03 липня 2024 р. Справа № 480/13844/21
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: П'янової Я.В.,
Суддів: Русанової В.Б. , Присяжнюк О.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Харківського національного університету внутрішніх справ на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 14.12.2023, головуючий суддя І інстанції: А.І. Сидорук, м. Суми, повний текст складено 14.12.23 у справі № 480/13844/21
за позовом ОСОБА_1
до Харківського національного університету внутрішніх справ
про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,
ОСОБА_1 (далі за текстом також - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до адміністративного суду з позовом до Харківського національного університету внутрішніх справ (далі за текстом також - відповідач), в якому просив:
- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток (грошове забезпечення) за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 143746,56 грн.
Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2023 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Харківського національного університету внутрішніх справ у невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні.
Стягнуто з Харківського національного університету внутрішніх справ на користь ОСОБА_1 середній заробіток (грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.01.2021 по 10.10.2021 у сумі 123 639 грн 60 коп.
В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку, оскільки вважає, що рішення суду в цій частині ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач зазначає на неправильне посилання суду першої інстанції на те, що одноразова грошова допомога виплачується саме при звільненні, оскільки така позиція не узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 23 листопада 2022 року у справі № 160/20449/21, та чинним законодавством. Звертає увагу, що судом першої інстанції необґрунтовано визнано поважними причини пропуску строку звернення позивача до суду. Водночас зауважує, що обчислення строку звернення до суду з позовом у цій справі має починатися з дня фактичного розрахунку та надходження коштів на рахунок позивача (з 09.10.2021), що узгоджується з висновками Верховного Суду, наведеними у постанові від 03.09.2019 у справі № 320/5789/18.
За результатами апеляційного розгляду відповідач просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він з висновками суду першої інстанції погоджується. Уважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, тому апеляційну скаргу просить залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Відповідно до пункту третього частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також - КАС України) суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Колегія суддів, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з таких підстав.
Судом установлено, що 31.12.2020 Наказом Харківського національного університету внутрішніх справ від 14.12.2020 за № 1409 о/с позивача звільнено зі служби (а.с. 5, 7).
Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 12.07.2021 у справі № 480/3512/21 зобов'язано Харківський національний університет внутрішніх справ нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, відповідно до ст. 9 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" з урахуванням періодів служби позивача з 29.11.1994 по 10.06.1996 та з 30.09.1996 по 06.11.2015.
На виконання рішення Сумського окружного адміністративного суду від 12.07.2021 за № 480/3512/21, 11.10.2021 на банківський рахунок ОСОБА_1 донараховано одноразову грошову допомогу при звільненні у розмірі 123639,60 грн (з відрахуванням податків та зборів - 121785,01 грн (а.с. 12, з.б. а.с. 14).
Посилаючись на наявність підстав для виплати середнього заробітку за увесь час затримки сплати належних позивачу при звільненні сум, позивач звернувся до суду з позовом у цій справі.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з огляду на обставини того, що нездійснення остаточного розрахунку із позивачем у визначені законодавством строки відбулось з вини власника, або уповноваженого ним органу, що є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, дійшов висновку, що позивач набув право на отримання відшкодування за затримку виплати належних під час звільнення сум (одноразової грошової допомоги) на підставі статті 117 КЗпП України, а саме за період з 01.01.2021 по 10.10.2021. З урахуванням принципів співмірності та справедливості, суд першої інстанції зменшив розмір середнього заробітку за час розрахунку при звільненні та стягнув з відповідача 123639,60 грн.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам та доводам апеляційної скарги, колегія суддів зазначає таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 94 Закону України «Про Національну поліцію» № 580-VIII від 02.07.2015 (далі - Закон № 580-VIII) поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання.
Порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України (частина друга статті 94 Закону № 580-VIII).
На виконання приписів, зокрема, статті 94 Закону № 580-VIII Міністерство внутрішніх справ України Наказом від 06 квітня 2016 року за № 260 затвердило Порядок № 260. У пункті 3 цього наказу (у редакції Наказу Міністерства внутрішніх справ України від 17 липня 2020 року за № 539 «Про внесення змін до Наказу Міністерства внутрішніх справ України від 06 квітня 2016 року № 260» (далі - Наказ № 539) зазначено, що видатки, пов'язані з набранням чинності цим наказом, здійснюються в межах асигнувань на грошове забезпечення, передбачених у державному бюджеті на утримання Національної поліції (крім поліції охорони, яка утримується за рахунок коштів від надання послуг з охорони, які здійснюються на договірних засадах), закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських, державних органів, установ та організацій, до яких відряджені (прикомандировані) поліцейські.
