 31.12.2018, відповідачем сплачено 87 162,12 грн.

Позивач вказує, що розмір орендної плати за місяць розрахований шляхом поділу нормативно грошової оцінки земельної ділянки, яка у 2018, 2019, 2020, 2021 роках становила 4 618 358,88 грн, на 12 місяців у році, тобто місячний розмір орендної плати у 2018, 2019, 2020, 2021 роках становив 11 545,90 грн (4 618 358,88 грн / 12 місяців).

При цьому, розмір фактично сплаченої відповідачем плати за землю за період з 18.01.2018 по 31.12.2018, за 11 місяців 14 днів, становить 83 178,95 грн (7 263,51 грн (87 162,12 грн / 12 міс) х 11 місяців + 3 280,34 грн (14 дня х 234,31 грн (7 263,51 грн / 31 день).

Позивач зазначає, що з огляду на викладене, розмір недоотриманих доходів за період з 18.01.2018 по 31.12.2018, за 11 місяців 14 днів, становить 49 040,25 грн (132 219,20 грн - 83 178,95 грн).

Позивач вказує, що за період з 01.01.2019 до 31.12.2021 міською радою здійснено розрахунок орендної плати за використання відповідачем земельної ділянки, фактично сплаченої ним плати за землю та недоотриманих доходів за весь 2019, 2020, 2021 роки, а тому розмір фактично сплаченої відповідачем плати за землю повністю збігається з інформацією ГУ ДПС у Запорізькій області від 10.01.2023 № 217/5/08-01-04-01-09 та від 17.07.2023 № 5884/5/08-01-04-07.

Запорізькою міською радою здійснено розрахунок розміру орендної плати у 2022 році за використання відповідачем земельної ділянки саме за період з 01.01.2022 по 11.03.2022 (2 місяці 11 днів), який становить 29 907,57 грн (12 700,49 грн х 2 місяці + 4 506,59 грн (11 днів х (12 700,49 грн/31 день).

Позивач зазначає, що у 2022 році, за період з 01.01.2022 до 31.12.2022, відповідачем сплачено 91 152,27 грн, що також підтвердив відповідач у відзиві на позовну заяву.

Крім того, як вказує позивач, нормативно грошова оцінка земельної ділянки у 2022 році становила 5 080 194,77 грн, яка розрахована шляхом множення 4 618 358,88 грн (нормативна грошова оцінка земельної ділянки у 2021 році) на коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель у 2021 році, який становив 1,1 (для земель несільськогосподарського призначення).

Тобто, розмір орендної плати за використання відповідачем земельної ділянки у 2022 році за місяць становив 12 700,49 грн (5 080 194,77 грн / 12 місяців).

Позивач зазначає, що з урахуванням викладеного, міською радою здійснено розрахунок розміру фактично сплаченої відповідачем плати за землю за період з 01.01.2022 по 11.03.2022, за 2 місяці 11 днів, який становить 17 887,37 грн (7 596,02 грн (91 152,27 грн / 12 міс) х 2 місяці + 2 695,33 грн (11 днів х 245,03 грн (7 596,02 грн / 31 день).

Також у відзиві на апеляційну скаргу вказано, що з огляду на викладене, розмір недоотриманих доходів за період з 01.01.2022 по 11.03.2022, за 2 місяці 11 днів, становить 12 020,20 грн (29 907,57 грн - 17 887,37 грн).

Отже, як зазначено позивачем, розмір орендної плати за використання відповідачем земельної ділянки саме за період з 18.01.2018 по 11.03.2022 становить 566 233,18 грн, розмір фактично сплаченої ним плати за землю за вказаний період становить 356 653,78 грн (а не 433 901,80 грн, як зазначає відповідач за період з 01.01.2018 до 31.12.2022), а тому розмір недоотриманих доходів за вищезазначений період складає саме 209 579,40 грн, а не 132 331,38 грн.

При цьому, позивач вказує, що Верховним судом України у пункті 7.30. постанови від 09.11.2021 по справі 905/1680/20 визначено, що при стягненні безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати нарахування мають здійснюватися позивачем не самостійно а виключно на підставі нормативної грошової оцінки земель.

Щодо доводів Відповідача, щодо необґрунтованості судом першої інстанції твердження про продовження терміну дії договору позивач вказує, що в обґрунтування зазначеного відповідач посилається на те, що на підставі ст. 120 ЗК України (у редакції від 13.01.2007), ст. 33 Закону України «Про оренду землі» (у редакції від 05.09.2012) договір оренди від 03.03.2007, зареєстрований 21.03.2007 за № 040726100153 (далі - Договір), є поновленим оскільки земельна ділянка залишилась у користуванні орендаря і орендодавець не надіслав своїх заперечень.

Також, позивач вказує, що Відповідач посилається на положення статті 126-1 Земельного кодексу України (у редакції від 16.07.2020), відповідно до яких у разі наявності у договорі умови про його поновлення після закінчення строку, на який його укладено, цей договір поновлюється на такий самий строк і на таких самих умовах. Поновленням договору вважається поновлення договору без вчинення сторонами договору письмового правочину про його поновлення у разі відсутності заяви однієї із сторін про виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про поновлення договору. Вчинення інших дій сторонами договору для його поновлення не вимагається.

