судді Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Пророка В. В.
справа № 180/363/22 (провадження № 61-6127 св 23)
17 квітня 2024 року
м. Київ
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Пророка В. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Олійник А. С., Петрова Є. В.,розглянув в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця», поданою її представником -Деянковим Станіславом Анатолійовичем, на рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 30 травня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 березня 2023 року, і постановою від 17 квітня 2024 року залишив без задоволення касаційну скаргу, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Водночас з рішенням колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду не можу погодитисяз огляду на таке.
1. Верховний Суд справедливо зазначив, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов'язкових профілактичних щеплень від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі -щеплення проти COVID-19), було передбачене законом. Так само як і те, що нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров'я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів.
2. Відповідно до частини першої статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
3. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (частини перша та четверта статті 43 Конституції України).
4. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику ЄСПЛ як джерело права (згідно із частиною четвертою статті 10 Цивільного процесуального кодексу України). Зокрема, відповідно до частини другої статті 8 Конвенції органи державної влади не можуть втручатись у здійснення права на повагу до приватного і сімейного життя, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб..
5. За практикою ЄСПЛ щеплення, як обов'язковий медичний захід, є втручанням у гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на повагу до приватного життя особи, що включає в себе фізичну та психологічну недоторканість особи. Порушення фізичної недоторканості заявника можна вважати виправданим дотриманням цілей охорони здоров'я населення та необхідністю контролювати поширення інфекційного захворювання. Завжди постає питання, яке вимагає встановлення відповіді - чи є таке втручання необхідним у демократичному суспільстві? (дивитись, наприклад, рішення від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України» («Solomakhin v. Ukraine», заява № 24429/03, п.п. 33-36))..
6. Міра зазначеного втручання у демократичному суспільстві визначається кожною державою відповідно до конкретних обставин та ризиків як для окремого індивіда так і суспільства у цілому. Свобода розсуду держави у цьому випадку є широкою. При цьому втручання має здійснюватися на підставі закону та бути пропорційним законним цілям, які переслідуються (дивитись, наприклад, рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2021 року у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» («Vavricka and Others v. the Czech Republic», заява № 47621/13 та 5 інших заяв, п.п. 265-309).
7. Велика Палата Верховного Суду у справі № 130/3548/21 (пункт 13.14 її постанови від 14 грудня 2022 року) також дійшла висновку про те, що з урахуванням реального впливу гострої респіраторної хвороби COVID-19 на Україну та інші країни світу, втручання держави у приватне життя її громадян, зокрема у спосіб, який передбачений статтею 46 КЗпП України, частиною другою статті 12 Закону про захист від інфекційних хвороб, Наказом МОЗ України про обов'язкове профілактичне щеплення певних працівників та Постановою КМУ про встановлення карантину, спрямований на запобігання подальшому її поширенню, мінімізації летальних випадків серед усього населення України, переслідує легітимну мету у контексті пункту 2 статті 8 Конвенції, а тому не протирічить Конвенції.
8. Водночас Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові (пункт 14.9) вказала на те, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов'язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з переліку, закріпленого Наказом МОЗ України про обов'язкове профілактичне щеплення певних працівників, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.
9. Питання кількості соціальних контактів працівника поза межами робочого часу та робочого простору роботодавця справедливо не може бути відповідальністю роботодавця, оскільки воно знаходиться поза його розумним контролем та є сферою особистої відповідальності працівника як громадянина України та інших установ, організацій та осіб, які відповідають за приватний, комунальний або державний простір, у якому такі соціальні контакти здійснюються. Але при цьому в оцінці дій роботодавця має прослідковуватись певний рівень соціальної відповідальності та розумної оцінки об'єктивних обставин, у якій перебуває держава Україна під час поширенню на її території гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Сама по собі та обставина, що позивачка контактує зі своїм чоловіком, який є також невакцинованим, не може визначати обмеженість розповсюдження респіраторної хвороби COVID-19 ними обома, оскільки у цій справі не встановлено, що їх соціальні контакти обмежені виключно взаємним спілкуванням, що відповідач знав про це.
10. Відповідач зазначив, що організувати надомне/дистанційне виконання позивачкою своїх робочих обов'язків він не може, оскільки її робота безпосередньо пов'язана зі стаціонарними об'єктами, які знаходяться у чітко визначених місцях та не можуть переміщуватися у такий спосіб, щоб організувати зазначене виконання своєї роботи позивачкою. Протилежного суди попередніх інстанцій не встановили, а учасники спору не довели. Також не доведено, що стаціонарні об'єкти, на яких відповідно до своїх посадових обов'язків, має здійснювати роботу позивачка, є відокремленими об'єктами, доступ до яких має виключно колектив з чотирьох окремо визначених одних і тих самих осіб, а не різних осіб, які комплектують певні ремонтні бригади.
11. Зокрема відповідач стверджував про соціальні контакти позивачки з кількістю осіб - «від п'яти осіб», що жодним чином не означає обмежену кількість осіб - 4 (включаючи чоловіка позивачки). Відповідно до оскаржуваних судових рішень та матеріалів справи це твердження відповідача нічим не спростоване. Тобто фактично кількість соціальних зв'язків позивачки може бути від чотирьох осіб та більше. Більше того, як зазначив Верховний Суд - позивачка може контактувати з більшою кількістю осіб у разі виникнення аварійної ситуації (без встановлення межі такої кількості).
12. Однак при цьому очевидним з точки зору принципу розумності, що відповідач не може передбачати на майбутнє виникнення або відсутність аварійних ситуацій, чи вирішувати питання відсторонення позивачки від роботи з наведених причин у момент виникнення аварійної ситуації, оскільки це змінює її статус з точки зору потенційних соціальних контактів. У цій справі не встановлено та не доведено, що відповідно до своїх посадових обов'язків позивачка не може долучатися в межах виконання її роботи до подій, які передбачають стрімке збільшення її соціальних контактів. А оцінка правомірності дій відповідача в ретроспективному аспекті, виходячи з того, що під час відсторонення позивачки від роботи не відбулись аварійні ситуації, є несправедливою, такою, що протирічить пункту 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України.
З огляду на викладене вважаю, що касаційне скарга АТ «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» підлягала задоволенню - оскаржувана постанова апеляційного суду скасуванню з залишенням у силі заочного рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 23 серпня 2022 рокуу цій справі.
Суддя В. В. Пророк