10 липня 2024 року
м. Київ
справа № 520/21468/23
адміністративне провадження № К/990/24968/24
Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Мельник-Томенко Ж. М., перевіривши касаційну скаргу Національної поліції України на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2024 року у справі № 520/21468/23 за позовом ОСОБА_1 до Національної поліції України про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Національної поліції України (далі - відповідач), в якому просить суд визнати протиправним та скасувати пункт 1 наказу Національної поліції України від 13 липня 2023 року №1721 про застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення із служби в поліції до ОСОБА_1 , головного оперуповноваженого 2-го відділу 2-го управління (організації боротьби з торгівлею людьми) Департаменту міграційної поліції Національної поліції України;
- визнати протиправним та скасувати наказ Національної поліції України від 28 липня 2023 року №1187 о/с про звільнення зі служби в поліції ОСОБА_1 , головного оперуповноваженого 2-го відділу 2-го управління (організації боротьби з торгівлею людьми) Департаменту міграційної поліції Національної поліції України;
- поновити ОСОБА_1 на посаді головного оперуповноваженого 2-го відділу 2-го управління (організації боротьби з торгівлею людьми) Департаменту міграційної поліції Національної поліції України з 29 липня 2023 року;
- стягнути з Національної поліції України на користь ОСОБА_1 , середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі, визначеному чинним законодавством України, з 29 липня 2023 року по день прийняття рішення суду № 520/15372/23;
- допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді головного оперуповноваженого 2-го відділу 2-го управління (організації боротьби з торгівлею людьми) Департаменту міграційної поліції Національної поліції України та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за 1 місяць.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2024 року у задоволенні адміністративного позову.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу.
Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2023 року у справі № 520/21468/23 скасовано. Визнано протиправним та скасувати пункт 1 наказу Національної поліції України від 13 липня 2023 року №1721 про застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення із служби в поліції до ОСОБА_1 , головного оперуповноваженого 2-го відділу 2-го управління (організації боротьби з торгівлею людьми) Департаменту міграційної поліції Національної поліції України. Визнано протиправним та скасовано наказ Національної поліції України від 28 липня 2023 року №1187 о/с про звільнення зі служби в поліції ОСОБА_1 , головного оперуповноваженого 2-го відділу 2-го управління (організації боротьби з торгівлею людьми) Департаменту міграційної поліції Національної поліції України. Поновлено ОСОБА_1 на посаді головного оперуповноваженого 2-го відділу 2-го управління (організації боротьби з торгівлею людьми) Департаменту міграційної поліції Національної поліції України з 29 липня 2023 року. Стягнуто з Національної поліції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 126928,19 грн за період з 29 липня 2023 року по 04 березня 2024 року.
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, Національна поліція України звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою.
За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Перевіривши матеріали касаційної скарги, суд дійшов висновку про необхідність її повернення з таких підстав.
З 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", яким унесено зміни до розділу 3 Глави 2 "Касаційне провадження", зокрема, щодо визначення підстав касаційного оскарження судових рішень та порядку їхнього розгляду.
Так, відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Аналіз наведеного законодавства дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
За правилами частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі скаржник в обґрунтування підстав касаційного оскарження посилається на підпункти "а", "в" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України та вказує, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики та справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
Поряд із цим, зазначення у касаційній скарзі доводів щодо фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики, суспільного інтересу та виняткового значення для скаржника не звільняє особу від обов'язку щодо належного обґрунтування підстав касаційного оскарження у взаємозв'язку із посиланням на частину четверту статті 328 КАС України та не є достатнім для відкриття касаційного провадження у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження.
В обґрунтування наявності загальних підстав касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначає, що судом апеляційної інстанції під час ухвалення судового рішення не були враховані висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 30 серпня 2022 року у справі № 120/8381/20, від 22 лютого 2023 року у справі № 200/11036/20-а, від 14 березня 2024 року у справі № 320/1206/21, від 11 липня 2023 року у справі № 1.380.2019.002223, від 03 серпня 2023 року у справі № 160/7157/19, від 31 серпня 2023 року у справі № 160/3330/19 щодо застосування пункту 6 частини першої статті 77 Закону України "Про Національну поліцію", пункту 2 розділу ІІ Порядку проведення службових розслідувань у Національній поліції України, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України № 893 від 07 листопада 2018 року.
