П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
09 липня 2024 р.м. ОдесаСправа № 507/905/24
Перша інстанція: суддя Вужиловський О.В.,
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача - Шляхтицького О.І.,
суддів: Семенюка Г.В., Домусчі С.Д.,
секретар - Афанасенко Ю.М.
за участю: представника позивача - адвоката Юраш І.О.,
представника ГУНП в Одеській області - Левенця А.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Любашівського районного суду Одеської області від 16 травня 2024 року у справі № 507/905/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Поліцейського СР ПП відділу поліції №1 Подільського районного відділу поліції ГУНП в Одеській області , Головного управління Національної поліції в Одеській області про визнання протиправними дій та скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення, -
Короткий зміст позовних вимог.
У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив:
- визнати незаконною та скасувати постанову у справі про адміністративне правопорушення від 14.04.2024 серії БАД № 855360, якою ОСОБА_1 визнано винним у вчинені адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 126 КУпАП України та накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 425 гривень 00 коп.;
- закрити справу про адміністративне правопорушення в зв'язку з відсутністю складу адміністративного правопорушення.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 , зазначив, що постанова відносно нього винесена через те, що він 14.04.2024 о 10 годині 25 хвилин, рухаючись по довільно накатній дорозі в с. Любашівка Одеської області біля вул. Джерельна, керував автомобілем DAEWOO LANOS д/н НОМЕР_1 , не маючи при собі посвідчення водія та на вимогу працівника поліції не пред'явив його, чим порушив п.2.1 а ПДР, за що передбачена відповідальність за ч.1 ст. 126 КпАП України. Вказану постанову він вважає незаконною, просив її скасувати, так як він взагалі не їхав за кермом автомобіля, а лише сидів в автомобілі .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції.
Любашівський районний суд Одеської області рішенням від 16 травня 2024 року у задоволенні адміністративного позову відмовив.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги.
Не погоджуючись з даним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм процесуального та матеріального права, неповним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважав встановленими, у зв'язку з чим просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким адміністративний позов задовольнити, та закрити провадження по справі про адміністративне правопорушення.
Апелянт, мотивуючи власну правову позицію, акцентує на таких обставинах і причинах незаконності і необґрунтованості оскаржуваного судового рішення:
- суд першої інстанції не взяв до уваги пояснення свідка ОСОБА_2 , позивача та відеоматеріалів, які повністю спростовують рух автомобіля за керування ОСОБА_1 , а взяв до уваги лише пояснення зацікавлених свідків, пояснення яких різняться в моментах, що викликає сумнів у їх неупередженості та нейтральності, що суперечить висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові по справі № 161/5372/17 від 29.04.2020 .
Обставини справи.
Суд першої інстанції встановив, що відповідно до постанови у справі про адміністративне правопорушення від 14.04.2024 серії БАД 855360 ОСОБА_1 , було притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 126 КпАП України, а саме за те, що 14.04.2024 о 10 годині 25 хвилин, рухаючись по довільно накатній дорозі в с. Любашівка Одеської області біля вул. Джерельна, керував автомобілем DAEWOO LANOS д/н НОМЕР_1 , не маючи при собі посвідчення водія та на вимогу працівника поліції не пред'явив його, чим порушив п. 2.1 а ПДР.
Висновок суду першої інстанції.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що свідки допитані у суді, а саме : ОСОБА_3 та ОСОБА_4 підтвердили факт, керування позивачем транспортним засобом, водночас свідчення ОСОБА_5 в частині того, що він керував автомобілем, а потім пішов в інше село, не спростовують факту керування автомобілем ОСОБА_6 , на що вказують свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .
Із наведеного суд першої інстанції виснував, що позивача було притягнуто до адміністративної відповідальності відповідно до діючого законодавства, адміністративне стягнення накладено органом, який має на це повноваження та межах санкції ч.1 ст. 126 КпАП України, в діях ОСОБА_1 наявний склад правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 126 КпАП України, а тому підстави для визнання постанови протиправною та її скасування відсутні.
Колегія суддів вважає ці висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам статей 2, 6, 8, 9, 73, 74, 75, 76, 77, 78 КАС України, КУпАП.
Джерела права й акти їх застосування та оцінка суду.
За змістом частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
На підставі статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано позовну заяву, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності. Суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
Статтями 72-79 КАС України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ст.14 Закону України "Про дорожній рух" від 30.06.1993 №3353-XII, учасники дорожнього руху зобов'язані знати і неухильно дотримуватись вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху, створювати безпечні умови для дорожнього руху, не завдавати своїми діями або бездіяльністю шкоди підприємствам, установам, організаціям і громадянам, виконувати розпорядження органів державного нагляду та контролю щодо дотримання законодавства про дорожній рух.
Відповідно до ст.222 КУпАП органи Національної поліції розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення громадського порядку, правил дорожнього руху, правил паркування транспортних засобів, правил, що забезпечують безпеку руху транспорту, правил користування засобами транспорту, правил, спрямованих на забезпечення схоронності вантажів на транспорті, а також про незаконний відпуск і незаконне придбання бензину або інших паливно-мастильних матеріалів (зокрема, частини перша, друга і четверта статті 126).
Від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень.
Порядок дорожнього руху на території України, відповідно до Закону України "Про дорожній рух", встановлюють Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306 (далі по тексту ПДР; в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Правила дорожнього руху відповідно до Закону України «Про дорожній рух» встановлюють єдиний порядок дорожнього руху на всій території України. Учасники дорожнього руху зобов'язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил. Особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.
Дії або бездіяльність учасників дорожнього руху та інших осіб не повинні створювати небезпеку чи перешкоду для руху, загрожувати життю або здоров'ю громадян, завдавати матеріальних збитків.
Кожний учасник дорожнього руху має право розраховувати на те, що й інші учасники виконують ці Правила.
Відповідно до пункту 1.9 ПДР особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.
Пунктом 2.1 ПДР встановлено, що водій механічного транспортного засобу повинен мати при собі: а) посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії.
Відповідно до п.2.4 ПДР на вимогу поліцейського водій повинен зупинитися з дотриманням вимог цих Правил, а також: а) пред'явити для перевірки документи, зазначені в пункті 2.1; б) дати можливість перевірити номери агрегатів і комплектність транспортного засобу; в) дати можливість оглянути транспортний засіб відповідно до законодавства за наявності на те законних підстав, у тому числі провести з використанням спеціальних пристроїв (приладів) зчитування інформації із самоклейної мітки радіочастотної ідентифікації про проходження обов'язкового технічного контролю транспортним засобом, а також перевірку технічного стану транспортних засобів, які відповідно до законодавства підлягають обов'язковому технічному контролю.
Виходячи з наведених вище правових норм, право органів Національної поліції перевіряти наявність посвідчення водія, реєстраційний документ на транспортний засіб, а у випадках, передбачених законодавством, - страховий поліс (сертифікат) про укладення договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, кореспондується із обов'язком водія мати при собі та на вимогу працівника поліції пред'явити такі документи.
Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, яка викладена в постанові від 02.12.2019 у справі №164/2068/17.
Таким чином, зі змісту зазначених правових норм вбачається, що Національна поліція України уповноважена через своїх робітників притягувати осіб до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень у сфері безпеки дорожнього руху, зокрема, п.2.1 ПДР.
Відповідно до ч.1 ст.126 КУпАП керування транспортним засобом особою, яка не має при собі або не пред'явила у спосіб, який дає можливість поліцейському прочитати та зафіксувати дані, що містяться в посвідченні водія відповідної категорії, реєстраційному документі на транспортний засіб, а також полісі (договорі) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (страхового сертифіката "Зелена картка"), або не пред'явила електронне посвідчення водія та електронне свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, чинний внутрішній електронний договір зазначеного виду обов'язкового страхування у візуальній формі страхового поліса, а також інших документів, передбачених законодавством - тягне за собою накладення штрафу в розмірі двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Згідно з п.1 ст.247 КУпАП обов'язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події адміністративного правопорушення. Наявність події правопорушення доводиться шляхом надання доказів.
Статтею 280 КУпАП визначено, що орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Особливості розгляду справ про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі, та про порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксоване в режимі фотозйомки (відеозапису), встановлюються статтями 279-1 - 279-4 цього Кодексу.
Статтею 251 КУпАП встановлено, що доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.
Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що порушення ПДР, за що передбачена відповідальність Кодексом про адміністративні правопорушення України, має підтверджуватися відповідними доказами, вичерпний перелік яких наведений у статті 251 Кодексу.
У відповідності до ст. 31 Закону України «Про Національну поліцію» полiцiя може застосовувати такi превентивнi заходи, окрім іншого, як застосування технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, засобів фото- і кінозйомки, відеозапису.
Статтею 40 Закону України «Про Національну поліцію» визначено, що поліція для забезпечення публічної безпеки і порядку може закріплювати на форменому одязі, службових транспортних засобах, монтувати/розміщувати по зовнішньому периметру доріг і будівель автоматичну фото- і відеотехніку, а також використовувати інформацію, отриману із автоматичної фото- і відеотехніки, що знаходиться в чужому володінні, з метою: 1) попередження, виявлення або фіксування правопорушення, охорони громадської безпеки та власності, забезпечення безпеки осіб; 2) забезпечення дотримання правил дорожнього руху.
Згідно з ч.2 ст.283 КУпАП постанова у справі про адміністративне правопорушення повинна містити: найменування органу (прізвище, ім'я та по батькові, посада посадової особи), який виніс постанову; дату розгляду справи; відомості про особу, стосовно якої розглядається справа (прізвище, ім'я та по батькові (за наявності), дата народження, місце проживання чи перебування; опис обставин, установлених під час розгляду справи; зазначення нормативного акта, що передбачає відповідальність за таке адміністративне правопорушення; прийняте у справі рішення.
За приписами ч.3 ст.283 КУпАП постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, крім даних, визначених частиною другою цієї статті, повинна містити відомості про: дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення; транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак); технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис (якщо такий запис здійснювався); розмір штрафу та порядок його сплати; правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження; відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу.
Відповідно до ч.1-3 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Як встановлено під час розгляду справи та підтверджено матеріалами справи, що відповідно до постанови у справі про адміністративне правопорушення від 14.04.2024 серії БАД 855360 ОСОБА_1 , було притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 126 КпАП України, а саме за те, що 14.04.2024 о 10 годині 25 хвилин, рухаючись по довільно накатній дорозі в с. Любашівка Одеської області біля вул. Джерельна, керував автомобілем DAEWOO LANOS д/н НОМЕР_1 , не маючи при собі посвідчення водія та на вимогу працівника поліції не пред'явив його, чим порушив п. 2.1 а ПДР.
На підтвердження вчинення позивачем правопорушення, передбаченого ч.1 ст.126 КУпАП, відповідачем надано до матеріалів справи DVD-диск з відеозаписами, здійсненими на персональну нагрудну відеокамеру та відеореєстратор.
Колегією суддів оглянуто та досліджено відеозаписи з камери нагрудного реєстратора поліцейського, що знаходяться на цифровому носії інформації DVD-R та міститься у матеріалах справи. Так судом встановлено, що у ході спілкування з інспектором поліції, позивач не пред'явив на вимогу поліцейського посвідчення водія, мотивуючи це тим, що він не керував автомобілем, а лише сидів у ньому.
Однак, колегія суддів зазначає, що з відеозапису з камери нагрудного реєстратора поліцейського вбачається, що позивач надав поліцейському документи, які підтверджують право володіння автомобілем DAEWOO LANOS д/н НОМЕР_1 ОСОБА_1 .
