10 липня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/2522/24
Головуючий в 1 інстанції: Стефанов С.О.
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду
у складі: головуючого судді - Федусика А.Г.,
суддів: Бойка А.В., Шевчук О.А.
при секретарі - Пальоній І.М.
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04 квітня 2024 року у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправним та скасування рішення, -
В січні 2024 року позивач звернувся до суду з позовною заявою до відповідача, в якій просив визнати протиправним та скасувати рішення від 01.01.2024 року, винесене начальником групи віпс (тип А) впс « ІНФОРМАЦІЯ_1 » НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) лейтенантом ОСОБА_2 про відмову ОСОБА_1 в перетинанні державного кордону України.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 01.01.2024 року начальником групи віпс (тип А) впс “ ІНФОРМАЦІЯ_1 ” НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) (далі Відповідач) лейтенантом ОСОБА_2 було винесено рішення про відмову ОСОБА_1 (далі позивач) в перетинанні державного кордону України (далі - Рішення). У Рішенні зазначено, що позивачу відмовлено у напрямку “Виїзд з України” на підставі ЗУ “Про порядок виїзду з України та в'їзду в України громадянам України”, Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених ПКМУ № 57 від 27.01.1995 року. Позивач вважає рішення відповідача протиправним, посилаючись на те, що у відповідності до положень абзацу 5 частини 1 статті 23 ЗУ “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”, військовозобов'язані жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років, не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, то зазначена категорія осіб автоматично набуває право і на перетин державного кордону. З огляду на вищезазначене, позивач зазначає, що він самостійно виховує своїх двох неповнолітніх синів, які перебувають у нього на утриманні та постійно з ним проживають, а саме: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Відповідний юридичний факт було встановлено рішенням Київського районного суду міста Одеси від 11.10.2023 року у справі № 947/28780/23, яке набрало законної сили 13.11.2023 р., шо свідчить про: не звільнення позивача від призову на військову службу під час мобілізації; наявність у позивача права на перетин державного кордону.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 04 квітня 2024 року адміністративний позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення від 01.01.2024 року, винесене начальником групи віпс (тип А) впс “ ІНФОРМАЦІЯ_1 ” НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) лейтенантом ОСОБА_2 , про відмову ОСОБА_1 в перетинанні державного кордону України. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору в розмірі 1211 грн. 20 коп. (одна тисяча двісті одинадцять грн. двадцять копійок.).
Не погоджуючись з таким рішенням, відповідач надав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповноту та неправильність встановлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок неправильного їх дослідження та оцінки; невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права, просить повністю скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у позовній заяві відмовити повністю.
Доводами апеляційної скарги зазначено, що підстави для тимчасового обмеження громадян у виїзді за межі території України функціонують за відсутності особливих правових режимів, які вводяться в дію указом Президента України та затверджуються Верховною Радою України. Апелянт зазначає, що суд не взяв до уваги, що позивач 20.06.2001 року взятий на військовий облік військовозобов'язаних. Станом на час виникнення спірних у цій справі правовідносин в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію, а тому конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежувалось законодавством. Апелянт вказує, що відповідно до частини 4 статті 37 Закону №2232-ХІІ у воєнний час забороняється виїзд призовників, військовозобов'язаних та резервістів з місця проживання без дозволу керівника відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язаних та резервістів Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України - без дозволу відповідного керівника). Про такий дозвіл позивач у позові не вказував, доказів наявності дозволу у матеріалах справи відсутні. У зв'язку з цим уповноважена посадова особа в пункті пропуску додатково вимагає у громадян України чоловічої статі призивного віку військово - облікові документи, де повинні бути відповідні відмітки РТЦК та СП на обліку, якого знаходиться громадянин. Вказує, що позивач помилково тлумачить норми законодавства, що регулюють порядок перетинання державного кордону громадянами України, і помилково пов'язує наявність права на перетин кордону тільки з тим, що самостійно виховує дитину (дітей) віком до 18 років. В обґрунтування своєї правової позиції апелянт посилається на правову позицією Верховного Суду, висловлену у постанові від 09.03.2023 року по справі №600/2520/22-а. Крім того, вказує, що оскаржуване рішення відповідача має разовий характер і вичерпало свою дію фактом його виконання, тому при пред'явлені позивачем документів, які надають право на перетин державного кордону на виїзд з України, оскаржуване рішення відповідача жодним чином не створить перешкод для перетину позивачем кордону України, за наявності на те законних підстав.
08 травня 2024 року через систему “Електронний суд” до суду від представника позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому представник просить залишити без змін рішення суду першої інстанції; залишити без задоволення апеляційну скаргу.