Згідно з Наказом № 539 (який набрав чинності з 21 серпня 2020 року) Порядок № 260 доповнено також новим розділом VI «Виплата одноразової грошової допомоги при звільненні із служби».
Відповідно до пункту 2 розділу VI Порядку № 260 поліцейським, які звільняються із служби за власним бажанням та мають календарну вислугу 10 років і більше, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
За пунктом 7 розділу VI Порядку № 260 у наказі про звільнення підрозділом кадрового забезпечення в разі необхідності виплати одноразової грошової допомоги при звільненні зазначається стаж служби для її виплати. Крім того, у разі необхідності в наказі про звільнення додатково вказується підстави для проведення відрахувань з грошового забезпечення та інших виплат.
Згідно з пунктом 8 розділу VI Порядку № 260 одноразова грошова допомога при звільненні виплачується не пізніше двох місяців з дня звільнення із служби, а в разі надходження коштів пізніше цього терміну - протягом п'яти робочих днів після їх надходження в межах та за рахунок коштів, передбачених державним бюджетом на утримання центрального органу управління поліцією, органів поліції, державних органів, установ та організацій, до яких відряджені (прикомандировані) поліцейські.
Відповідно до статті 102 Закону № 580-VIII пенсійне забезпечення поліцейських та виплата одноразової грошової допомоги після звільнення їх зі служби в поліції здійснюються в порядку та на умовах, визначених Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
За приписами частини другої статті 9 Закону № 2262-ХІІ особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, при звільненні зі служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, які мають вислугу 10 років і більше, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Виплата, зазначеної в частинах першій та другій цієї статті одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, здійснюється Міністерством оборони України, Міністерством внутрішніх справ України, Національною поліцією, Національним антикорупційним бюро України, Службою судової охорони, Державною службою спеціального зв'язку та захисту інформації України, центральними органами виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах цивільного захисту, транспорту, виконання кримінальних покарань, пожежної і техногенної безпеки, єдину державну податкову політику, іншими утвореними відповідно до законів України військовими формуваннями та правоохоронними органами, за рахунок коштів Державного бюджету України, передбачених на їх утримання (частини четверта статті 9 Закону № 2262-ХІІ).
Норми, аналогічні тим, які зазначені у частині другій статті 9 Закону № 2262-ХІІ, містяться також і в пункті 10 Порядку № 393, за текстом якого військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, поліцейським, співробітникам Служби судової охорони, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби, особам начальницького складу Національного антикорупційного бюро, особам із спеціальними званнями Бюро економічної безпеки: які звільняються із служби за власним бажанням, через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, та мають вислугу 10 років і більше, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Строк календарної служби для визначення розміру одноразової грошової допомоги обчислюється згідно з пунктами 1 і 2 цієї постанови (абзац восьмий пункту 10 Порядку № 393).
Військовослужбовцям, поліцейським, особам середнього, старшого та вищого начальницького складу органів внутрішніх справ, державної пожежної охорони, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби, співробітникам Служби судової охорони, особам начальницького складу Національного антикорупційного бюро, особам із спеціальними званнями Бюро економічної безпеки, звільненим із служби безпосередньо з посад, які вони займали в органах державної влади, органах місцевого самоврядування або сформованих ними органах, на підприємствах, в установах, організаціях і в закладах вищої освіти із залишенням на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, державній пожежній охороні, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі, Службі судової охорони, Національному антикорупційному бюро, Бюро економічної безпеки, виплата одноразової грошової допомоги у випадках, передбачених пунктом 10 цієї постанови, здійснюється за рахунок коштів органів, у яких військовослужбовці та зазначені особи працювали (абзац другий пункту 14 Порядку № 393).
Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України (у редакції, чинній на дату виникнення спірних відносин) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, роботодавець повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Зважаючи на встановлені обставини, спір у цій справі виник у зв'язку з тим, що відповідач виплатив ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні (зі служби в поліції) не в день його звільнення (відповідно до Наказу Харківського національного університету внутрішніх справ від 14.12.2020 за № 1409 о/с останнім робочим днем позивача було 31 грудня 2020 року), а 11 жовтня 2021 року, тобто через 283 дні, на виконання судового рішення. Позивач, апелюючи до статей 116, 117 КЗпП України, зазначає, що за несвоєчасний розрахунок при звільненні відповідач повинен понести відповідальність і виплатити йому середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні.
В аспекті порушеного в апеляційній скарзі питання у контексті предмету спору у цій справі колегія суддів надає оцінку доводам позивача щодо можливості настання для територіального органу поліції відповідальності, передбаченої у частині першій статті 117 КЗпП України, за виплату одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби в поліції не в день звільнення, а пізніше (із затримкою), у зіставленні з приписами пункту 8 розділу VI Порядку № 260.
За змістом апеляційної скарги відповідач пояснив, що кошти на виплату одноразової грошової допомоги при звільненні на виконання судового рішення у справі № 480/3512/21 надійшли у жовтні 2021 року і протягом п'яти робочих днів після того були виплачені позивачеві. Іншими словами, за доводами відповідача, вимоги пункту 8 розділу VI Порядку № 260 щодо строку виплати одноразової грошової допомоги при звільненні були дотримані і підстав застосовувати загальні норми трудового законодавства немає.
Відповідаючи на порушені в апеляційній скарзі питання у зіставленні з наведеним нормативним регулюванням спірних правовідносин, колегія суддів виходить з такого.
Верховний Суд, зокрема і у справах цієї категорії, неодноразово писав про те, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство може застосовуватися у випадках, коли норми спеціального законодавства не регулюють спірних правовідносин або коли про це зазначено у спеціальному законі.
Закон № 580-VIII, як написано у його преамбулі, визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України. Тобто цей Закон є основним/спеціальним для правовідносин на кшталт тих, з яких виник цей спір.
В контексті предмету цього спору названий Закон містить дві бланкетні статті - 94 і 102 - на підставі яких у поліцейського при звільненні зі служби в поліції може виникати право на отримання одноразової грошової допомоги (якщо будуть дотримані відповідні умови).
Частина друга статті 94 «Грошове забезпечення поліцейських» Закону № 580-VIII в частині порядку виплати грошового забезпечення має посилання на групу/вид нормативних актів Міністерства внутрішніх справ України. На виконання приписів цієї статті назване відомство затвердило згаданий Порядок № 260 (про що прямо зазначено в його наказі від 06 квітня 2016 року № 260).
Стаття 102 «Пенсійне забезпечення поліцейських» Закону № 580-VIII щодо виплати одноразової грошової допомоги після звільнення відсилає до Закону № 2262-ХІІ. Зауважимо, що наведені вище положення статті 9 Закону № 2262-ХІІ визначають підстави/умови виплати одноразової грошової допомоги при звільненні, зокрема, зі служби в поліції, її розмір, джерела виплати.
Порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам, які мають на це право відповідно до Закону № 2262-ХІІ, визначає Порядок № 393. Цей порядок, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393 (з наступними змінами і доповненнями), затверджений відповідно до Закону № 2262-ХІІ. Окремі положення пункту 10 цього Порядку зазначені вище.
На виконання, з-поміж інших, Постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393 Міністерство внутрішніх справ України Наказом № 539 доповнило Порядок № 260, зокрема, розділом VI «Виплата одноразової грошової допомоги при звільненні із служби». Окремі положення цього розділу за змістом повторюють те, що зазначено у частині другій статті 9 Закону № 2262-ХІІ і пункті 10 Порядку № 393 (щодо розміру одноразової грошової допомоги при звільненні і джерел її виплати).
Водночас приписи пункту 8 розділу VI цього Порядку (в редакції, чинній з 21 серпня 2020 року) встановлюють строк виплати одноразової грошової допомоги (те, про що не зазначено в інших спеціальних для цих відносин нормативних актах): не пізніше двох місяців з дня звільнення із служби, а в разі надходження коштів пізніше цього терміну - протягом п'яти робочих днів після їх надходження в межах та за рахунок коштів, передбачених державним бюджетом . Положення цього пункту треба розуміти так, що виплата одноразової грошової допомоги (при звільненні зі служби в поліції) має відбутися протягом двох місяців від дати звільнення, тобто може не збігатися з датою звільнення; виплата цієї допомоги поза двомісячним строком теж можлива, якщо бюджетні кошти, призначені для цих потреб, надійшли пізніше зазначеного терміну (по спливу двох місяців), але в такому разі одноразова грошова допомога має бути виплачена протягом п'яти робочих днів після їх надходження.
Проте колегія суддів зазначає, що за обставинами справи позивач, звільнений зі служби в поліції 31 грудня 2020 року, мав право на отримання одноразової грошової допомоги і протиправність бездіяльності відповідача щодо невиплати позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні встановлена судовим рішенням у справі № 480/3512/21.
Зазначену допомогу відповідач виплатив 11 жовтня 2021 року, що, як указує відповідач, зумовлено очікуванням бюджетних коштів для цих потреб, проте колегія суддів дійшла висновку, що це не впливає на застосування відповідальності, передбаченої у статті 117 КЗпП України, бо виплата одноразової грошової допомоги і, відповідно, очікування бюджетних коштів для цих потреб, здійснювалися відповідачем не у період з дати звільнення позивача до дати ухвалення 12.07.2021 судового рішення у справі № 480/3512/21, а вже після ухвалення такого судового рішення.