У свою чергу, КУпАП встановлює презумпцію володіння транспортним засобом в момент вчинення правопорушення саме його законним володільцем (власником). При цьому ця презумпція може бути спростована. Встановлення презумпцій такого роду не суперечить практиці ЄСПЛ (рішення у справі «Салабіаку проти Франції»);
Це означало не більше, ніж «розподіл» тягаря доказування.
Тобто саме позивач як власник джерела підвищеної небезпеки має довести, що він не керував транспортним засобом достатніми доказами.
Суд першої інстанції правильно не врахував пояснення ОСОБА_5 в частині того, що він керував автомобілем, а потім пішов в інше село, оскільки він, по - перше, є зацікавленою особою, а по -друге, пояснення за яких обставин позивач опинився у місці зупинки автомобіля відрізняються від свідчень які надавали свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .
До того ж з відеозапису який міститься у матеріалах справи видно, що на запитання поліцейського до позивача як він опинився у автомобілі, ОСОБА_1 вказав що їхав з вулиці Будьоного у село Любашівка віз жінку із дочкою та зупинився, але потім вже зазначив, що за кермом був зять. Тобто свідчення самого позивача різняться.
Суд також враховує, що пояснення апелянта, що він перебував у автомобілі тому що ОСОБА_5 , ОСОБА_7 та діти пішли до тітки, оскільки їй було погано та необхідно було зробити укол та допомогти перенести деякі речі, з'явились лише під час судового розгляду справи . Водночас, позивач як під час зупинки автомобіля так і під час складання постанови таких пояснень не надавав. До того ж, доказів наведеного ані до суду першої, ані до суду апеляційної інстанції позивачем не надано.
Додатково колегія суддів наголошує на тому, що знаходження позивача за кермом під час відеофіксації не спростовує того факта, що він керував автомобілем.
Переконливих доказів того, що не він був за кермом автомобіля до суду не надано.
Водночас, на противагу свідченням позивача, що він просто сидів за кермом автомобіля і не керував ним спростовується відеозаписами з бодікамер поліцейських, на яких останні зазначають, що працівники поліції їхали навпроти автомобіля позивача, коли саме він керував автомобілем на коли він звернув з дороги під'їхали до нього.
Ці ж самі свідчення підтвердили свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .
При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що з долучених до матеріалів справи відеозаписів не вбачається, що працівником поліції при розгляді справи про адміністративне правопорушення не були дотримані вимоги передбачені КУпАП, доказів протилежного позивачем не надано.
Доказів упередженості відповідача щодо позивача перед судом не доведено. Підстав для сумніву щодо об'єктивності відповідача щодо позивача не вказано.
Пунктом 3 ч. 3 ст. 286 КАС України встановлено, що за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право: залишити рішення суб'єкта владних повноважень без змін, а позовну заяву без задоволення.
Враховуючи вищевказане, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки поліцейський мав право вимагати надання посвідчення водія від позивача для його перевірки, а позивач не пред'явив посвідчення водія на таку вимогу, то останнього правомірно притягнено до адміністративної відповідальності за порушення правил ПДР України та ч. 1 ст. 126 КУпАП, тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог.
Відповідно до статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
В ході розгляду справи позивач не довів суду ті обставини, на які він посилався в обґрунтування заявлених вимог, а відповідач надав суду належні докази на підтвердження своїх заперечень проти позову.
Доводи апеляційної скарги.
Доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Також, колегія суддів звертає увагу на рішення Європейського суду з прав людини в справі «O'Halloran and Francis v. the United Kingdom» будь-хто, хто вирішив володіти чи керувати автомобілем, знав, що таким чином він піддає себе режиму регулювання, котрий застосовується, оскільки визнавалося, що володіння і користування автомобілем може потенційно завдати серйозної шкоди. Можна вважати, що ті, хто вирішив володіти та керувати автомобілями, погодилися на певну відповідальність та обов'язки.