Крім того, позивач зазначає, що відповідач, з огляду на указані положення та визначений строк дії Договору (до 05.11.2012 - 5 років 7 місяців 14 днів), вважає що указаний вище Договір поновлено до 17.09.2027.

Позивач вважає, що слід зазначити про те, що питання поновлення договорів оренди землі відповідно до чинної статті 322 Закону України «Про оренду землі» від 06.10.1998 №161-XIV (далі - Закон) поновлення договорів оренди землі здійснюється в порядку, передбаченому статтею 126-1 Земельного кодексу України.

Разом з цим, згідно з абзацом 4 розділу ІХ «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі» правила, визначені статтею 126-1 Земельного кодексу України щодо поновлення договорів оренди землі, поширюються на договори оренди землі, укладені або змінені після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», а поновлення договорів оренди землі, укладених до набрання чинності зазначеним Законом, здійснюється на умовах, визначених такими договорами, за правилами, чинними на момент їх укладення.

Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» від 05.12.2019 № 340-ІХ набрав чинності 16.01.2020, а підпункт 4 пункту 1 розділу І указаного закону (щодо доповнення Земельного кодексу України статтею 1261) - через 6 місяців з дня опублікування (15.01.2020) зазначеного закону, тобто 15.07.2020.

Таким чином, позивач вважає, що положення статті 126-1 Земельного кодексу України не можуть бути застосовані щодо поновлення договору оренди землі від 03.03.2007, зареєстрованого 21.03.2007 за № 040726100153.

Позивач вказує, що відповідно до положень статті 33 Закону України «Про оренду землі» (у редакції станом на 03.03.2007) після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки відповідно до умов договору, має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору. У разі поновлення договору оренди землі на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, то за відсутності письмових заперечень орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку договору він підлягає поновленню на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Письмове заперечення здійснюється листом-повідомленням.

Позивач зазначає, що враховуючи положення статті 33 Закону України «Про оренду землі» (у редакції станом на 05.11.2012), позицію, висловлену Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 23.08.2023 у справі № 910/605/20, правову позицію сформульовану Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 та правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 159/5756/18 долучити до листа-повідомлення про укладення договору оренди землі на новий строк проєкт додаткової угоди є обов'язком орендаря.

Позивач вказує, що, більш того, пунктом 34 Договору сторони передбачили, що фактичне продовження користування майном після закінчення строку дії даного договору оренди землі не є підставою для його поновлення.

Позивач зазначає, що зі змісту договору оренди земельної ділянки від 03.03.2007 вбачається, що строк його дії закінчився 05.11.2012.

Крім того, позивач звертає увагу, що на підставі наданої виконавчим комітетом Запорізької міської ради від 06.02.2023 № 00039/03.3-20/03 та наданих відповідачем разом з відзивом копій документів з'ясовано, що ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД звернулось до Запорізького міського голови Буряка В.В. листом від 27.03.2017 № 27 про продовження терміну дії договору оренди земельної ділянки, яка розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Доківська, 3. Указаний лист жодних додатків, у тому числі проєкту додаткової угоди про поновлення договору оренди як то передбачено ч.ч. 1 - 5 ст. 33 Закону України «Про оренду землі», не містить.

Також позивач вказує, що Департамент архітектури та містобудування Запорізької міської ради повідомив відповідача листом від 04.05.2017 № 2011 про те, що для більш детального розгляду даного питання необхідно надати до Департаменту схему розташування земельної ділянки у М1:2000 або 1:500, та у разі наявності майна на земельній ділянці надати оригінали та копії майнових документів, що підтверджують право власності на нерухоме майно (у т.ч. технічний паспорт ЗМБТІ).

Позивач зазначає, що листами ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД від 26.06.2017 № 32 та від 26.06.2017 № 33 Запорізькій міській раді, Управлінню з питань земельних відносин, Департаменту архітектури та містобудування надано копії договору оренди землі та додаткових угод до нього, рішення про відведення земельної ділянки, технічного паспорту ЗМБТІ та правовстановлюючих документів на майно, довідки з податкової інспекції про фактичну сплату за землю за останні 3 роки, правовстановлюючих документів юридичної особи та схеми розташування земельної ділянки. При цьому, проєкту додаткової угоди про поновлення договору оренди відповідно до ч.ч. 1 - 5 ст. 33 Закону України «Про оренду землі», до Запорізької міської ради відповідачем також не направлено.

Позивач вказує, що ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД» звернулось до Запорізького міського голови Буряка В.В. листом від 15.05.2018 № 27/1 про продовження терміну дії договору оренди земельної ділянки, яка розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Доківська, 3. Указаний лист також жодних додатків, у тому числі проєкту додаткової угоди про поновлення договору оренди як то передбачено ч.ч. 1 - 5 ст. 33 Закону України «Про оренду землі», не містить.

Позивач наголошує, що, таким чином, дія договору оренди земельної ділянки від 03.03.2007, зареєстрованого 21.03.2007 за № 040726100153, припинилася 12.07.2012.

Позивач вважає, що доводи відповідача, про те, що Договір відповідно до витягу з Державного земельного кадастру від 20.01.2020 № НВ-0004419842020 є поновленим, не відповідають дійсності.

