Справа № 127/19462/23
Провадження № 2/127/2404/23
08.07.2024 року Вінницький міський суд Вінницької області
в складі: головуючого судді Федчишена С.А.,
при секретарі Підвисоцькій О.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Вінниці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Лукашенко Володимира Борисовича про визнання заповіту недійсним, -
встановив:
ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Лукашенко Володимира Борисовича про визнання заповіту недійсним. Позов мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Вінниця, помер батько позивача - ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 виданим повторно 03.05.2022 року Вінницьким відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Вінницькому районі Вінницької області Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький). Факт родинних відносин підтверджується свідоцтвом про народження позивача серії НОМЕР_2 , виданим районним РАЦС м. Жмеринка, Вінницької області 04.09.1973 року, актовий запис № 396, де ОСОБА_3 являється батьком, а ОСОБА_4 - матір'ю. Тобто, ОСОБА_1 являється спадкоємцем першої черги за законом після смерті батька. Відповідно до Витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі № 68853227 від 27.04.2022 року щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Лукашенко Володимиром Борисовичем було заведено 27.04.2022 року спадкову справу № 47/2022. Відповідно до постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії № 4/02-31 від 10.01.2023року, ОСОБА_1 стало відомо, що померлий батько ОСОБА_3 заповідав заповітом, посвідченим 14.05.2019 року приватним нотаріусам Вінницького міського нотаріального округу Лукашенко В.Б. та зареєстрованим за № 3377, все своє майно іншій особі, яка також прийняла спадщину. Тому, на підставі ст. 1223 ЦК України позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Саме під час отримання вищезазначеної постанови нотаріуса Позивачу стало достовірно відомо про наявність заповіту ОСОБА_3 . Як відомо позивачу, такою особою являється ОСОБА_2 . Яка приходиться племінницею померлої дружини ОСОБА_3 - ОСОБА_5 . Після смерті ОСОБА_3 залишилась спадщина, в тому числі право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Оригінал заповіту ОСОБА_3 позивач не бачив, його копії не отримував. Отримати його копію в Приватного нотаріуса Лукашенко В.Б. неможливо, оскільки він зберігається в матеріалах спадкової справи, а відповідно містить нотаріальну таємницю, а отже охороняються Законом України «Про нотаріат». ОСОБА_3 постійно проживав у вищезазначеній квартирі, проживав сам (після смерті дружини ОСОБА_5 ). Позивач час від часу навідувався до батька, провідував, надавав необхідну допомогу. Не зважаючи на похилий вік, батько почувався добре, не скаржився на здоров'я. Одного разу під час відвідування батька, зайшла мова за заповіт, на що батько відповів «навіщо його писати, якщо ти залишився єдиним моїм спадкоємцем, і так все дістанеться тобі», більше ніколи тема написання заповіту в розмовах між позивачем та батьком не підіймалася. Про існування заповіту покійний батько ніколи нічого не говорив, Позивач нічого про нього не знав. 24.02.2022 в Україні почалася війна, дочка позивача є студенткою та навчається в Києві, тому позивач займався вивезенням дочки та її речей з столиці, яка була основною ціллю російських військ в перші дні війни. Телефонував батьку, який на дзвінки не відповідав. Про смерть батька йому ніхто не повідомив, в подальшому від сусідів дізнався, що похованням займалася жінка на ім'я ОСОБА_6 ( ОСОБА_2 ), якій достовірно було відомо, що в ОСОБА_3 є рідний син, позивач з нею знайомий, проживають в одному місті, однак вона не повідомила позивача про смерть батька, а швидко провела його поховання. У зв'язку з такою поведінкою ОСОБА_2 позивач обґрунтовано вважає, що підпис в оспорюваному заповіті виконано не ОСОБА_3 , бо він не мав волі на його укладення, а за нього без належних на те підстав заповіт підписаний сторонньою особою, яка позивачу невідома. Даний факт може бути підтверджено висновком судової почеркознавчої експертизи. Позивач обґрунтовано допускає факт підроблення даного документу зацікавленими особами, а саме ОСОБА_2 , тому звертається до суду з позовом про визнання заповіту недійсним.
Ухвалою суду від 26.07.2023 року відкрито провадження по справі за правилами загального позовного провадження.
