26 червня 2024 року
м. Київ
справа № 489/3569/22
провадження № 61-9499св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Луспеника Д. Д.,
суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна»,
третя особа - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 20 березня 2023 року у складі судді Микульшиної Г. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 24 травня 2023 року у складі колегії суддів: Темнікової В. І., Крамаренко Т. В., Тищук Н. О.,
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна»), в якому просила визнати недійсною мирову угоду від 27 серпня 2013 року, укладену між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , а також такою, що не вступила в силу.
Позовну заяву обґрунтовано тим, що рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 19 квітня 2010 року, яке змінено рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 15 вересня 2010 року, ухвалено стягнути солідарно із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «ОТП Банк» 264 200,31 грн заборгованості за кредитним договором, по 850,00 грн судового збору та по 60,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 21 квітня 2011 року стягувача ПАТ «ОТП Банк» замінено правонаступником ТОВ «ОТП Факторинг Україна».
27 серпня 2013 року між ОСОБА_1 , поручителем ОСОБА_2 та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено мирову угоду, відповідно до якої сторони дійшли згоди щодо розстрочення виконання рішення апеляційного суду від 15 вересня 2010 року.
Умовою укладення мирової угоди була попередня сплата боржницею частини нарахованої пені в розмірі 4 200,00 доларів США та судових витрат. Сторони узгодили, що у зв'язку з цим розмір заборгованості станом на 27 серпня 2013 року складає 32 983,82 доларів США, що на дату укладення мирової угоди за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) становило еквівалент 263 639,67 грн. Також домовилися, що боржниця зобов'язана погасити заборгованість згідно з графіком погашення, а повернення кредиту та сплата процентів буде здійснюватися в національній валюті шляхом внесення готівки на поточний рахунок кредитора.
Умовами мирової угоди також передбачено, що у разі прострочення виконання ОСОБА_1 будь-яких своїх зобов'язань, встановлених мировою угодою, понад 30 календарних днів, кредитор має право вимагати від боржників негайно погасити усю суму невиконаних боргових зобов'язань.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 30 жовтня 2013 року затверджена вказана мирова угода.
Відповідно до ухвали суду від 30 жовтня 2013 року сторони досягнули згоди щодо розстрочки виконання рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 15 вересня 2010 року в частині стягнення заборгованості із ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в розмірі 29 520,27 доларів США, що в еквіваленті 27 955,52 грн, та заборгованості за відсотками - 3 463,55 доларів США, що в еквіваленті 27 846,52 грн, а всього сума заборгованості становить 32 983,82 доларів США, що в еквіваленті 263 639,67 грн, відповідно до графіка погашення в національній валюті Україні - гривні, шляхом внесення готівки на поточний рахунок кредитора, відкритий в АТ «ОТП Банк», до повного виконання зобов'язання, що є додатком № 1 до мирової угоди, її невід'ємною частиною.
Позивачка зазначала, що на момент набуття права вимоги за кредитним договором від 08 грудня 2005 року № ML-400/545/2005 та на момент укладання мирової угоди вона не знала, що правонаступник банку - ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мав генеральної та/або індивідуальної ліцензії НБУ на право здійснення операцій в іноземній валюті, а тому не мав право укладати з нею оскаржувану мирову угоду. Про такі обставини їй стало відомо лише після ознайомлення із рішенням Київського районного суду м. Одеси від 16 червня 2022 року у справі № 1512/1742/2012, яке набрало законної сили 22 липня 2022 року, та постановою Верховного Суду у справі № 461/2900/11 (провадження № 61-2309св18) від 16 грудня 2020 року. Крім того, у пункті 8 мирової угоди від 27 серпня 2013 року зазначено, що вона набирає законної сили з моменту її затвердження Заводським районним судом м. Миколаєва та діє до повного виконання сторонами зобов'язань за цією мировою угодою. Проте оскаржувана мирова угода не була затверджена Заводським районним судом м. Миколаєва.
