Виноградівський районний суд Закарпатської області
___________________________________________________________________________________________________ Справа № 299/3096/24
(заочне)
03.07.2024 року м.Виноградів
Виноградівський районний суд Закарпатської області у складі:
головуючий-суддя Надопта А.А.,
секретар судового -засідання Онисько С.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду м.Виноградів цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог: орган опіки та піклування Вилоцької селищної ради про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини,
ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа: орган опіки та піклування Вилоцької селищної ради Берегівського району Закарпатської області про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини.
Позовні вимоги мотивує тим, що 20.07.2018 року сторони уклали шлюб.
За час шлюбу у сторін народилася донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
На протязі останнього часу сімейне життя між сторонами поступово погіршувалося, що в кінцевому результаті призвело до фактичного припинення шлюбних відносин.
Позивач зазначає, що відповідачка покинула сім'ю та пішла проживати окремо. Шлюбні відносини між сторонами формальні та припинені, оскільки у них відсутнє порозуміння, любов та повага, які повинні бути притаманні сім'ї.
Разом з тим, позивач зазначає, що відповідачка самоусунулася від виховання своєї дитини.
Кожен з сторін має діаметрально протилежні погляди на шлюб, сім'ю.
Разом із позовною вимогою про розірвання шлюбу позивач просить суд визначити місце проживання малолітньої дитини разом з ним, як батьком, оскільки з моменту окремого проживання з відповідачкою їх дитина проживає разом із позивачем та находиться на його повному утриманні, позивач є єдиним піклувальником дитини.
Позивач ОСОБА_1 , про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, в судове засідання не з'явився, однак подав до суду письмову заяву про розгляд справи у його відсутності, позовні вимоги підтримує та просить суд такі задоволити.
Відповідач ОСОБА_2 , будучи належним чином, своєчасно повідомленою про день, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилася, причини неявки суду не повідомила, а відтак, враховуючи, що відповідач повідомлений належним чином не з'явилася до суду без повідомлення причин, не подала відзив, тому, при відсутності заперечень зі сторони позивача, суд вирішує справу на підставі наявних в ній доказів та матеріалів і ухвалює рішення при заочному розгляді справи, що відповідає вимогам ст.280 ЦПК України.
Так, за змістом ч.2 ст.43 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні з'являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов'язковою; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов'язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки. Під добросовісністю необхідно розуміти користування правами за призначенням, здійснення обов'язків у межах визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживання процесуальними правами.
У справах "Осман проти Сполученого королівства" та "Креуз проти Польщі" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) роз'яснив, що, реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі. Рішеннями ЄСПЛ визначено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Перевіряючи поважність причин неявки в судове засідання сторін, суд встановив, що сторонам надсилались судові повістки про виклик в судове засідання на адреси, засоби зв'язку, які зазначено в позовній заяві, однак сторони жодного разу не з'явились і не повідомляли суд про поважність причин неявки в судові засідання. Така поведінка сторін суперечить приписам статей 43, 44 ЦПК України, а тим більше що кожна сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
З метою запобігання безладному руху справи з врахуванням особливостей судового процесу, та зважуючи на те що сторони нових доказів ніж ті що подано до суду не зможуть подати і такі слід вважати достатніми для вирішення заявлених позовних вимог, то зазначене на думку суду щодо розгляду справи за відсутності сторін не вплине на своєчасний розгляд справи та не призведе до порушення процесуальних прав сторін у спірних правовідносинах.
Оскільки явка сторін не була визнана судом обов'язковою, а обставини справи з урахуванням позовних вимог та поданих сторонами доказів судом можливо встановити у повному обсязі, то на підставі приписів ЦПК неявка сторін, не перешкоджає розгляду справи в даному судовому засіданні.
Представник третьої особи - Органу опіки та піклування Вилоцької селищної ради Берегівського району Закарпатської області в судове засідання також не з'явився, але подав до суду заяву про розгляд справи у його відсутності, а також письмовий висновок, щодо розв'язання спору.
Вивчивши та дослідивши матеріали справи, повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.
Так, в судовому засіданні встановлено, що сторони зареєстрували шлюб 20.07.2018 року у Запорізькому міському відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, за відповідним актовим записом №756, що стверджується Свідоцтвом про шлюб Серія НОМЕР_1 від 20.07.2018 року.
За час шлюбу у сторін народилася донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що стверджується Свідоцтвом про народження, серія НОМЕР_2 від 26.02.2021 року.
Спільне подружнє життя у сторін не склалося, оскільки різні характери та погляди на сімейне життя призвели до розпаду сім'ї. Між ними повністю відсутнє взаєморозуміння, вони втратили почуття любові.
Сторони проживають окремо, шлюб носить формальний характер, спір про поділ спільно набутого майна між сторонами відсутній.
Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання. Розірвання шлюбу засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків. У відповідності із ст.110 ч.1 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя.
Згідно ч.2 ст.112 СК України, суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, що мають істотне значення.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що розлад в сім'ї носить стійкий характер, сім'я розпалась остаточно, подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу буде суперечити інтересам сторін та інтересам їхньої малолітньої дитини, що мають істотне значення, а відтак, позовні вимоги по розірвання шлюбу слід задовольнити.
Щодо позовної вимоги про визначення місця проживання дитини, суд прийшов до наступного.
Відповідно до ст. 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Згідно з ч. 1 ст. 160 СК України, місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.
Згідно з положенням ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення необхідних умов для всебічного розвитку дитини.
Згідно ст. 150 СК України, обов'язками батьків є піклування про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечення здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готування її до самостійного життя.
Відповідно до ч. 2, 8, 9, 10 ст.7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Згідно зі ст. 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради від 27.02.91, держави-учасниці докладають усіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання й розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання й розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального й соціального розвитку дитини.
У п.1 ст.9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно із судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону та процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною чи не піклуються про неї або коли батьки проживають роздільно й необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, виконують їх державні чи приватні установи, що займаються питаннями соціального забезпечення, суди, адміністративні чи законодавчі органи, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ч.1 ст.3 конвенції).
Відповідно до ст.157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно.
Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь в її вихованні й має право на особисте спілкування з нею.
Той з батьків з ким проживає дитина не має права перешкоджати тому з батьків хто проживає окремо спілкуватися з дитиною та брати участь в її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Крім прав батьків щодо дітей, діти теж мають рівні права та обов'язки щодо батьків (ст.142 СК), у тому числі й на рівне виховання батьками. У справі «Хант проти України» зазначено, що права дитини мають перевагу над правами батьків.
Європейський суд з прав людини 11.07.2017 року у справі «М.С. проти України» виніс рішення де визначив «інтересів дитини», їх місця у взаємовідносинах між батьками.
При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини в кожній конкретній справі необхідно враховувати 2 аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, в інтересах дитини є забезпечення її розвитку в безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є не благодійним.
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що рівність прав батьків випливає з прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток і належне виховання, у першу чергу повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків, за вирішенням питання про визначення місця проживання дитини.
Відповідно до ч. 1 ст.161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Відповідно до пункту 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» при вирішенні спору про місце проживання дитини належить звертати особливу увагу на її вік та з'ясовувати, з ким із батьків вона бажає проживати. Судам слід враховувати також положення ст. 160 СК ( 2947-14 ), якою передбачено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, яка досягла десяти років, - за спільною згодою батьків та самої дитини, а місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Статтею 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (ратифікована Україною 27 лютого 1991 року) визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Крім цього, принципом 6 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією Генеральної асамблеї ООН 20.11.1959 року, передбачено, що дитина для повного та гармонійного розвитку її особистості потребує любові та розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою та відповідальністю своїх батьків і в будь-якому випадку в атмосфері кохання та морального і матеріального забезпечення; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена з матір'ю.
У Постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) вказано, що «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку».
Крім того, у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) зроблено висновок, що «Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв'язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов'язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей».
Підсумовуючи, слід зазначити, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
У зв'язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов'язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір'ю. Велика Палата Верховного Суду вважає, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.
За загальним правилом за відсутності спору щодо того з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти суд може вирішити питання про залишення проживання дитини з матір'ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу (Постанова ВС справа № 200/952/18) від 15.01.2020 року.
Крім того, суд звертає увагу обох сторін на те, що для гармонійного та повноцінного розвитку дитини участь обох батьків у її вихованні є важливою, та, останніми, як батьками, в свою чергу, слід налагодити відносини між собою з метою досягнення належного спільного виховання спільної дитини.
Малолітня дитина сторін проживає разом з позивачем.
При прийнятті рішення судом також враховано висновок Органу опіки та піклування Вилоцької селищної ради Берегівського району Закарпатської області за №02-10/1087 від 17.06.2024 року, згідно до якого орган опіки та піклування вважає за необхідне визначити місце проживання малолітньої дитини, а саме доньки ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком-позивачем ОСОБА_1 , що відповідатиме найкращим інтересам дитини.
Таким чином, виходячи із встановлених фактичних обставин справи, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 12, 81, 200, 259, 263-265, 280 ЦПК України, 150, 155, 160, 161 СК України, 8, 11, 15 Закону України «Про охорону дитинства»,-
Позовні вимоги задоволити.
Шлюб, укладений між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , про що 20.07.2018 року, у Запорізькому міському відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, за відповідним актовим записом №756, -розірвати.
Після розірвання шлюбу, визначити місце проживання малолітньої дитини- доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з її батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (ІПН НОМЕР_3 ), за його місцем проживання: АДРЕСА_1 .
Малолітню дитину-доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , залишити на утриманні, самостійному вихованні та проживанні біля її батька - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (ІПН НОМЕР_3 ), за його місцем проживання: АДРЕСА_1 .
Заочне рішення може бути переглянуто судом, який його ухвалив за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Виноградівського районного суду Закарпатської області.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Закарпатського апеляційного суду.
ГоловуючийА. А. Надопта