1 липня 2024 року
м. Київ
справа № 754/6842/22
провадження № 51 - 3273 ск 24
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури - прокурора ОСОБА_4 на ухвалу Київського апеляційного суду від 25 березня 2024 року щодо ОСОБА_5 ,
установив:
За вироком Деснянського районного суду м. Києва від 7 жовтня 2022 року
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Слобода Чернігівького району Чернігівської області та жителя
м. Києва,
засуджено за ч. 4 ст. 186 Кримінального кодексу України (далі - КК) та призначено покарання із застосуванням положень ст. 69 КК у виді позбавлення волі на строк 4 роки.
Вирішено питання про долю речових доказів та стягнення процесуальних витрат.
Цим же вироком за ч. 4 ст. 186 КК засуджено ОСОБА_6 , судове рішення щодо якого в касаційному порядку не оскаржується.
Суд першої інстанції встановив, що 8 травня 2022 року ОСОБА_6 та
ОСОБА_5 побачили раніше незнайомих їм неповнолітніх ОСОБА_7 та ОСОБА_8 і вирішили з ними прогулятися. У ході прогулянки помітили
у них мобільні телефони, після чого у обвинувачених виник спільний злочинний умисел, спрямований на відкрите викрадення чужого майна за попередньою змовою між собою, під час дії воєнного стану.
Реалізовуючи задумане, цього ж дня, приблизно о 15:50 перебуваючи разом
з неповнолітнім ОСОБА_7 та ОСОБА_8 на АДРЕСА_1 , ОСОБА_6 , на фоні виниклих неприязних стосунків, вирвав
з рук ОСОБА_8 належний йому мобільний телефон вартістю 661 гривень 60 копійок, після чого, перекинув його ОСОБА_5 , який сховав його до кишені.
У подальшому, ОСОБА_6 виказав вимогу неповнолітньому
ОСОБА_7 віддати свій мобільний телефон, на що останній відмовився, після чого ОСОБА_6 підійшов до неповнолітнього ОСОБА_7 та застосував до нього насильство, яке не є небезпечне для життя, а саме наніс удари кулаками по частинам тіла, спричинивши останньому легкі тілесні ушкоджень, після чого штовхнув його на землю та утримуючи руки, подолав його волю до опору.
В цей же час ОСОБА_5 вчиняв словесний тиск на неповнолітнього потерпілого ОСОБА_7 , вимагаючи щоб останній скоріше віддав свій мобільний телефон.
Подолавши волю до опору неповнолітнього ОСОБА_7 , ОСОБА_5 підійшов до нього та відкрито викрав мобільний телефон вартістю 3016 гривень, після чого, обвинувачені з місця вчинення кримінального правопорушення зникли, а викраденим майном розпорядились на власний розсуд.
Київський апеляційний суд ухвалою від 25 березня 2024 року вказаний вирок залишив без змін.
У касаційній скарзі прокурор просить на підставах, передбачених ч. 1 ст. 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у цьому суді. На думку прокурора, при перегляді вироку суд апеляційної інстанції достатньою мірою не врахував,
що ОСОБА_5 засуджений за вчинення тяжкого, зухвалого, корисливого злочину, скоєного із застосування фізичного насильства до неповнолітніх осіб, під час воєнного стану, до того ж раніше притягувався до кримінальної та адміністративної відповідальності, інкримінований злочин скоїв через три дні після винесення судом ухвали про звільнення його від відбування покарання по закінченню іспитового строку, суспільно корисною працею не займався, характеризується негативно. Вважає необґрунтованим посилання суду на обставину, яка пом'якшує покарання засудженому ОСОБА_5 - часткове відшкодування шкоди, оскільки мобільний телефон потерпілого ОСОБА_8 був вилучений і повернутий останньому завдяки діям правоохоронних органів,
а факт відшкодування шкоди іншому потерпілому ОСОБА_7 останнім
не підтверджений. На думку прокурора, застосування до ОСОБА_5 ст. 69 КК
є неправильним та не відповідає загальним принципам призначення покарання, передбаченим ст. 65 КК.
Розглянувши касаційну скаргу, дослідивши надані до неї копії судових рішень, перевіривши наведені доводи, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті провадження слід відмовити на таких підставах.
Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Доведеність винуватості засудженого у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення за обставин, установлених місцевим судом та правильність кваліфікації його дій за ч. 4 ст. 186 КК прокурором у касаційній скарзі
не оспорюються.