Так, позивач звертає увагу, що згідно з витягом із Державного земельного кадастру від 20.01.2020 № НВ-0004419842020 орендарем земельної ділянки з кадастровим номером 2310100000:02:010:0016 є ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД, датою державної реєстрації речового права зазначено 21.03.2007, а строк дії речового права - 5 років. Крім того, відомості про продовження чи поновлення строку дії Договору Державний земельний кадастр не містить.

З огляду на викладене, позивач зазначає, що посилання ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД у відзиві на позовну заяву про поновлення договору оренди земельної ділянки від 03.03.2007 на той самий строк, зокрема до 17.09.2027, та не потребує вчинення сторонами Договору письмового правочину про його поновлення є такими, що не відповідають положенням статті 33 Закону України «Про оренду землі» та висновкам Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Щодо тверджень Відповідача з приводу неправильності розрахунку недоотриманих доходів Позивач вважає за необхідне зазначити наступне.

Як зазначив Позивач вище, дія договору оренди земельної ділянки від 03.03.2007, зареєстрованого 21.03.2007 за № 040726100153, припинилася 12.07.2012. Указаний Договір у силу положень статті 33 Закону України «Про оренду землі» (у редакції станом на 05.11.2012) та висновків Великої Палати Верховного Суду не був поновлений, а тому посилання відповідача на безперервність договірних відносин між Запорізькою міською радою та ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД є необґрунтованими.

Таким чином, позивач наголошує, що з часу закінчення дії строку Договору (05.11.2012) у відповідача відсутні підстави сплачувати орендну плату у розмірі, який визначений у вказаному Договорі.

Позивач зазначає, що фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України.

Зазначене підтверджується висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 17.10.2018 у справі № 922/2972/17, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17, від 13.02.2019 та від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 при розгляді аналогічних спорів.

Крім того, позивач вказує на те, що згідно зі ст. 10 Цивільного процесуального кодексу України та ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Пунктом 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України» від 03.06.2006 визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач зазначив, що у спірних правовідносинах неотриманні Запорізькою міською радою кошти від оренди землі підпадають під визначення Європейським судом з прав людини «виправдане очікування» щодо отримання можливості ефективного використання права власності територіальної громади міста Запоріжжя.

Позивач вказує, що Запорізькою міською радою на підставі зазначеної інформації, документів та рішень Запорізької міської ради від 30.06.2015 № 7 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель міста Запоріжжя», від 28.11.2018 № 26 «Про встановлення розміру орендної плати за землю» здійснено розрахунок недоотриманих доходів за фактичне користування ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД (ЄДРПОУ 22136125) земельною ділянкою (кадастровий номер 2310100000:02:010:0016) площею 5 584 кв.м., розташованої за адресою: м. Запоріжжя, вул. Доківська, 3 без оформлення правовстановлюючого документу, що посвідчує право оренди (користування) за період з 18.01.2018 по 11.03.2022.

На думку Позивача, згідно вказаного розрахунку загальний розмір недоотриманих доходів за фактичне користування земельною ділянкою без оформлення правовстановлюючого документа, що посвідчує право оренди (користування), зменшених на суму сплаченої плати за землю за період з 18.01.2018 по 11.03.2022, становить 209 579,40 грн.

Позивач наголошує на тому, що ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД до теперішнього часу користується вказаною земельною ділянкою без достатньої правової підстави, відповідно до положень статей 1212-1214 Цивільного кодексу України повинно відшкодувати Запорізькій міській раді доходи, які воно одержало у вигляді несплаченої орендної плати, зменшеної на суму сплаченої орендної плати за період з 18.01.2018 по 11.03.2022 у розмірі 209 579,40 грн.

Щодо тверджень Відповідача про визнання безпідставно встановленим судом першої інстанції наявність складу кондиційних зобов'язань позивач зазначає наступне.

ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» отримавши у власність об'єкт нерухомості, розташований на земельній ділянці комунальної власності, не оформив у встановленому законом порядку право користування землею, тож використовував земельну ділянку без належних правових підстав. Як наслідок, відповідач безпідставно, за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею. Відтак з часу виникнення у відповідача права власності на нерухоме майно, виник й обов'язок вносити плату за використання земельної ділянки, на якій це майно розташоване. При цьому під безпідставно набутим майном слід розуміти саме платежі, кошти, які повинні були сплачуватись, але не сплачені відповідачем за використання земельної ділянки, а не земельну ділянку чи будь-яке інше рухоме або нерухоме майно.

Так, Позивач вказує, що власник об'єктів нерухомості (набувач), не сплачуючи орендну плату за користування земельною ділянкою під ними за відсутності укладеного договору, збільшує таким чином вартість власного майна, а територіальна громада (потерпіла сторона) внаслідок таких дій втрачає належне їй майно (кошти, що мала отримати як орендну плату), тобто має місце факт безпідставного збереження таких сум, які дорівнюють орендній платі, відповідачем за рахунок місцевого бюджету. При цьому, відновлення порушених прав територіальної громади за таких обставин і в такий спосіб не створює для відповідача жодних необґрунтованих, додаткових або негативних наслідків, оскільки предметом позову є стягнення грошових коштів, які останній мав би сплатити за звичайних умов як і фактичний добросовісний землекористувач.

Позивач звертає увагу, що Верховний Суд неодноразово вказував (постанова від 05.08.2022 у справі № 922/2060/20), що із дня набуття права власності на об'єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, а тому саме з цієї дати у власника об'єкта нерухомого майна виникає обов'язок сплачувати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташовано. При цьому до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об'єкт, такі кошти є безпідставно збереженими.

