05 липня 2024 рокуЛьвівСправа № 380/3053/24 пров. № А/857/9003/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючий-суддя Довга О.І.,
суддя Глушко І.В.,
суддя Запотічний І.І.
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 27 березня 2024 року (головуючий суддя Коморний О.І., м.Львів) у справі №380/3053/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Адміністрації Державної прикордонної служби України про визнання протиправною відмови та зобов'язання вчинити дії,-
08.02.2024 позивач ( ОСОБА_1 ) звернулась в суд першої інстанції з адміністративним позовом до Адміністрації Державної прикордонної служби України, в якому просила: визнати відмову від 08.01.2024 № 02.3/ЗПІ-48-44 Адміністрації Державної прикордонної служби (код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) в наданні інформації на запит від 05.01.2024 - протиправною; зобов'язати Адміністрацію Державної прикордонної служби (код ЄДРПОУ 00034039) надати інформацію на запит від 05.01.2024, шляхом надсилання на електронну пошту ІНФОРМАЦІЯ_1 наступної інформації: коли саме і на яких підставах (звернення п. Арестовича, запрошення іноземної сторони, окреме доручення Президента України, ГУР, МЗС - будь-яка підстава без зазначення чутливих для нацбезпеки деталей) ОСОБА_2 востаннє виїхав з України? З якою метою мала відбуватись ця поїздка? Яким був термін поїздки, тобто кінцеві дати, коли б він мав повернутись? Надати копії документів без конфіденційної інформації, на підставі яких виїхав ОСОБА_2
Позов обґрунтовує тим, що є журналістом, публікує матеріали в онлайн у медіа « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (ІНФОРМАЦІЯ_2/). Вказує, що у період воєнного стану позивачка пише про суспільно важливі теми, однією з таких тем є матеріали, що стосуються недосконалого правового регулювання в частині перетину державного кордону чоловіками мобілізаційного віку. Зазначає, що вже тривалий час йде дискусія, на якій підставі виїхав за межі території України ОСОБА_2 , який до 17.01.2023 перебував на посаді радника Офісу Президента України. З метою з'ясування правових підстав, на підставі яких виїхав за межі України ОСОБА_2 та надання читачам перевіреної інформації, позивачкою 05.01.2024 направлено відповідний запит на адресу Державної прикордонної служби України. Вказує, що 08.01.2024 листом № 02.3/ЗПІ-48-44 Адміністрація Державної прикордонної служби відмовила в наданні запитуваної інформації, посилаючись на те, що запитувана інформація є з обмеженим доступом. Вважає, що запитувана інформація є суспільно необхідною, оскільки отримання її буде сприяти розвитку суспільної дискусії з важливих питань діяльності держави в особі державних органів, зокрема Державної прикордонної служби України, в частині її діяльності, що стосується перетинання державного кордону громадянами України чоловічої статі, яким, за позицією відповідача, виїзд за кордон в умовах воєнного стану заборонений. На переконання позивачки, без відкритої роботи відповідача із цього питання, в суспільстві формується думка про надання переваг (пільг) певним громадянам, порівнюючи з іншими громадянами, а також про зловживання, як певними громадянами правом на отримання дозволу для виїзду за кордон в умовах воєнного стану, так і відповідачем в ході виконання своїх функцій.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 27 березня 2024 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, позивач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що рішення ухвалене з неповним з'ясуванням обставин справи, з порушенням норм матеріального і процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Доводи апеляційної скарги аналогічні доводам позовної заяви. Крім того, апелянт вказує, що в період воєнного стану єдиними правовим актом, який регулює підстави для виїзду за кордон є - «Правила перетинання державного кордону громадянами України», які затверджені постановою КМУ № 57 від 27.01.1997, де зокрема наводиться вичерпний перелік підстав для виїзду чоловіків за кордон в згаданий період. Оскільки ОСОБА_2 вже не перебував на публічній посаді, то листи від офіційних органів не могли бути підставою для відрядження, а отже, оприлюднення дійсних підстав виїзду за кордон згаданого громадянина може також сприяти викриттю злочинів, таких як підроблення документів, тощо. Таким чином, суд першої інстанції не врахував, що отримання запитуваної інформації буде сприяти виявленню негативних наслідків з боку самого ОСОБА_2 , щодо можливого вчинення останнім ознак кримінальних правопорушень щодо підробки документів, ухилення від мобілізації, тощо та держави в особі Державної прикордонної служби України, в частині неналежного здійснення нею функцій з контролю за перетинанням державного кордону громадянами України чоловічої статі. Окрім того, судом першої інстанції не враховано, що без прозорої діяльності відповідача з цього питання, в суспільстві формується думка про надання переваг у виїзді за кордон певним громадянам, порівнюючи з іншими громадянами, а також про зловживання, як певними громадянами правом на отримання дозволу для виїзду за кордон в умовах воєнного стану, так і відповідачем в ході виконання своїх функцій. Просить задовольнити вимоги апеляційної скарги.