29.11.2023року ухвалою суду призначено судову - почеркознавчу експертизу та провадження по справі зупинено.
Ухвалою суду від 11.01.2024року відновлено провадження по справі для надання додаткових документів для проведення експертизи.
13.03.2024 року ухвалою суду направлено справу для проведення експертизи, провадження по справі зупинено.
Ухвалою суду від 22.04.2024року відновлено провадження по справі.
17.06.2024 року ухвалою суду закрито підготовче засідання та призначено справу до судового розгляду.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав за обставин викладених в ньому, просив позов задовольнити.
Відповідач в судовому засіданні позов не визнала, заперечувала щодо його задоволення.
Заслухавши пояснення учасників судового процесу, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, суд приходить до наступного висновку.
При розгляді справи судом встановлено наступні факти та відповідні їм правовідносини.
Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серія НОМЕР_1 .
Позивач ОСОБА_1 є сином ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серія НОМЕР_2 .
Постановою № 4/02-31 від 10.01.2023 року приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Лукашенко В.Б. відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, після смерті ОСОБА_3 померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , в зв'язку з наявністю заповіту, зробленого померлим ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Спадкування має здійснюватися за законом або за заповітом відповідно до ст. 1217 ЦК України.
Відповідно до ст. 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин (стаття 2 цього Кодексу).
Як визначено у ст. 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті, а у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Таким чином спадкоємці, визначені заповітом мають переважне право над спадкоємцями за законом.
Згідно ст.ст. 1233, 1234 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті, право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю, яке здійснюється нею особисто, вчинення заповіту через представника не допускається.
Відповідно до ст.ст. 1235, 1236 ЦК України заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.
Статтею 1247 ЦК України визначено загальні вимоги до форми заповіту, зокрема заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.
Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
На підставі ст. 1251 ЦК України якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.
Порядок посвідчення заповітів посадовими особами органів місцевого самоврядування, крім норм Цивільного кодексу України та Закону України «Про нотаріат», регулюється в тому числі і «Порядком вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування», затвердженим наказом Міністерства юстиції України 11.11.2011 № 3306/5.
Відповідно до ст. 54 Закону України «Про нотаріат» від 02.09.1993 року зі змінами, нотаріуси та посадові особи органів місцевого самоврядування, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму, а також за бажанням сторін й інші угоди. Нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, перевіряють, чи відповідає зміст посвідчуваної ними угоди вимогам закону і дійсним намірам сторін.
Згідно до ст. 1 Розділу 1 Наказу Міністерства юстиції України від 25.08.1994 року № 22/5 «Про затвердження інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України» (далі Наказ), у відповідності зі статтею 37 Закону «Про нотаріат» населених пунктах, де немає державних нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів (далі - посадові особи виконавчих комітетів) вчиняють такі нотаріальні дії: 1) посвідчують заповіти; 2) посвідчують довіреність ; 3) засвідчують вірність копій документів і виписок з них; 4) засвідчують справжність підпису на документах.
Згідно до ст. 2 Розділу 1 Наказу нотаріальні дії у виконавчих комітетах сільських, селищних, міських Рад народних депутатів вчиняють посадові особи, на яких за рішенням виконавчого комітету відповідної Ради народних депутатів покладено вчинення цих дій.
Згідно до ст. 10 Розділу ІІ Наказу, встановлення особи здійснюється за паспортом або іншими документами, які виключають будь-які сумніви щодо особи громадянина (паспорт громадянина України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, дипломатичний чи службовий паспорт, посвідчення особи моряка, посвідка на проживання особи, яка мешкає в Україні, але не є громадянином України, національний паспорт іноземця або документ, що його замінює, свідоцтво про народження неповнолітніх, які не досягли 16 років, посвідчення водія, посвідчення, видане за місцем роботи громадянина, довідка про звільнення з місць позбавлення волі та ін.).
Згідно до ст.ст. 12, 13 Розділу ІІ Наказу, при посвідченні заповітів чи довіреностей з'ясовується дієздатність громадян та перевіряється правоздатність юридичних осіб, від імені яких посвідчуються довіреності. У разі посвідчення довіреності представником перевіряються його повноваження. Нотаріально посвідчувані заповіти, довіреності, заяви та інші документи підписуються у присутності посадової особи виконавчого комітету, яка вчиняє нотаріальну дію. Якщо заповіт, довіреність, заява чи інший документ підписано за відсутності цих посадових осіб, громадянин повинен особисто підтвердити, що документ підписаний ним.