Водночас, обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга). Обов'язковим є взаємозв'язок усіх чотирьох умов між собою.
При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, і, відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.
Так, при встановленні доцільності посилання на постанови Верховного Суду на які посилається скаржник у касаційній скарзі як підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.
У такому випадку правовий висновок розглядається "не відірвано" від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.
Так, у справах № 120/8381/20, № 200/11036/20-а, № 320/1206/21, № 1.380.2019.002223, № 160/7157/19, № 160/3330/19 предметом оскарження було накладення дисциплінарних стягнень на поліцейських у вигляді звільнення зі служби в поліції відповідно до пункту 6 частини першої статті 77 Закону України від 02 липня 2015 року №580-VIII "Про Національну поліцію".
У вказаних справах Верховний Суд досліджував висновок службового розслідування та обставини, встановлені відповідачем під час його проведення шляхом надання правової оцінки наявним в матеріалах справи доказам у сукупності, та як наслідок дійшов висновку про доведеність проведеним службовим розслідуванням факту порушення службової дисципліни позивачем. Зокрема, Суд виходив з того, що висновок службового розслідування містить відомості щодо наявності причинного зв'язку між неправомірними діяннями позивача та їх наслідками, а саме, наявність в діях позивача складу дисциплінарного проступку, його наслідки (їх тяжкість), що настали у зв'язку з цим; вимоги законодавства або посадові обов'язки, які було порушено позивачем; наявність вини позивача та ступень її тяжкості, обставини, що пом'якшують чи обтяжують ступінь відповідальності.
У контексті спірних правовідносин необхідно зазначити, що у цій категорії справ при вирішенні спору суди повинні виходити із сукупності конкретних обставин справи у взаємозв'язку із нормами права, які регулюють спірні правовідносини та підлягають застосуванню.
Суб'єкт владних повноважень, своєю чергою, повинен довести суду правомірність свого рішення належними, допустимими та достатніми доказами, зокрема, матеріалами службового розслідування тощо. При цьому, саме лише відтворення у висновку службового розслідування фабули певного правопорушення, не є достатнім для того, щоб уважати такий висновок обґрунтованим, як і ухвалене на підставі нього рішення. Обставини подій, що стали підставою для призначення службового розслідування, мають бути підтверджені й оцінені в сукупності з іншими зібраними під час службового розслідування поясненнями та документами.
Як слідує із змісту оскаржуваного судового рішення, судом апеляційної інстанції установлено, що в рамках проведення досудового розслідування у кримінальному провадження №42022100000000303, розпочатому 22 червня 2022 року за ознаками злочинів, передбачених частини 1, 2, 3 статті 255, частин другої статті 302, частин 2,3 статті 303 КК України, позивачу повідомлено про підозру. Водночас за результатами службового розслідування підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності слугували висновки відповідача про порушення службової дисципліни (прогул, невиконання доручень слідчих, недотримання порядку розгляду звернень громадян), порушення правил поводження зі зброєю, ігнорування оповіщень повітряної тривоги, порушено правила використання службового транспортного засобу та інше, тобто ті порушення, які не були підставою для призначення службового розслідування.
При цьому, судом апеляційної інстанції установлено, що відповідно наказу №111 від 17.01.2023 позивача відряджено з 19 січня 2023 року по 21 січня 023 року до ГУ НП у Запорізькій області на виконання доручення слідчого відділу Печерського районного управління поліції ГУ НП в м. Києві в кримінальному провадженні №42021101060000034, розпочатому 12 березня 2021 року. У вказане відрядження позивач відбув 19 січня 2023 року після виконання доручення начальника від 18 січня 2023 року. Тому за висновками суду апеляційної інстанції, у діях позивача відсутні порушення норм трудової дисципліни та розпорядку робочого дня, адже наявність прогулу спростовується наявними в матеріалах справи доказами.
