ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
0,2
м. Київ
15.07.2024Справа № 910/8498/24
Господарський суд міста Києва у складі судді Карабань Я.А., розглянувши матеріали
за позовом Акціонерного товариства «Страхова компанія «Інго»
до приватного виконавця Журида Сергія Миколайовича
про стягнення 47 080,97 грн,
Акціонерне товариство «Страхова компанія «Інго» звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до приватного виконавця Журида Сергія Миколайовича про повернення безпідставно набутих грошових коштів у розмірі 47 080,97 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що документи для примусового виконання рішення суду до приватного виконавця не подавались.
Дослідивши матеріали позовної заяви, суд дійшов висновку, що є достатніми підстави для відмови у відкритті провадження за позовом Акціонерного товариства «Страхова компанія «Інго», з огляду на таке.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
Відповідно до ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно з ч.1 ст. 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу.
За приписами ч. 3 ст.22 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції.
Відповідно до ст. 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Статтею 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" встановлено, що судоустрій будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності. Найвищим судом у системі судоустрою є Верховний Суд. Систему судоустрою складають: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) Верховний Суд.
Згідно з ч. 3 ст. 22 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.
Водночас, статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
У рішенні від 22.12.2009 у справі "Безимянная проти росії" (заява № 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що "погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту".
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Підвідомчість визначається як коло справ, віднесених до розгляду і вирішення господарських судів у силу прямої вказівки закону. Підвідомчість визначає також властивості (характер) спірних правовідносин, у силу яких їх вирішення віднесене до компетенції господарського суду.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
В основу визначення підвідомчості покладено два критерії: суб'єктний склад правовідносин і характер діяльності суб'єктів (характер спірного правовідношення).
Відповідно до першого критерію господарський суд вирішує господарські спори, що виникають між підприємствами, організаціями (юридичними особами), а також громадянами - суб'єктами підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених чинним законодавством, може вирішувати спори і розглядати справи за участю державних та інших органів, а також громадян, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.
Підвідомчість справ загальним і господарським судам визначається законодавством. Критеріями розмежування справ цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Умовами відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
Перелік категорій справ, що підлягають розгляду в порядку господарського судочинства, визначено у статті 20 Господарського процесуального кодексу України.
Подання позовної заяви за правилами Господарського процесуального кодексу України означає, що позовна заява повинна бути подана за правилами предметної та суб'єктної юрисдикції справ відповідно до ст. 20 Господарського процесуального кодексу України.
Спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, якщо: спір не є підвідомчим господарському суду, тобто предмет спору не охоплюється статтею 20 Господарського процесуального кодексу України; спір за предметною ознакою підвідомчий господарському суду, але одна зі сторін не може бути учасником господарського процесу, а її право чи інтерес не підлягають судовому захисту у господарському суді.
Так, частиною 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України передбачалося, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах між суб'єктами господарювання.
Виходячи з викладених норм, спір підвідомчий господарському суду, якщо склад його учасників відповідає нормам ст. ст. 4, 45 Господарського процесуального кодексу України, а спірне правовідношення носить господарський характер.
Вирішуючи питання про те, чи можна вважати правовідносини та відповідний спір господарськими, слід керуватися ознаками, наведеними у статті 3 Господарського кодексу України.
За змістом частин першої - третьої статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, яка здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участю або без участі суб'єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб'єктів.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №910/8729/18 визначено ознаки спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду: наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, та спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Водночас, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.08.2019 у справі №646/6644/17 зроблено висновок про те, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду подібних справ визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. Суб'єктний склад спірних правовідносин є формальним критерієм, який має бути оцінений належним судом.
Наразі, зі змісту позовної заяви вбачається, що фактично позивачем заявлено позов про стягнення безпідставно набутих грошових коштів, підставою якого є помилкове перерахування грошових коштів на рахунок приватного виконавця за відсутності виконавчого провадження. Тобто, предметом спору у цій справі є не оскарження дій/бездіяльності відповідача (приватного виконавця) як суб'єкта владних повноважень, а неправомірність та безпідставність набуття відповідачем грошових коштів, які належать позивачу, що свідчить про приватно-правовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.
Наразі, судом враховано посилання позивача в якості обґрунтування визначення юрисдикції на правову позицію Великої палати Верховного Суду, яку викладено у постанові від 26.10.2022 по справі №229/1026/21, згідно якої Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спір у цій справі не пов'язаний з захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку приватного виконавця, що, відповідно, виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства.
Отже, оскільки предметом розгляду у цій справі не є вимоги про оскарження дій приватного виконавця, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного суду про те, що вказаний позов не може бути віднесений до адміністративної юрисдикції як такий, що підлягає розгляду адміністративними судами на підставі частини другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» та частини першої статті 287 КАС України.