Що стосується тверджень прокурора про наявність підстав, передбачених ч. 1
ст. 438 КПК, для скасування ухвали апеляційного суду, то їх не можна визнати прийнятними.
Частинами 1, 2 ст. 50 КК визначено, що покарання є заходом примусу, який застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною
у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару,
а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Згідно з положеннями ст. 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.
Відповідно до мети і принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов'язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом'якшують і обтяжують, згідно з положеннями статей 66, 67 КК.
Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, який би ґрунтувався на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяв досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини й захистом інтересів держави та суспільства.
Частиною 1 ст. 69 КК передбачено, зокрема, що за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного, суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.
Статті 65-73 КК є кримінально-правовими нормами, що встановлюють загальні засади та правила призначення покарання.
Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер кримінального правопорушення, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання тощо.
Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.
Погоджуючись з висновками місцевого суду щодо призначеного ОСОБА_5 покарання за ч. 4 ст. 186 КК із застосуванням положень ст. 69 КК у виді позбавлення волі на строк 4 роки суд апеляційної інстанції зазначив,
що обираючи засудженому таке покарання місцевим судом було враховано наявність кількох обставин, що пом'якшують йому покарання - щире каяття та часткове відшкодування завданого збитку; наявність у обвинуваченого на утриманні малолітньої дитини, вжиття останнім заходів по відшкодуванню шкоди, відсутність претензій з боку потерпілого ОСОБА_7 , а також інші дані щодо особи обвинуваченого, який офіційно не працює та в силу ст. 89 КК
не судимий; конкретні обставини вчинення кримінального правопорушення, зокрема менш активну роль ОСОБА_5 у вчиненні грабежу.
Водночас суд апеляційної інстанції обґрунтовано відхилив доводи апеляційної скарги прокурора, на які він посилається і у касаційній скарзі, щодо недостатнього врахування місцевим судом обставин вчинення злочину, зокрема корисливого мотиву, вчинення в умовах воєнного стану із застосуванням фізичного насильства, вказавши, що зазначені обставини охоплюються диспозицією ч. 4
ст. 186 КК.
Не вважав апеляційний суд, із висновком якого погоджується і колегія суддів касаційного суду, перешкодою для застосування до засудженого положень
ст. 69 КК вчинення ним інкримінованого злочину через три дні після винесення судом ухвали про його звільнення від відбування покарання по закінченню іспитового строку, враховуючи, що ОСОБА_5 засуджено до покарання у виді реального позбавлення волі.
Разом із тим, відповідно до змісту оскаржуваної ухвали апеляційного суду, прокурор не ставив під сумнів правильність висновку місцевого суду в частині посилання на обставину, яка пом'якшує покарання ОСОБА_5 - часткове відшкодування шкоди, при цьому прокурор не порушує питання про перевірку оскаржуваного судового рішення з підстави істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, зокрема щодо можливого порушення цим судом положень ст. 419 КПК, які могли виразитися у незазначені доводів його апеляційної скарги та відповідно ненадання на них умотивованих відповідей.
А тому суд касаційної інстанції виходить із тих обставин, які були встановлені місцевим судом, із висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції.
Таким чином, наведені в ухвалі апеляційного суду висновки про правильність застосування місцевим судом положень ст. 69 КК не суперечать законодавчим приписам та нормам кримінального закону щодо мети покарання.
Призначене покарання ОСОБА_5 із застосуванням положень ст. 69 КК у виді позбавлення волі на строк 4 роки відповідає вимогам статей 50, 65 КК
і за своїм видом та розміром є пропорційним й співмірним вчиненому, а також необхідним і достатнім для виправлення засудженого.
Наведені в касаційній скарзі прокурора доводи не спростовують правильності висновків, викладених в оскаржуваному судовому рішенні, та не містять у собі вагомих аргументів, які би свідчили про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок м'якості, а відтак не ставлять під сумнів законність рішення апеляційного суду.
Таким чином, обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які викликають необхідність перевірки їх матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та наданої копії судового рішення убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що відповідно до вимог п. 2 ч. 2
ст. 428 КПК у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора слід відмовити.
На підставі викладеного, керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428, 441 КПК, Верховний Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Київського апеляційного суду від 25 березня 2024 року щодо ОСОБА_5 через відсутність підстав для її задоволення.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3