17.05.2024 відповідачем до суду подано відзив на апеляційну скаргу. У відзиві зазначає, що на момент звернення до відповідача із запитом на отримання публічної інформації та з позовом до суду першої інстанції у справі відсутні належні та допустимі докази того, що позивачка є журналістом і що запитувана інформація необхідна для журналістських цілей, а також, що ненадання запитуваної інформації перешкоджає здійсненню її професійної діяльності як журналіста. Просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги.
У відповідності до частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС), суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, так як апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, що ухвалене в порядку письмового провадження (без повідомлення сторін) за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на наступні підстави.
Судом встановлені наступні обставини.
ОСОБА_1 , як журналіст, 05.01.2024 направила запит на адресу Державної прикордонної служби України, в якому просила надати інформацію: 1. Коли саме і на яких підставах (звернення п. Арестовича, запрошення іноземної сторони, окреме доручення Президента України, ГУР, МЗС - будь-яка підстава без зазначення чутливих для нацбезпеки деталей) ОСОБА_2 востаннє виїхав з України? 2. З якою метою мала відбуватись ця поїздка? 3. Яким був термін поїздки, тобто кінцеві дати, коли б він мав повернутись? 4. Просила надати копії документів без конфіденційної інформації, на підставі яких виїхав ОСОБА_2
08.01.2024, листом № 02.3/ЗПІ-48-44, Адміністрація Державної прикордонної служби відмовила в наданні запитуваної інформації, посилаючись на те, що запитувана інформація є з обмеженим доступом.
Позивачка вважає такі дії відповідача протиправними, а тому звернулася в суд першої інстанції з позовом.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень, довів ті обставини, на яких ґрунтуються його заперечення.
Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком з огляду на наступне.
Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про інформацію» інформація - це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
Відповідно до ст. 5 вказаного Закону кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес визначений Законом України «Про доступ до публічної інформації» (Закон 2939-VI).
Статтею 1 Закону 2939-VI визначено, що публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону № 2939-VI право на доступ до публічної інформації гарантується обов'язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом.
Стаття 5 Закону № 2939-VI гарантує, що доступ до інформації забезпечується шляхом надання інформації за запитами на інформацію.
За приписами ст. 6 Закону № 2939-VI визначено, що інформацією з обмеженим доступом є: конфіденційна інформація; таємна інформація; службова інформація. Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні. Інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо немає законних підстав для обмеження у доступі до такої інформації, які існували раніше. Не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. При дотриманні вимог, передбачених частиною другою цієї статті, зазначене положення не поширюється на випадки, коли оприлюднення або надання такої інформації може завдати шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину. Не належать до інформації з обмеженим доступом відомості, зазначені у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, поданій відповідно до Закону України «Про запобігання корупції», крім відомостей, зазначених в абзаці четвертому частини першої статті 47 вказаного Закону. Обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону № 2939-VI розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання.
Згідно з ст. 14 Закону № 2939-VI на розпорядників публічної інформації покладені обов'язки, зокрема, оприлюднювати інформацію, передбачену цим та іншими законами; надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об'єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 19 Закону № 2939-VI запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.
Згідно з ст. 22 Закону № 2939-VI розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту у таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов'язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п'ятою статті 19 цього Закону.
Аналізуючи наведені вище норми Закону № 2939-VI колегія суддів вказує, що інформацією з обмеженим доступом є: конфіденційна інформація; таємна інформація; службова інформація. При цьому, запровадження обмеження доступу до конкретної інформації за результатами розгляду запиту на інформацію допускається лише за умови застосування вимог п. 1-3 ч. 2 ст. 6 цього Закону. Ці вимоги є «трискладовим тестом», який повинна пройти публічна інформація для визначення її відкритою чи обмеженою. Доступ до інформації може бути обмежено за умови додержання сукупності всіх трьох підстав. Таким чином, передумовою для встановлення відкритості чи обмеження інформації є застосовування до такої інформації «трискладового тесту».