Згідно з ч.1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: 1) відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю; 2) неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання; 3) подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 11.10.2023 року у справі № 947/28780/23 встановлено юридичний факт, а саме факт самостійного виховання, перебування на утриманні та постійного проживання неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (свідоцтво про народження серії НОМЕР_3 , актовий запис №36, видане Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у м. Одесі реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції 09.08.2014 року) та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (свідоцтво про народження серії НОМЕР_4 , актовий запис № 3380, видане Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у м. Одесі реєстраційної служби Одеського, міського управління юстиції 09.04.2015 року) які проживають окремо від матері ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , (РНОКПП НОМЕР_5 ), та самостійно виховуються батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , (РНОКПП НОМЕР_6 ), постійно проживають разом з батьком та перебувають на його утриманні.
Позивач перебуває на військовому обліку в ІНФОРМАЦІЯ_6 (раніше - Київському РВК міста Одеси) з 20.06.2001 року, що підтверджується відміткою в обліково-послужній картці № НОМЕР_7 та є військовозобов'язаним.
Як зазначив позивач, з метою перетину 01.01.2024 року через пункт пропуск Старокозаче державного кордону України позивачем було надано: паспортний документ серії НОМЕР_8 ; рішення Київського районного суду міста Одеси від 11.10.2023 року у справі № 947/28780/23.
У свою чергу, за результатами перевірки наданих позивачем паспортних та підтверджуючих документів? 01.01.2024 року начальником групи віпс (тип А) впс “ ІНФОРМАЦІЯ_1 ” НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) лейтенантом ОСОБА_2 було винесено рішення про відмову ОСОБА_1 в перетинанні державного кордону України. У Рішенні зазначено, що позивачу відмовлено у напрямку “Виїзд з України” на підставі ЗУ “Про порядок виїзду з України та в'їзду в України громадянам України”, Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених ПКМУ № 57 від 27.01.1995 року.
Позивач не погоджується з зазначеним рішенням, вважаючи що подані ним при перетині кордону документи підтверджують його право на виїзд за кордон, оскільки він не підлягає призову на військову службу під час мобілізації у зв'язку з самостійним вихованням малолітніх дітей, а саме синів: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_7 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_8 ,? ? з огляду на що звернувся до суду з даним позовом.
Приймаючи рішення про скасування рішення від 01.01.2024 року, винесене начальником групи віпс (тип А) впс “ ІНФОРМАЦІЯ_1 ” НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) лейтенантом ОСОБА_2 , про відмову ОСОБА_1 у перетинанні державного кордону України, суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 11.10.2023 року, яке набрало законної сили, встановлено юридичний факт, а саме факт самостійного виховання, перебування на утриманні та постійного проживання неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 які проживають окремо від матері ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , постійно проживають разом з батьком та перебувають на його утриманні, що свідчить про: звільнення позивача від призову на військову службу під час мобілізації та наявність у позивача права на перетин державного кордону.
Колегія суддів не погоджується з таким рішенням суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно ч.1 ст.33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Зазначеному кореспондує ст.1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994р. №3857-XII (далі - Закон №3857-XII).
Відповідно до ст.6 Закону України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009р. №1710-VI (далі - Закон №1710-VI) перетинання особами, транспортними засобами державного кордону і переміщення через нього вантажів здійснюються лише за умови проходження прикордонного контролю та з дозволу уповноважених службових осіб Державної прикордонної служби України, а у випадках, визначених цим Законом, - посадових осіб Державної прикордонної служби України, якщо інше не передбачено цим Законом.
Пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами. Пропуск транспортних засобів, вантажів через державний кордон здійснюється після проходження всіх передбачених законом видів контролю на державному кордоні.
Згідно ч.1 ст.7 Закону №1710-VI паспортні та інші документи громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон, перевіряються уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України з метою встановлення їх дійсності та приналежності відповідній особі. При цьому з'ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасової відмови особі у перетинанні державного кордону.
Частинами 1, 3 статті 14 Закону №1710-VI встановлено, що іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в'їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.
Особа, якій відмовлено у перетинанні державного кордону, має право протягом одного місяця з дня прийняття відповідного рішення у передбаченому законом порядку оскаржити його до органу Державної прикордонної служби України вищого рівня або до адміністративного суду за місцем розташування відповідного органу. Оскарження зазначеного рішення не зупиняє його дії.
Відповідно до ст.64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Згідно з положеннями ст.1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.12.2015р. №389-VIII (далі Закон №389-VIII) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України.
Відповідно до п.6 ч.1 ст.8 Закону №389-VIII в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.
Указом Президента України від 24.02.2022р. №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022р. №2102-ІХ.
Пунктом 3 Указу №64/2022 передбачено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені ч.1 ст.8 Закону №389-VIII.
