01 липня 2024 року
м. Київ
провадження №22-ц/824/9061/2024
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ головуючий - Євграфова Є. П. (суддя-доповідач),
судді Шкоріна О. І., Стрижеус А. М.
при секретарі Мудрак Р. Р.
за участі : відповідача(позивача за зустрічним позовом) ОСОБА_1 ,
представника позивача(відповідача за зустрічним позовом) адвоката Могилян Л. В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 ,
на рішення Оболонського районного суду міста Києва у складі судді Жука М. В.
від 30 листопада 2023 року
у цивільній справі № 756/2903/23 Оболонського районного суду міста Києва
у справі за позовом ОСОБА_2
до ОСОБА_1 ,
ОСОБА_3
про стягнення заборгованості та звернення стягнення на заставлене майно,
за зустрічним позовом ОСОБА_1
до ОСОБА_2 ,
треті особи: ОСОБА_3 ,
приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кондра Людмила Вікторівна,
про визнання удаваним договору позики, визнання кредитного договору та договору застави недійсними та скасування рішення про державну реєстрацію прав,
У березні 2023 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості та звернення стягнення на заставлене майно, посилаючись на те, що 25.10.2021 року уклав з ОСОБА_1 договір позики № 25/10/21, за умовами якого передав йому у позику 445 200 грн. 00 коп., що на день укладення договору було еквівалентно 16 800 доларів США, які позичальник зобов'язався повернути не пізніше 28.10.2022 року. З метою забезпечення виконання зобов'язання за договором позики № 25/10/21 ним з ОСОБА_3 укладено договір застави транспортного засобу, предметом якого є автомобіль марки Lexus, моделі RX 350, шасі (кузов, рама) НОМЕР_1 , 2007 року випуску, колір чорний, д.н.з. НОМЕР_2 , право власності на який зареєстровано за ОСОБА_3 .
Оскільки ОСОБА_1 станом на 23.02.2023 року має прострочену заборгованість у розмірі 16 800 доларів США, ОСОБА_2 просив стягнути на його користь з ОСОБА_1 заборгованість за договором позики № 25/10/21 від 25.10.2021 року у розмірі 16 800 доларів США й звернути стягнення на предмет застави, а саме транспортний засіб марки Lexus, моделі RX 350, шасі (кузов, рама) НОМЕР_1 , 2007 року випуску, колір чорний, д.н.з. НОМЕР_2 , право власності на який зареєстровано за ОСОБА_3 шляхом продажу предмета застави на прилюдних торгах з визначенням початкової ціни не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження».
ОСОБА_1 подав зустрічну позовну заяву до ОСОБА_2 про визнання удаваним договору позики, визнання кредитного договору та договору застави недійсними та скасування рішення про державну реєстрацію прав, мотивуючи вимоги тим, що маючи заборгованість перед найнятими працівниками в розмірі 5 500 доларів США уклав договір позики № 25/10/21 від 25.10.2021 року з компанією Юзайм, жодних відносин із ОСОБА_2 не мав, умови договору з ним не погоджував, замість ОСОБА_2 договір підписувала інша особа. За цим договором він отримав 257 000 грн., залишок зазначеної у договорі позики суми це комісія за надання кредиту та витрати, пов'язані з укладенням договору.
Оскільки між ними була домовленість укласти договір кредитування, а не договір позики, то вважав, що спірний договір позики укладений ним під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому просив визнати укладений 25.10.2021 року з ОСОБА_2 договір позики № 25/10/21 удаваним, визнавши цей договір кредитним; визнати недійсним кредитний договір від 25.10.2021 року укладений ним з ОСОБА_2 ; визнати недійсним договір застави транспортного засобу від 25.10.2021 року на транспортний засіб марки Lexus, моделі RX 350, шасі (кузов, рама) НОМЕР_1 , 2007 року випуску, колір чорний, д.н.з. НОМЕР_2 , який належить ОСОБА_3 ; скасувати рішення приватного нотаріуса КМНО Кондра Л. В. про державну реєстрацію та їх обтяжень (з відкриттям розділу) за індексним номером 29431633 від 25.10.2021 року.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 30 листопада 2023 року первісний позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 16 800 доларів США, що станом на день ухвалення рішення за офіційним курсом НБУ становить 611 103 грн. 36 коп. заборгованості за договором позики № 25/10/21 від 25.10.2021 року.
