Справа № 120/601/24
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Дончик В.В.
Суддя-доповідач - Біла Л.М.
09 липня 2024 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Білої Л.М.
суддів: Гонтарука В. М. Матохнюка Д.Б. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 на ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 18 березня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання відмови протиправною та зобов'язання вчинити дії,
Позивач звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання відмови у наданні відстрочки від призову по мобілізації протиправною та зобов'язання вчинити дії.
Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 22.01.2024 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у адміністративній справі. Розгляд справи вирішено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
13.03.2024 року на адресу Вінницького окружного адміністративного суду надійшла заява представника позивача про забезпечення позову, в якій останній просить суд вжити заходи забезпечення позову шляхом заборони проводити відносно позивача заходи, щодо його призову на військову службу під час мобілізації до завершення розгляду справи №120/601/24 та набранням рішенням суду законної сили.
Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 18 березня 2024 року заяву про забезпечення адміністративного позову задоволено.
Судом постановлено вжити заходи забезпечення позову шляхом заборони ІНФОРМАЦІЯ_2 в особі його посадових осіб вчиняти дії щодо призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації до набрання законної сили рішенням суду в адміністративній справі №120/601/24.
Не погоджуючись із вказаною ухвалою, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати останню.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення питання про вжиття заходів забезпечення позову.
Заслухавши, суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги наявними в матеріалах справи письмовими доказами, колегія суддів встановила наступне.
Як встановлено судом, предметом позову у цій справі є зобов'язання відповідача надати ОСОБА_1 відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі абзацу 10 частини 1 статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".
Обґрунтовуючи підставність заяви про забезпечення позову, заявник зазначив, що 13.03.2024 року представниками ІНФОРМАЦІЯ_1 вручена повістка позивачу на відправку 14.03.2024 року об 08:00 год. у складі команди №199.
Задовольняючи заяву позивача про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив з того, що військовозобов'язані, які були призвані на військову службу під час мобілізації, в особливий період, набувають нового юридичного статусу - військовослужбовці. При цьому, особа, яка має право на відстрочку і бажає скористатись цим правом, не повинна підлягати призову на військову службу під час мобілізації.
Відтак, на переконання суду першої інстанції, якщо заявника буде призвано на військову службу під час мобілізації в особливий період, він набуде нового юридичного статусу військовослужбовця, що унеможливить реалізацію права на відстрочку, у разі встановлення наявності у нього такого права, а також унеможливить виконання рішення суду, якщо його буде прийнято на користь позивача, оскільки надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації особі, яка вже є військовослужбовцем, є неможливим.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що фактично, у разі задоволення позову в цій справі, не можливо буде виконати рішення суду, що виключає доцільність існування самого такого позову, оскільки судом не буде надано ефективного захисту потенційно порушеному праву, що є неприпустимим.
Колегія суддів, надаючи оцінку висновкам суду першої інстанції та доводам апеляційної скарги, виходить з наступного.
За своєю суттю інститут забезпечення позову в адміністративному судочинстві є інститутом попереднього судового захисту. Метою його запровадження є гарантування виконання рішення суду у випадку задоволення позову, існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі.
Мета забезпечення позову це хоча і негайні, проте тимчасові заходи, направлені на недопущення утруднення чи неможливості виконання судового рішення, а також перешкоджання спричинення значної шкоди заявнику. Таким чином, заходи забезпечення позову не мають якогось дискримінаційного характеру стосовно якоїсь із сторін у спорі; їх застосування здійснюється в рамках дискреційних повноважень суду і на основі принципів змагальності та процесуального рівноправ'я сторін.
Так, відповідно до ст. 150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.
Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо:
1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або
2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.
Згідно із ч. 1 ст. 151 КАС України позов може бути забезпечено:
1)зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта;
2) забороною відповідачу вчиняти певні дії;
3) встановленням обов'язку відповідача вчинити певні дії;
4) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору;
5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.
Таким чином, у випадку звернення сторони із заявою про забезпечення позову, заявник повинен обґрунтувати причини звернення із такою заявою.
З цією метою обов'язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову.
Тому, у вирішенні питання про забезпечення позову адміністративний суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення адміністративного суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Звернення з адміністративним позовом до суду за захистом порушених прав, інтересів фізичних осіб та юридичних осіб, а також свобод фізичних осіб є одним із способів судового захисту від незаконних рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 06.12.2022 у справі №140/8745/21 зауважив, що при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
В ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про ймовірність ускладнень, пов'язаних з виконанням рішення суду, або про очевидні ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень у адміністративному провадженні.
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
Основним завданням процесуальних норм, які регламентують вжиття судом заходів забезпечення позову, є досягнення балансу між правом позивача на захист свого порушеного права та правом відповідача.
Самі ж заходи забезпечення мають вживатись лише в межах позовних вимог, бути співмірними з ними, а необхідність їх застосування повинна обґрунтовуватись поважними підставами й підтверджуватись належними доказами.
При цьому, співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Разом з тим, суд не вправі вживати заходи забезпечення позову, які є фактично рівнозначними задоволенню позовних вимог.
