пр. Волі, 54а, м. Луцьк, 43010, тел./факс 72-41-10
E-mail: inbox@vl.arbitr.gov.ua Код ЄДРПОУ 03499885
02 липня 2024 року Справа № 903/31/24
Господарський суд Волинської області у складі:
головуючого судді - Гарбара Ігоря Олексійовича
секретар судового засідання - Гандзілевська Яна Вікторівна
за участю представників сторін:
від позивача: Карпюк Л.А. - керівник, Ульчак Б.І. - ордер серія АС №1085297 від 19.02.2023
від відповідача: Таранчук Ю.В. - керівник
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Луцьку у приміщенні Господарського суду Волинської області справу №903/31/24 за позовом Приватного підприємства “КРП” до Луцького фахового коледжу рекреаційних технологій і права про стягнення 217385,49 грн,
29.12.2023 Приватне підприємство “КРП” надіслало до суду позовну заяву до Луцького фахового коледжу рекреаційних технологій і права про стягнення 237646,65 грн, з них 174223,00 грн основного боргу, 3819,91 грн інфляційних втрат, 4209,99 грн - 3 % річних, 43197,75 грн пені, 12196,00 грн штрафу.
При обґрунтуванні позовних вимог посилається на неналежне виконання відповідачем умов договору оренди нежитлового приміщення та майна від 01.01.2020 в частині своєчасної сплати орендних платежів.
Ухвалою суду від 04.01.2024 позовну заяву Приватного підприємства “КРП” до Луцького фахового коледжу рекреаційних технологій і права про стягнення 237646,65 грн, залишено без руху. Позивачу не пізніше 10-ти календарних днів з дня вручення ухвали усунути недоліки позовної заяви та подати суду письмову заяву із обґрунтованим розрахунком суми основного боргу з зазначенням із зазначенням строку оплати (помісячно) та проплат відповідача (за наявності).
Ухвала суду від 04.01.2024 надіслана позивачу до електронного кабінету та доставлена - 04.01.2024 о 15:54 год.
Отже, строк для усунення недоліків до 19.01.2024.
15.01.2024 керівник ПП “КРП” сформував в системі “Електронний суд” заяву про усунення недоліків, в якій зазначив, розрахунок суми основного боргу з зазначенням із зазначенням строку оплати (помісячно) та проплат відповідача.
Також подав заяву про зменшення позовних вимог, в якій просить суд стягнути з відповідача 217385,49 грн, з них 174223,00 грн основного боргу, 1895,32 грн інфляційних втрат, 2147,95 грн - 3 % річних, 26959,22 грн пені, 12196,00 грн штрафу.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 46 ГПК України позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.
Суд приймає заяву про зменшення розміру позовних вимог.
В позовній заяві та заяві про зменшення позовних вимог, позивач просить витребувати у відповідача належним чином засвідчену копію договору №24/1 про реструктуризацію заборгованості за оренду нежитлового приміщення та майн по вул.Карбишева,2 у м.Луцьк від 24.01.2023.
Ухвалою Господарського суду Волинської області від 16.01.2024 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. Зобов'язано відповідача протягом 15 днів з моменту отримання ухвали подати до суду належним чином засвідчену копію договору №24/1 про реструктуризацію заборгованості за оренду нежитлового приміщення та майн по вул.Карбишева,2 у м.Луцьк від 24.01.2023.
Ухвалу суду надіслано сторонам поштовим зв'язком 17.01.2024, отримано відповідачем 18.01.2024, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштових відправлень №0690220211904. Строк для подання відзиву та заперечень щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження - до 02.02.2024.
02.02.2024 відповідач подав до суду наступні документи:
1.Відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити в позові повністю.
2. Лист, в якому зазначив, що вказаний договір № 24/1 про реструктуризацію заборгованості за оренду нежитлового приміщення та майна по вул. Карбишева, 2 у м. Луцьку від 24.01.2023 та додаток відповідачем не підписувалися, отже статусу діючих документів не має і ніколи не мали.
3. Заяву про заперечення проти розгляду справи з порядку спрощеного позовного провадження та розгляд справи за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою від 07.02.2024 заяву Луцького фахового коледжу рекреаційних технологій і права про розгляд справи в порядку загального позовного провадження задоволено. Суд перейшов від спрощеного позовного провадження до розгляду справи №903/31/24 за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначив на 20.02.2024 о 12:00 год.
20.02.2024 представник позивача надіслав на електронну адресу суду заяву про долучення доказів.
Протокольною ухвалою від 20.02.2024 суд відклав розгляд підготовчого провадження на 02.04.2024 о 10:00 год для надання можливості сторонам укласти мирову году.
01.04.2024 відповідач подав до суду наступні документи:
1.Заяву-клопотання про перенесення дати підготовчого судового засідання, з метою надання часу для врегулювання спору.
2. Заяву-клопотання про долучення до матеріалів справи письмових доказів.