Посилаючись на викладене та статтю 227 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), позивачка просила задовольнити позов.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєвавід 20 березня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» є юридичною особою, яка на момент укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю та договору про відступлення права вимоги (10 грудня 2010 року) та на момент укладення мирової угоди (27 серпня 2013 року) мала статус фінансової установи за законодавством України, було внесене до Державного реєстру фінансових установ України, і вказані обставини не спростовані позивачкою під час розгляду справи; оскаржувана мирова угода визнана належним судом, на підставі чого суд дійшов висновку про безпідставність доводів позивачки.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 24 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 20 березня 2023 року змінено в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову шляхом викладення його в редакції цієї постанови.
Апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції, виходив із того, що укладення мирової угоди є правом сторін, яким вони можуть скористатися у будь-який момент судового розгляду, тобто після відкриття провадження у справі та до ухвалення судового рішення за результатами такого розгляду. Після ухвалення судового рішення судовий процес припиняється. Мирова угода - це укладена в цивільному процесі угода між сторонами у справі і затверджена судом про умови припинення спору, на підставі взаємних уступок - відмови позивача від частини своїх вимог або їх зміни, визнання відповідачем зміненого позову чи зменшення розміру позивних вимог. Апеляційний суд послався на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 20 січня 2009 року № 24/489, та вказав, що мирову угоду, укладену у позовному чи виконавчому провадженні, не можна розглядати як договір у цивільно-правовому розумінні і визнавати недійсною у позовному провадженні, оскільки порядок її укладання та затвердження регламентовано відповідними положеннями Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Мирову угоду можна визначити як цивільний процесуальний акт, яким припиняється цивільно-правовий спір на основі взаємоузгодженої волі сторін шляхом визнання судом. При цьому затвердження судом мирової угоди сторін з одночасним припиненням провадження у справі є одноактною (нерозривною) процесуальною дією і не може розцінюватися як два самостійних акти - окремо щодо затвердження мирової угоди і щодо припинення провадження у справі.
Окрім цього, апеляційний суд урахував, що позивачка частково виконала мирову угоду, що підтверджується постановою Миколаївського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 року, в якій зазначено, що рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 листопада 2017 року, яке залишено без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 21 грудня 2017 року та постановою Верховного Суду від 07 березня 2018 року, встановлено, що ОСОБА_1 із суми заборгованості, яка визначена мировою угодою у розмірі 32 983,82 доларів США, сплатила ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 13 298,21 доларів США.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Руснакова Т. А., у червні 2023 року звернулася засобами поштового зв'язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 20 березня 2023 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 24 травня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким її позов задовольнити.
Касаційна скарга обґрунтована неправильним застосуванням судами норм матеріального права, зокрема без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 461/2900/11 та постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-330цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Заявниця у касаційній скарзі також посилається на те, що ведення діяльності з надання послуг факторингу, який передбачає проведення валютних операцій (передача права вимоги за кредитами в іноземній валюті), потребує отримання фінансовою установою ліцензії на вчинення операцій з валютними цінностями. Проте згідно з відповіддю НБУ від 23 травня 2011 року № 28-315/1902-6527 ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не видавались генеральна та/або індивідуальна ліцензії НБУ на право здійснення операцій з іноземною валютою. Отже, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не могло набути право вимоги за валютним кредитним договором та укладати мирову угоду у валюті (у додатку № 1 до мирової угоди графік погашення зазначений в іноземній валюті «USD», розрахунок так само). ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не могло набути право вимоги за валютним кредитним договором та укладати мирову угоду у валюті на виконання рішення суду апеляційної інстанції. Основним видом діяльності ТОВ «ОТП Факторинг Україна» є «діяльність агентств зі стягування платежів і бюро кредитних історій». Із 20 серпня 2015 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» втратило статус фінансової установи та було виключено з Державного реєстру фінансових послуг, таким чином, кошти, які було запозичені за кредитним договором, мають родову ознаку кредитних коштів, а тому право на отримання таких коштів мають тільки фінансові установи. У зв'язку із втратою ТОВ «ОТП Факторинг Україна» статусу фінансової установи, ним втрачено право бути стороною кредитного договору, обслуговувати кредитні операції та отримувати кредитні кошти, що теж є підставою для відмови у задоволенні позову. При укладенні мирової угоди в іноземній валюті необхідна наявність ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, якої у відповідача немає, що він сам визнав у відзиві на позовну заяву. У пункті 8 мирової угоди від 27 серпня 2013 року зазначено, що вона вступає в силу з моменту її затвердження Заводським районним судом м. Миколаєва та діє до повного виконання сторонами зобов'язань за цією мировою угодою, проте вказана мирова угода не була затверджена Заводським районним судом м. Миколаєва. На виконання рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 15 вересня 2010 року позивачка сплатила 268 163,76 грн, що підтверджується квитанцією від 27 серпня 2013 року № 11529414 та довідкою ТОВ «ОТП Факторинг Україна», тобто вона виконала це рішення суду, сума боргу у розмірі 514 778,70 грн є недоведеною. Позивачка при укладенні мирової угоди та підписуючи графік погашення заборгованості в іноземній валюті не була обізнана, що відповідач не мав повноважень укладати мирову угоду та додаток до нього (графік погашення заборгованості) в іноземній валюті, так як в нього відсутня ліцензія на вчинення операцій із валютними цінностями. Вона була вимушена підписати мирову угоду саме в іноземній валюті, інакше могла втратити своє майно - житловий будинок.
Відзив на касаційну скаргу станом на час розгляду справи Верховним Судом не надходив.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Погрібний С. О., Ступак О. В.
Ухвалою Верховного Суду від 10 липня 2023 року відкрито касаційне оскарження у справі (з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 489/3569/22 із Ленінського районного суду м. Миколаєва та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У липні 2023 року матеріали справи № 489/3569/22 надійшли до Верховного Суду.
Розпорядженням в.о. заступника керівника Апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2024 року № 489/0/226-24 на підставі службової записки судді Гулейкова І. Ю. призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 02 квітня 2024 року справу передано судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 02 квітня 2024 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Відповідно до протоколу автоматичного визначення складу колегії суддів від 03 квітня 2024 року справу призначено судді-доповідачеві Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Коломієць Г. В., Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 10 квітня 2024 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2024 року справу повернуто на розгляд колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
У червні 2024 року матеріали справи № 489/3569/22 повернулись до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення судів - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
08 грудня 2005 року між Акціонерним комерційним банком «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № ML-400/545/2005, за умовами якого позивачка отримала 34 000,00 доларів США кредитних коштів строком до 07 грудня 2025 року.
На забезпечення виконання вказаних зобов'язань, 08 грудня 2005 року між Акціонерним комерційним банком «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_2 укладений договір поруки № SR-400/524/2005, відповідно до умов якого ОСОБА_2 поручився перед банком за виконання ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором.
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 19 квітня 2010 року, яке змінено рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 15 вересня 2010 року, ухвалено стягнути солідарно із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «ОТП Банк» 264 200,31 грн заборгованості за кредитним договором, по 850,00 грн судового збору та по 60,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 21 квітня 2011 року стягувача ПАТ «ОТП Банк» замінено правонаступником ТОВ «ОТП Факторинг Україна».
Вказане правонаступництво відбулось, оскільки 10 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг України» укладений договір купівлі-продажу кредитного портфелю, згідно з умовами якого продавець продав (переуступив) покупцю права на кредитний портфель, який включає в себе кредитні договори (перелік яких міститься у додатку № 1 цього до договору), в тому числі за кредитним договором від 08 грудня 2005 року № ML-400/545/2005, укладеним із ОСОБА_1 , та договором поруки від 08 грудня 2005 року № SR-400/524/2005, укладеним із ОСОБА_2 , а покупець прийняв такий кредитний портфель та зобов'язався сплатити на користь подавця винагороду.