Водночас спір сторін не підлягає розгляду й у порядку господарського судочинства, з огляду на таке.
За статтею 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу.
Відповідно до положень частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.
Велика Палата Верховного Суду враховує, що з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також запроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб'єктного складу сторін.
Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, окрім суб'єктного складу сторін є: наявність між сторонами господарських правовідносин, урегульованих Цивільним та Господарським кодексами України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних правовідносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Так, предметна та суб'єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 Господарського процесуального кодексу України .
У цій справі спір про стягнення за правилами статті 1212 Цивільного кодексу України з фізичної особи (приватного виконавця) безпідставно набутих коштів виник з правовідносин, пов'язаних із примусовим виконанням рішення суду.
Велика Палата Верховного Суду зазначила про відсутність імперативних норм вказаної статті 20 Господарського процесуального кодексу України щодо виключної належності вказаного спору, одним із учасників якого є фізична особа, за предметом цих правовідносин до господарської юрисдикції.
Велика Палата Верховного Суду також враховала, що положеннями статті 339 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
Однак, оскільки предметом розгляду в справі не є заявлені на підставі статті 339 Господарського процесуального кодексу України вимоги про оскарження дій приватного виконавця під час виконання судового рішення в господарській справі, спір сторін у цій справі не може бути віднесений до господарської юрисдикції виключно на тій підставі, що судове рішення у цій справі ухвалено за правилами Господарського процесуального кодексу України.
Аналіз змісту позовних вимог, як зазначалось, свідчить про те, що спірні правовідносини в цій справі стосуються реалізації права позивача на захист майнових прав, при цьому між позивачем та відповідачем (приватним виконавцем) відсутні господарські правовідносини, як і спір про право, який виник з таких правовідносин.
Важливість процесуального аспекту у визначенні юрисдикції суду з розгляду даного спору полягає у тому, що слід розрізняти підсудність справи за скаргою на дії/рішення державного/приватного виконавця, які подаються згідно з частиною першою статті 339 Господарського процесуального кодексу України до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції за правилами Господарського процесуального кодексу України, від справи, пов'язаної з цивільно-правовим спором, а саме стягнення безпідставно набутих грошових коштів на підставі норм Цивільного кодексу України.
Законом не передбачено іншого порядку подання позовів, як і не встановлено особливостей подання позовів до приватних виконавців чи інших осіб, які здійснюють незалежну професійну діяльність.
З огляду на все вищезазначене, враховуючи правову позицію Великої Палати Верховного Суду в аналогічному спорі, суд дійшов висновку, що оскільки в цій справі спірні правовідносини пов'язані з безпідставним, на думку позивача, неповерненням відповідачем (фізичною особою) йому грошових коштів, то спір не є публічно-правовим, а випливає з відносин, які стосуються реалізації права позивача на захист майнових прав, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. При цьому, враховуючи відсутність між сторонами господарських правовідносин, як і спору про право, який виник з таких правовідносин, відсутність імперативних норм процесуального закону про віднесення такого виду спору до юрисдикції господарських судів, спір у цій справі має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
При цьому, судом враховано, що у позовній заяві позивачем самостійно зазначено про те, що спір підлягає вирішенню за правилами цивільного судочинства, проте, фактично позов подано до Господарського суду міста Києва.
Отже, враховуючи все викладене вище в сукупності, керуючись пунктом 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає за доцільне відмовити у відкритті провадження за позовом Акціонерного товариства «Страхова компанія «ІНГО» до приватного виконавця Журида Сергія Мколайовича про стягнення безпідставно набутих грошових коштів в сумі 47 080,97 грн.
Суд звертає увагу, що в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплене "право на суд" разом з правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (рішення ЄСПЛ від 21.02.1975 у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства"). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутності цих прав (рішення ЄСПЛ від 17.01.2012 у справі "Станєв проти Болгарії").
В контексті наведеного, суд звертає увагу Акціонерного товариства «Страхова компанія «Інго» на те, що відмова у відкритті провадження у порядку господарського судочинства не перешкоджає зверненню до суду в порядку цивільного судочинства.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 175 Господарського процесуального кодексу України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
Відмовляючи у відкритті провадження з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи (частина 6 статті 175 Господарського процесуального кодексу України).
Суд роз'яснює позивачу, що даний позов підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
Ураховуючи викладене та керуючись п. 1 ч. 1 ст. 175, ст. 233, 235 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. У відкритті провадження в справі за позовом Акціонерне товариство «Страхова компанія «Інго» до приватного виконавця Журида Сергія Миколайовича про стягнення 47 080,97 грн відмовити.
2. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена в апеляційному порядку відповідно до положень статей 254-257 Господарського процесуального кодексу України.
Суддя Я.А.Карабань