Апеляційний суд звертає увагу на те, що положення ч. 2 ст. 6 Закону № 2939-VI передбачають вимоги до обмеження доступу до інформації, а не підстави для надання такого доступу. Такий підхід ґрунтується на тому, що статтею 1 Закону закріплена презумпція відкритості публічної інформації, доступ до якої може бути обмеженим лише у разі, якщо розпорядник інформації обґрунтує це на підставі «трискладового тесту». Отже, обов'язок доведення того факту, що доступ до інформації може бути обмежений, покладається на розпорядника публічної інформації. Разом з тим, колегія суддів наголошує на тому, що відмова у наданні інформації є обґрунтованою у разі, якщо розпорядник інформації у відповіді на запит вказує, якому саме з інтересів загрожує розголошення запитуваної інформації, в чому полягає істотність шкоди цим інтересам від її розголошення, чому шкода від оприлюднення такої інформації переважає право громадськості знати цю інформацію в інтересах національної безпеки, економічного добробуту чи прав людини. Відсутність висновку розпорядника інформації щодо наявності хоча б однієї з трьох складових «трискладового тесту» означає, що відмова у доступі до публічної інформації є необґрунтованою.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 806/1959/16, та постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 грудня 2019 року у справі № 9901/249/19.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що у листі-відмові від 08.01.2024 № 02.3/ЗПІ-48-44 Адміністрація Державної прикордонної служби вказує, на те що інформація про фізичну особу є конфіденційною, не може зазнавати втручання в особисте життя та поширення персональних даних без згоди суб'єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках визначених законом.
Відповідно до частини другої статті 21 Закону України «Про інформацію» інформація про фізичну особу є конфіденційною, а тому відповідно до частини першої статті 21 цього ж закону є інформацією з обмеженим доступом.
Статтею 32 Конституції України передбачено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Згідно зі статтею 14 Закону України «Про захист персональних даних» поширення персональних даних без згоди суб'єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках, визначених законом, і лише (якщо це необхідно) в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Також, відповідач вказав, що відповідно до частини четвертої статті 301 Цивільного кодексу України обставини особистого життя фізичної особи може бути розголошено іншим особам лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, а також за згодою фізичної особи.
Щодо покликання апелянта на той факт, що запитувана інформація стосується публічної особи, колегія суддів погоджується з спростуванням відповідача, що 17 січня 2023 року в Офісі президента підписали заяву про відставку ОСОБА_2 з посади позаштатного радника. Відтак, на момент виникнення спірних правовідносин, звернення ОСОБА_1 із запитом на отримання публічної інформації про ОСОБА_2 не належать до категорії публічних осіб, оскільки останній не уповноважений на виконання функцій держави.
Вимога частини першої статті 29 Закону України «Про інформацію» щодо встановлення переваги потенційної шкоди від поширення конфіденційної інформації над правом громадськості знати її, відображає принцип пропорційності обмеження права, який є аспектом принципу верховенства права, передбаченого статтею 8 Конституції України і через призму якого досліджується правомірність будь-якого обмеження права, в тому числі права на отримання інформації.
Такий підхід також відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (статті 8) та практиці Європейського суду з прав людини, відповідно до яких втручання у право на приватність особи можливе, якщо воно ґрунтується на законі, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі №420/8512/20 наголосив, що «значний суспільний інтерес» необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, котра має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об'єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов'язані зі збереженням, примноженням, захистом чинних цінностей, девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства.
Враховуючи наведене, апеляційний суд вважає, що відповідач виконав усі встановлені Законом № 2939-VI дії та правомірно відмовив у наданні приватної інформація про фізичну особу.
Таким чином апелянтом, на підставі належних та допустимих доказів, не доведено обставин, на яких ґрунтуються його вимоги, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд визнає, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив обставини справи та ухвалив законне рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, рішення суду першої інстанції ґрунтується на повно, об'єктивно і всебічно з'ясованих обставинах, доводи апеляційної скарги їх не спростовують, а тому підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає.
Згідно з ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Зазначене положення поширюється на доказування правомірності оскаржуваного рішення (дії чи бездіяльності). Окрім доказування правових підстав для рішення (тобто правомірності), суб'єкт владних повноважень повинен доказувати фактичну підставу, тобто наявність фактів, з якими закон пов'язує можливість прийняття рішення, вчинення дії чи утримання від неї.
В розумінні ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним, обґрунтованим та відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та прийняв рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 27 березня 2024 року у справі № 380/3053/24 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя О. І. Довга
судді І. В. Глушко
І. І. Запотічний