Також 10 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг України» укладений договір про відступлення права вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М., реєстраційний номер 9590, відповідно до якого ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитними договорами, що забезпечені іпотекою/заставою (згідно з витягом з додатку № 1 до договору), в тому числі за кредитним договором від 08 грудня 2005 року № ML-400/545/2005, укладеним із ОСОБА_1
27 серпня 2013 року, у процесі виконання рішення про стягнення з позивачки та ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором за виконавчим листом № 2-1760/2010, за яким відділом примусового виконання рішень ДВС Головного управління юстиції у Миколаївській області відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1, між ОСОБА_1 , поручителем ОСОБА_2 та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено мирову угоду, відповідно до якої сторони дійшли згоди щодо розстрочення виконання рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 15 вересня 2010 року. Вказана мирова угода 16 жовтня 2013 року передана головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень ДВС Головного управління юстиції у Миколаївській області Кравчук А. О. до Ленінського районного суду м. Миколаєва для її визнання у порядку статті 372 ЦПК України в редакції на час укладення мирової угоди.
Умовою укладення мирової угоди була попередня сплата боржницею частини нарахованої пені в розмірі 4 200,00 доларів США та судових витрат. Сторони узгодили, що у зв'язку з цим розмір заборгованості станом на 27 серпня 2013 року становить 32 983,82 доларів США, що на дату укладення мирової угоди за офіційним курсом НБУ становило еквівалент 263 639,67 грн. Також домовилися, що боржниця зобов'язана погасити заборгованість згідно з графіком погашення, а повернення кредиту та сплата процентів буде здійснюватися в національній валюті шляхом внесення готівки на поточний рахунок кредитора.
Умовами мирової угоди передбачено, що у разі прострочення виконання ОСОБА_1 будь-яких своїх зобов'язань, встановлених мировою угодою, понад 30 календарних днів, кредитор має право вимагати від боржників негайно погасити усю суму невиконаних боргових зобов'язань.
Згідно з пунктом 8 цієї угоди вона «вступає в силу з моменту її затвердження Заводським районним судом м. Миколаєва та діє до повного виконання Сторонами зобов'язань за цією Мировою угодою».
Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 30 жовтня 2013 року затверджена вказана мирова угода.
Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 29 грудня 2022 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на вказану ухвалу від 30 жовтня 2013 року.
Відповідно до свідоцтва про реєстрацію фінансової установи та додатку до нього від 03 грудня 2009 року ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» є фінансовою компанією та має право здійснювати фінансові послуги, зокрема надавати послуги факторингу без отримання ліцензії та/або дозволів відповідно до законодавства.
Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд
Мирова угода як спосіб оформлення домовленості про врегулювання спору досить часто використовується в судовій практиці багатьох країн. В Україні такий засіб припинення провадження судового розгляду цивільних справ передбачено ЦПК України, зокрема статтею 207 ЦПК України, відповідно до частин першої-четвертої якої мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов'язків сторін.
На час укладення сторонами у справі мирової угоди від 27 серпня 2013 року, яка є предметом розгляду у цій справі, порядок укладення мирової угоди регулювався статтею 175 ЦПК України (в редакції, чинній станом на час укладення мирової угоди), згідно з якою мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну заяву. Якщо мирову угоду або повідомлення про неї викладено в адресованій суду письмовій заяві сторін, ця заява приєднується до справи. До ухвалення судового рішення у зв'язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз'яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежений представник сторони, який висловив намір вчинити ці дії, у повноваженнях на їх вчинення.
У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди. Якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд (частини четверта-п'ята статті 175 ЦПК України).