3. Заяву-клопотання про виклик осіб та їх допит в якості свідків, а саме просить викликати в судове засідання ОСОБА_1 , який проживає в АДРЕСА_1 ; ОСОБА_2 , який проживає в АДРЕСА_2 , та допитати їх в якості свідків.
Ухвалою суду від 02.04.2024 відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про виклик осіб та їх допит в якості свідків. Продовжено строк підготовчого судового засідання на 30 календарних днів до 08.05.2024. Розгляд підготовчого засідання відкладено на 30 квітня 2024 року о 10:15 год.
Протокольною ухвалою від 30.04.2024 суд закрив підготовче провадження у справі та призначив розгляд справи по суті на 21.05.2024 о 09:45 год. Витребував у відповідача оригінали документів, які були долучені відповідачем до заяви від 19.02.2024.
Ухвалою суду від 21.05.2024 розгляд справи відкладено на 11.06.2024 о 11:00 год. Повторно зобов'язано відповідача до наступного судового засідання надати оригінали документів, які були долучені ним до заяви від 19.02.2024.
Протокольною ухвалою від 11.06.2024 оголошено перерву до 02.07.2024 о 11:00 год. Зобов'язано позивача до наступного судового засідання надати оригінал договору оренди, який було долучено ним до позовної заяви.
Представники позивача в судовому засіданні подали оригінали документів долучені до позовної заяви (крім договору оренди нежитлового приміщення та майна від 01.01.2020) просили позов задовольнити повністю.
Представник відповідача в судовому засіданні в задоволенні позову просив відмовити. Також долучив до матеріалів справи оригінали документів, які були долучені до відзиву на позовну заяву.
Суд вважає, що ним, в межах наданих йому повноважень, створені належні рівні умови сторонам для представлення своєї правової позиції та надання доказів і вважає за можливе розгляд справи проводити за наявними в ній матеріалами.
Заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, дослідивши матеріали справи, господарський суд прийшов до наступного висновку.
Як слідує з доводів позивача:
01.01.2020 між приватним підприємством “КРП” (позивачем) та Луцьким фаховим коледжем рекреаційних технологій і права (відповідач, ЛФКРТіП) укладено Договір оренди нежитлового приміщення та майна (а.с.5-7).
Згідно умов якого ПП “КРІТ передало ЛФКРТіП в строкове платне користування нежитлове приміщення по вулиці Карбишева, 2 в м. Луцьку площею 2042,3 м.кв., а ЛФКРТіП зобов'язується своєчасно сплачувати орендну плату.
Згідно п..5.2. договору, сторонами передбачено, що розмір орендної плати, яку Орендар зобов'язується сплачувати за користування приміщенням та майна за один місяць складає 12000,00 грн.
П.5.3. узгоджено, що орендна плата сплачується незалежно від результатів господарської діяльності Орендаря, щомісячно, до 5 числа наступного місяця.
У відповідності до п.7.1., 7.2. Договору, договір вступає в силу з 01 січня 2020 року і діє до 31 грудня 2020 року. Якщо за один календарний місяць до закінчення терміну цього договору сторони письмово не заявляли про небажання його продовжувати, договір вважається продовженим на тих самих умовах і на той самий строк.
Позивач доводить, що умови договору Орендарем не виконувались належним чином в частині проведення щомісячної оплати, та 06.12.2022 між сторонами було проведено фактично звірку взаємних розрахунків, підписано акт звірки взаєморозрахунків з котрого вбачається наявність заборгованості зі сплати орендної плати на суму 196000,00грн., та фіксується нарахування та проведення оплат (перша оплата 10.06.2020,остання проплата 06.12.2022, а.с.10-11).
На підтвердження часткової оплати подав до суду банківські виписки за період з 01.01.2020 по 31.12.2020, з 01.01.2021 по 31.12.2021 та з 01.01.2022 по 31.12.2022 (а.с.13-15).
07.12.2022 наручно керівником ЛФКРТіП ОСОБА_3 отримано претензію за №02 (а.с.12) у відповідності до котрого було повідомлено про наявність заборгованості станом на 31 жовтня 2022 року в сумі 196000,00 грн.
Як стверджує позивач, 24.01.2023 між ПП “КРП” та ЛФКРТіП укладено Договір №24/1 про реструктуризацію заборгованості за оренду нежитлового приміщення та майна по АДРЕСА_3 від 24 січня 2023 року (а.с.29-32).
Графік погашення заборгованості в розмірі 196 000,00 грн було реструктуризовано на рівні платежі, з кінцевим строком сплати 31.12.2025 року, щомісячний платіж передбачався в сумі 5444,44 грн (а.с.32).
Згідно п.3 договору, сума заборгованості, що підлягає реструктуризації відповідно до пункту 1 договору, становить 196000,00 грн, що підтверджується актом звіряння взаєморозрахунків, який в обов'язковому порядку додається до договору та є його невід'ємною частиною.
Боржник зобов'язується виплатити у повному обсязі заборгованість, зазначену в пункті 3 договору, шляхом перерахування щомісяця коштів з поточного рахунка боржника на поточний рахунок кредитора рівними частинами починаючи з першого числа місяця, в якому укладено договір, відповідно до графіка погашення заборгованості згідно з додатком, який є його невід'ємною частиною, не пізніше останнього числа відповідного місяця (п.4 договору).
Відповідно до п.9 договору, за повне або часткове нездійснення платежів згідно з графіком погашення заборгованості у розмірі, що дорівнює сумі тримісячних платежів, кредитор має право достроково розірвати договір в односторонньому порядку, здійснювати заходи щодо дострокового стягнення непогашеної суми заборгованості згідно з договором, нараховувати на непогашену суму заборгованості неустойку (штраф, пеню), проценти річних, інфляційні нарахування.
Відповідно до п.9.3. договору, у разі повного або часткового нездійснення платежів згідно з графіком погашення заборгованості у розмірі, що дорівнює сумі тримісячних платежів, боржник зобов'язується сплатити кредитору пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, від суми непогашеної заборгованості за кожний день прострочення, штраф у розмірі 7%, а також три проценти річних та інфляційні нарахування.
Разом з цим, як слідує з матеріалів справи, даний договір орендарем не підписаний.
Однак, 27.01.2023 відповідач здійснив платіж на суму 21777,76 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №575 від 27.01.2023 з призначенням платежу: «часткова оплата за оренду приміщення згідно договору (за січень 2023, лютий 2023, березень 2023, квітень 2023) №24/1 від 24.01.2023 (а.с.33).
Отже, позивач доводить, що заборгованість відповідача перед позивачем становить 217385,49 грн, з них 174223,00 грн основного боргу, 1895,32 грн інфляційних втрат, 2147,95 грн - 3 % річних, 26959,22 грн пені, 12196,00 грн штрафу.
Як слідує з доводів відповідача:
01.01.2020 між приватним підприємством “КРП” (позивачем) та Луцьким фаховим коледжем рекреаційних технологій і права (відповідач, ЛФКРТіП) укладено Договір оренди нежитлового приміщення та майна (а.с.84-86, оригінал оглянуто в судовому засіданні).
Згідно умов якого ПП “КРІТ передало ЛФКРТіП в строкове платне користування нежитлове приміщення по вулиці Карбишева, 2 в м. Луцьку площею 2042,3 м.кв., а ЛФКРТіП зобов'язується своєчасно сплачувати орендну плату.
Згідно п..5.2. договору, сторонами передбачено, що розмір орендної плати, яку Орендар зобов'язується сплачувати за користування приміщенням та майна за один місяць складає 2000,00 грн.
П.5.3. узгоджено, що орендна плата сплачується незалежно від результатів господарської діяльності Орендаря, щомісячно, до 5 числа наступного місяця.
У відповідності до п.7.1., 7.2. Договору, договір вступає в силу з 01 січня 2020 року і діє до 31 грудня 2020 року. Якщо за один календарний місяць до закінчення терміну цього договору сторони письмово не заявляли про небажання його продовжувати, договір вважається продовженим на тих самих умовах і на той самий строк.
Представник Луцького фахового коледжу рекреаційних технологій і права вказує, що належно і в повній мірі виконувалися усі умови договору оренди нежитлового приміщення від 01.01.2020 (а.с.84-86), в тому числі і щодо своєчасної сплати орендних платежів, що підтверджується платіжними дорученнями №№438, 439, 445, 446, 447, 448, 449, 450, 466, 468, 469 за 2020 рік, №№ 467, 472, 482, 483, 491,496 за 2021 рік та за №№ 500, за 2022 рік 512, 541, 555, 556 (а.с.16-28).
На підтвердження вказаних обставин подав до суду належним чином завірені копії виставлених рахунків та актів приймання - передачі виконаних робіт за 2021 та 2022 (а.с.118-150, оригінали оглянуті в судовому засіданні).
Висновки суду.
Згідно ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини.
У відповідності до ст. 12 ЦК України, особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.
Як встановлено ст. 67 ГК України, відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.
У статтях 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).
Згідно ст. 174 ГК України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов'язання, наведені в ст. 179 ГК України, згідно з якою майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Відповідно до ч. 2 ст. 180 ГК України, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частина 1 статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Статтею 632 ЦК України унормовано, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
У розумінні приписів наведеної норми, ціна є однією із найважливіших умов відплатного договору. Сторони мають право встановлювати ціну в договорі на власний розсуд.
В силу ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом, як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
При цьому відповідно до ст. 204 ЦК України, вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Згідно ст. 629 ЦК України, з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися лише при: - розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; - розірванні договору в судовому порядку; - відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; - припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; - недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).
За змістом ст. 236 ГПК України, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до таких правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки суду стосовно встановлених обставин і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Щодо договору про оренду нежитлового приміщення та майна від 01.01.2020 (поданий позивачем:а.с.5-7; поданий відповідачем, а.с.84-86), судом враховано наступне.
Умови даного договору є однаковими, окрім п.5.2:
-в редакції позивача: «п.5.2. договору: розмір орендної плати, яку Орендар зобов'язується сплачувати за користування приміщенням та майна за один місяць складає 12000,00 грн».
-в редакції відповідача: «п..5.2. договору: розмір орендної плати, яку Орендар зобов'язується сплачувати за користування приміщенням та майна за один місяць складає 2000,00 грн».
Протокольною ухвалою від 30.04.2024 суд витребував у відповідача оригінали документів, які були долучені відповідачем до заяви від 19.02.2024.
Ухвалою суду від 21.05.2024 повторно зобов'язано відповідача до наступного судового засідання надати оригінали документів, які були долучені ним до заяви від 19.02.2024.
Протокольною ухвалою від 11.06.2024 зобов'язано позивача до наступного судового засідання надати оригінал договору оренди, який було долучено ним до позовної заяви.
Разом з цим, позивач в судовому засіданні подав для огляду оригінали документів долучених до позовної заяви, окрім договору оренди не житлового приміщення та майна від 01.01.2020.
Відповідач в судовому засіданні виконав вимоги ухвали суду та долучив оригінал договору про оренду нежитлового приміщення та майна від 01.01.2020, в якому п.5.2. викладений в редакції: «розмір орендної плати, яку Орендар зобов'язується сплачувати за користування приміщенням та майна за один місяць складає 2000,00 грн.».
У разі неможливості отримання оригіналу договору оренди, суду необхідно встановити, чи існувало волевиявлення сторін договору щодо фактичного укладення правочину, чи виконуються сторонами свої зобов'язання за договором (подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року у справі № 567/1437/19, провадження № 61-18670св21).
Отже, суд поклав на позивача обов'язок надання оригіналу договору. Оскільки цей обов'язок виконано не було, суд взяв до уваги як доказ відсутності події підписання договору з відповідними твердженнями позивача.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує. Суд звертається до правової позиції, наведеної у постановах Верховного Суду від 05.02.2019р. у справі №914/1131/18, від 26.02.2019р. у справі №914/385/18, від 10.04.2019р. у справі №904/6455/17, від 05.11.2019р. у справі №915/641/18, від 13.01.2020р. у справі №908/510/19.
Порядок подання доказів, письмових доказів у господарському процесі урегульований статтями 80, 91 ГПК України.
Учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви (частини перша - друга статті 80 ГПК України).
За частиною четвертою статті 80 ГПК України якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
Відповідно до частин першої - п'ятої статті 91 ГПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, посвідчених електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до закону. Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який заходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.
Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги (частина шоста статті 91 ГПК України).
Тлумачення статті 91 ГПК України свідчить, що наведеною нормою визначено загальні вимоги щодо письмових доказів у справі та врегульовано, що якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
Такий наслідок неподання для огляду оригіналу письмового доказу є імперативним, а отже, для підтвердження відповідності копії оригіналу документа сторона спору зобов'язана надати суду для огляду оригінал письмового документа або зазначити про наявність в іншої особи оригіналу цього письмового документа (див. висновок щодо інтерпретації статті 91 ГПК України, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2021 у справі № 906/1336/19).Так, оскільки у позивача відсутній оригінал договору оренди нежитлового приміщення та майна від 01.01.2020, а завірена копія, без дослідження оригіналу договору, не є належним і допустимими доказом.
З огляду на викладене, судам під час оцінки письмових доказів у справі належить врахувати, що у разі сумнів в учасника справи чи суду у відповідності поданих одним із учасників справи копій (електронних копій) письмових доказів оригіналу, суд може витребувати у відповідної особи оригінали цих доказів, неподання яких зумовлює наслідком неврахування їх судом як доказів у справі.
Суд акцентує на тому, що позивач як особа, яка вважає, що її право порушено самостійно визначає докази, які на його думку підтверджують заявлені вимоги. Проте, обов'язок надання правового аналізу заявлених вимог, доказів на їх підтвердження та спростування доводів учасників справи, покладений на суд.
Згідно із частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Доказування - це діяльність, яка здійснюється в урегульованому господарському процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
За статтею 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються засобами доказування, передбаченими у частині другої цієї статті, зокрема, письмовими, речовими та електронним доказами.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування (частина перша статті 76 ГПК України).
Відповідно до статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Принцип справедливості судового розгляду у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) трактується як належне відправлення правосуддя, право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер судового розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду тощо.
Дотримання процесуального закону є гарантією прав особи у господарському судочинстві та виконання судом його завдання. Саме суд має забезпечити право особи на справедливий суд (справедливу судову процедуру).
Згідно зі статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Усебічність дослідження доказів означає те, що суд враховує аргументи всіх осіб, що беруть участь у справі, дослідження та подальшу оцінку доказів проводить не з позиції однієї зі сторін, а з позиції незалежного арбітра.
Повне дослідження судом доказів передбачає отримання в такому обсязі доказового матеріалу, який був би достатнім для здійснення правильного висновку щодо наявності чи відсутності тих чи інших обставин цивільної справи.
У пунктах 1 - 3 частини першої статті 237 ГПК України визначено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
З'ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності.
ЄСПЛ під час розгляду справ неодноразово звертав увагу, що процесуальні правила призначені для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, а також, що учасники судового провадження повинні мати право розраховувати на те, що ці правила застосовуватимуться. Цей принцип застосовується до усіх - не лише до сторін провадження, але й до національних судів (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22.06.2006 у справі "Miholapa v. Latvia" (Михолапа проти Латвії), від 31.05.2007 у справі "Andrejeva v. Latvia" (Андрєєва проти Латвії), від 21.10.2011 у справі "Дія-97" проти України").
Принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою справу, зокрема докази, в умовах, які не ставлять її в суттєво невигідне становище у порівнянні з опонентом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03.05.2016 у справі "Летінчич проти Хорватії" (Letincic v. Croatia)).
Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити її, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування, це процесуальний обов'язок суду (див. постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.12.2020 у справі № 757/28231/13-ц, постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.07.2022 у справі № 910/6210/20).
Відповідно до частини першої статті 210 ГПК України суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.
Тобто, судове рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження та оцінки судом.
Безпосереднє дослідження доказів тісно пов'язане зі змістом судового доказування, оскільки він є способом сприйняття судом доказів, а також з дотриманням правил про належність та допустимість доказів. Відповідно до принципу безпосередності дослідження судових доказів має проводитися таким чином, щоб суд мав реальну можливість особисто ознайомитися з доказами, які є у справі (див. постанову Касаційного цивільного суду складі Верховного Суду від 27.07.2021 у справі № 357/4897/20 ).
Безпосередність сприйняття доказів дає змогу суду належним чином дослідити й перевірити як кожний доказ окремо, так і у взаємозв'язку з іншими доказами, здійснити їх оцінку за критеріями, визначеними в статті 86 ГПК України, і сформувати повне та об'єктивне уявлення про фактичні обставини справи.
Недотримання засади безпосередності призводить до порушення принципу змагальності сторін та свободи в поданні ними своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості (частина друга статті 13, частина перша статті 74 ГПК України).
Суд звертає увагу, що витребування в учасника справи в порядку статті 91 ГПК України за клопотанням учасника справи чи з власної ініціативи суду оригіналів письмових доказів насамперед покликано необхідністю забезпечити встановлення достовірності документа, що подається в копії.
Суд враховує, що одним із елементів права на суд (окрім права на доступ) є принцип процесуальної рівноправності сторін, або так званий принцип "рівної зброї" ("equality of arms") згідно з яким кожній стороні має бути надано розумну можливість подати обґрунтування своєї позиції за умов, які б не ставили цю сторону у становище істотно невигідне по відношенню до опонента.
Цей принцип вимагає насамперед рівності сторін спору в їхніх процесуальних можливостях щодо подання доказів і пояснень у судовому провадженні (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Dombo Beheer B.V. v. The Netherlands" від 27.10.1993 та "Ankerl v. Switzerland" від 23.10.1996).
Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином вивчені судом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Дюлоранс проти Франції", "Донадзе проти Грузії").
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Ван де Гурк проти Нідерландів").
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду справа № 872/1/22 від 23 лютого 2023 року, справа №915/1145/17 від 17 липня 2018 року, справа № 905/2307/21 (905/496/22) від 30 березня 2023 року.
Як уже вище зазначалось, суд ухвалою зобов'язував позивача в судове засідання надати оригінали доказів на підтвердження позовних вимог для огляду в судовому засіданні.
Однак, позивачем вимог ухвали суду не виконав, в частині надання договору.
Більш того, дослідження (огляд) господарськими судами оригіналів договорів є обов'язковою умовою повного, всебічного та об'єктивного розгляду позову.
Копії невідомого походження не є належними та допустимими доказами у справі. Копіями невідомого походження є будь-які копії документів, справжність яких неможливо перевірити шляхом співставленням із оригіналом.
З огляду на викладене, врахувавши розподіл обов'язків доказування, ненадання відповідачем належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, на які він посилається, керуючись приписами ч.9 ст.81 ГПК України, суд дійшов висновку, що позивачем зважаючи на відсутність у матеріалах справи витребуваних судом оригіналів доказів на підтвердження позовних вимог, зокрема Договору оренди не житлового приміщення та майна від 01.01.2020 (а.с.5-7) не доведено факту підписання договору, а отже обставин його укладення між сторонами, як і наявності оспорюваної суми заборгованості відповідача, у зв'язку з чим у суду відсутні підстави для визнання таких обставин.
Щодо долученого позивачем до матеріалів справи двостороннього акту звірки взаєморозрахунків від 06.12.2022 (а.с.10-11), судом враховано наступне.
Акт звірки взаєморозрахунків - це юридичний документ, що відображає стан розрахунків між двома сторонами, які можуть бути партнерами або контрагентами. В акті фіксується, хто чому і скільки винен, і визначається наявність можливих розбіжностей між сторонами.
Двадцять першого грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/499/20 досліджував питання щодо використання акту звірки взаєморозрахунків, як доказу господарської операції.
Відповідно до вимог чинного законодавства акт звірки розрахунків у сфері бухгалтерського обліку та фінансової звітності не є зведеним обліковим, а лише технічним (фіксуючим) документом, за яким бухгалтерії підприємств звіряють бухгалтерський облік операцій. Він відображає стан заборгованості та в окремих випадках - рух коштів у бухгалтерському обліку підприємств та має інформаційний характер, тобто статус документа, який підтверджує тотожність ведення бухгалтерського обліку спірних господарських операцій обома сторонами спірних правовідносин. Сам по собі акт звірки розрахунків не є належним доказом факту здійснення будь-яких господарських операцій (поставки, надання послуг тощо), оскільки не є первинним бухгалтерським обліковим документом.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 19.04.2018р. у справі № 905/1198/17; від 24.10.2018р. у справі № 905/3062/17; від 05.03.2019р. у справі № 910/1389/18 та від 04.12.2019 у справі № 916/1727/17.
Разом із тим, акт звірки може вважатися доказом у справі в підтвердження певних обставин, зокрема в підтвердження наявності заборгованості суб'єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості тощо. Однак за умови, що інформація, відображена в акті підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб. Як правило, акти звірок розрахунків (чи заборгованості) складаються та підписуються бухгалтерами контрагентів і підтверджують остаточні розрахунки сторін на певну дату.
Відсутність в акті звірки підписів перших керівників сторін або інших уповноважених осіб, які мають право представляти інтереси сторін, у тому числі здійснювати дії, спрямовані на визнання заборгованості підприємства перед іншими суб'єктами господарювання, означає відсутність в акті звірки юридичної сили документа, яким суб'єкт господарської діяльності визнає суму заборгованості. Слід також зазначити, що чинне законодавство не містить вимоги про те, що у акті звірки розрахунків повинно зазначатися формулювання про визнання боргу відповідачем. Підписання акту звірки, в якому зазначено розмір заборгованості, уповноваженою особою боржника, та підтвердження наявності такого боргу первинними документами свідчить про визнання боржником такого боргу.
Статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.
Відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Підприємство вживає всіх необхідних заходів для запобігання несанкціонованому та непомітному виправленню записів у первинних документах і регістрах бухгалтерського обліку та забезпечує їх належне зберігання протягом встановленого строку.
Вимоги, щодо оформлення первинних документів наведені також у Положенні про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88, відповідно до якого первинні документи повинні мати такі обов'язкові реквізити: найменування підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), дата і місце складання, зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції (у натуральному та/або вартісному виразі), посади і прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий чи електронний підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Принцип належності доказів полягає в тому, що господарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Слід зазначити, що правило належності доказів обов'язкове не лише для суду, а й для осіб, які є суб'єктами доказування (сторони, треті особи), і подають докази суду. Питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Питання про прийняття доказів спершу повинно вирішуватися під час їх представлення суду. Однак остаточно може з'ясуватися неналежність доказу і на подальших стадіях, під час їх оцінки судом, аж до проголошення рішення.
Мета судового дослідження полягає у з'ясуванні обставин справи, юридичній оцінці встановлених відносин і у визначенні прав та обов'язків (відповідальності) осіб, які є суб'єктами даних відносин. Судове пізнання завжди опосередковане, оскільки спрямоване на вивчення події, що мала місце в минулому. Повнота судового пізнання фактичних обставин справи передбачає, з одного боку, залучення всіх необхідних доказів, а з іншого, - виключення зайвих доказів. З усіх поданих особами, що беруть участь у справі, доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв'язок із фактами, що підлягають установленню. Отже, належність доказів нерозривно пов'язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову.
Належність доказів - спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, які входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини.
Належність доказів - це міра, що визначає залучення до процесу в конкретній справі тільки потрібних і достатніх доказів. Під належністю доказу розуміється наявність об'єктивного зв'язку між змістом судових доказів (відомості, що містяться в засобах доказування) і самими фактами, що є об'єктом судового пізнання.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Шабельник проти України» (заява № 16404/03) від 19.02.2009 зазначається, що хоча стаття 6 (Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює ніяких правил стосовно допустимості доказів як таких, бо це передусім питання, яке регулюється національним законодавством (див. рішення у справі «Шенк проти Швейцарії» від 12.07.1998 та у справі «Тейшейра ді Кастру проти Португалії» від 09.06.1998).
Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов'язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи заборона використання деяких з них для підтвердження конкретних обставин справи.
Акт звірки розрахунків в будь-якому випадку не є первинним обліковим документом, виконує в бухгалтерському обліку допоміжну функцію для спрощення взаємних розрахунків за договорами і звірки фактів сплати коштів, використовується виключно в бухгалтерських службах і підлягає оцінці та перевірці судом нарівні з іншими документами у справі.
Верховним Судом у постанові від 11.09.2019 по справі №902/1260/15 зазначено, що акт звіряння взаєморозрахунків не є первинним документам, а відтак не є належним та допустимим доказом, з якого можливо встановити беззаперечну заборгованість. Акт звіряння взаєморозрахунків може лише опосередковано свідчити про наявність боргу за договором, однак судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
За висновками Верховного Суду, що викладені у постановах від 05.03.2019 по справі №910/1389/18, від 10.09.2019 по справі №916/2403/18, від 19.09.2019 по справі №910/14566/18, від 04.12.2019 по справі №916/1727/17, акт звірки може вважатися доказом у справі в підтвердження певних обставин, зокрема в підтвердження наявності заборгованості суб'єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості тощо. Однак, за умови, що інформація, відображена в акті підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб. Як правило, акти звірок розрахунків (чи заборгованості) складаються та підписуються бухгалтерами контрагентів і підтверджують остаточні розрахунки сторін на певну дату.
Отже, акт звірки взаєморозрахунків сам по собі не є первинним документом та, може бути належним доказом на підтвердження наявності заборгованості, лише за наявності первинних документів.
Більше того, в тексті акту взаєморозрахунків від 06.12.2022 не зазначено прізвища, ім'я та по- батькові посадової особи, уповноваженої на проведення звірки взаєморозрахунків.
Однак, в судовому засіданні 11.06.2024 представник відповідача зазначив, що даний акт звірки підписував Таранчук Юлін, однак, у Луцькому фаховому коледжі рекреаційних технологій і права уповноваженою особою на проведення і підписання актів звірки взаєморозрахунків є головний бухгалтер коледжу Зимоніна М.М., вказана особа такої звірки не проводила.
Вказав, що діючий директор коледжу Таранчук Ю.В., не маючи фінансової або економічної освіти, не уповноважений на проведення звірок, так як у коледжі така функція покладена на головного бухгалтера.
Враховуючи вимоги процесуального законодавства, належними та допустимими доказами, які підтверджують факт заборгованості інших осіб перед боржником, можуть бути первинні документи, зокрема такі, як товарно-транспортна накладна, видаткова накладна, акти приймання товарів і послуг.
Втім, як встановлено судом, позивачем не надано, а наявні матеріали справи не містять первинних документів (актів здачі-приймання робіт (наданих послуг) тощо) на підтвердження наявності у відповідача заборгованості, яка відображена в акті звірки взаєморозрахунків.
З огляду на що, акт звірки взаєморозрахунків, на який посилається позивач, за відсутності первинних документів, не може бути належним та допустимими доказом на підтвердження заборгованості за договором (який є неналежним доказом).
Щодо договору № 24/1 про реструктуризацію заборгованості за оренду нежитлового приміщення та майна по АДРЕСА_3 від 24 січня 2023 року та графік погашення, судом враховано наступне.
Як слідує з матеріалів справи, позивач запропонував відповідачу укласти договір про реструктуризацію заборгованості за оренду нежитлового приміщення.
Позивач надіслав на адресу відповідача Договір №24/1 про реструктуризацію заборгованості за оренду нежитлового приміщення та майна по АДРЕСА_3 від 24 січня 2023 року (а.с.34-37) для підписання.
27.01.2023 відповідач здійснив платіж на суму 21777,76 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №575 від 27.01.2023 з призначенням платежу: «часткова оплата за оренду приміщення згідно договору (за січень 2023, лютий 2023, березень 2023, квітень 2023) №24/1 від 24.01.2023 (а.с.33).
Разом з цим, договір не підписаний відповідачем, що підтверджено відповідачем у листі від 02.02.2024 (а.с.90-94).
Згідно з п.1 ст.202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Пунктами 1, 2 ст. 205 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Відповідно до ч.1 ст.181 Господарського кодексу України, господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом
Відповідно до частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.
Під формою правочину розуміється спосіб вираження волі сторін та/або його фіксація. Правочин оформлюється шляхом фіксації волі сторони (сторін) та його змісту. Така фіксація здійснюється різними способами. Першим і найпоширенішим з них є складання одного або кількох документів, які текстуально відтворюють волю сторін. Зазвичай правочин фіксується в одному документі. Це стосується як односторонніх правочинів (наприклад, складення заповіту), так і договорів (дво- і багатосторонніх правочинів). Домовленість сторін дво або багатостороннього правочину, якої вони досягли, фіксується в його тексті, який має бути ідентичним у всіх сторін правочину (див. зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 травня 2022 року у справі № 393/126/20 (провадження № 61-14545сво20).
Реальним (від латинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18).
Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно із ч. 1 ст. 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Разом з тим, у ч.1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір набирає чинності з моменту його укладення (ч. 2 ст. 631 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Частини 1, 3 статті 639 ЦК України встановлюють, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами
При цьому зауважується, що відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постановах Верховного Суду від 22.01.2020р. у справі №674/461/16-ц та від 19.08.2020р. у справі №385/344/16-ц здійснено висновки відповідно до котрих "підпис є обов'язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника(-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами.
Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Встановивши, що особа договір не підписувала, відповідно, істотні умови цього договору не погоджувала, суди зробили обґрунтований висновок, що у цієї особи було відсутнє волевиявлення на укладення спірного договору.
Разом з цим, у постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що "якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини".
З боку відповідача цей договір підписано не було, що не може породжувати будь-яких договірних зобов'язань для відповідача.
Договір №24/1 про реструктуризацію заборгованості за оренду нежитлового приміщення та майна по вул. Карбишева, 2 м. Луцьк від 24 січня 2023 року не можна вважати укладеним, оскільки його не було підписано особою, вказаною як орендар (боржник), а тому відсутнє волевиявлення на укладення спірного договору.
Якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.
Щодо платіжної інструкції №575 від 27.01.2023 (а.с.33) з призначенням платежу: «часткова оплата за оренду приміщення згідно договору (за січень 2023, лютий 2023, березень 2023, квітень 2023) №24/1 від 24.01.2023, судом враховано наступне.
Вказівка призначення платежу при перерахунку коштів на картку, не може бути кваліфікована як дотримання письмової форми договору (ВС КЦС №755/16831/19 від 09.08.2023).
Відповідно до ст. ст. 1, 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. Підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції; одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Згідно ч. 3 ст. 8 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність", відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження оброблених документів, регістрів і звітності протягом встановленого терміну, але не менше трьох років, несе уповноважений орган (посадова особа), який здійснює керівництво підприємством, або власник відповідно до законодавства та установчих документів.
При цьому, на переконання суду, питання про наявність/відсутність договірних відносин між сторонами стосовно виготовлення та постачання товарно-матеріальних цінностей має досліджуватися виходячи з усієї сукупності обставин і доказів, з'ясованих і досліджених у справі, враховуючи їх вірогідність і взаємозв'язок, у відповідності до статті 86 ГПК України.
Також, судом взято до уваги, що протягом 2021 року представником ПП «КРП» виставлялися рахунки за оренду нежитлових приміщень по 3000,00 гривень за місяць, а в 2022 році по 2000,00 гривень за місяць та підписувалися відповідні акти приймання - передачі виконаних робіт (а.с.118-150).
Таким чином, позивачем належними та допустимими доказами не доведено, що мало місце порушення відповідачем обов'язку щодо плати за оренду.
Суд засвідчує, що з огляду на здійснені висновки про те, що договір оренди не житлового приміщення та майна від 01.01.2020 (поданий позивачем) не є належним та допустимим доказом у справі, про неукладення між позивачем та відповідачем договору №24/1 про реструктуризацію заборгованості за оренду нежитлового приміщення та майна по вул. Карбишева, 2 м. Луцьк від 24 січня 2023, у задоволенні позову слід відмовити з покладенням на позивача судових витрат.
Відповідно до частин 3, 4 ст. 13 ГПК кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18). Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (п.43 постанови Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №917/1307/18). Аналогічна позиція викладена у п.81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.
Відповідно до ч. 1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно зі ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ст.77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Згідно зі ст.78 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Частинами 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Проте, якщо подання сторони є вирішальним для результату проваджень, воно вимагає конкретної та прямої відповіді ("Руїс Торіха проти Іспанії").
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами ("Ван де Гурк проти Нідерландів)".
Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті ("Гірвісаарі проти Фінляндії").
Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Отже, вказані рішення Європейського суду з прав людини суд застосовує у даній справі як джерело права.
За таких обставин, інші доводи та заперечення сторін судом розглянуті та відхилені як такі, що на результат вирішення спору впливу не мають.
Керуючись ст.ст. 129, 232, 236-242 ГПК України, суд,-
в задоволені позову Приватного підприємства “КРП” до Луцького фахового коледжу рекреаційних технологій і права про стягнення 217385,49 грн, відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене до Північно-західного апеляційного господарського суду відповідно до ст. 255-256, п. 17.5 Перехідних положень ГПК України.
Повний текст рішення складено 04.07.2024.
Суддя І. О. Гарбар