Як встановлено з матеріалів справи, ОСОБА_1 , позивач у справі, перебуває на обліку у ІНФОРМАЦІЯ_2 як військовозобов'язаний.
Позивач неодноразово звертався до відповідача із заявами про надання йому відстрочки від призову на військову службу за мобілізацією на підставі абзацу 10 частини 1 статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", у зв'язку із постійним доглядом за матір'ю.
До поданих заяв позивачем додано висновок лікарсько-консультативної комісії пр-№141, довідку Управління соціального захисту населення (Лівобережне) департаменту соціальної політики Вінницької міської ради №551 від 23.06.2023 року та акт проведення обстеження сім'ї №0/08/26063 від 13.03.2023 року, згідно з якими позивач здійснює соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі своїй матері, яка є невиліковно хворою особою, згідно медичного висновку протокол №16/1 від 17.02.2023 року.
07.08.2023 року та 30.12.2023 року відповідач листами повідомив позивача про відсутність у нього права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі абзацу 10 частини 1 статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" через відсутність висновку медико-соціальної експертної комісії.
Не погоджуючись із такою відмовою, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Водночас, 13.03.2024 року представниками ІНФОРМАЦІЯ_1 вручена повістка ОСОБА_1 на відправку, згідно якої його зобов'язано прибути 14.03.2024 року о 08:00 год. за відповідною адресою.
Так, відповідно до абзацу 10 частини 1 статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані, зайняті постійним доглядом за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), які за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребують постійного догляду.
При цьому, суд першої інстанції вірно звернув увагу на той факт, що відповідно до частини 9 статті 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" військовослужбовці - особи, які проходять військову службу.
Початком проходження військової служби вважається день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або день прибуття до Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідного підрозділу Служби зовнішньої розвідки України - для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період та на військову службу за призовом осіб офіцерського складу (п. 4 ч. 1 ст. 24 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу").
За своєю правовою природою мобілізація особи супроводжується, в тому числі, виданням відповідного наказу, який є актом індивідуальної дії, і по усталеній судовій практиці не підлягає оскарженню, оскільки є реалізованим.
Відтак, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що в разі призову заявника на військову службу під час мобілізації в особливий період, останній набуває нового юридичного статусу військовослужбовця, що унеможливить реалізацію права на відстрочку, у разі встановлення наявності у нього такого права, а також унеможливить виконання рішення суду, якщо його буде прийнято на користь позивача, оскільки надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації особі, яка вже є військовослужбовцем, є неможливим.
В контексті вказаного, суд першої інстанції вірно відзначив, що ймовірність виникнення вказаних обставин, у разі задоволення позову в цій справі, унеможливить подальше виконання рішення суду, що виключає доцільність існування самого такого позову, оскільки в такому випадку суд не надасть ефективного захисту потенційно порушеному праву, що є неприпустимим.
При цьому, судова колегія звертає увагу, що розгляд заяви про вжиття заходів забезпечення позову не передбачає надання оцінки правомірності дій, рішень чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, а спрямований виключно на забезпечення захисту прав, свобод та інтересів позивача на час розгляду справи. Тобто, виключно за результатами розгляду справи по суті судом надається повна, всебічна та об'єктивна оцінка оскаржуваному рішенню, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.
Будь-яке забезпечення позову в адміністративній справі є надання тимчасового захисту до вирішення справи по суті, який застосовується у виключних випадках за наявності об'єктивних обставин, які дозволяють зробити обґрунтоване припущення, що невжиття відповідних заходів потягне за собою більшу шкоду, ніж їх застосування. При вирішенні питання про вжиття заходів забезпечення позову, перш - за все, необхідно перевірити наявність очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат.
Відповідно, загальною вимогою для розгляду і вирішення питання про забезпечення позову за ініціативою позивача можливе лише у разі наявності достатньо обґрунтованого припущення, що невжиття таких заходів може у майбутньому ускладнити виконання рішення суду чи привести до потреби докладати значні зусилля для відновлення прав позивача.
Під час вирішення питання про наявність підстав для забезпечення позову, обов'язок щодо доведення та обґрунтування наявності очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам та інтересам позивача, аргументованості та невідворотності додаткових зусиль і витрат у майбутньому, покладається саме на особу, яка подала відповідну заяву.
Підсумовуючи викладене та враховуючи встановлені у справі обставини, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що наведені позивачем обґрунтування свідчать про існування обставин, визначених ч. 2 ст. 150 КАС України, як підстав для забезпечення позову, а саме: заявником доведено, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся.
Водночас, підстави на які посилається відповідач в апеляційній скарзі, по суті є запереченнями доводів позовної заяви, надання оцінки яким буде здійснено під час розгляду справи по суті.
В контексті викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що ухвала суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову у даній справі, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.
Інші доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення питання про вжиття заходів забезпечення позову.
При цьому, надаючи оцінку доводам апеляційної скарги, судова колегія враховує, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 залишити без задоволення, а ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 18 березня 2024 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України.
Головуючий Біла Л.М.
Судді Гонтарук В. М. Матохнюк Д.Б.