Також позивач вказує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 у справі № 200606/18 зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об'єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об'єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об'єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об'єкти розташовані. Отже, об'єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об'єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об'єкт права власності.

Звідси власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об'єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об'єктом нерухомого майна.

Більш того, як неодноразово наголошував Верховний Суд у своїх постановах, зокрема, наведених вище, для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Щодо обов'язковості сплати орендної плати за користування землями комунальної власності позивач у відзиві на апеляційну скаргу вказує наступне.

Частиною 7 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що майнові операції, які здійснюються органами місцевого самоврядування з об'єктами права комунальної власності, не повинні ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування, скорочувати обсяги доходів місцевих бюджетів, зменшувати обсяг та погіршувати умови надання послуг населенню.

Позивач зазначає, що відповідно до пункту 19 частини 1 статті 64 Бюджетного кодексу України до доходів загального фонду бюджету міст обласного значення належить податок на майно, до складу якого за приписами ст. 14.1.147 Податкового кодексу України входить плата за землю, що сплачується у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності.

Позивач вказує, що згідно до ст. 5 Закону України «Про оцінку земель» нормативна грошова оцінка земельної ділянки використовується для визначення розміру земельного податку та розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.

Крім того, у відзиві на апеляційну скаргу зазначено, що згідно ч.1 ст. 96 Земельного кодексу України землекористувачі зобов'язані своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату.

Також, позивач вказує, що відповідно до вимог статті 21 Закону України «Про оренду землі» та п. 14.1.136 Податкового кодексу України орендна плата за земельні ділянки держаної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Позивач зазначає, що у статті 1 Закону України «Про оренду землі» зазначено, що оренда землі це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Додатково позивач вказує, що частиною 1 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» визначено, що істотними умовами договору оренди землі серед іншого є: орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

Крім того, позивач зазначає, що відповідно до ст.ст. 142-145 Конституції України матеріальною основою органів місцевого самоврядування є, наряду з іншими об'єктами, земля, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст тощо.

Позивач звертає увагу, що в статті 60 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплено, що право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю тощо належить територіальним громадам міст.

Відповідно до ч.3 ст. 16 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Тому, Запорізька міська рада зацікавлена в належному оформленні права на земельні ділянки, що перебувають у комунальній власності та у межах міста Запоріжжя, адже це слугує надходженню грошових коштів до місцевого бюджету.

Позивач просить у задоволенні апеляційної скарги ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» на рішення господарського суду Запорізької області від 05.03.2024 (повний текст складено та підписано 18.03.2024) по справі № 908/57/24 - відмовити повністю. Рішення господарського суду Запорізької області від 05.03.2024 по справі № 908/57/24 - залишити без змін.

Відповідно до протоколу автоматичного розподілу судової справи між суддями від 08.04.2024 у даній справі визначена колегія суддів у складі: головуючий, доповідач суддя Чус О.В., судді: Дармін М.О., Кощеєв І.М.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 15.04.2024 відкладено вирішення питань, пов'язаних з рухом апеляційної скарги, до надходження до Центрального апеляційного господарського суду матеріалів справи № 908/57/24. Доручено Господарському суду Запорізької області надіслати до Центрального апеляційного господарського суду матеріали справи № 908/57/24.

22.04.2024 матеріали справи надійшли до Центрального апеляційного господарського суду.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 24.04.2024 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми «Мономах ЛТД» на рішення Господарського суду Запорізької області від 05.03.2024 у справі №908/57/24; визначено розглянути апеляційну скаргу у порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами, в порядку письмового провадження.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог частин 1, 2, 5 статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Відповідно до положень ст.ст. 74, 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Судом першої інстанції та судом апеляційної інстанції встановлені наступні неоспорені обставини справи.

ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД на праві власності належить нерухоме майно - арматурний цех інв. № 132913 (літ. В) загальною площею 1 065,2 кв.м., розташований за адресою: м. Запоріжжя, вул. Доківська, буд. 3, кадастровий номер земельної ділянки місця розташування: 2310100000:02:010:0016, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна №360014770 від 26.12.23.

Знаходження зазначеного майна саме на вказаній земельній ділянці підтверджується також іпотечним договором №229 від 22.01.18 (п. 1.2.), укладеним між ПАТ «ТАСКОМБАНК» та ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД, та пунктами 3 та 4 договору оренди землі від 03.03.07, який укладено між Запорізькою міською радою та ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД.

03.03.07 між Запорізькою міською радою /орендодавець/ та ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД /орендар/ укладено договір оренди землі, за умовами п. 1 якого орендодавець, відповідно до рішення 4 сесії 5 скликання Запорізької міської ради №6/131 від 20.09.06, надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для розташування арматурного цеху, яка знаходиться в м. Запоріжжя, вул. Доківська, буд. 3. В оренду передається земельна ділянка загальною площею 0,5584 га (п. 2 договору).

Згідно з пунктом 8, договір укладено до 05.11.12.

Пунктом 33 договору визначено, що дія договору припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його було укладено.

В п. 34 договору сторони обумовили, що фактичне продовження користування майном після закінчення строку дії даного договору оренди землі не є підставою для поновлення договору.

Вказаний договір зареєстровано у Запорізькій регіональній філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах», про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 21.03.07 за №040726100153.