Отже, водій при керуванні автомобілем зобов'язаний, в першу чергу, дотримуватись вимог Правил дорожнього руху.
Додатково слід зазначити, що діяльність, пов'язану з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів національне законодавство України відносить до джерела підвищеної небезпеки.
Так, згідно з частиною 1 статті 1187 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.
Ця небезпека полягає у самій суті використання транспортного засобу. Людина не може до кінця контролювати механізми під час їх експлуатації.
Це пов'язано з рядом об'єктивних факторів, які потрібно відрізняти від внутрішнього ставлення людини до безпеки чи до ризику, оскільки ці категорії є оціночними, а у цьому випадку мова йде саме про об'єктивно обумовлену можливість настання негативних наслідків від здійснення цього виду діяльності.
Тому навіть лише факт володіння транспортним засобом породжує певні права та обов'язки осіб, за якими зареєстрований транспортний засіб.
Наявність зазначених додаткових ознак, характерних для фізичної або юридичної особи, за якою зареєстровано транспортний засіб вимагає віднесення їх до спеціальних суб'єктів адміністративного правопорушення.
Наприклад, в рішенні по справі FALK v. THE NETHERLANDS, Арр. № 66273/01, 19 October, 2004, суть якого зводиться до оскарження заявником рішення про накладення штрафу із зазначенням імені та адреси особи, яка керувала на момент вчинення правопорушення його автомобілем, Європейський Суд з прав людини вказує на те, що, незважаючи на заборону презумпції права або факту, вони повинні бути пропорційні меті, переслідуваної державою. Мета оспорюваного правила про об'єктивну відповідальність власника автотранспортного засобу, що міститься в законі про адміністративне виконання правил дорожнього руху, полягає в ефективному забезпеченні дорожньої безпеки та створенні умов, при яких порушення правил дорожнього руху не залишаються безкарними в випадках, коли неможливо встановити особу, котра керувала автомобілем.
У рішенні Європейського Суду з прав людини з у справі Lutz v. Germany, 25 August 1987, App. 9912/82 , суд зазначив, що притягнення до відповідальності порушників правил дорожнього руху в адміністративному порядку, тобто визнання таких порушень адміністративними не суперечитиме вимогам Конвенції. “Враховуючи велику кількість незначних правопорушень - особливо правил дорожнього руху, - характер яких не настільки небезпечний, щоб накладати на порушників кримінальне покарання, Держави - учасниці мають вагомі підстави для введення такої системи, яка розвантажує їх суди від більшості подібних справ. Переслідування і покарання за незначні правопорушення в адміністративному порядку не суперечить Конвенції при умові, що зацікавлені особи можуть оскаржити ухвалене проти них рішення в суд, де діють гарантії статті 6 Конвенції (див, зокрема, п. 57 Рішення).
Відеозапис є одними із об'єктивних доказів в справі про адміністративне правопорушення.
Ці відеозаписи суд оцінює в сукупності з іншими дослідженими судом та наведеними в даній постанові доказами, і така сукупність належних та допустимих доказів свідчить про беззаперечну доведеність вини ОСОБА_1 в скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 126 КУпАП.
Правила дорожнього руху (п. 1.3.) встановлюють презумпцію знання водієм транспортного засобу його положень та однозначного обов'язку їх виконання.
Інші доводи апеляційної скарги, яким була дана оцінка в мотивувальній частині постанови, ґрунтуються на суб'єктивній оцінці фактичних обставин справи та доказів. Зазначені доводи не містять посилань на конкретні обставини чи факти або на нові докази, які б давали підстави для скасування рішення суду першої інстанції.
Таким чином, на підставі встановлених в ході судового розгляду обставин, суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін відповідно до приписів статті 139 КАС України підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 308, 309, 315, 321, 322, 325 КАС України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Любашівського районного суду Одеської області від 16 травня 2024 року у справі № 507/905/24 - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і не може бути оскаржена.
Суддя-доповідач О.І. Шляхтицький
Судді С.Д. Домусчі Г.В. Семенюк