В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за договором позики № 25/10/21 від 25.10.2021 року у розмірі 16 800 доларів США, що станом на день ухвалення рішення за офіційним курсом НБУ становить 611 103 грн. 36 коп. перед ОСОБА_2 звернуто стягнення на предмет застави, а саме транспортний засіб марки Lexus, моделі RX 350, шасі (кузов, рама) НОМЕР_1 , 2007 року випуску, колір чорний, державний номерний знак НОМЕР_2 , право власності на який зареєстровано за ОСОБА_3 шляхом продажу предмета застави на прилюдних торгах з визначенням початкової ціни не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження».
У зустрічному позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кондра Людмила Вікторівна, про визнання удаваним договору позики, визнання кредитного договору та договору застави недійсними та скасування рішення про державну реєстрацію прав - відмовлено.
Вирішено питання судових витрат.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення яким первісний позов залишити без задоволення, зустрічний позов задовольнити в поновному обсязі. Зазначає, що він, перебуваючи в край тяжких обставинах, звернувся до кредитної компанії Юзайм, отримав грошові кошти саме від працівника такої компанії ОСОБА_4 , який не мав права надавати позику (кошти) чи будь-які кошти. Вважає, що отримав грошові кошти в сумі 257 000 грн. Грошові кошти в сумі 445 200 грн. він не отримував за оспорюваним договором позики. Також зазначає, що повністю розрахувався по отриманому кредиту із працівниками кредитної компанії «Юзайм», що підтверджується показами свідка та перепискою сторін. Також стверджує, що оскільки не мав змоги приймати участь у підготовчих засіданнях, не подав вчасно до суду першої інстанції клопотання про експертизу поданого позивачем примірнику удаваного договору позики, оскільки вважає що такий договір не підписував. Вважав, що суд необґрунтовано відмовив у задоволенні його клопотань про витребування доказів, про визнання явки свідка обов'язковою.
У поданому відзиві на апеляційну скаргу адвокат Могилян Л. В., в інтересах ОСОБА_2 , проти доводів апеляційної скарги заперечила посилаючись на їх необґрунтованість, просила рішення суду залишити без змін, посилаючись на його законність.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримав із викладених у ній доводів. Просив скасувати рішення суду першої інстанції й задовольнити зустрічний позов.
Представник ОСОБА_2 - адвокат Могилян Л. В., проти задоволення апеляційної скарги заперечила, просила залишити судове рішення без змін, вирішити питання про судові витрати на правову допомогу у суді апеляційної інстанції.
Відповідач ОСОБА_3 у судове засідання на виклик суду не з'явився, про час та місце розгляду справи за апеляційною скаргою повідомлений належним чином.
Заслухавши доповідь судді Євграфової Є. П., пояснення ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 - адвоката Могилян Л. В., дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, та відзиву на неї, колегія суддів виходить з наступного.
Судом установлено, що 25.10.2021 року між ОСОБА_2 , від імені якого діяв ОСОБА_4 , та ОСОБА_1 укладено договір позики № 25/10/21, відповідно до умов якого ОСОБА_2 передав, а ОСОБА_1 прийняв у позику гроші в сумі 445 200 грн. 00 коп., що на день укладання договору становило еквівалент 16 800 доларів США, які позичальник зобов'язується повернути позикодавцю не пізніше 28.10.2022 року (а.с. 16-17).
Відповідно до п. п. 2, 3 договору позика є безпроцентною, повернення позиченої суми грошей повинно проходити в готівковій формі у м. Києві або в безготівковій формі, шляхом виплати на банківську карту ( НОМЕР_3 - ОСОБА_4 ) за курсом продажу доларів ПАТ КБ «Приват Банк» на день проведення розрахунку за цим договором. Про кожен факт повернення позики Позикодавець надає Позичальнику власноручно підписану ним розписку про отримання грошей.