У подальшому між Запорізькою міською радою та ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД укладались додаткові угоди від 18.09.08, від 26.05.09, від 16.02.10, від 23.03.11, якими вносились зміни лише до п. 9 договору щодо розміру орендної плати.

Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-0004419842020 від 20.01.20, було зареєстровано право оренди ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД земельної ділянки площею 0,5584 га з кадастровим номером 2310100000:02:010:0016 з 21.03.07 строком на 5 років, відомості про продовження його дії відсутні.

Як вбачається з листа виконавчого комітету Запорізької міської ради за вих. від 06.02.23 № 00039/03.3-20/03, ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД листом від 16.05.18 № 27 звернулось до Запорізької міської ради з приводу продовження терміну дії договору оренди землі, яка розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Доківська, 3. Запорізькою міською радою рішення про переважне право ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД на укладення договору оренди землі, яка розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Доківська, 3 (кадастровий номер 23101000000:02:010:0016) не приймалось.

Відповідно до відповіді Головного управління ДПС у Запорізькій області за вих. від 10.01.23 № 217/5/08-01-04-01-09 ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД сплачено орендну плату за земельну ділянку площею 0,5584 га з кадастровим номером 2310100000:02:010:0016 у 2017 році у розмірі 86 750,96 грн, у 2018 році 87 162,12 грн, у 2019 році - 88 115,51 грн, у 2020 році - 81 529,04 грн, у 2021 році - 85 942,91 грн, у 2022 році - 91 152,27 грн.

Аналогічна інформація міститься у листі Головного управління ДПС у Запорізькій області від 17.07.23 № 5884/5/08-01-04-07 у частині сплати орендної плати за використання указаної земельної ділянки за період з 18.01.2018 по 11.03.2022.

Як вбачається з матеріалів справи, а саме: листа Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області від 16.01.23 № 10-8-0.37.1-100/2-23 та витягу від 04.11.19 № 3894/207-19, нормативна грошова оцінка вище зазначеної земельної ділянки складає 4 618 358,88 грн.

Запорізькою міською радою на підставі зазначеної інформації, документів та рішень Запорізької міської ради від 30.06.15 № 7 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель міста Запоріжжя», від 28.11.18 № 26 «Про встановлення розміру орендної плати за землю» здійснено розрахунок недоотриманих доходів за фактичне користування ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД земельною ділянкою (кадастровий номер 2310100000:02:010:0016) площею 5 584 кв.м., розташованої за адресою: м. Запоріжжя, вул. Доківська, 3 без оформлення правовстановлюючого документу, що посвідчує право оренди (користування) за період з 18.01.2018 по 11.03.2022.

Згідно з вказаним розрахунком, загальний розмір недоотриманих доходів за фактичне користування земельною ділянкою без оформлення правовстановлюючого документа, що посвідчує право оренди (користування), зменшених на суму сплаченої плати за землю за період з 18.01.18 по 11.03.22, становить 209 579,40 грн, а саме:

- за період з 18.01.2018 по 31.12.2018 - 49 040,25 грн;

- за період з 01.01.2019 по 31.12.2019 - 50 435,26 грн;

- за період з 01.01.2020 по 31.12.2020 - 45 475,83 грн;

- за період з 01.01.2021 по 31.07.2021 - 52 607,86 грн;

- за період з 01.01.2022 по 11.03.2022 - 12 020,20 грн.

На думку прокурора, наведене вище свідчить про безоплатне та безпідставне використання ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД земельної ділянки (кадастровий номер 2310100000:02:010:0016) площею 5 584 кв.м., розташованої за адресою: м. Запоріжжя, вул. Доківська, 3, без правовстановлюючих документів, тому відповідно до положень статей 1212-1214 Цивільного кодексу України відповідач повинен відшкодувати Запорізькій міській раді доходи, які воно одержало у вигляді несплаченої орендної плати, зменшеної на суму сплаченої орендної плати за період з 18.01.2018 по 11.03.2022 у розмірі 209 579,40 грн.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних мотивів.

Предметом позову у даній справі є вимога про стягнення з відповідача як власника об'єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів - орендної плати за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій розміщено нерухоме майно.

Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно зі статтею 13 Конституції України земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Відповідно до статті 80 Земельного кодексу України, суб'єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Згідно зі статтями 122, 123, 124 Земельного кодексу України, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 Земельного кодексу України).

При цьому, згідно зі статтею 126 Земельного кодексу України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Згідно зі статтею 206 Земельного кодексу України, використання землі в Україні є платним. Об'єктом оподаткування є земельні ділянки. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Відповідно до частини 1 статті 21 Закону України "Про оренду землі", орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі.

Згідно з пунктом 288.1 статті 288 Податкового кодексу України, підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки.

Відповідно до пункту 14.1.147 пункту 14.1. статті 14 Податкового кодексу України, плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Як зазначено у статті 96 Земельного кодексу України, землекористувачі зобов'язані, зокрема, своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату.

Відповідно до вимог частини 1 статті 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до листа виконавчого комітету Запорізької міської ради за вих. від 06.02.23 № 00039/03.3-20/03 та інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД не є власником та постійним землекористувачем спірної земельної ділянки.

З викладеного слідує, що відповідач не є суб'єктом плати за землю у формі земельного податку (підпункт 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).

У відповідності до статті 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Як зазначено у статті 21 Закону України «Про оренду землі» та підпункті 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

До моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондиційними, що регулюються главою 83 Цивільного кодексу України.

Плата за землю відповідно до пункту 10.1 Податкового кодексу України належить до місцевих податків, які згідно зі статтею 69 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" зараховуються до відповідних місцевих бюджетів.

Згідно зі статтею 63 Бюджетного кодексу України, місцевий бюджет містить надходження і витрати на виконання повноважень місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Ці надходження і витрати становлять єдиний баланс відповідного бюджету.

Таким чином, в порушення вимог статті 206 Земельного кодексу України, безоплатне землекористування призводить до втрат місцевого бюджету міської ради.

Відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу в разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна (стаття 1213 Цивільного кодексу України).

Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України.

За змістом положень глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов'язаннях. Натомість для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Таким чином, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.

У разі якщо фактичний користувач земельної ділянки, на якій розміщено зареєстровані за ним об'єкти нерухомості, у спірний період без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування земельною ділянкою як орендну плату, він зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України (аналогічні висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц та від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, у постанові Верховного Суду від 08.09.2021 у справі №922/3524/19).

Отже, як вірно зазначено місцевим господарським судом, для вирішення спору щодо стягнення з власника об'єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати згідно із статтями 1212-1214 Цивільного кодексу України, за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій цей об'єкт розташований, необхідно, насамперед, з'ясувати: а) чи наявні правові підстави для використання земельної ділянки; б) яка площа земельної ділянки та чи є вона сформованою відповідно до вимог земельного законодавства; в) в якому розмірі підлягають відшкодуванню доходи, пов'язані із безпідставним збереженням майна, розраховані відповідно до вимог земельного законодавства, а саме на підставі нормативної грошової оцінки землі. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 10.02.20 у справі № 922/981/18.

Як встановлено господарським судом та підтверджується матеріалами справи, відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 26.12.23 № 360014770, Товариству з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційній фірмі «МОНОМАХ» ЛТД на підставі договору купівлі-продажу №44 від 24.01.06 належить нерухоме майно: арматурний цех інв. №132913, літ. В, загальною площею 1065,2 кв.м., розташоване за адресою: м. Запоріжжя, вул. Доківська, буд. 3.

Земельна ділянка по вул. Доківській, буд. 3 в м. Запоріжжя, загальною площею 0,5584 га, на якій розташоване дане майно, має кадастровий № 2310100000:02:010:0016 та належить на праві власності Запорізькій міській раді, що підтверджується витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-0004419842020 від 20.01.20.

Позивачем виконано розрахунок недоотриманих доходів за фактичне користування відповідачем земельною ділянкою площею 0,5584 га з кадастровим № 2310100000:02:010:0016, розташованої за адресою: м. Запоріжжя, вул. Доківська, буд. 3, без оформлення правовстановлюючого документу, що посвідчує право оренди (користування), зменшених на суму сплаченої плати за землю за період з 18.01.18 по 11.03.22, та визначено суму 209 579,40 грн (розрахунок додано до матеріалів позовної заяви).

Таким чином, як вірно встановлено місцевим господарським судом, несплата відповідачем орендної плати за користування земельною ділянкою за відсутності укладеного договору призвела до недоотримання позивачем належних йому грошових коштів у вигляді орендної плати в сумі 209 579,40 грн.

Не повернення Запорізькій міській раді безпідставно збереженої орендної плати за користування земельною ділянкою порушує інтереси територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради в частині позбавлення можливості ефективного використання права комунальної власності та неотримання місцевим бюджетом відповідного доходу.

У постанові Верховного Суду у складі Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.04.23 у справі № 357/8975/20 викладено правові висновки про те, що фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України.

Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.18 у справі № 629/4628/16-ц (провадження № 14-77цс18) та від 20.09.18 у справі № 925/230/17 (провадження № 12-188гс18).

Також, як вірно встановлено судом першої інстанції, відповідач не надав, а матеріали справи не містять доказів сплати відповідачем позивачу недоотриманих грошових коштів в сумі 209 579,40 грн.

Стосовно доводів скаржника про те, що судом першої інстанції не застосовано статтю 126-1 Земельного кодексу України колегія суддів апеляційного господарського суду вважає за необхідне зазначити наступне.

Апеляційним господарським судом, так як і місцевим господарським судом при ухваленні рішення у даній справі, не приймаються заперечення відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву та у апеляційній скарзі щодо наступного:

- договір оренди станом на 05.11.12 був поновлений, але оформлення додаткової угоди сторонами не відбулось в силу недобросовісної поведінки орендодавця;

- позивач ні станом на 05.11.12, ні пізніше не заперечував поновлення договору оренди, що доводиться відсутністю листа-повідомлення про заперечення та листуванням про надання документів для оформлення поновлення договору;

- земельна ділянка залишається весь цей час в користуванні відповідача;

- відповідач продовжує виконувати умови договору, сплачувати орендну плату тощо, незважаючи на зволікання з боку Запорізької міської ради щодо оформлення відповідної додаткової угоди;

- договір оренди містить положення про можливість поновлення договору;

- на земельній ділянці комунальної форми власності, що знаходиться в користуванні відповідача розташований об'єкт нерухомого майна.

На думку відповідача, перелічені обставини є передумовою щодо застосування статті 126-1 Земельного кодексу України з урахуванням положень статті 5 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 126-1 Земельного кодексу України (у редакції від 16.07.20), у разі наявності у договорі умови про його поновлення після закінчення строку, на який його укладено, цей договір поновлюється на такий самий строк і на таких самих умовах. Поновленням договору вважається поновлення договору без вчинення сторонами, договору письмового правочину про його поновлення у разі відсутності заяви однієї із сторін про виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про поновлення договору. Вчинення інших дій сторонами договору для його поновлення не вимагається.

Як вірно зазначено місцевим господарським судом, умови договору оренди землі від 03.03.07, укладеного між позивачем та відповідачем, не передбачають його поновлення після закінчення строку дії договору.

Більше того, місцевим судом встановлено, що в п. 34 договору сторони обумовили, що фактичне продовження користування майном після закінчення строку дії даного договору оренди землі не є підставою для поновлення договору.

Питання поновлення договорів оренди землі відповідно до чинної статті 32-2 Закону України «Про оренду землі» від 06.10.1998 №161-ХІV (далі - Закон) поновлення договорів оренди землі здійснюється в порядку, передбаченому статтею 126-1 Земельного кодексу України.

Разом з цим, згідно з абзацом 4 розділу IX «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі», правила, визначені статтею 126-1 Земельного кодексу України щодо поновлення договорів оренди землі, поширюються на договори оренди землі, укладені або змінені після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», а поновлення договорів оренди землі, укладених до набрання чинності зазначеним Законом, здійснюється на умовах, визначених такими договорами, за правилами, чинними на момент їх укладення.

Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» від 05.12.19 № 340-ІХ набрав чинності 16.01.20, а підпункт 4 пункту 1 розділу І указаного закону (щодо доповнення Земельного кодексу України статтею 126-1) - через 6 місяців з дня опублікування (15.01.20) зазначеного закону, тобто 15.07.20.

З урахуванням вищенаведеного, господарським судом правильно враховано, що положення статті 126-1 Земельного кодексу України не можуть бути застосовані щодо поновлення договору оренди землі від 03.03.07, зареєстрованого 21.03.07 за № 040726100153.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 23.08.23 у справі № 910/605/20 висловив позицію, відповідно до якої регулювання правовідносин щодо поновлення договорів оренди землі має здійснюватися на умовах, визначених таким договором, за правилами, чинними на момент їх закінчення, а саме відповідно до положень статті 33 Закону України «Про оренду землі» у відповідній редакції.

Договір оренди землі вважатиметься поновленим лише у разі укладення додаткової угоди, про що безпосередньо зазначено у частині 8 статті 33 Закону України «Про оренду землі». При цьому відмову або зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі може бути оскаржено у суді.

Аналогічну правову позицію було сформульовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 31.08.21 у справі № 903/1030/19.

Місцевим господарським судом правильно враховано, що відповідачем не надано доказів укладання сторонами додаткової угоди до договору оренди землі від 03.03.07 щодо продовження строку дії такого договору. Як не надано доказів оскарження дій відповідача щодо зволікання з укладанням такої додаткової угоди.

Як встановлено місцевим господарським судом та підтверджується матеріалами справи дія договору припинилась з 12.07.12.

Судом першої інстанції вірно зазначено, що доводи відповідача, про те, що договір відповідно до витягу з Державного земельного кадастру від 20.01.20 № НВ-0004419842020 є поновленим, не відповідають дійсності.

Згідно з витягом із Державного земельного кадастру від 20.01.2020 № НВ-0004419842020 орендарем земельної ділянки з кадастровим номером 2310100000:02:010:0016 є ТОВ ВКФ «МОНОМАХ» ЛТД, датою державної реєстрації речового права зазначено 21.03.07, а строк дії речового права - 5 років. Відомості про продовження чи поновлення строку дії договору Державний земельний кадастр не містить.

Доводи апелянта про те, що, враховуючи викладені ним в апеляційній скарзі обставини, наявні підстави вважати, що укладений між сторонами договір оренди землі від 03.03.2007 є поновленим на новий строк на тих же самих умовах, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки без укладення додаткової угоди до договору оренди землі завершення процедури поновлення такого договору відповідно до статті 33 Закону України «Про оренду землі» є неможливим. Така угода має ознаки не тільки зобов'язального, але й речового договору, оскільки засвідчує волю сторін на передання земельної ділянки у тимчасове володіння орендареві на новий строк. Тому зазначена додаткова угода згідно з пунктом 1 частини 1 статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є підставою для державної реєстрації права оренди на новий строк. Саме із цією реєстрацією закон пов'язує виникнення права оренди (стаття 125 Земельного кодексу України) (п. 41 постанови ВПВС від 31.08. 2021 у справі №903/1030/19).

Враховуючи вимоги чинного законодавства та встановлені обставини даної справи, колегія суддів дійшла висновку, що в даному випадку не доведено дотримання процедури поновлення договору оренди землі на новий строк відповідно до вимог положень статті 33 Закону України "Про оренду землі" (у відповідній редакції), оскільки після закінчення строку дії договору оренди відсутні докази укладення між сторонами угоди про поновлення договору оренди.

Крім того, доказів укладення нового договору матеріали справи не містять, у зв'язку з чим наведені вище аргументи скаржника щодо поновлення договору судова колегія відхиляє.

