03 липня 2024 року
м. Київ
справа № 466/9834/20
провадження № 61-678св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць, Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Львівська міська рада,
треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 11 грудня 2023 року у складі колегії суддів: Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., Шеремети Н. О.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовної заяви
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Львівської міської ради, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання незаконним та скасування пункту 3 додатку до ухвали Львівської міської ради.
Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що 10 листопада 2016 року п'ятою сесією 7-го скликання Львівської міської ради прийнято ухвалу № 1257, якою надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою для оформлення землекористування на земельні ділянки, які раніше були надані у користування громадянам для обслуговування житлових будинків, гаражів, для ведення садівництва. Пунктом 3 додатку до вказаної ухвали такий дозвіл надано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Вважала, що додаток до ухвали Львівської міської ради в частині надання дозволу третім особам на виготовлення технічної документації є незаконним та таким, що підлягає скасуванню.
Позивач зазначала, що будинок АДРЕСА_1 належить їй на праві власності відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 06 березня 2015 року. Будинок вона успадкувала після смерті свого батька - ОСОБА_5 . На підставі рішення виконавчого комітету Куликівської районної ради депутатів трудящих Львівської області від 03 серпня 1957 року № 291 батькові відведено земельну ділянку під індивідуальне будівництво та передбачено проїзд до земельної ділянки з АДРЕСА_1 .
20 лютого 1958 року її батькові було погоджено прив'язку проекту житлового будинку, в якій зазначено розміщення будинку на відведеній земельній ділянці. Розміщення входу до її будинку було заплановано зі сторони вказаного проїзду. Земельна ділянка ОСОБА_4 була відведена під будівництво в 1959 році, тобто пізніше. Із часу відведення земельної ділянки під будівництво на АДРЕСА_2 проїзд став спільним до будинків АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 . На відведеній земельній ділянці був збудований будинок та облаштована територія з виїздом на АДРЕСА_1 через спільний проїзд, який веде до будинків АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 . Вказаний проїзд був зазначений на Генеральному плані міста в 1957 році та на збірному кадастровому плані. Генеральний план м. Львова за 1957 рік, яким було передбачено заїзд до її будинку зі спільного проїзду, був погоджений з головним архітектором міста та на час звернення до суду із цим позовом це є єдиний заїзд до її господарства, як і для заїзду до будинковолодіння третіх осіб.
Рішення узгоджувальної комісії для вирішення земельних спорів згідно із протоколом від 03 лютого 2017 року, яким узгоджено межі між будинками АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 за зверненням ОСОБА_2 було відмінене узгоджувальною комісією для вирішення земельних спорів протоколом від 29 вересня 2017 року № 48, оскільки комісією на місці, після її звернення до суду з позовом, було встановлено, що проїзд є спільним до двох будинків. За бюджетні кошти міста було проведено капітальний ремонт цього проїзду, як і всіх шести проїздів на АДРЕСА_1 . Зазначений проїзд є єдиним можливим заїздом до її будинку.
Зазначала, що ОСОБА_2 перетворила проїзд на стоянку для автомобілів. У 2016 році вона подала заяву до Львівської міської ради з метою захопити спільний проїзд як вільну земельну ділянку для обслуговування житлового будинку.
Вважала, що дії міської ради є протиправними, а також незаконним пункт 3 додатку до ухвали Львівської міської ради від 10 листопада 2016 року № 1257, який підлягає скасуванню.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати незаконним та скасувати пункт 3 додатку до ухвали п'ятої сесії 7-го скликання Львівської міської ради від 10 листопада 2016 року № 1257 «Про надання громадянам дозволу на виготовлення документацій із землеустрою», яким надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою для оформлення землекористування на АДРЕСА_1 ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 .
Короткий зміст судових рішень суду першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 28 вересня 2022 року у складі судді Свірідової В. В. позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано незаконним та скасовано пункт 3 додатку до ухвали п'ятої сесії 7-го скликання Львівського міської ради від 10 листопада 2016 року № 1257 «Про надання громадянам дозволу на виготовлення документації із землеустрою», яким надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для оформлення землекористування на АДРЕСА_1 ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 .
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постановою Львівського апеляційного суду від 30 березня 2023 року апеляційні скарги Львівської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 задоволено.
Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 28 вересня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 вересня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Постанову Львівського апеляційного суду від 30 березня 2023 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (касаційне провадження № 61-6832св23).
Постанова суду касаційної інстанції мотивована порушенням норм процесуального права, які допустив апеляційний суд.
Короткий зміст оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 11 грудня 2023 року апеляційні скарги Львівської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 задоволено.
Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 28 вересня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 не довела, що ухвалою Львівської міської ради від 10 листопада 2016 року № 1257 порушено її права та інтереси. Спірна земельна ділянка не перебуває в межах червоних ліній, не є дорогою, а знаходиться в зоні садибної забудови та відноситься до земель міста, а не до земель загального користування.
Доказів звернення позивачки до Львівської міської ради з аналогічним проханням про надання їй тієї самої ділянки в користування або у власність не встановлено, така ділянка обґрунтовано віднесена до категорії «землі садибної житлової забудови». Отже для засвідчення права користування такою ділянкою недостатньо самого факту користування нею, відтак позивачка не зацікавлена у оформленні для себе права на землекористування спірною ділянкою.
Межі ділянки позивачки були нею визначені у відповідності до виготовленої на її замовлення технічної документації щодо ділянки по АДРЕСА_1 і спірний заїзд до цих меж не входить.
Апеляційний суд відхилив посилання позивачки на викопіювання з генерального плану м. Львова за 1957-1958 роки, яким було передбачено заїзд до її будинку, оскільки він втратив чинність у 1968 році, станом на час розроблення і прийняття оскаржуваної ухвали Львівської міської ради був чинним генеральний план м. Львова затверджений ухвалою сесії Львівської міської ради № 3924 від 30 вересня 2010 року.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить постанову Львівського апеляційного суду від 11 грудня 2023 року скасувати та залишити в силі рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 28 вересня 2022 року.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У січні 2024 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.
У березні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 червня 2024 року справу призначено до розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції помилково відмовив у задоволенні її позовних вимог, оскільки проїзд, який передбачено до її будинку АДРЕСА_1 , ніколи не відносився до будинковолодіння АДРЕСА_2 і є спільним. Правовий статус його підтверджено викопіюванням з генерального плану м. Львова, планом відведення земельної ділянки в 1957 році, викопіюванням з кварталу забудови, матеріалами інвентаризаційної справи.
Посилається на те, що з планів за 1957 рік, за 1959 рік, за 2016 рік змін до генерального плану міста в частині старої житлової забудови АДРЕСА_1 , згідно яких сформовано спільний проїзд в 1957 році, внесено не було.
Зазначає про наявність законного інтересу використовувати спільний проїзд до господарств сторонами відповідно до правил добросусідства, яке тривало з часу відведення земельної ділянки сторонам.
Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 750/3322/17 та постанові Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 350/1677/18, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу
У березні 2024 року ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 подали відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 ,у якому зазначили, що доводи касаційної скарги не містять обґрунтованих підстав для скасування оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції, яке відповідає положенням статей 263-265 ЦПК України.
Посилаються на те, що висновки апеляційного суду про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 відповідають обставинам справи, натомість висновки районного суду про обґрунтованість позову є неправильними.
Зазначають, що суд першої інстанції не вказав на жодне реальне чи ймовірне порушення прав та інтересів позивачки через прийняття оскаржуваної ухвали, відтак, не надав оцінки ефективності обраного нею способу захисту.
У березні 2024 року Львівська міська рада подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 .
Відповідно до частин першої, четвертої статті 395 ЦПК України учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.
До відзиву додаються докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи.
З огляду на відсутність у матеріалах справи доказів направлення копії відзиву на касаційну скаргу на адресу ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , колегія суддів залишає відзив Львівської міської ради на касаційну скаргу ОСОБА_1 без розгляду (частина четверта статті 183 ЦПК України).
Фактичні обставини, встановлені судами
ОСОБА_1 є власником будинку АДРЕСА_1 , а ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 є власниками будинку АДРЕСА_2 на цій вулиці.
Згідно з договором купівлі-продажу від 07 грудня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Пилипенко Х. О., ОСОБА_4 продала ОСОБА_2 та ОСОБА_3 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0497 га у рівних частинах кожному для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1 .
17 жовтня 2016 року ОСОБА_2 звернулася до Львівської міської ради із заявою про надання дозволу на виготовлення проєкту землеустрою щодо погодження місця розташування та відведення земельної ділянки на АДРЕСА_1 для влаштування заїзду до будинку.
Згідно із ухвалою Львівської міської ради від 10 листопада 2016 року № 1257 надано дозвіл на виготовлення документації для оформлення землекористування на земельні ділянки, які раніше були надані в користування громадянам для обслуговування індивідуальних житлових будинків, гаражів та ведення садівництва.
Відповідно до додатку № 3 до ухвали від 10 листопада 2016 року № 1257 надано дозвіл на виготовлення документації із землеустрою ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку.
За змістом довідки № 31-1323-0.2-7496/9-16АП із звітності з кількісного обліку земель про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями, виданої відділом Держгеокадастру у м. Львові 11 жовтня 2016 року, земельна ділянка на АДРЕСА_1 (згідно із наданим планом земельної ділянки) площею 0,0060 га ухвалою Львівської міської ради від 03 червня 2004 року № 1323 надана у сервітутне користування на 10 років для проїзду ОСОБА_4 . Договір про встановлення сервітуту ОСОБА_4 не укладався. Заявою від 18 березня 2004 року ОСОБА_4 просила тільки про передачу у приватну власність земельної ділянки для обслуговування її будинку.
Ухвалою Львівської міської ради від 30 грудня 2015 року № 113 ОСОБА_1 було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою для передачі у приватну власність земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та господарських споруд. Така документація була виготовлена відповідно до картографічних даних, плану міста та подана на погодження до Управління природних ресурсів та регулювання земельних відносин. У графічному плані опису меж земельної ділянки, в кадастровому плані земельної ділянки вказано про землі загального користування (проїзд).
Право ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на оформлення документів щодо користування земельною ділянкою площею 0,0497 га на АДРЕСА_2 виникло у 2012 році на підставі договору купівлі-продажу 1/2 частини земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та договору дарування 86/100 частин цього житлового будинку.
Земельна ділянка, яка була в користуванні для обслуговування будинку АДРЕСА_2 приватизована ОСОБА_4 у 2004 році. До цієї земельної ділянки передбачено заїзд, який є спільним для двох господарств.
Відповідно до викопіювання кварталу забудови підтверджено створення заїзду до земельної ділянки ОСОБА_1 у 1957 року при відведенні земельної ділянки під будівництво житлового будинку її батькові.
У технічному паспорті на будинок третіх осіб від 01 серпня 2003 року наявний план земельної ділянки, у якому зазначено спільний проїзд до будинків АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 . У плані земельної ділянки в технічному паспорті на будинок третіх осіб від 27 липня 2011 року спільний проїзд прив'язаний вже до будинку третіх осіб та відсутній запис про спільність проїзду до будинків ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , як у технічному паспорті на будинок від 01 серпня 2003 року.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.
У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 14 Конституції України передбачено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Згідно зі статтею 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до частини першої статті 3 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Відповідно до частин другої та третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.
Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав, визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.
Відповідно до частини другої статті 90 ЗК України порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Згідно з пунктом «г» частини першої статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів.
Частинами першою-другою статті 116 ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Відповідно до частин шостої-сьомої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Пунктом 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» судам роз'яснено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.
Згідно із частиною першою статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
Отже, недійсним у судовому порядку може бути визнано акт (рішення) органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їх посадових осіб, якщо він не відповідає вимогам законодавства та (або) визначеній законом компетенції органу, який видав акт (рішення), але при цьому обов'язковою умовою для визнання акту недійсним є порушення в зв'язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів позивача.
Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції дійшов висновку про недоведеність позовних вимог та відсутність порушеного права позивача.
З такими висновками суду апеляційної інстанції колегія суддів Верховного Суду погоджується та вважає їх правильними.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відтак зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.
Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в статті 16 ЦК України.
Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Такий правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 12 червня 2013 року в справі №6-32цс13.
Апеляційний суд дійшов правильного висновку, що ОСОБА_1 не зазначила, яке її цивільне право порушується, не визнається чи оспорюється іншою особою, а тому правильно відмовив у задоволенні позовних вимог.
Аналіз норм процесуального права, а також норм статей 4, 15, 16 ЦК України дає підстави стверджувати, що захисту в суді підлягає не будь-яке право особи, а саме порушене.
Звертаючись до суду з позовом, особа повинна довести як те, що її права були дійсно порушеними, так і особу, яка їх порушила.
Доводи ОСОБА_1 про порушення її прав, свобод чи інтересів є абстрактними, не містять обґрунтування з посиланням на конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси. Зокрема, посилання на порушення оскаржуваною ухвалою Львівської міської ради її права користування спірною земельною ділянкою не підтвердилося під час розгляду справи.
Крім того, з долучених до матеріалів справи документів спірна земельна ділянка використовується ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . Зазначена ділянка є єдиним можливим доступом до належної ОСОБА_4 земельної ділянки та житлового будинку. Натомість ОСОБА_1 має свій власний заїзд на територію свого будинковолодіння з АДРЕСА_1 , що підтверджено висновками Шевченківського районного суду м. Львова від 05 липня 2018 року у справі № 466/5575/17.
Верховний Суд вважає, що позивачем не доведено, яке саме її право порушено оскаржуваною ухвалою Львівської міської ради від 10 листопада 2016 року № 1257 «Про надання громадянам дозволу на виготовлення документацій із землеустрою», оскільки права власності на належну їй земельну ділянку зазначена ухвала не порушувала.
Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду в частині необґрунтованості посилань ОСОБА_1 на викопіювання з генерального плану м. Львова за 1957-1958 роки, оскільки на час прийняття оскаржуваної ухвали він втратив чинність.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Отже, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові, оскільки позивач позовні вимоги не довела.
Посилання ОСОБА_1 на застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 750/3322/17 та постанові Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 350/1677/18, є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи є безпідставними та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваній постанові, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Львівського апеляційного суду від 11 грудня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді:І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець