Іменем України
05 липня 2024 року м. Кропивницький
справа № 404/7316/22
провадження № 22-ц/4809/875/24
Кропивницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
Мурашка С. І. (головуючий, суддя-доповідач), Єгорової С. М., Карпенка О. Л.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув в порядку спрощеного (письмового) позовного провадження, без повідомлення учасників справи, цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 11 березня 2024 року у складі судді Варакіної Н. Б. і
Короткий зміст позовної заяви
В грудні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь 2 417 доларів США, судовий збір у розмірі 1 097 грн та витрати на правову допомогу в розмірі 10 000 грн.
Позовна заява мотивована тим, що згідно розписки від 03 липня 2021 року ОСОБА_2 від ОСОБА_1 було отримано у борг у розмірі 3 000 доларів США, а позичальник зобов'язався повернути кошти на усну вимогу позивача.
ОСОБА_1 неодноразово усно повідомляв ОСОБА_2 про необхідність повернення коштів та 31 жовтня 2022 року направив на його адресу лист з вимогою повернути борг, проте, відповіді не отримав.
26 квітня 2023 року та 27 квітня 2023 року від ОСОБА_2 на ім'я позивача надійшли грошові перекази в загальній сумі 21 331 грн, що згідно офіційного курсу валют НБУ становить 583,32 доларів США.
Враховуючи, що відповідач повністю не погасив борг, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом за захистом порушених прав.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 11 березня 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг в розмірі 2 417 доларів США.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу 10 000 грн та судовий збір в розмірі 1 097 грн.
Рішення суду мотивовано тим, що відповідач не надав жодних доказів того, що розписка складена не ним, не звертався до суду та не ставив питання про оспорювання розписки.
Суд першої інстанції вважав, що вказані обставини свідчать про те, що розписка в силу ст. 204 ЦК України є дійсною, а тому наявні підстави для задоволення позовних вимог.
Короткий зміст апеляційної скарги
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 11 березня 2024 року та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції є незаконним, адже суд не повністю з'ясував обставини, які мають істотне значення для справи.
Зокрема, позивач у ОСОБА_1 кошти не брав та розписку про отримання коштів не писав, що не було взято до уваги судом першої інстанції.
Кошти в сумі 3 000 доларів США були взяті відповідачем в ОСОБА_3 , який в судовому засіданні суду першої інстанції був допитаний в якості свідка та зазначив, що розписка була складена ним і кошти відповідачем були взяті у нього.
Суд першої інстанції відмовився досліджувати наданий відповідачем файл з аудізаписом, який спростовує обставини, зазначені у позовній заяві.
Крім того, відповідач зазначає, що позивачем не надано до суду першої інстанції оригінал розписки від 03 липня 2021 року.
Позивач в судовому засіданні суду першої інстанції додатково підтвердив, що побачив відповідача через півтора року після того, як передав кошти ОСОБА_3 і йому достеменно було відмомо, що розписку від імені ОСОБА_2 складав ОСОБА_3 .
Відзив на апеляційну скаргу
Від адвоката Куєвди Ю. С., яка представляє інтереси ОСОБА_1 , надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вона просить в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_2 відмовити, а рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 11 березня 2024 року залишити без змін.
Розгляд справи в суді апеляційної інстанції
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження з особливостями встановленими цією главою.
За приписами ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Згідно ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Оскільки ціна позову становить менше ста розмірів прожиткового мінімуму (станом на 01.01.2024 становить 302 800 грн), апеляційна скарга розглядається без повідомлення учасників справи.
Позиція апеляційного суду щодо апеляційної скарги
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у встановленихм статтею 367 ЦПК України межах, суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, встановлені судом першої інстанції
Судом першої інстанції встановлено, що 03.07.2021 ОСОБА_2 склав розписку, в якій зазначив, що взяв в борг у ОСОБА_1 3 000 доларів США, та зобов'язався повернути їх на усну вимогу позивача.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або диспозитивно безоплатним правочином.
Розписка позичальника може бути доказом укладення договору позики та його умов.
За своєю суттю договір чи розписка про отримання у позику грошових коштів є документами, якими підтверджується як умови домовленості сторін та зміст зобов'язань, так і засвідчується отримання позичальником від позикодавця погодженої сторонами грошової суми.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Подібні за змістом правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16 (провадження № 14-465цс18).
За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики, і його умов.
Такий правовий висновок щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладено в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 1519/2-5034/11 (провадження № 61?175сво21).
Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
У статті 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України. Однак заборони на виконання грошового зобов'язання в іноземній валюті, в якій воно зазначено в договорі, чинне законодавство не містить.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема вкладу, не суперечить чинному законодавству.
Подібний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18), від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц (провадження № 14-600цс18), від 12 грудня 2018 року у справі № 757/6367/13-ц (провадження № 14-422цс18) від 16 січня 2019 року у справах № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18) та № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
Статтею 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку.
У контексті презумпції належності виконання обов'язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов'язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов'язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов'язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов'язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов'язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов'язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов'язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов'язку.
Вказаний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 27 березня 2024 року у справі № 596/1123/19.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Матеріалами справи підтверджується, що згідно розписки від 03 липня 2021 року ОСОБА_4 зобов'язався повернути отриману в борг суму в розмірі 3 000 доларів США ОСОБА_1 у встановлені усним договором строки (а. с. 11).
31 жовтня 2022 року на адресу відповідача ОСОБА_1 направлено вимогу про повернення коштів за борговою розпискою, що підтверджується копією вимоги, поштовою накладною про відправлення № 2502205320744 та описом вкладення (а. с. 12-13).
Під час розгляду справи судом першої інстанції позивачем було подано заяву про зменшення позовних вимог, в якій він зазначав, що 26 квітня 2023 року та 27 квітня 2023 року від ОСОБА_2 на ім'я позивача надійшли грошові перекази в загальній сумі 21 331 грн, що згідно офіційного курсу валют НБУ становить 583,32 доларів США (а. с. 40-41).
З наведеного вбачається, що між сторонами в належній формі укладений договір позики, проте ОСОБА_2 порушив свої зобов'язання щодо повернення коштів за першою вимогою.
Дослідивши зміст розписки, врахувуючи, що відповідач не надав належних доказів повернення боргу у повному обсязі, суд першої інстанції правильно встановив природу спірних правовідносин, які виникли між сторонами, та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги про те, що позивач у ОСОБА_1 кошти не брав не заслуговують на увагу суду, оскільки спростовуються наявною в матеріалах справи розпискою.
Безпідставними є також посилання відповідача в апеляційній скарзі на те, що розписку про отримання коштів він не писав, оскільки в поданих до суду першої інстанції запереченнях ОСОБА_2 заперечував тільки факт отримання коштів, разом з тим, не спростовував факт підписання зазначеної розписки та не звертався до суду із відповідним клопотанням про призначення судової почеркознавчої експертизи, що є його процесуальним правом.
За таких обставин безпідставними є також доводи апеляційної скарги про те, що кошти в сумі 3 000 доларів США були взяті відповідачем в ОСОБА_3 , який в судовому засіданні суду першої інстанції був допитаний в якості свідка та зазначив, що розписка була складена ним і кошти відповідачем були взяті у нього, оскільки вони не спростовують факт складення відповідачем розписки, згідно якої останній зобов'язався повернути взяті кошти саме позивачу.
Не заслуговують на увагу суду посилання ОСОБА_2 в апеляційній скарзі на поданий ним до суду першої інстанції аудіозапис розмови, з огляду на таке.
Так, згідно з ч. 1 ст. 100 ЦПК України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).
Статтею 31 Конституції України передбачено, що кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 1 ст. 32 Конституції України).
Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням СБУ щодо офіційного тлумачення положення ч. 3 ст. 62 Конституції України №12-рп/2011 від 20.10.2011, дійшов такого висновку: «В аспекті конституційного подання щодо суб'єктів одержання доказів у кримінальній справі в результаті здійснення оперативно-розшукової діяльності положення першого речення частини третьої статті 62 Конституції України (254к/96-ВР), відповідно до якого обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, слід розуміти так, що обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних в результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» (2135-12), особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності».
Розглядаючи справу Конституційний суд узяв до уваги практику Європейського суду з прав людини, який у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази (параграф 34 рішення у справі Тейксейра де Кастро проти Португалії від 9 червня 1998 року, параграф 54 рішення у справі Шабельника проти України від 19 лютого 2009 року), а порядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним Конвенцією, а саме: на свободу, особисту недоторканність, на повагу до приватного і сімейного життя, таємницю кореспонденції, на недоторканність житла (статті 5, 8 Конвенції) тощо.
Законодавством не передбачено проведення, без попередження про здійснення запису розмови, аудіофіксування телефонних розмов,
З навдеденого вбачається, що здійснення звукового запису голосу особи без її згоди порушує право на охорону інтересів особи. Голос фізичної особи належить до проявів особистого характеру, що охороняється, його звуковий запис можна здійснювати або використовувати тільки з відома фізичної особи.