Варто також зауважити, що Верховний Суд у цій категорії спорів неодноразово вказував про те, що вирішення питання про правомірність притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності, передбачає необхідність з'ясовувати саме склад дисциплінарного проступку в його діях, незалежно від того, яку кримінально-правову кваліфікацію, ці ж самі дії особи, отримали в рамках кримінального провадження та які наслідки, у підсумку, настали для такої особи.
Водночас у касаційній скарзі скаржником не наведено обґрунтувань у чому саме полягає неправильність вищевказаних висновків суду апеляційної інстанції, яких він дійшов з огляду на встановлені ним обставин цієї справи та досліджені докази, в тому числі і висновок службового розслідування, та у чому ці висновки суперечать висновкам Верховного Суду, які викладені у наведених скаржником постановах, як і не наведено у чому полягає неправильне застосування судом норм матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини.
Крім загального посилання, що у справах на які посилається відповідач, Верховний Суд досліджував висновки службового розслідування стосовно поліцейських, підставою для призначення яких також був пункт 2 розділу ІІ Порядку №589, скаржником не наведено і обґрунтувань щодо подібності правовідносин у справах № 120/8381/20, № 200/11036/20-а, № 320/1206/21, № 1.380.2019.002223, № 160/7157/19, № 160/3330/19 та які виникли у цій справі.
Натомість касаційна скарга містить опис обставин справи та загальні формулювання незгоди з оскаржуваним судовим рішенням з посиланням на норми законодавства, які регулюють спірні правовідносини.
Отже, касаційна скарга не містить належних доводів та обґрунтувань щодо підстав оскарження судових рішень у цій справі на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Виходячи з визначених процесуальним законом меж, предметом касаційного перегляду можуть бути виключно питання права, а не факту.
Разом з тим, Верховним Судом встановлено, що скаржник вже звертався з касаційною скаргою до суду касаційної інстанції.
Тобто Верховний Суд вже надавав оцінку щодо заявлених скаржником підстав касаційного оскарження, проте відповідачем так і не враховано зауваження, викладених Верховним Судом в ухвалі від 06 червня 2024 року, що свідчить виключно про формальний підхід до оформлення касаційної скарги та ігнорування скаржником роз'яснень, які йому надавалися Верховним Судом.
Посилання скаржника у касаційній скарзі на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права зводяться до незгоди із висновками суду апеляційної інстанції щодо обставин справи та наполяганні на переоцінці наявних у справі доказів, що не є належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судового рішення відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України.
Враховуючи межі перегляду судом касаційної інстанції, визначені статтею 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов'язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, натомість, в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а в подальшому саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).
Отже, касаційна скарга повинна містити посилання на конкретні порушення відповідної норми (норм) права чи неправильність її (їх) застосування. Скаржник повинен зазначити конкретні порушення, що є підставами для скасування або зміни судового рішення (рішень), які, на його думку, допущені судом при його (їх) ухваленні, та навести аргументи в обґрунтування своєї позиції.
Відповідно до пункту 4 частини п'ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
При цьому, такий недолік касаційної скарги зумовлює її повернення одноособово суддею, без аналізу колегією суддів дотримання решти вимог, визначених статтею 330 КАС України.
За таких обставин, касаційна скарга підлягає поверненню особі, що її подала.
Повернення Верховним Судом касаційної скарги та надання заявнику права в межах розумних строків та при дотриманні всіх інших вимог процесуального закону на повторне звернення до Верховного Суду з такою скаргою, не є обмеженням доступу до суду (зокрема, що гарантовано пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України), та забезпечує практичну можливість реалізації права особи на суд у формі касаційного оскарження судового рішення учасником справи.
На підставі викладеного, керуючись статтями 248, 332 Кодексу адміністративного судочинства України,
Касаційну скаргу Національної поліції України на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2024 року у справі № 520/21468/23 - повернути особі, яка її подала.
Копію ухвали про повернення касаційної скарги надіслати учасникам справи.
Скаржнику надіслати копію ухвали про повернення касаційної скарги разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами.
Роз'яснити заявникові, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
СуддяЖ.М. Мельник-Томенко