Відповідно до ст. 19 Розділу ІІ Наказу, всі нотаріальні дії, які вчиняються посадовими особами виконавчих комітетів, реєструються в реєстрах для реєстрації нотаріальних дій. Кожній нотаріальній дії присвоюється окремий порядковий номер. Номер, під яким нотаріальна дія зареєстрована в реєстрі, позначається в посвідчу вальному написі документа, що посвідчується чи засвідчується посадовою особою виконавчого комітету. Запис нотаріальної дії в реєстрі провадиться посадовою особою виконавчого комітету чорнилом (або кульковою ручкою) і тільки після того, як посвідчу вальний напис чи документ, що посвідчується чи засвідчується, підписаний. Запис олівцем і підчистки в реєстрі не допускаються, вільні місця повинні бути прокреслені, а зроблені виправлення застережені за підписом посадової особи виконавчого комітету.
Згідно до ст. 21 Розділу ІІ Наказу, примірники всіх нотаріально посвідчених заповітів чи довіреностей, повідомлень установ банку, підприємств і організацій з написом про накладення заборони відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна залишаються у справах виконавчого комітету відповідної Ради народних депутатів.
Згідно до п. 1 ст. 26 Розділу ІІІ Наказу, посадові особи виконавчих комітетів, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують заповіти, щодо яких законодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму.
Відповідно до п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» - відповідно до статей 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.
Відповідно до роз'яснень, викладених у пунктів 16, 17 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК України немає відповідного правила. Заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, згідно із частиною першою статті 1257 ЦК України є нікчемним, тому на підставі статті 215 ЦК визнання такого заповіту недійсним судом не вимагається.
Частинами 1 та 2 ст. 1257 ЦК України передбачено, що недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).
Згідно із вимогами ст. 203 ЦК України для чинності правочину, зміст самого правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства; волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання у момент вчинення правочину стороною або сторонами вимог встановлених частинами третьою (вільність волевиявлення учасників правочину та відповідність його їх внутрішній волі), п'ятою (реальність настання правових наслідків, що обумовлені ним) ст. 203 ЦК України, а згідно ч. 2 цієї статті, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин) і у цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, але у випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом недійсним.
За ч. 1 та ч. 5 ст. 216 ЦК України встановлено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
За правилами ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Згідно із роз'ясненнями, викладеними у п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, згідно з ч. 1 ст. 1257 ЦК України є нікчемним, тому визнання такого заповіту недійсним судом не вимагається.
Відповідно до пунктів 4, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від14 квітня 2021 року в справі № 335/5977/17 (провадження № 61-13350св20) вказано, що «відповідно до частиною другою статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Однак, у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та за наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред'явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність у силу закону у зв'язку з її оспоренням та невизнанням іншими особами. Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину».
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2018 року в справі №756/14304/15-ц (провадження № 61-11896св18) зроблено висновок по застосуванню частини другої статті 1257 ЦК України та вказано, що "для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України.
Пунктом 18 постанови Пленуму ВСУ «Про практику у справах про спадкування» від 30.05.2008року № 7 визначено, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров'я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу.
У постанові Верховного Суду від 18 серпня 2021 року (справа № 551/335/18) викладені такі правові висновки щодо застосування норм права у спорах про визнання недійсним заповіту. «Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому покликаний вирішувати важливі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування. При цьому право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України). Нездійснення цього права не є підставою для його припинення. Право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну, скасування. Усі наведені правомочності заповідача у сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є здійсненням свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов'язковість її виконання. Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України). Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки. На заповіт, який є правочином, поширюються загальні положення про правочини, якщо у Книзі шостій ЦК України немає відповідного правила. Водночас загальні правила про правочин, у тому числі про їх недійсність, можуть бути поширені на заповіт у тому випадку, коли це не суперечить суті заповіту та природі спадкування. Аналіз норм Книги шостої ЦК України свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавець визначив і наслідки їх порушення. Так, у частині першій статті 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення. З огляду на зміст частини першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв'язку з іншими порушеннями вимог щодо форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у Главі 85 ЦК України, а саме статтях 1247-1249, 1253 ЦК України. Виходячи з зазначеного, законодавець висуває такі вимоги до форми заповіту: письмова з нотаріальним посвідченням. Проте допускаються й інші способи посвідчення заповіту, враховуючи численні обставини, які законодавець покладає в основному для можливості їх застосування. Ці обставини в сукупності свідчать про те, що вони беруться до уваги як об'єктивні перешкоди для запрошення нотаріуса посвідчити заповіт. Водночас наведені у зазначених вище статтях правові механізми доводять, що вони розраховані на те, щоб остання воля заповідача була виражена вільно і не виникло б жодного сумніву в цьому. Саме тому такі механізми можуть бути віднесені до порядку посвідчення заповіту. Отже, форма заповіту має бути письмова, а порядок його посвідчення - різний: насамперед нотаріусом - з додержанням вимог статей 1248, 1249 ЦК України, посадовою особою органів місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України); іншими посадовими особами, зазначеними у частинах першій-шостій статті 1252 ЦК України, з додержанням вимог частини сьомої цієї статті. Статтею 1247 ЦК України встановлено, що заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Відповідно до пункту 1.8 глави 3 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 22.02.2012р. № 296/5 (у редакції чинній на момент посвідчення спірного заповіту, далі - Порядок) якщо заповідач унаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за дорученням заповідача він може бути підписаний іншою фізичною особою. Відповідно до пункту 1.11 глави 3 розділу ІІ Порядку на бажання заповідача, а також у випадках, якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватись не менше ніж при двох свідках. Свідками можуть бути особи з повною цивільною дієздатністю. Свідками не можуть бути: нотаріус; особи, на користь яких складено заповіт; члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт. Текст заповіту має містити відомості про особи свідків, а саме: прізвище, ім'я, по батькові кожного з них, дату народження, місце проживання, реквізити паспорта чи іншого документа, на підставі якого було встановлено особу свідка. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. Аналіз положень частини четвертої статті 207, статей 1247, 1248, 1253 ЦК України, глави 3 розділу ІІ Порядку свідчить про те, що наявність підстав для підписання заповіту іншою, аніж заповідач особою, а також для посвідчення заповіту при свідках, якщо заповідач не може сам прочитати заповіт, може доводитись в суді не лише медичними документами про стан здоров'я заповідача, а й іншими доказами.»
Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто (стаття 1234 ЦК України).
Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем (абзац 1 частини другої статті 1247 ЦК України).
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок, що "підпис є обов'язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами".
Згідно висновку експерта № СЕ-19/102-24/6277-ПЧ від 17.04.2024року підпис в графі «Підпис» у заповіті ОСОБА_3 від 14.05.2019року, який посвідчено приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Лукашенко В.Б., зареєстрованого в реєстрі за № 3377, виконаний ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Аналізуючи спірний заповіт і його зміст на предмет відповідності вимогам законодавства, суд вважає, що він складений уповноваженою посадовою особою у письмовій формі, особисто підписаний заповідачем ОСОБА_3 , протилежного під час судового розгляду не доведено, та зареєстрований у встановленому законом порядку.
Таким чином, позивач у судовому засіданні не оспорив дійсність підпису заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа його не підписувала, а отже позивачем не доведено підстави, на яких ґрунтуються пред'явлені вимоги, а тому в задоволенні позову слід відмовити.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Згідно ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Стаття 13 ЦПК України передбачає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.
Згідно зі ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Згідно ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з вимогами статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Згідно ст. 141 ЦПК України, судові витрати слід залишити за позивачем.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 12, 13, 141, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд -
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Лукашенко Володимира Борисовича про визнання заповіту недійсним - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 10.07.2024року.
ОСОБА_1 , АДРЕСА_2 , ІПН НОМЕР_3 .
ОСОБА_2 , АДРЕСА_3 , ІПН НОМЕР_4 .
Приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Лукашенко Володимир Борисович, м. Вінниця, вул. Замостянська, 27, оф. 44.
Суддя: