Апеляційне провадження № 22-ц/824/8512/2024
Справа № 757/34771/23-ц
Іменем України
03 липня 2024 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Мороз Н.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Печерського районного суду м. Києва, ухвалене у складі судді Бусик О.Л. в м. Київ 16 січня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
В серпні 2023 року ОСОБА_3 звернувся до суду з даним позовом, просив стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 частково заборгованість за договором позики № 1 від 05 листопада 2021 року в розмірі 350 000 доларів США, з яких 250 000 доларів США - сума позики та 100 000 доларів США - проценти за користування позикою; покласти на відповідача судові витрати.
Збільшивши позовні вимоги у вересні 2023 року, ОСОБА_3 просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь заборгованість за договором позики в розмірі 1 335 000 доларів США, з яких 250 000 доларів США сума позики, 172 500 доларів США проценти за користування позикою за період з 05 листопада 2021 року по 05 жовтня 2023 року та 912 500 доларів США - пеня з 05 жовтня 2022 року по 05 жовтня 2023 року; покласти на відповідача судовий збір в розмірі 13420 грн. та витрати на правничу допомогу в розмірі 30000 грн.
Позов мотивовано тим, що 05 листопада 2021 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір позики № 1, згідно якого позивач передав у власність відповідача грошові кошти в розмірі 250 000 доларів США на строк до 28 лютого 2022 року, а останній зобов'язався повернути суму позики та сплачувати проценти за користування позикою у розмірі 3 % на місяць. Отримання суми позики в розмірі 250 000 доларів США підтверджується розпискою від 05 листопада 2021 року, власноруч складної відповідачем в присутності двох свідків. Станом на сьогоднішній день відповідач не виконав свої зобов'язання по договору позики від 05 листопада 2021 року, не повернувши суми позики та не сплативши відсотки за користування позикою, в зв'язку з чим сума зобов'язань станом на день подачі позову складає 407 500 доларів США, з яких сума позики 250 000 доларів США, проценти за користування позикою 3 % в місяць за період з 05 листопада 2021 року по 05 серпня 2023 року включно - 157 500 доларів США.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 16 січня 2024 року позов задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 05 листопада 2021 року на загальну суму 625 000 доларів США.
Відповідач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_4 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 січня 2024 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилався на те, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог. Так, відповідно до прохальної частини уточненого позову, поданого позивачем 29 вересня 2023 року, останній просив стягнути на свою користь заборгованість за договором позики в розмірі 1 335 000 доларів США, з яких 250 000 доларів США сума позики, 172 500 доларів США проценти за користування позикою за період з 05 листопада 2021 року по 05 жовтня 2023 року та 912 500 доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за період з 05 жовтня 2022 року по 05 жовтня 2023 року, а також покласти на відповідача судовий збір в розмірі 13420 грн. та витрати на правничу допомогу в розмірі 30000 грн., всього 43420 грн. Також позивачем було надано розрахунок заборгованості по сплаті відсотків та пені за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання від 29 вересня 2023 року за підписом представника позивача, відповідно до якого, сторона зазначила період стягнення пені з 05 жовтня 2022 року по 05 жовтня 2023 року, кількість днів - 365.
Однак судом першої інстанції допущено вихід за межі позовних вимог та самостійно здійснено розрахунок пені з 05 грудня 2021 року по 23 лютого 2022 року. Однак ні в прохальній частині, ані в розрахунку, ані в самому судовому засіданні позивач не заявляв вимог про стягнення пені за період з 05 грудня 2021 року по 23 лютого 2022 року, а отже судом першої інстанції неправомірно нараховано пеню в розмірі 202 500 доларів США з порушенням норм ЦПК України.
Погоджувався, що дійсно між сторонами було укладено договір позики № 1 від 05 листопада 2021 року, відповідно до якої відповідач отримав в позику кошти в розмірі 250 000 доларів США. Відповідно до ч. 4 п. 4.1. п.п. 4.1.2 позика має бути повернута шляхом готівкової передачі грошових коштів, а також в п. 4.2 п.п. 4.2.2 зазначено, якщо позику повернуто лише частково, то проценти продовжують нараховуватися за встановленими графіком на решту неповернутої позики. Відповідач повернув позивачу кошти готівкою більше 45 800 доларів США, а також ОСОБА_1 передавав як особисто, так і через ОСОБА_5 в заставу ОСОБА_3 золоту каблучку, 18 картин, вартість заставного майна складає близько 280 000 доларів США. При передачі відповідачем застави позивачу між сторонами було обумовлено, що у випадку виникнення складнощів у сплаті позики ОСОБА_3 задовольняє грошові вимоги за договором позики № 1 за рахунок заставленого майна.
Також ОСОБА_5 , крім заставного майна, передавала кошти в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 перед ОСОБА_3 , що підтвердила особисто в залі судового засідання та надала письмові пояснення разом з роздрукованим листуванням з ОСОБА_3 , з якого вбачається, що ОСОБА_3 особисто підтверджував неодноразове отримання коштів від ОСОБА_1 через ОСОБА_5 В листуваннях апелянта та позивача містяться фото картин та каблучки, які було передано в заставу. В судовому засіданні ОСОБА_5 пояснила, що відповідач розповів їй про наявність боргових зобов'язань перед ОСОБА_3 та просив передавати ОСОБА_3 кошти та картини. Важливим є і факт, що сторони перебували в дружніх відносинах та пов'язані спільною роботою. Апелянт віддавав кошти готівкою та повністю довіряв ОСОБА_3 , 08 липня 2023 року через мобільний застосунок ОСОБА_3 надіслав повідомлення ОСОБА_1 , в якому зазначив, що відсотки включно до червня 2022 року виплачено. В судовому засіданні сторона не заперечувала факту передачі застави та сплачених відсотків до червня 2022 року включно.
Посилався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 21 червня 2023 року в справі № 916/3027/21, про те, що суд може розглядати електронне листування між особами у месенджері як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст.
Наголошував, що позивачем в судовому засіданні не спростовувалось, що апелянт дійсно передав картини та каблучку в заставу і те, що ОСОБА_1 передавав кошти в рахунок погашення боргу. Сам по собі договір позики не є безумовним доказом наявності заборгованості.
23 серпня 2023 року відповідач дізнався про подання позову. ОСОБА_6 запевнив ОСОБА_1 , що це є лише формальністю і сума буде зазначена виключно в розмірі тіла позову та відсотків та запевнив про необхідність визнання суми в судовому засіданні. Відносно застави та коштів, котрі було передано позивачу, запевнив, що це буде оформлено окремо. Після цього ОСОБА_3 було передано готівкою ще 11500 доларів США декількома платежами, що підтверджується листуванням між сторонами.
Не усвідомлюючи і не підозрюючи, що відповідачем буде подано уточнену позовну заяву, відповідач намагався врегулювати в позасудовому порядку вирішення питання про стягнення заборгованості та було обумовлено проект мирової угоди в межах справи № 757/34771/23-ц, після чого ОСОБА_3 повідомив, що переслав мирову угоду адвокату і після цього не виходив на зв'язок.
Звертав увагу, що відповідач сплачував грошові кошти, а тому нарахування відсотків та повної суми заборгованості по тілу за період з 05 листопада 2021 року по 05 жовтня 2023 року неможливе.
Посилався на законодавче регулювання звільнення від відповідальності боржників під час воєнного стану відповідно до Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», яким звільнено позичальника від відповідальності за прострочення грошового зобов'язання згідно з договором позики.
Вважав, що в даному випадку підлягає списанню нарахована сума у вигляді пені 912 500 доларів США та 172 500 доларів США, враховуючи зміни в законодавстві та факт оплати відсотків до червня 2022 року. Важливим є й сума повернутих коштів та застава, які в сукупності покривають всю заборгованість за тілом позики. Вважав, що ОСОБА_6 намагається досягти подвійного стягнення за одним і тим самим боргом.
Вказував, що позивачем не доведено факт невиконання договору позики № 1 від 05 листопада 2021 року та не надано жодного доказу, який би свідчив про недобросовісне виконання зобов'язань. Не надано до суду листа - вимоги або будь-якого іншого доказу на підтвердження досудового врегулювання спору або докази того, що відповідач ухиляється від виконання зобов'язань, як того вимагає закон.
Також позивач просив суд стягнути з відповідача витрати на правову допомогу в розмірі 30000 грн. В судовому засіданні після надання всіх пояснень та зауважень з боку представника відповідача щодо відсутності доказів понесених витрат на правову допомогу представником відповідача було зазначено, що ними буде подано окрему заяву після винесеного рішення. Однак в останньому судовому засіданні, в якому суд досліджував матеріали справи, представник позивача долучив до матеріалів справи договір та акт, які попередньо не були надіслані сторонам, оскільки в прохальній частині було зазначено про стягнення витрат на правову допомогу.
Посилався на правові висновки Верховного Суду від 15 листопада 2023 року в справі № 308/7190/21, від 20 липня 2021 року в справі № 922/2604/20, Великої Палати Верховного Суду в постанові від 27 червня 2018 року в справі № 826/1216/16, від 20 вересня 2018 року в справі № 751/3840/15-ц, рішення ЄСПЛ у справі «Баришевський проти України», «Двойних проти України», зазначив, що стороною не було надано до суду жодного документу, який підтверджує понесені витрати на правову допомогу, в тому числі платіжне доручення про зарахування коштів на відповідний рахунок адвоката.
Також представник позивача зазначив в акті участь в судових засіданнях, що не відповідає дійсності, оскільки судове засідання 04 жовтня 2023 року було відкладено, судове засідання 19 жовтня 2023 року було проведено шляхом відеоконференції, а 23 листопада 2023 року судове засідання не відбулося в зв'язку з неможливістю вийти на відеоконференцзв'язок зі стороною. Однак представник позивача порахував витрати і за судові засідання, котрі не відбувались.
Позивачем ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_7 направлено відзив на апеляційну скаргу, в якому він просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
У відзиві позивач повторно викладав фактичні обставини справи, зазначені в позові.
Вказував, що в судовому засіданні представник позивача, враховуючи п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, просив стягнути 912 500 доларів США за весь період невиконання зобов'язань, а саме з 05 листопада 2021 року по 05 жовтня 2023 року. Суд першої інстанції задовольнив вимоги про стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов'язань в межах заявленого розміру, а саме в розмірі 202 500 доларів США замість 912 500 доларів, які просив стягнути позивач, а доводи відповідача про вихід за межі позовних вимог в частині стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов'язань позивач вважав безпідставними та необґрунтованими.
Щодо доводів відповідача про повернення позивачу коштів готівкою більше 45800 доларів США, а також передачі в заставу позивачеві золоту каблучку та 18 картин, пояснював, що представник відповідача вводить суд в оману, зазначаючи в апеляційній скарзі про те, що в судовому засіданні сторона позивача не заперечувала факту передачі застави та сплачених відсотків до червня 2022 року. Матеріали справи не містять жодного доказу, який би підтверджував зазначене. Апеляційна скарга також не містить доказів, що відповідач здійснював оплату позики чи процентів за договором позики від 05 листопада 2021 року, тому доводи скаржника з цього приводу є безпідставними та необґрунтованими.
Щодо неправомірності стягнення судом правничої допомоги, пояснював, що клопотання про долучення доказів разом з договором та актом було вручено представнику відповідача під час останнього судового засідання перед його оголошенням суду, а тому доводи представника відповідача про ненаправлення їй доказів надання правової допомоги є безпідставними та необґрунтованими.
Вказував, що у зв'язку з частковим задоволенням позову суд першої інстанції правомірно стягнув витрати на правову допомогу пропорційно розміру задоволених позовних вимог в розмірі 13800 грн.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону в повній мірі не відповідає.
Судом встановлено, що 05 листопада 2021 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали договір позики № 1, за умовами якого за цим договором позикодавець передає позичальнику грошові кошти в позику в розмірі 250 000 доларів США, що на дату укладення цього договору складає 6 625 000 грн. за обмінним курсом НБУ на дату підписання договору. Згідно п. 3.2.2 договору, фактична передача грошових коштів позичальнику здійснюється шляхом передачі коштів у готівковій формі. Сторонами погоджено, що достатнім підтвердженням передачі грошових коштів позичальнику є письмова розписка позичальника (додаток № 1 до договору), що підтверджує факт отримання позичальником грошових коштів.
Згідно п. 4.1.1 договору, сторонами погоджено, що позика та відповідні відсотки мають бути повернуті до 28 лютого 2022 року шляхом готівкової передачі грошових коштів.
Згідно п. 4.2.2 договору, цим договором передбачені відсотки за користування грошовими коштами, які нараховуються пропорційно до дня повернення позики позикодавцю. В такому випадку, відсотки мають бути сплачені відповідно графіку погашення позики (додаток № 2) до цього договору. Якщо позику повернуто лише частково, тоді проценти продовжують нараховуватися за встановленим графіком на решту неповернутої позики, а щодо частини позики, яка повертається, - лише до фактичної дати її повернення позикодавцю.
Згідно п. 4.3.1 договору, за користування грошовими коштами позичальник зобов'язується сплачувати відсотки щомісячно не пізніше 10 числа кожного місяця. Розмір щомісячної процентної ставки складає 3 %.
Згідно п. 9.2.1 договору, порушення зобов'язань за цим договором вважаються наступні дії та/або бездіяльність: а) неповернення грошових коштів в строк, що погоджений сторонами; та/або б) порушення строків повернення окремих траншів позики, згідно встановленого графіку; в) повернення позики не в тій валюті, в якій її попередньо було отримано від позикодавця; г) невиплата відсотків відповідно додатку № 2 до цього договору.
Згідно п. 9.2.2 договору, у випадку настання одного або декількох порушень, визначених у попередньому підпункті, позичальник зобов'язаний а) виплатити в повному обсязі суму грошових коштів з врахуванням встановленого індексу інфляції; а також б) пеню у розмірі 1 % від заборгованої суми грошових коштів за кожен день прострочення та відсотки за час користування позикою (а. с. 6 - 12).
05 листопада 2021 року ОСОБА_1 складено розписку в присутності свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , згідно якої він отримав в борг від ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 250 000 доларів США, що на дату укладання цього договору складає 6 625 000 грн. за курсом НБУ. Зобов'язався повернути отримані гроші в повному обсязі своєчасно до 28 лютого 2022 року. У разі недодержання цього зобов'язався виплатити кошти в розмірі 1 % від загальної суми за кожен тиждень прострочення виплати (а. с. 5, 13).
На а. с. 67 - 110, 133 - 138 знаходиться надана відповідачем роздруківка листування в мобільних застосунках з абонентами на ім'я « ОСОБА_10 » та « ОСОБА_11 ».
На а. с. 132 знаходяться письмові пояснення ОСОБА_5 від 25 грудня 2023 року, згідно яких, починаючи з 2017 року, вона особисто знайома з ОСОБА_12 , який в 2022 році декілька разів просив її, оскільки сам перебуває за кордоном, передати ОСОБА_13 кошти, оскільки у нього перед ним був борг (точної суми та деталей боргових відносин між ними їй не розповідали). ОСОБА_1 надав їй контактний номер телефону ОСОБА_13 та вони з ним погоджували, коли і куди він мав під'їхати, щоб забрати кошти. 10 листопада 2022 року ОСОБА_13 під'їхав на автомобілі Лексус д.н.з. НОМЕР_1 за адресою АДРЕСА_1 та вона передала йому кошти. Потім 02 грудня 2022 року , 10 грудня 2022 року та 23 грудня 2022 року ОСОБА_13 знову під'їжджав до неї за адресою АДРЕСА_2 та забирав кошти, які йому передав ОСОБА_1 в рахунок погашення боргу. Пізніше 01 березня 2023 року вона знову передавала кошти ОСОБА_13 від ОСОБА_1 , а вже 22 червня 2023 року вона передала картину ОСОБА_13 , точну кількість картин не пам'ятає.
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Задовольняючи позов ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики в частині стягнення тіла позики та відсотків за користування нею, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем було доведено факт укладення договору позики від 05 листопада 2021 року з ОСОБА_1 , а також отримання останнім грошових коштів в сумі 250 000 доларів США. В зв'язку з невиконанням договірних зобов'язань за договором позики з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 250 000 доларів США - тіло позики, а також 172 500 доларів США - 3 % в місяць.
Апеляційний суд погоджується з такими висновками, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ст. 610, 611 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.
Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який підтверджує укладення договору, визначає його умови, а також засвідчує отримання позичальником від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов'язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.
Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18) та від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).
Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передання грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов'язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.
Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов'язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії.
У разі встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.
Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19).
Оскільки за змістом договору позики та розписок від 05 листопада 2021 року їх підписання позичальником свідчить про отримання ним грошових коштів, обумовлених договором позики, апеляційний суд погоджується з правильними висновками суду першої інстанції, яким встановлено обставини укладання договору позики між сторонами та фактичну передачу грошових коштів, а також враховує, що обставини передачі грошових коштів та суми отриманої позики відповідачем не заперечуються.
Судом першої інстанції також надано належної оцінки запереченням відповідача на позов, згідно яких, відповідачем повернуті позивачу кошти готівкою більше 45 800 доларів США, а також, що ОСОБА_1 передавав як особисто, так і через ОСОБА_5 , в заставу позивачеві золоту каблучку та 18 картин на загальну суму близько 280 000 доларів США.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Характеристиками доказів є їх належність, достовірність, допустимість та достатність. Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 77 - 80 ЦПК України).
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ч. 1 ст. 81, ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Судом першої інстанції правомірно враховано правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 12 листопада 2020 року у справі № 154/3443/18 про те, що наявність оригіналу боргової розписки у позивача без зазначення на ній про повернення оспорюваних сум, свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане. У цій справі позивач просив про стягнення боргу за договором позики. Факт отримання коштів за договором позики підтверджується наявним у позичальника оригіналом розписки боржника.
Статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора. Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача без зазначення на ній про повернення оспорюваних сум, свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 19 липня 2021 року в справі № 522/31737/13.
З урахуванням вищевикладеного суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що надана роздруківка з телефону не може бути належним та достовірним доказом виконання відповідачем умов договору позики, оскільки із її змісту не можливо встановити, що вона стосується саме виконання умов договору позики від 05 листопада 2021 року (повернення грошових коштів, тощо).
Апеляційний суд також враховує, що наявні в матеріалах справи скріншоти з мобільного додатку не містять інформації щодо номеру телефону, з якого було здійснено листування співрозмовника, та належності даного номеру саме позивачу ОСОБА_3 , яким у відзиві на апеляційну скаргу заперечувались обставини ведення такого листування.
Відтак, посилання відповідача в апеляційній скарзі на правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 червня 2023 року в справі № 916/3027/21 про те, що суд може розглядати електронне листування між особами у месенджері як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст, не є релевантними до спірних правовідносин і не спростовують, а навпаки підтверджують правильність висновків суду першої інстанції про відсутність належних та допустимих доказів повернення позики відповідачем.
Таким чином, посилання відповідача в апеляційній скарзі, що ОСОБА_3 було передано готівкою грошові кошти на погашення частини боргу, що підтверджується листуванням між сторонами, наявним в матеріалах справи, є необґрунтованими та не можуть бути прийняті апеляційним судом.
Доводи апеляційної скарги, що стороною позивача в судовому засіданні не заперечувався факт передачі застави та сплачених відсотків до червня 2022 року, є безпідставними, заперечуються позивачем у відзиві на апеляційну скаргу та відхиляються апеляційним судом.
Крім того, судом першої інстанції було допитано в судовому засіданні 25 грудня 2023 року свідка з боку відповідача ОСОБА_5 , яка пояснила, що вона 10 листопада 2022 року передавала позивачу приблизно 1 000 доларів США в рахунок боргу відповідача ОСОБА_1 , щодо передачі грошових коштів позивачеві 02 грудня 2022 року, 10 грудня 2022 року, 23 грудня 2022 року, 01 березня 2023 року вона не пам'ятає суму грошових коштів, які передавала позивачеві. 22 червня 2023 року вона передала ОСОБА_3 картини.
Судом зазначено, що доказів того, що вказані кошти та картини були передані свідком ОСОБА_5 в рахунок погашення заборгованості саме за договором позики від 05 листопада 2021 року матеріали справ не містять.
Апеляційний суд звертає увагу, що згідно правових висновків Верховного Суду, викладених в постановах від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18) та від 02 вересня 2020 року у справі № 569/24347/18 (провадження № 61-11630св19), від 21 грудня 2021 року в справі № 361/7897/19 (провадження № 61-16677св21), що поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов'язання за договором позики.
Також апеляційний суд враховує, що в умовах договору і в борговій розписці відсутнє застереження про можливість повернення суми позики не особисто позичальником, а іншою особою за його дорученням, тому твердження відповідача про те, що він повернув борг через третю особу, є безпідставними.
Враховуючи наведене, апеляційний суд погоджується з правильними висновками суду першої інстанції, не спростованими доводами апеляційної скарги, що стороною відповідача не надано належних та достовірних доказів того, що ОСОБА_1 на виконання умови договору позики здійснювалась оплата як за тілом позики, так і за користування нею (розписки про отримання позивачем грошових коштів, тощо).
Апеляційний суд відхиляє як неспроможні доводи апеляційної скарги щодо заперечення обґрунтованості розрахунку заборгованості за договором позики відповідно до точного курсу НБУ на дату розрахунку з урахуванням мінливості курсу долара США, з огляду на те, що відповідно до п. 4.1.3 договору позики позичальник зобов'язується повернути грошові кошти у тій самій валюті, в якій вони були отримані попередньо від позикодавця.
Згідно п. 3.1.1 договору позики, валютою зобов'язання в даному випадку є долар США, і суму заборгованості (тіло позики та проценти за користування позикою в розмірі 3 % річних) саме в доларах США просив стягнути позивач, що і було зроблено судом першої інстанції.
При цьому контррозрахунку заборгованості відповідачем в апеляційній скарзі не надано, розрахунку позивача належним чином не спростовано, а доводи апеляційної скарги в цій частині зводяться до безпідставного заперечення його правильності.
Разом із тим, апеляційний суд погоджується з доводами апеляційної скарги щодо виходу судом першої інстанції за межі позовних вимог в частині стягнення пені, позаяк в уточнених позовних вимогах ОСОБА_3 просив стягнути пеню за період з 05 жовтня 2022 року по 05 жовтня 2023 року (а. с. 34), а суд першої інстанції, вирішуючи вимоги щодо стягнення пені, стягнув пеню за період з 05 грудня 2021 року по 23 лютого 2022 року, за власною ініціативою збільшивши обсяг відповідальності позикодавця ОСОБА_1 .
Докази уточнення ОСОБА_3 в цій частині позовних вимог в порядку ст. 49 ЦПК України в матеріалах справи відсутні.
Суд відхиляє доводи відзиву на апеляційну скаргу, за змістом яких позивач доводив обґрунтованість стягнення на його користь пені, посилаючись на уточнення позовних вимог в судовому засіданні, оскільки такі доводи не ґрунтуються на вимогах ст. 49 ЦПК України.
Крім того, судом першої інстанції залишено поза увагою, що 04 липня 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19».
Указаним Законом Прикінцеві та перехідні положення ЦК України доповнено пунктом 15, яким передбачено, що у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов'язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення.
Отже, починаючи з 04 липня 2020 року відсутні правові підстави для нарахування та стягнення, в тому числі за договорами позики укладеними з фізичними особами, неустойки за прострочення виконання зобов'язання, однак вказані обставини судом першої інстанції враховано не було та стягнуто з відповідача пеню за період з 05 грудня 2021 в період дії карантину, чим допущено неправильне застосування норм матеріального права.
Апеляційний суд враховує, що відповідач не посилався у апеляційній скарзі на незаконність стягнення пені в цілому, разом із тим, відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Крім того, судом першої інстанції при розподілі судових витрат було стягнуто судовий збір з відповідача на користь позивача в повному розмірі 13420 грн., сплаченому ним за подання позовної заяви, незважаючи на часткове задоволення позову, що не узгоджується з вимогами ч. 1 ст. 141 ЦПК України, відповідно до якої судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Крім того, апеляційний суд не може погодитися з висновками суду першої інстанції в частині вирішення клопотання про приєднання доказів до матеріалів справи, а саме договору про надання правничої допомоги та акту приймання-передачі наданої правничої допомоги та стягнення на їх підставі з відповідача на користь позивача правничої допомоги, виходячи з наступного.
Так заяви, клопотання і заперечення подаються та розглядаються в порядку, встановленому ЦПК України. У випадках, коли цим Кодексом такий порядок не встановлено - він встановлюється судом (частина третя статті 182 ЦПК України).
Загальні вимоги до форми та змісту письмової заяви, клопотання, заперечення з процесуальних питань визначені у статті 183 ЦПК України.
Будь-яка письмова заява, клопотання, заперечення повинні містити перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви (клопотання, заперечення) (пункт 6 частини першої статті 183 ЦПК України).
За правилами частини другої статті 183 ЦПК України до заяви, скарги, клопотання чи заперечення, які подаються на стадії виконання судового рішення, в тому числі в процесі здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, додаються докази їх надіслання (надання) іншим учасникам справи (провадження).
Разом із тим, до клопотання про приєднання доказів, поданого стороною позивача до суду першої інстанції, доказів направлення клопотання іншим учасникам справи не надано, і у відзиві на апеляційну скаргу наявність таких доказів не доведена, а навпаки, підтверджується, що копія вказаного клопотання була вручена стороні відповідача безпосередньо в судовому засіданні 16 січня 2024 року, на якому таке клопотання вирішувалось (а. с. 214).
Такі дії відповідача унеможливили реалізацію позивачем свого процесуального права доводити неспівмірність та/або необґрунтованість понесених судових витрат.
Апеляційний суд наголошує, що зазначення позивачем в уточненому позові орієнтовної суми витрат на правничу допомогу, що передбачено ст. 134 ЦПК України, не звільняє позивача від належного виконання процесуального обов'язку, передбаченого ч. 2 ст. 183 ЦПК України, про надання доказів направлення клопотання про приєднання доказів понесених судових витрат відповідачу, що ним виконано не було.
Згідно з частиною четвертою статті 183 ЦПК України суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.
Верховний Суд у постанові від 21 вересня 2022 року у справі № 725/1301/21 (провадження № 61-20691св21) зазначив, що, встановивши порушення позивачем установленого процесуальним законом порядку пред'явлення до відшкодування витрат на правничу допомогу, а саме ненаправлення позивачем на адреси інших учасників справи (відповідачів) документів, які підтверджують понесені витрати на правничу допомогу, що позбавило відповідачів можливості подати до суду клопотання про неспівмірність розміру таких витрат відповідно до частини шостої статті 137 ЦПК України, суд апеляційної інстанції обґрунтовано повернув без розгляду клопотання позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
Аналогічна практика вирішення заяв про ухвалення додаткового рішення, до яких заявники не додали доказів надіслання (ненадання) іншим учасникам такої заяви з доданими до неї додатками, сформована Верховним Судом і в ухвалах від 25 лютого 2021 року у справі № 906/977/19, від 06 квітня 2022 року у справі № 759/13013/14-ц (провадження № 61-14029св21), від 16 січня 2023 року у справі № 640/23065/14 (провадження № 61-1456ск21), від 02 лютого 2023 року у справі № 466/1403/20 (провадження № 61-10035св22), від 27 березня 2023 року у справі № 756/820/20 (провадження № 61-8952св22) на стадії касаційного розгляду справи.