Системний аналіз зазначеної норми права дозволяє дійти висновку, що укладення мирової угоди є правом сторін, яким вони можуть скористатися у будь-який момент судового розгляду, тобто після відкриття провадження у справі та до ухвалення судового рішення за результатами такого розгляду. Після ухвалення судового рішення судовий процес припиняється.
Отже, мирова угода - це укладена в цивільному процесі угода між сторонами у справі і затверджена судом про умови припинення спору, на підставі взаємних уступок - відмови позивача від частини своїх вимог або їх зміни, визнання відповідачем зміненого позову чи зменшення розміру позивних вимог.
Разом з тим процес захисту прав продовжується і у формі виконання судового рішення, яке може відбуватися у добровільному чи примусовому порядку (виконавче провадження).
На стадії виконавчого провадження порядок укладення мирової угоди на час її укладення сторонами у цій справі був врегульований статтею 372 ЦПК України, відповідно до якої мирова угода, укладена між сторонами, в процесі виконання рішення подається в письмовій формі державному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її до суду за місцем виконання рішення для визнання. Суд має право перевірити і не визнати мирову угоду, якщо це суперечить закону або порушує права чи свободи інших осіб. За результатами розгляду мирової угоди або відмови від примусового виконання суд постановляє ухвалу відповідно до положень цього Кодексу.
Право на укладення мирової угоди на стадії виконання рішення закріплене було також у частині третій статті 12 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (чинного на час затвердження мирової угоди), в якій зазначено, що сторони мають право, зокрема, укласти мирову угоду про закінчення виконавчого провадження, яка визнається судом.
Аналіз зазначених норм права свідчить про те, що мирова угода може укладатись як в позовному провадженні, так і у виконавчому, але завжди після порушення таких проваджень, адже інакше ці угоди будуть цивільно-правовими, саме тому мирова угода у позовному чи виконавчому провадженні втілюється у певній процесуальній формі, а саме в ухвалі про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі чи у виконавчому провадженні.
Виходячи зі змісту наведених процесуальних норм, мирову угоду, укладену у позовному чи виконавчому провадженні, не можна розглядати як договір у цивільно-правовому розумінні і визнавати недійсною у позовному провадженні, оскільки порядок її укладання та затвердження регламентовано відповідними положеннями ЦПК України. Мирову угоду можна визначити як цивільний процесуальний акт, яким припиняється цивільно-правовий спір на основі взаємоузгодженої волі сторін шляхом визнання судом.
При цьому затвердження судом мирової угоди сторін з одночасним припиненням провадження у справі є одноактною (нерозривною) процесуальною дією і не може розцінюватися як два самостійних акти - окремо щодо затвердження мирової угоди і щодо припинення провадження у справі.
Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 20 січня 2009 року у справі № 24/489.
У справі, що переглядається, між сторонами виник спір щодо укладеної ними мирової угоди у виконавчому провадженні, затвердженої ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 30 жовтня 2013 року.
Оскільки мирова угода у виконавчому провадженні знаходить своє втілення у певній процесуальній формі, а саме в ухвалі про визнання мирової угоди та закриття провадження, то вона може бути позбавлена юридичної сили лише шляхом скасування ухвали суду, якою вона визнана, за підстав порушення як норм матеріального, так і процесуального права: розгляд питання у незаконному складі суду; ухвала постановлена чи підписана не тим суддею, який розглядав справу; суд визнав мирову угоду щодо прав та обов'язків будь-яких інших осіб, окрім сторін; представник сторони не мав повноважень на вчинення відповідної процесуальної дії; судом при визнанні мирової угоди застосовано закон, який не підлягав застосуванню; судом була визнана мирова угода, що має ознаки нікчемного правочину, тощо. Наявність ознак заперечного правочину в умовах мирової угоди не є обов'язковою підставою для скасування відповідної ухвали.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.
Власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини.