Апеляційний господарський суд погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що враховуючи вищенаведене, відповідачем не доведено належними та допустимими доказами правомірного користування спірною земельною ділянкою.

Запорізькою міською радою складено розрахунок, щодо розміру недоотриманих доходів за фактичне користування Товариством з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційною фірмою «Мономах ЛТД» земельною ділянкою за кадастровим номером 2310100000:02:010:0016, за адресою: м. Запоріжжя, вул. Доківська, буд. 3, без оформлення правовстановлюючого документу, що посвідчує право оренди (користування).

За зазначеним розрахунком розмір недоотриманих доходів склав: за період з 18.01.2018 по 31.12.2018 - 49 040,25 грн; за період з 01.01.2019 по 31.12.2019 - 50 435,26 грн; за період з 01.01.2020 по 31.12.2020 - 45 475,83 грн; за період з 01.01.2021 по 31.07.2021 - 52 607,86 грн; за період з 01.01.2022 по 11.03.2022 - 12 020,20 грн.

Таким чином, загальний розмір недоотриманих доходів за період з 18.01.18 по 11.03.22, становить 209 579,40 грн (двісті дев'ять тисяч п'ятсот сімдесят дев'ять грн. 40 коп.).

Зазначений розрахунок зроблено на підставі рішення Запорізької міської ради від 30.06.15 № 7 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель міста Запоріжжя», від 28.11.18 № 26 «Про встановлення розміру орендної плати за землю», листа Головного управління ДПС у Запорізькій області від 17.07.23 № 5884/5/08-01-04-07, листа Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області від 16.01.23 № 10-8-0.37.1-100/2-23 та витягу від 04.11.19 № 3894/207-19.

Тобто, Запорізька міська рада, в межах наділених повноважень, у відповідності до законодавства України, затвердила та встановила податок та збори на користування землями міста Запоріжжя.

Отже, доводи Відповідача про неправильний розрахунок розміру недоотриманих доходів, є безпідставними.

Доводи відповідача про те, що судом першої інстанції помилково визнано встановленим правильність розрахунку, наданого позивачем щодо недоотриманих доходів за фактичне користування відповідачем земельною ділянкою не приймаються до уваги апеляційним господарським судом, як і місцевим господарським судом, оскільки такі заперечення спростовуються розрахунком, наведеним прокурором у відповіді на відзив на позовну заяву та Запорізькою міською радою у відзиві на апеляційну скаргу.

Щодо інших аргументів скаржника колегія суддів зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Під час розгляду справи, колегією суддів не встановлено порушень норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення та неправильного застосування норм матеріального права.

Слід також зазначити, що відповідно до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.

Пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України визначає одним із принципів судочинства змагальність сторін та свободу в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Згідно з частинами 1, 3 статті 74, частиною 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Отже, обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

У розумінні закону суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи скористатися заходами правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Крім того, за змістом процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 поняття "охоронюваний законом інтерес" слід розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Так, інтерес позивача має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині зазначеного Рішення Конституційного Суду України.

При цьому позивач самостійно визначає та обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.

Відповідно до статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно із частиною 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтею 78 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

При цьому, судова колегія вважає за необхідне наголосити на тому, що відповідно до частини 3 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язання має ґрунтуватись на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

При цьому, у рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначено, що поняття "охоронюваний законом інтерес" у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зокрема, з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Судова колегія виходить із того, що у принципі добросовісності, а саме: при реалізації прав і повноважень, закладений принцип неприпустимості зловживання правом, згідно з якими здійснення прав та свобод однієї особи не повинне порушувати права та свободи інших осіб. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Судова колегія наголошує, що 17.10.2019 набув чинності Закон України від 20.09.2019 №132-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до Господарського процесуального кодексу України та змінено назву статті 79 Господарського процесуального кодексу України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування "вірогідність доказів".

Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

За результатами аналізу всіх наявних у справі доказів в їх сукупності судова колегія констатує, що місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що докази на підтвердження правомірності вимог позивача щодо стягнення з відповідача безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою за вказаний позивачем у позовній заяві період є більш вірогідними, ніж докази надані на їх спростування, у зв'язку з чим судова колегія вважає правомірними та такими, що підлягають задоволенню позовні вимоги щодо стягнення з відповідача на користь позивача 209 579,40 грн безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою за період з 18.01.18 по 11.03.22, а рішення суду першої інстанції таким, що ухвалене у відповідності до норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, судова колегія висновує, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги заявлені правомірно та підлягають задоволенню у обсязі, визначеному в оскаржуваному рішенні.

З урахуванням усього вищенаведеного, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що доводи апеляційної скарги є безпідставними та не спростовують обґрунтованих висновків суду першої інстанції, оскаржуване рішення відповідає фактичним обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, тому підстави, передбачені статтею 277 Господарського процесуального кодексу України, для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення Господарського суду Запорізької області у даній справі від 05.03.2024 р. відсутні.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта.

З підстав наведеного та керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми «Мономах ЛТД» на рішення Господарського суду Запорізької області від 05.03.2024 у справі №908/57/24 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Запорізької області від 05.03.2024 у справі №908/57/24 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, зазначених у пункті 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя О.В. Чус

Суддя М.О. Дармін

Суддя І.М. Кощеєв