В подальшому воєнний стан був неодноразово продовжений Указами Президента України та діє станом на сьогоднішній день.
Указом Президента України від 24.02.2022р. №69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Загальний порядок перетину державного кордону України визначений постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995р. №57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» (далі - Правила №57).
Згідно п.2 Правил №57 у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни, крім паспортних документів, повинні мати також підтверджуючі документи.
Відповідно до п.п.2-6 Правил №57, у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому - восьмому частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Згідно п.8 Порядку встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2021р. №1455 (далі - Порядок №1455) перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993р. №3543-ХІІ (далі Закон №3543-ХІІ) мобілізація комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Статтею 22 Закону №3543-ХІІ визначені обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Поряд з цим, ст.23 Закону №3543-ХІІ передбачені підстави для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Згідно ч.1 ст.23 Закону №3543-ХІІ не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані, зокрема, жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.
Таким чином, законодавством України, передбачено право чоловіка, який самостійно виховує дитину (дітей) віком до 18 років, звільнення від призову на військову службу під час мобілізації, та, як наслідок цього, право на виїзд за кордон.
При цьому, а ні Законами №3857-XII та №3543-ХІІ, а ні Правилами №57 не визначено, якими саме документами повинен бути підтверджений факт того, що особа самостійно виховує дитину (дітей) віком до 18 років.
Сторонами у справі не заперечується, що в підтвердження того, що ОСОБА_1 самостійно виховує дітей віком до 18 років, останнім надано відповідачу лише рішення Київського районного суду м. Одеси від 11.10.2023 року у справі № 947/28780/23, яким встановлено юридичний факт, а саме факт самостійного виховання, перебування на утриманні та постійного проживання неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , які проживають окремо від матері ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та самостійно виховуються батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , постійно проживають разом з батьком та перебувають на його утриманні.
Колегія судді зазначає, що частиною третьою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001р. №2402-ІІІ (далі - Закон №2402-ІІІ) встановлено, що батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
За змістом ч.1 та ч.2 ст.15 Закону №2402-ІІІ дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів.
Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Відповідно до ст.141 Сімейного кодексу України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
За приписами ч.ч. 1-3 ст.157 Сімейного кодексу України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті.
Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Колегія суддів зазначає, що добровільна угода між батьками про визначення місця проживання неповнолітніх дітей з позивачем, що включає в себе обов'язок батька щодо утримання та виховання дитини, про що зазначено у рішенні Київського районного суду м. Одеси від 11.10.2023 року у справі № 947/28780/23, яким встановлено юридичний факт, та на яке посилається позивач, не доводить факт відсутності участі матері у вихованні дитини та, відповідно, не підтверджують наявність у ОСОБА_1 статусу «одинокий батько», та як наслідок необхідність самостійного виховання ним дитини.
Таким чином, системний аналіз вказаних норм дає колегії суддів підстави для висновку, що рішення Київського районного суду м. Одеси від 11.10.2023 року у справі № 947/28780/23, яким встановлено юридичний факт не є належним підтвердженням факту самостійного виховання дитини батьком. Водночас, безумовних доказів на підтвердження виховання дитини лише самим батьком ні відповідачу, а ні суду не надано.
Оскільки матеріали справи не містять належних, допустимих та достовірних доказів, що з достатньою переконливістю свідчили б про статус позивача як батька, що самостійно виховує дітей віком до 18 років, без участі матері у житті такої, тому колегія суддів вважає обґрунтованими доводи апелянта, що надані позивачем відповідачу документи не давали підстав для прийняття рішення про надання дозволу на перетин державного кордону України уповноваженими посадовими особами, які здійснюють прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення від 01.01.2024 року, винесене начальником групи віпс (тип А) впс “ ІНФОРМАЦІЯ_1 ” НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) лейтенантом ОСОБА_2 , про відмову ОСОБА_1 в у перетинанні державного кордону України, прийняте відповідачем в межах та на підставі наданих йому повноважень, це рішення відповідає визначеним у частині другій статті 2 КАС України критеріям, а тому є правомірним.
Згідно п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Відповідно до ст.317 КАС України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Оскільки при вирішенні спору судом першої інстанції не правильно застосовано норми матеріального права, тому постановлене Одеським окружним адміністративним судом рішення від 04 квітня 2024 року підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового судового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, тому постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 308, 311, п.2 ч.1 ст.315, ст.ст. 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) - задовольнити.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04 квітня 2024 року - скасувати.
Ухвалити по справі нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 до НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправним та скасування рішення про відмову у перетинанні державного кордону України від 01 січня 2024 року.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя: А.Г. Федусик
Суддя: А.В. Бойко
Суддя: О.А. Шевчук