Згідно п. 4 договору сторони погодили, що у випадку зміни, у бік збільшення або зменшення курсу гривні по відношенню до долару США, позика підлягає поверненню таким чином, щоб розмір поверненої позики або її частини відповідав доларовому еквіваленту суми позики.
У п. 11 договору встановлено, що забезпеченням виконання позичальником за цим договором є укладання в майбутньому договору застави транспортного засобу майновим поручителем ОСОБА_3 та передача в заставу рухомого майна майновим поручителем, а саме: автомобіль марки Lexus, моделі RX 350, шасі (кузов, рама) НОМЕР_1 , 2007 року випуску, колір чорний, д.н.з. НОМЕР_2 , який належить майновому поручителю на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_4 , виданого 04.08.2020 року центром ТСЦ 8045 .
Згідно п. 13 договору позичальник своїм підписом на цьому договорі підтверджує факт отримання грошей від позикодавця.
Того ж дня, 25.10.2021 року між ОСОБА_2 , від імені якого діяв ОСОБА_4 , та ОСОБА_3 укладено договір застави транспортного засобу, згідно умов якого заставодавець, як майновий поручитель забезпечує виконання зобов'язання ОСОБА_5 перед заставодержателем за договором позики № 25/10/21 від 25.10.2021 року, що укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Предметом договору застави є автомобіль марки Lexus, моделі RX 350, шасі (кузов, рама) НОМЕР_1 , 2007 року випуску, колір чорний, д.н.з. НОМЕР_2 , який належить майновому поручителю на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_4 , виданого 04.08.2020 року центром ТСЦ 8045 (а.с. 4-6).
25.10.2021 року приватним нотаріусом КМНО Кондрою Л. В. зареєстроване обтяження рухомого майна за номером 29431633, а саме автомобіля марки Lexus, моделі RX 350, шасі (кузов, рама) НОМЕР_1 , 2007 року випуску, колір чорний, д.н.з. НОМЕР_2 на підставі договору застави (а.с. 20).
23.02.2023 року ОСОБА_2 направлено ОСОБА_1 та ОСОБА_3 вимогу-повідомлення про порушення зобов'язань за договором позики, договором застави транспортного засобу (а.с. 12-15).
Задовольняючи первісний позов й відмовляючи у зустрічному, суд першої інстанції виходив із доведеності матеріалами справи укладання між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у належній формі договору позики, отримання ОСОБА_1 у борг грошових коштів у розмірі, еквівалентному 16 800 доларів США та невиконанні зобов'язання щодо їх повернення.
При цьому суд вважав, що належних та допустимих доказів на підтвердження доводів щодо існування будь яких інших правовідносин, чи укладення цього правочину з огляду на його безпроцентність на вкрай невигідних для себе умовах, або одержання меншої грошової суми, ніж зазначено у договорі, ОСОБА_1 не надано. З огляду на наведене, суд дійшов висновку про недоведеність вимог зустрічного позову та обґрунтованість первісного.
Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 1 ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента, визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
У ст. 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики, одна сторона передає у власність другій стороні грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів, або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Згідно ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Якщо сторона не виявила свою волю до вчинення правочину й до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
У статті 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії ), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
Відповідно до частини першої статті 233 ЦК України, встановлено, що правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Отже, для кваліфікації правочину недійсним за положеннями статті 233 ЦК України доказуванню підлягають наявність у позивача як тяжких обставини, так і крайньої невигідності умов спірного правочину для нього, а також наявність причинно-наслідкового зв'язку між існуючою тяжкою обставиною та вчиненим на вкрай невигідних умовах правочином.
Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу так, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. З огляду на системний аналіз указаних норм, визнання правочину недійсним на підставі положень статті 233 ЦК України пов'язане з доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких було укладено правочин.
Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах, зобов'язана довести сторона, яка оспорює такий правочин.
Водночас, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (частини перша, друга статті 235 ЦК України).
Аналіз статті 235 ЦК України свідчить, що сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків. За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 викладено правовий висновок, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц.
Для визнання правочину удаваним слід мати на увазі, що обидві сторони правочину діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.
У пунктом 15 оспорюваного ОСОБА_1 договору сторони стверджують, що не обмежені в праві укладати правочини, не визнані у встановленому порядку недієздатними повністю або частково, не страждають на захворювання, що перешкоджають усвідомленню ними суті цього договору, а також підтверджують, що договір не є укладеним під впливом тяжких обставин або на вкрай невигідних умовах, укладення цього договору відповідає інтересам сторін, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін, договір не має характеру фіктивного та удаваного правочину, у тексті цього договору зафіксовані усі його істотні умови.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно частин першої-третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина перша та друга статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Обравши способом захисту своїх прав визнання договору позики недійсним, позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 , у силу положень ЦПК України щодо змагальності сторін зобов'язаний був довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог. Утім, обґрунтовуючи недійсність договору позики укладанням під впливом тяжкої обставини, й одночасно удаваністю такого договору, що укладений з наміром приховати кредитний договір, не врахував, що невідповідність волевиявлення внутрішній волі, як умова визнання договору вчиненим під впливом тяжкої обставини, виключає одночасну кваліфікацію такого договору удаваним, оскільки у такому випадку обидні сторони виявляються вільне волевиявлення, яке направлено на досягнення певного правового ефекту, але в той же час сторони домовляються про інші правові наслідки; у порушення статей 79, 81 ЦПК України не надав належних та допустимих доказів на підтвердження факту як укладання спірного договору під впливом тяжкої обставини так і з наміром (у обох сторін договору), приховати договір кредиту.
З огляду на наведене, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про необґрунтованість зустрічного позову й відсутність підстав для визнання оспорюваного ОСОБА_1 договору позики недійсним.
Щодо наявності підстав для задоволення первісного позову колегія суддів зазначає наступне.
Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язується повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, які встановлені договором.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання.
З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказувався факт укладення договору позики і його умови. Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17.
У постанові від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на такі особливості виконання грошового зобов'язання: «Грошовою одиницею України є гривня (частина перша статті 99 Конституції України). Але Основний Закон не встановлює заборони використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України). Тобто гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на території України за номінальною вартістю (частина перша статті 192 ЦК України), тоді як обіг іноземної валюти регламентований законами України.
Приписи чинного законодавства, хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, у якому має бути виражене та виконане зобов'язання (частина перша статті 192, частина перша статті 524, частина перша статті 533 ЦК України), однак не забороняють вираження у договорі грошового зобов'язання в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на перерахунок грошового зобов'язання у випадку зміни НБУ курсу національної валюти України щодо іноземної валюти.
Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті (частина друга статі 524 ЦК України). Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частина друга статті 533 ЦК України).
Як укладення, так і виконання договірних зобов'язань, зокрема позики, виражених через іноземну валюту, не суперечить законодавству України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошей (суму позики), тобто таку ж суму грошових коштів в іноземній валюті, яку він отримав у позику (частина перша статті 1046, частина перша статті 1049 ЦК України; див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16)».
Судом першої інстанцій встановлено, підтверджується матеріалами справи і не спростовано відповідачем за первісним позовом ОСОБА_1 не спростовано матеріалами справи та позивачем те, що відповідно до договору позики від 25.10.2021 року № 25/10/21 ОСОБА_1 прийняв у позику гроші в сумі 445 200 грн. 00 коп., що на день укладання договору становило еквівалент 16 800 доларів США, які зобов'язався повернути позикодавцю не пізніше 28.10.2022 року (а.с. 16-17). Відповідно до п. п. 2, 3 договору позика є безпроцентною, п. 13 договору позичальник своїм підписом на цьому договорі підтверджує факт отримання грошей від позикодавця.
При цьому у п. 4 договору сторони погодили, що у випадку зміни, у бік збільшення або зменшення курсу гривні по відношенню до долару США, позика підлягає поверненню таким чином, щоб розмір поверненої позики або її частини відповідав доларовому еквіваленту суми позики.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Ураховуючи викладене, факт отримання ОСОБА_1 від ОСОБА_2 грошей не спростований боржником належними та допустимими доказами.