Оскільки цивільно-процесуальним законодавством визначено спосіб захисту у разі не згоди сторони з мировою угодою, визнаною ухвалою суду, шляхом оскарження саме ухвали суду (пункт 11 частини першої статті 353 ЦПК України), то визнання мирової угоди, яка не є у цивільно-правовому розумінні правочином, недійсною чи такою, що не набрала законної сили, не є належним способом захисту, правильного висновку про що дійшов суд апеляційної інстанції.
Велика Палата Верховного Суду у цій справі в ухвалі від 29 травня 2024 року наголосила на неможливості оспорення мирової угоди поза межами процедури перегляду судового рішення, яким її затверджено.
Позивачка оскаржила ухвалу Ленінського районного суду м. Миколаєва від 30 жовтня 2013 року, якою визнана мирова угода від 27 серпня 2013 року, посилаючись, зокрема на те, що на момент укладення мирової угоди вона не знала, що правонаступник позивача - ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало права взагалі укладати з нею мирову угоду через відсутність генеральної та/або індивідуальної ліцензії.
Проте ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 29 грудня 2022 року, залишеною без змін ухвалою Верховного Суду від 28 лютого 2023 року, відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 через пропуск строку для такого оскарження. Проте такі обставини не впливають на можливість застосування такого способу захисту, як визнання мирової угоди, яка не є у цивільно-правовому розумінні правочином, недійсною чи такою, що не набрала законної сили.
Суд апеляційної інстанції слушно звернув увагу, що позивачка частково виконала мирову угоду, що підтверджується постановою Миколаївського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 року, в якій зазначено, що рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 листопада 2017 року, яке залишено без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 21 грудня 2017 року та постановою Верховного Суду від 07 березня 2018 року, встановлено, що ОСОБА_1 із суми заборгованості, яка визначена мировою угодою у розмірі 32 983,82 доларів США, сплатила ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 13 298,21 доларів США.
Оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не виконали всі умови мирової угоди у повному обсязі, то ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди.
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 25 жовтня 2022 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 18 квітня 2023 року, зобов'язано позивачку та ОСОБА_2 виконати умови мирової угоди, визнаної ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 30 жовтня 2013 року у справі № 2-1760/2010, та стягнуто із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 солідарно на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором від 08 грудня 2005 року № ML-400/545/2005 в розмірі 19 685,61 доларів США, що в еквіваленті за курсом НБУ станом на 08 вересня 2017 року 514 778,70 грн.
Таким чином, суди попередніх інстанцій, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання недійсною мирової угоди від 27 серпня 2013 року, укладеної між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , а також такою, що не вступила в силу.
Доводи касаційної скарги спростовуються установленими судами обставинами справи та зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів саме в тому контексті, який, на думку позивачки, підтверджує обґрунтованість заявлених нею позовних вимог.
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).
Посилання заявниці на загальні висновки у постановах Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 461/2900/11 та Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-330цс16 щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що суди неправильно застосували норми матеріального права чи порушили норми процесуального права при постановленні оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.
На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).
Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди ухвалили судові рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди виходили із конкретних обставин справи та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Немає підстав вважати, що висновки судів про відмову у задоволенні позову суперечать наведеним постановам.
Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів попередніх інстанцій та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявниці з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Оскаржувані судові рішення є достатньо вмотивованими та містять висновки судів щодо питань, які мають значення для вирішення справи.
Наведені у касаційній скарзі доводи є аналогічними із доводами апеляційної скарги позивачки та були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваних судових рішень, зводяться до незгоди з висновками судів, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявницею норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленими судовими рішеннями про відмову у задоволенні позову.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Верховний Суд, на підставі статті 410 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції (з урахуванням змін за результатами апеляційного перегляду справи) та постанову апеляційного суду - без змін.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргуОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 20 березня 2023 року (з урахуванням змін за результатами апеляційного перегляду справи) та постанову Миколаївського апеляційного суду від 24 травня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийД. Д. Луспеник
Судді:І. Ю. Гулейков
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець