Виноградівський районний суд Закарпатської області
___________________________________________________________________________________________________ Справа № 299/3847/24
16.07.2024 року м.Виноградів
Виноградівський районний суд Закарпатської області у особі головуючого судді А.А.Надопта, секретар судового засідання С.С.Онисько, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м.Виноградів цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа- Орган опіки та піклування Виноградівської міської ради про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей-
Позивач звернувся у Виноградівський районний суд із позовною заявою про розірвання шлюбу із відповідачкою, який був укладений 07.06.1997р. у Виноградівському районному відділі РАГСу Закарпатської області за актовим записом №79, від якого у подружжя народилося двоє синів, які вже є дорослими та одна дочка ОСОБА_3 - ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Заявлені вимоги мотивовані тим, що сторони не зійшлися характерами, між ними часто виникають сварки та різні суперечки, а відтак вони не створили міцної сім'ї, не проживають разом та не ведуть спільне господарство, не підтримують шлюбні відносини, відповідачка залишила позивача разом з їх дочкою та переїхала проживати до своїх батьків, у зв'язку з чим позивач просить шлюб із відповідачкою розірвати. Одночасно позивач просить суд і вирішити питання про визначення місця проживання їх спільної дочки разом з ним.
В судове засідання позивач не з'явився, проте подав до суду заяву про розгляд справи у його відсутності, свої позовні вимоги підтримав в повному обсязі з підстав, наведених у позовній заяві та просив такі задоволити; відповідачка в судове засідання також не з'явилася, проте 01.07.2024р. подала до суду заяву про розгляд справи у її відсутності, позовні вимоги чоловіка визнала та не заперечувала проти їх задоволення підтримала; Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача- Орган опіки та піклування Виноградівської міської ради не з'явився, проте 15.07.2024р. подали до суду Висновок органу опіки та піклування Виноградівської міської ради за №02.1-15/3449 від 11.07.2024р. про доцільність визначення місця проживання неповнолітньої дочки ОСОБА_3 - ІНФОРМАЦІЯ_1 передати на розсуд суду, а відтак, враховуючи, що сторони повідомлені про місце і час розгляду справи у суді, а тому є обгрунтовані підстави для вирішення справу на підставі наявних в ній доказів та матеріалів, поданих сторонами по справі.
Так, за змістом ч.2 ст.43 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні з'являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов'язковою; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов'язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки. Під добросовісністю необхідно розуміти користування правами за призначенням, здійснення обов'язків у межах визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживання процесуальними правами.
У справах "Осман проти Сполученого королівства" та "Креуз проти Польщі" Європейський суд з прав людини роз'яснив, що, реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі. Рішеннями ЄСПЛ визначено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними (ч. 1 ст. 372 ЦПК України).
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (ч. 2 ст. 372 ЦПК України).
Перевіряючи поважність причин неявки в судове засідання сторін, суд встановив, що сторонам надсилались судові повістки про виклик в судове засідання на адреси, засоби зв'язку, які зазначено в позовній заяві, однак сторони жодного разу не з'явились і не повідомляли суд про поважність причин неявки в судові засідання. Така поведінка сторін суперечить приписам статей 43, 44 ЦПК України, а тим більше що кожна сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
З метою запобігання безладному руху справи з врахуванням особливостей судового процесу, та зважуючи на те що сторони нових доказів ніж ті що подано до суду не зможуть подати і такі слід вважати достатніми для вирішення заявлених позовних вимог, то зазначене на думку суду щодо розгляду справи за відсутності сторін не вплине на своєчасний розгляд справи та не призведе до порушення процесуальних прав сторін у спірних правовідносинах.
Оскільки явка сторін не була визнана судом обов'язковою, а обставини справи з урахуванням позовних вимог та поданих сторонами доказів судом можливо встановити у повному обсязі, то на підставі приписів ЦПК неявка сторін, не перешкоджає розгляду справи в даному судовому засіданні.
У відповідності до ч.2 ст.247 ЦПК Україниу у зв'язку з розглядом справи за відсутності сторін фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Отже, дослідивши матеріали справи у їх сукупності та взаємозв'язку, суд вважає позов підставним та обґрунтованим, який підлягає до повного задоволення із урахуванням наступного.
Відповідно до ст.55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Статтею 6 Європейської Конвенції з прав людини та основоположних свобод 1950р. кожен має право на справедливий та публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановлений законом, який вирішить спір щодо його права та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Суди, відповідно до ч.1 ст.19 ЦПК України, розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Частиною 1 ст.4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод, чи інтересів.
Здійснюючи правосуддя (ст.5 ч.1 ЦПК), суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Завданнями цивільного судочинства (ст.2 ЦПК) є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Так, оцінка зібраних по справі доказів має здійснюватися за правилами, передбаченими ст.89 ЦПК України з врахуванням положень ст.ст.76-88 ЦПК України. Відповідно до вимог ст.ст.12,13,78,81,82 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, кожна сторона зобов'язані довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень, доказування не може ґрунтуватись на припущення. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
В судовому засіданні достовірними та належними доказами встановлено, що між сторонами- подружжям ОСОБА_1 був укладений шлюб 07.06.1997р. у Виноградівському районному відділі РАГСу Закарпатської області за актовим записом №79, від якого у подружжя народилося двоє синів, які вже є дорослими та дочка ОСОБА_3 - ІНФОРМАЦІЯ_1 . Встановлено, що сторони не зійшлися характерами, між ними виникають сварки та різні суперечки, а відтак вони не створили міцної сім'ї, не проживають разом та не ведуть спільне господарство, не підтримують шлюбні відносини, зокрема, відповідачка залишила позивача разом з їх дочкою та переїхала проживати до своїх батьків, у зв'язку з чим позивач та відповідачка просять їх шлюб розірвати та вирішити питання про визначення місця проживання їх спільної дочки разом з позивачем, що підтвердили своїми заявами до суду.
Статтею 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглядаючи вказану справу на підставі наведених і встановлених у судовому засідання фактів суд констатує, що вони регулюються правовідносинами, визначеними нормами Сімейного та Цивільного кодексів України.
Так, відповідно до вимог ст.112 СК України суд з"ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розлучення, бере до уваги наявність малолітньої дитини та інші обставини життя сторін.
Ці вимоги закону узгоджуються та доповнюються нормами п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.1998р. №16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю» із наступними змінами встановлено, що проголошена Конституцією України охорона сім'ї державою полягає, зокрема, в тому, що шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження їх сім'ї стали неможливим. З цією метою суди повинні уникати формалізму при вирішенні позовів про розірвання шлюбу, повно і всебічно з'ясовувати фактичні взаємини подружжя, мотиви та причини розлучення, забезпечувати участь у засіданні, як правило, обох сторін, уживати заходів до примирення подружжя. Рішення суду про розірвання шлюбу повинно відповідати вимогам законності та обґрунтованості. При цьому законність і обґрунтованість рішення визначається не тільки дотриманням судом норм процесуального права при розгляді цивільних справ, а й виконанням судом вимог матеріального права, що регулює правовідносини сторін, а саме особисті немайнові права та обов'язки подружжя.
При вирішенні даного спору суд виходить з того, що відповідно до вимог ст.24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка, примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
За змістом ст.55 СК України дружина та чоловік зобов'язані спільно піклуватись про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги. Чоловік зобов'язаний утверджувати в сім'ї повагу до матері. Дружина зобов'язана утверджувати в сім'ї повагу до батька. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній.
Кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносини, примушування до їх збереження, є порушенням прав жінки, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом (ч.ч.3,4 ст.56 СК України).
На підставі наведеного, з урахуванням особливого характеру сімейних відносин та їх об'єктивну недоступність для оточуючих, беручи до уваги, що позивач категорично заперечує проти збереження їх сім'ї та наполягає на розлученні, суд не може покласти обов'язок збереження сім'ї сторін на позивача при наявності його категоричного заперечення цього.
Отже, з'ясувавши фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, взявши до уваги наявність у подружжя неповнолітніх дітей та обставини життя подружжя, суд встановив справжнє прагнення сторін до розірвання шлюбу, а відтак приходить до переконання, що подальше спільне життя подружжя ОСОБА_1 і збереження їх шлюбу не суперечить інтересам сторін, після цього не будуть порушені їх особисті та майнові права, а також права неповнолітньої дитини.
Вирішуючи позовні вимоги позивача щодо визначення місця проживання їх спільної дитини разом з ним суд виходить з того, що згідно з ч.ч.2,8,9 ст.7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до ст.8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (ч.3 ст.11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно ст.12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Відповідно до ч.1 ст.18, ч.1 ст.27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
Положеннями ч.1 ст.9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави- учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до ч.ч.2,4 ст.29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Згідно зі ст.141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Якщо-ж мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними відповідно до ч.ч.1,2 ст.161 СК України може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
У ч.1 ст.З Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по- перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України^ від 07 грудня 2006 року, заява N 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.
Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Нормами ст.19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) вказано, що «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) зроблено висновок, що «Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв'язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов'язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей».
При цьому суд враховує і позицію Органу опіки та піклування Виноградівської міської ради, який у своєму Висновку органу опіки та піклування Виноградівської міської ради за №02.1-15/3449 від 11.07.2024р. про доцільність визначення місця проживання неповнолітньої дочки ОСОБА_3 - ІНФОРМАЦІЯ_1 передати на розсуд суду.
Разом з тим, з того ж висновку вбачається, що спеціалістами служби у справах дітей проведено обстеження умов проживання позивача, під час якого встановлено, що позивач проживає в АДРЕСА_1 разом із своєю дочкою ОСОБА_3 - 2016 р.н., оскільки дружина переїхала проживати до своїх батьків по АДРЕСА_2 в будинку створенні всі належні умови для проживання, виховання та навчання дитини. Мати дитини знайшла собі іншого чоловіка, з яким бажає виїхати до Чеської Республіки. Проживає окремо. Є спір між батьками щодо визначення місця проживання дитини. Батько не працевлаштований, проте займається водопровідними роботами по найму.
Отже, оскільки дитина сторін ОСОБА_3 - ІНФОРМАЦІЯ_1 перебуває на повному утриманні позивача, який добросовісно виконує свої батьківські обов'язки, дитина має прихильність саме до батька, позивач отримує стабільний дохід, достатній для утримання дитини і створення для неї належних умов для життя та розвитку, не зловживає спиртними напоями та не притягувався до жодної відповідальності, а також зваживши на те, що відповідачка знайшла собі іншого чоловіка, з яким бажає виїхати до Чеської Республіки, а також дані Висновку Органу опіки та піклування Виноградівської міської ради №02.1-15/3449 від 11.07.2024р., а відтак суд вважає, що позов і в цій частині також підлягає задоволенню.
На підставі викладеного, відповідно до вимог ст.ст.19,24,55,56,112,141,150,160,161 СК України, ст.ст.8,11,12 Закону України «Про охорону дитинства» та керуючись ст.ст.2-5,10,12,13,18,81,144,223,259,263-265 ЦПК України, суд:
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа- Орган опіки та піклування Виноградівської міської ради про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей - задовольнити.
Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , укладений 07.06.1997р. у Виноградівському районному відділі РАГСу Закарпатської області за актовим записом №79- розірвати.
Визначити місце проживання малолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою АДРЕСА_1 , та залишити дитину на утриманні та самостійному вихованні батька.
Встановити факт, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований та проживає за адресою : АДРЕСА_1 , самостійно виховує та утримує дитину віком до 18 років, а саме: неповнолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою : АДРЕСА_1 .
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Закарпатського апеляційного суду .
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
ГоловуючийА. А. Надопта