Посилання відповідача на необхідність урахування у цій справі висновків Верховного Суду, сформованих у постанові від 03.09.2019 у справі № 320/5789/18, колегія суддів відхиляє з огляду на їх нерелевантність, оскільки у справі № 320/5789/18 спірні правовідносини не пов'язані зі стягненням середнього заробітку за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні, сплаченої на виконання судового рішення, як у цій справі.
Отже, зважаючи на наведені мотиви, в обсязі встановлених в цій справі обставин і нормативне регулювання спірних відносин, колегія суддів дійшла висновку суду про наявність підстав для стягнення з Харківського національного університету внутрішніх справ на підставі статті 117 КЗпП України середнього заробітку за час затримки виплати позивачеві одноразової грошової допомоги та відхиляє доводи апеляційної скарги в цій частині.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці від 01 липня 1949 року № 95 «Про захист заробітної плати», ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
У спірних правовідносинах повинні застосовуватись не тільки норми спеціального законодавства, але й трудового.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 за № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Статтею 116 Кодексу законів про працю України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.
Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 Кодексу законів про працю України (тут і надалі в редакції, чинній на час спірних правовідносин сторін), якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 Кодексу законів про працю України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).
За цих обставин вимоги позивача про стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до вимог статті 116 Кодексу законів про працю України ґрунтуються на нормах закону.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.
Враховуючи наведене позивач має право на виплату йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні згідно зі статтею 117 КЗпП України. Підставою цього є те, що при звільненні відповідач не провів повного розрахунку.
Разом з цим, колегія суддів ураховує, що з урахуванням приписів пункту 8 розділу VI цього Порядку період протягом двох місяців з дня звільнення позивача зі служби не можна вважати періодом прострочення виплати одноразового грошового забезпечення позивача і висновок суду першої інстанції, що такий період прострочення складає 283 календарних дні (з 01.01.2021 до 10.10.2021) є помилковим.
Отже, позивач має право на отримання середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, починаючи з 01 березня 2021 року по 10 жовтня 2021 року, тобто за 223 календарних дні (31+30+31+30+30+31+30+10).
Щодо здійснення відповідного розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку, то колегія суддів зазначає таке.
Вирішення питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу з визначенням розміру такого заробітку здійснюється за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 за № 100 (далі - Порядок № 100).
Пунктом 2 Порядку № 100 передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку № 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
За приписами п. 9 розділу І Порядку, затвердженого Наказом МВС України від 06.04.2016 за № 260, при виплаті поліцейським грошового забезпечення за неповний місяць розмір виплати за кожний календарний день визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення за повний місяць на кількість календарних днів у місяці, за який здійснюється виплата.
Отже, грошове забезпечення поліцейським виплачується саме за календарні, а не робочі дні.
Виходячи зі змісту довідки, складеної відповідачем (а.с. 15), грошове забезпечення позивача за листопад 2020 року складає 19 652,85 грн та за грудень 2020 року - 12 540,48 грн.
Тому середньоденний заробіток позивача складає 527,76 грн із розрахунку (19 652,85 + 12540,48)/(30+31).
Отже, розмір середнього заробітку, на який позивач має право, складає 117 690,48 грн, з розрахунку 527,76 х 223.
Водночас колегія суддів зазначає, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Такі висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Крім того, у вказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Велика Палата у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц зазначила, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні службовця незалежно від того, чи позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум підлягають задоволенню у повному обсязі чи частково.
Про допустимість зменшення розміру відшкодування середнього заробітку у правовідносинах щодо проходження військової служби вказав Верховний Суд у постанові від 20.05.2020 (справа № 816/1640/17), зазначивши про обов'язок суду мотивувати прийняте рішення в частині підстав зменшення відшкодування.
Враховуючи наведене та фактичні обставини справи, суд убачає підстави для стягнення середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні в сумі 5 514,79 грн, керуючись такими мотивами.
Як вже зазначалося колегією суддів, основна мета покладення на роботодавця відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, є захист майнових прав працівника у зв'язку із його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне отримання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом для існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Як убачається з матеріалів справи, виплачений розмір грошових коштів у якості остаточного розрахунку з позивачем при звільненні становить 123 639,60 грн.
Визначаючись щодо розміру середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні, колегія суддів ураховує, що позивач є менш захищеною у відношенні до відповідача, стороною відносин публічної служби. Водночас у вказаних відносинах і позивач має діяти добросовісно щодо реалізації свої прав, а інтереси іншої сторони також мають бути враховані.
Беручи до уваги наведе, слід зазначити, що відносини публічної служби як різновид трудових відносин повинні ґрунтуватись на засадах справедливості, добросовісності, розумності, як складових елементів принципу верховенства права. Наявність у позивача можливості стягувати із відповідача надмірні грошові суми як відповідальність за несвоєчасний розрахунок під час звільнення спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання роботодавця виконувати зобов'язання середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати перетворюється на несправедливо непомірний тягар та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків службовцем.
Аналізуючи обставини справи і такий критерій для зменшення розміру середнього заробітку, як ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, колегія суддів зазначає таке.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц вказує, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було б передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за відповідні роки можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою забезпечення рівня свого життя.
З аналізу даних, розміщених на офіційному сайті Національного банку України, встановлено, що у період з 01.03.2021 по 10.10.2021 розмір середньозваженої облікової ставки НБУ становив 7,3% ((6%+6,5%+7,5%+8%+8,5%)/5) річних. Враховуючи суму недоотриманих коштів - 123 639,60 грн, 7,3 % річних від цієї суми становитиме 9 025,69 грн, тобто 24,73 грн за день затримки розрахунку (9 025,69:365). Враховуючи, що загальний період затримки розрахунку становить 223 дні, приблизний середній заробіток за затримку повного розрахунку при звільненні становитиме 5 514,79 грн (24,73 х223).
Отже, з огляду на розмір цієї заборгованості, дії позивача та відповідача, колегія суддів дійшла висновку, що справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат, може вважатися виплата у розмірі 5 514,79 грн, яка розрахована із урахуванням приблизного розміру майнових втрат в разі одержання кредиту для покриття несвоєчасно отриманих сум при звільненні.
Аналізуючи поведінку позивача у спірних правовідносинах, колегія суддів зазначає, що законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Водночас у спірних правовідносинах працівник (у широкому розумінні поняття) має діяти добросовісно, реалізуючи його права, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Отже, колегія суддів, дослідивши обставини справи з урахуванням критеріїв, які слід ураховувати, визначаючи розмір відшкодування, виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, дійшла висновку про відповідність суми 5 514,79 грн принципам розумності, справедливості та пропорційності встановлених заходів відповідальності.
З огляду на зазначене суд першої інстанції необґрунтовано зобов'язав відповідача нарахувати і сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 123 639,60 грн.
Колегія суддів зазначає, що за змістом статті 117 КЗпП України обов'язок щодо визначення розміру відшкодування за час затримки проведення остаточного розрахунку покладено саме на орган, який виносить рішення по суті спору, тобто в цьому випадку - на суд.
Доводи апеляційної скарги щодо зазначених обставин спростовують висновки суду першої інстанції, викладені в оскаржуваному рішенні, та приймаються колегією суддів в якості належних.
Щодо посилання відповідача на те, що ОСОБА_1 звернувся з позовною заявою у цій справі із пропуском строку звернення до адміністративного суду, то колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції в ухвалі від 14 грудня 2023 року надав оцінку строкам звернення позивача до суду.
Так, суд першої інстанції погодився з доводами представника позивача про поважність причин пропуску такого строку, оскільки відповідач 11.10.2021 здійснив остаточний розрахунок з позивачем, але позивач про це довідався під час судового засідання в Другому апеляційному адміністративному суді, а доказ перерахування та отримання коштів отримав 09.12.2021, та врахував також той факт, що з 12.03.2020 до 30.06.2023 на території України Постановою КМУ було встановлено карантин.
З урахуванням приписів ст. 121 КАС України суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про визнання поважними причин пропуску позивачем строку звернення до суду та поновив позивачу такий строк.
Згідно із приписами пункту другого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Відповідно до статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Оскільки рішення суду першої інстанції ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а також у зв'язку із тим, що висновки суду не відповідають обставинам справи, колегія суддів дійшла висновку про скасування рішення суду першої інстанції з прийняттям постанови про часткове задоволення позовних вимог.
З урахуванням приписів ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись ст. 139, 242, 243, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Харківського національного університету внутрішніх справ задовольнити частково.
Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 14.12.2023 у справі № 480/13844/21 скасувати.
Прийняти постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Харківського національного університету внутрішніх справ у невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні.
Стягнути з Харківського національного університету внутрішніх справ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.03.2021 по 10.10.2021 у сумі 5 514 (п'ять тисяч п'ятсот чотирнадцять) грн 79 коп.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Я.В. П'янова
Судді В.Б. Русанова О.В. Присяжнюк