Також вказаний висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 12 квітня 2023 року у справі № 626/133/21 (провадження № 61-11044св22).
Подібні за змістом висновки викладено у постанові Верховного Суду від 17 травня 2023 року у справі № 463/12950/21 (провадження № 61-403св23).
Дані обставини, вимоги процесуального закону та правові висновки Верховного Суду залишені поза увагою суду першої інстанції, яким безпідставно прийнято надані позивачем докази понесених судових витрат, поданих з порушенням вимог ч. 2 ст. 183 ЦПК України, а в подальшому на підставі даних доказів стягнуто витрати на правничу допомогу.
Виходячи із наведеного, оскільки апеляційним судом встановлено, що позивачем не було належним чином дотримано обов'язку надати докази направлення клопотання про приєднання доказів понесення витрат на правничу допомогу відповідачу, до поданого ним клопотання підлягли застосуванню правила частини четвертої статті 183 ЦПК України, судом першої інстанції безпідставно стягнуто витрати на правничу допомогу з відповідача на користь позивача, з огляду на те, що ці витрати не підтверджені належними та допустимими доказами.
При цьому судом першої інстанції не враховано, що в акті наданих послуг представником позивача зазначено про участь в шести судових засіданнях, хоча з матеріалів справи вбачається, що судове засідання 04 жовтня 2023 року було знято з розгляду, а судове засідання 23 листопада 2023 року не відбулося в зв'язку з неявкою всіх учасників справи, про що складено відповідну довідку, однак суд першої інстанції не оцінив дійсності та реальності надання послуг адвоката щодо участі в указаних судових засіданнях та виходив лише із пропорційності витрат на правничу допомогу задоволеним позовним вимогам.
Таким чином, в частині стягнення пені, судового збору та витрат на правничу допомогу рішення суду першої інстанції ухвалене в результаті неправильного застосування норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, не може вважатись законним і обґрунтованим, не може залишатися в силі та підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про відмову у стягненні пені та витрат на правничу допомогу.
Рішення суду першої інстанції в частині стягнення 250 000 доларів США - тіла позики, а також 172 500 доларів США - 3 % в місяць є законним і обґрунтованим, висновки суду першої інстанції в цій частині доводами апеляційної скарги не спростовані.
Позивачем сплачено судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 13420 грн. Відповідачем сплачено судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 20130 грн.
За наслідками апеляційного перегляду позов задоволено на 32 % (задоволено вимоги про стягнення заборгованості в розмірі 422 500 доларів США із заявлених до стягнення 1 335 000 доларів США), що відповідає судовому збору в розмірі 4294,40 грн., апеляційну скаргу, відповідно, на 68 %, що відповідає судовому збору в розмірі 13688,40 грн.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України апеляційний суд здійснює перерозподіл судових витрат та шляхом зустрічного зарахування стягує з позивача на користь відповідача судові витрати в розмірі 9394 грн.
Керуючись ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 січня 2024 року скасувати в частині стягнення пені, судового збору та витрат на правничу допомогу, та прийняти в цій частині нову постанову.
Відмовити ОСОБА_3 в позові до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за пенею за договором позики та витрат на правничу допомогу.
В іншій частині рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 січня 2024 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 РНОКПП НОМЕР_3 ) судовий збір в розмірі 9394 грн.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 04 липня 2024 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.