Проте, відповідачем не надано суду доказів попередження та отримання згоди позивачана здійснення запису розмови, як не надано і будь-яких інших доказів наявності у нього законних підстав втручання у приватне спілкування особи та здійснення звукозапису розмови.
Позивач під час розгляду справи судом першої інстанції заперечував проти прийняття судом в якості доказів аудіозапису телефонної розмови, наданих відповідачем, та подав до суду клопотання, в якому просив визнати вказаний доказ недопустимим (а. с. 44-46).
Згідно ч. 1 ст. 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.
Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що наданий відповідачем звукозапис розмови, є недопустимим доказом, як такий, що отриманий з порушенням прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією України.
Недотримання Конституції України, інших законів України при одержанні фактичних даних є підставою для визнання зібраних у такий спосіб доказів недопустимими.
За таких обставин, суд першої інстанції правильно не взяв до уваги вказаний доказ як не допустимий, як наслідок, у суду апеляційної інтанції відсутні підстави для його дослідження та надання відповідної оцінки.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що позивач не надав до суду першої інстанції оригінал розписки, суд зазначає наступне.
За змістом ч. 1 ст. 95 ЦПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього (ч. 2 ст. 95 ЦПК України).
Відповідно до ч. 4 ст. 95 ЦПК України копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством.
Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення (ч. 5 ст. 95 ЦПК України).
Частиною 6 ст. 95 ЦПК України передбачено, що якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
Матеріалами справи підтверджується, що разом позовною заявою ОСОБА_1 було надано належним чином засвідчену копію розписки (а. с. 11).
В свою чергу, ОСОБА_2 , будучи ознайомленим зі змістом позовної заяви та додатками до неї, під час розгляду справи судом першої інстанції не ставив під сумнів відповідність поданої копії оригіналу та не заявляв клопотання про витребування оригіналу розписки у відповідача, а тому доводи апеляційної скарги у вказаній частині не заслуговують на увагу суду.
Підсумовуючи, суд дійшов переконання, що розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив в оскаржуваній частині законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVINANDOTHERSv. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
За змістом ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки, суд першої інстанції ухвалив в судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК Українисуда пеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки, апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, немає.
Разом з тим, щодо заявленого у відзиві на апеляційну скаргу клопотання адвоката Куєвди Ю. С. про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем під час розгляду справи судом апеляційної інстанції, суд виходить з наступного.
Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з частинами першою - шостою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчить про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
На підтвердження понесених витрат на отримання професійної правничої допомоги представником позивача до суду апеляційної інстанції надано: копію ордера серії ВА № 1028355 від 05 червня 2024 року; копію договору про надання правової допомоги від 05 червня 2024 року; копію акту наданих послуг; копію платіжної інструкції про оплату ОСОБА_1 ОСОБА_5 послуг адвоката згідно договору від 05 червня 2024 року; докази направлення копії вказаних доказів іншим учасникам справи.
Клопотань щодо зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем під час розгляду справи судом апеляційної інстанції від ОСОБА_2 не надходило.
З наданої представником позивача копії акту наданих послуг вбачається що адвокат передав, а клієнт прийняв наступні послуги: опрацювання законодавчої бази, що регулює спірні відносини та формування правової позиції по справі (1 година) - 1 000 грн; усна консультація клієнта (1 година) - 1 000 грн; підготовка та подача відзиву на апеляційну скаргу (1 відзив) - 2 000 грн; судове представництво у справі (незалежно від кількості засідань) - 1 000 грн; а всього - 5 000 грн.
З огляду на те, що розгляд зазначеної справи судом апеляційної інстанції проводився в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи і відповідно без проведення судового засідання, суд дійшов висновку про доведеність адвокатом Куєвдою Ю. С. понесених ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи у Кропивницькому апеляційному суді в розмірі 4 000 грн та їх співмірність зі складністю справи та виконаним адвокатом обсягом робіт, витраченим часом.
Враховуючи, що апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 11 березня 2024 року без змін, суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 4 000 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесену позивачем під час розгляду справи апеляційним судом.
Керуючись ст.ст. 362, 374,375,376,381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 11 березня 2024 року без змін.
Стягнути ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) 4 000 (чотири тисячі) грн витрат на професійну правничу допомогу.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду у випадках передбачених ст. 389 ЦПК України.
Головуючий суддя С. І. Мурашко
Судді С. М. Єгорова
О. Л. Карпенко