Доказів на підтвердження виконання зобов'язань за договором позичальником ОСОБА_1 не було подано ані до суду першої ні апеляційної інстанції.
Доводи апеляційної скарги про підтвердження повернення позики показами свідків та телефонною перепискою, колегія суддів відхиляє, оскільки в силу положень ст. 545 ЦК України, прийняття кредитором виконання зобов'язання, може підтверджуватися виданою кредитором розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Згідно з частиною частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Оскільки таких розписок на підтвердження виконання боргового зобов'язання боржником надано не було, суд дійшов обґрунтованого висновку про невиконання зобов'язання, що забезпечено заставою транспортного засобу відповідно до договору від 25.10.2021 року, предметом якого є автомобіль марки Lexus, моделі RX 350, шасі (кузов, рама) НОМЕР_1 , 2007 року випуску, колір чорний, д.н.з. НОМЕР_2 , який належить майновому поручителю на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_4 , виданого 04.08.2020 року центром ТСЦ 8045 (а.с. 4-6).
Оскільки в силу ст. 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави й за рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про звернення стягнення на предмет шляхом продажу предмета на прилюдних торгах з визначенням початкової ціни не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження».
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Отже оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду відповідають встановленим обставинам, підстави для зміни чи скасування судового рішення та задоволення апеляційної скарги не встановлені.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат відповідно до ст. 141 ЦПК України колегія суддів зазначає наступне.
Ухвалою апеляційного суду від 09 квітня 2024 року відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору у розмірі 13174 грн 80 коп. за подання апеляційної скарги до ухвалення судового рішення у справі апеляційним судом.
Оскільки за наслідками апеляційного перегляду підстав для задоволення апеляційної скарги не встановлено, судовий збір підлягає стягненню в дохід Держави.
Також, від представника позивача ОСОБА_2 17 червня 2024 року було подано клопотання про стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн, що сплачені 04.06.2024 року на підстав договору від 15.12.2022 року про надання правової допомоги й додаткової угоди від 01.04.2024 року.
В матеріалах справи наявний відповідний договір із додатком, ордер на надання правничої допомоги, квитанція про сплату 10 000 грн. (151-155 т.2), отже надання ОСОБА_2 послуг адвокатом доведено, тож витрати на правову допомогу мають бути відшкодовані.
Щодо визначення розміру витрат на професійну правову допомогу, колегія судді зазначає наступне.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року в справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19).
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування в справі, що свідчить про те, що витрати на правову допомогу повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.
При зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту.
Зазначене відповідає правовому висновку Верховного Суду, викладеному в постанові від 28 грудня 2020 року у справі№ 640/18402/19(провадження № К/9901/27657/20).
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи, зокрема, на складність справи, витрачений адвокатом час.
Наявні в матеріалах справи докази не є безумовною підставою для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.
Схожі висновки викладено в постановах Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 201/14495/16-ц (провадження № 61-22962св19), від 23 травня 2022 року у справі № 724/318/21 (провадження № 61-19599св21).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19), від 16 листопада 2022 року у справі№ 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22).
Процесуальний закон визначає критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.
Такий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).
Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись, що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.
Щодо співмірності витрат на правову допомогу слід також ураховувати позицію Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 640/6209/19, відповідно до якої розмір відшкодування судових витрат повинен бути співрозмірним із ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також суд має враховувати критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Колегія суддів вважає, що співмірними із складністю справи, наданими адвокатом обсягом послугами та часом, витраченим на надання таких послуг є витрати на правову допомогу у розмірі 5 000 грн, які підлягають стягненню на користь ОСОБА_2 з ОСОБА_1 .
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 30 листопада 2023 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 13 174 грн. 80 коп.
Стягнути з ОСОБА_1 на корить ОСОБА_2 витрати на правову допомогу в розмірі 5000 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до цього суду.
Повний текст постанови складений 15 липня 2024 року.
Судді : Є. П. Євграфова
О. І. Шкоріна
А. М. Стрижеус