03 липня 2024 рокуЛьвівСправа № 460/991/24 пров. № А/857/11119/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді Курильця А.Р.,
суддів Мікули О.І., Пліша М.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 03 квітня 2024 року в справі №460/991/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинення певних дій,,-
суддя в 1-й інстанції - Гресько О.Р.,
час ухвалення рішення - 03.04.2024 року,
місце ухвалення рішення - м.Рівне,
дата складання повного тексту рішення - 03.04.2024 року,
У січні 2024 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся в суд з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання протиправними дій відповідача щодо відмови у призначенні пенсії за віком відповідно до вимог Закону України "Про загальнообов'язкове пенсійне страхування" від 09 липня 2003 №1058-IV; зобов'язання відповідача призначити та виплачувати пенсію за віком відповідно до вимог Закону №1058-IV з 17 грудня 2023 року, зарахувавши до страхового стажу період роботи на території російської федерації з 01.01.1992 по 08.11.1995, період отримання матеріальної допомоги по безробіттю з 20.05.2004 по 15.11.2004, а також врахувавши при обчислені пенсії його заробітну плату за цей період.
Рішенням Рівненській області на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 03 квітня 2024 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області від 08.01.2024 №172450003185 про відмову в призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 .
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 02.01.2024 щодо призначення пенсії за віком відповідно до ст.26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», зарахувавши до страхового стажу ОСОБА_1 період його роботи на території російської федерації з 01.01.1992 по 08.11.1995 та період отримання матеріальної допомоги по безробіттю з 20.05.2004 по 15.11.2004.
Не погоджуючись з таким рішенням, відповідач ГУ ПФУ в Рівненській області подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосуванням норм матеріального права, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове про відмову в задоволенні позову.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що до страхового стажу позивача не зарахований період роботи на території російської федерації з 01.01.1992 року по 08.11.1995 року, оскільки з 19.06.2023 Україною припинено участь в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992, також відповідач зазначає про відсутність інформації про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду за вказаний період на території росії, та період отримання матеріальної допомоги по безробіттю з 20.05.2004 по 15.11.2004, оскільки відсутня інформація, що матеріальна допомога виплачувалася в період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації. На підставі вищевикладеного, відповідачі вважають, що позивачу правомірно було відмовлено у призначенні пенсії за віком з врахуванням ст. 26 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, оскільки на момент звернення у позивача відсутній необхідний страховий стаж, а саме від 20 до 30 років.
Таким чином, вважає, що дії пенсійного органу є правомірними та підстави для задоволення позову відсутні.
Позивач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що відповідно до частини 4 статті 304 КАС України, не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Колегія суддів вважає можливим розглянути дану справу в порядку письмового провадження відповідно до п.3 ч.1 ст. 311 КАС України.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що оскільки учасниками справи не оскаржується рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог у задоволенні яких було відмовлено, тому, з огляду на положення ст. 308 КАС України, оскаржуване судове рішення в цій частині не є предметом апеляційного перегляду.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в селі Вітковичі Березнівського (нині Рівненського) району Рівненської області, що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 , виданим Березнівським РВ УМВС України в Рівненській області 06.03.2002 року.
Так 2.01.2024 позивач звернувся до органу Пенсійного фонду із заявою про призначення пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Вказану заяву за принципом екстериторіальності було передано для розгляду до Головного управління Пенсійного фонду України в Київській області.
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Київській області від 08.01.2024 №172450003185 відмовлено позивачу у призначенні пенсії у зв'язку з відсутністю необхідного страхового стажу. Рішення мотивоване тим, що страховий стаж особи становить 17 років 6 місяців 13 днів, в той час як необхідний страховий стаж становить від 20 до 30 років. Зазначено, що до страхового стажу позивача не зарахований період роботи на території російської федерації з 01.01.1992 по 08.11.1995, період отримання матеріальної допомоги по безробіттю з 20.05.2004 по 15.11.2004.
Вважаючи таку відмову у призначенні пенсії протиправною, а свої права порушеними, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначені Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-IV (далі - Закон 1058-IV).
Статтею 1 Закону №1058-IV передбачено, що пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 8 Закону №1058-IV, право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
За змістом ч.1 ст.9 Закону №1058-IV, відповідно до цього Закону в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності; 3) пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
Відповідно до статті 26 Закону №1058-ІV особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.
Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу, зокрема, з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 років.
У разі відсутності, починаючи з 1 січня 2018 року, страхового стажу, передбаченого частиною першою цієї статті, право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 63 роки мають особи за наявності страхового стажу: з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - від 20 до 30 років.
Щодо зарахування до страхового стажу позивача періоду його трудової діяльності з 01.01.1992 по 08.11.1995 на території російської федерації, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 1 Закону №1058-IV, страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягала державному соціальному страхуванню, якою або за яку сплачувався збір на обов'язкове державне пенсійне страхування згідно із законодавством, що діяло раніше, та/або підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню згідно із цим Законом і за який сплачено страхові внески.
Таке ж визначення містить і частина 1 статті 24 Закону №1058-IV, яка передбачає, що страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Згідно з частиною 2 статті 24 Закону №1058-IV, страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до частини 4 статті 24 Закону №1058-IV, періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.
Таким чином, до 01.01.2004 стаж роботи підтверджується в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності Законом №1058-IV.
Так, приписами статті 56 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 №1788-ХІІ (далі - Закон №1788-ХІІ) визначено, що до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв. До стажу роботи зараховується також військова служба та перебування в партизанських загонах і з'єднаннях, служба в органах державної безпеки внутрішніх справ та Національної поліції, незалежно від місця проходження служби.
Статтею 62 Закону №1788-ХІІ визначено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка, а в разі відсутності її чи відповідних записів у ній наявність трудового стажу підтверджується в порядку встановленому Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 637 від 12.08.1993 (далі - Порядок № 637) встановлено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.
Відповідно до пункту 3 Порядку № 637 за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Аналіз зазначених нормативно-правових актів свідчить про те, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка працівника, а в разі відсутності трудової книжки або ж якщо в останній відсутні певні записи або вони є неточними, підтвердження трудового стажу здійснюється за допомогою інших даних та документів.
Вказаний висновок узгоджується із правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 05.12.2019 року у справі № 235/805/17, від 06.12.2019 року у справі № 663/686/16-а, від 06.12.2019 року у справі № 500/1561/17, від 05.12.2019 року у справі № 242/2536/16-а.
Згідно записів у трудовій книжці НОМЕР_2 що стосується спірних періодів, позивач:
- 24.01.1985 прийнятий на посаду водія ГАЗ-53 в Олекминське виробниче об'єдання харчової промисловості (наказ №30 від 23.01.1985);
- 10.01.1986 звільнений в порядку переведення (наказ №6 від 10.01.1986);
- 11.01.1986 прийнятий з переводом на посаду водія 3-го класу (розпорядження №3 від 14.01.1986);
- 18.05.1988 звільнений в порядку переведення в АТП (розпорядження №55 від 18.05.1988);
- 18.05.1988 прийнятий на посаду водія 2 класу на автобус в Олекминське автотранспортне підприємство «Якутавтотранс» (наказ №37-к від 18.05.1988);
- 01.02.1992 присвоєний перший клас водія автомобіля (наказ №9-к від 04.02.1992);
- 05.10.1992 звільнений у зв'язку з переводом (наказ №101-к від 05.10.1992);
- 06.10.1992 прийнятий на посаду водія 1-го класу на автомобіль УАЗ (розпорядження №102 від 06.10.1992);
- 01.04.1994 в зв'язку з реорганізацією переданий в розпорядження Олекминського УПС (розпорядження №35 від 12.04.1994);
- 01.04.1994 прийнятий водієм на автомобіль УАЗ (розпорядження №45 від 12.04.1994);
- 08.11.1995 звільнений за власним бажанням (розпорядження №344 від 18.09.1995)
Судова колегія звертає увагу, що автентичність записів трудової книжки відповідачем не оспорюється.
Вказана трудова книжка містить усі належним чином внесені записи про роботу позивача у спірні періоди. Такі записи засвідчені чітким відтиском печатки підприємств з посиланням на відповідні накази та не містить неточностей, які б давали підстави сумніватись у їх правдивості.
Згідно зі ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Статтею 4 Закону №1058-IV передбачено, що законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, цього Закону, законів України "Про недержавне пенсійне забезпечення", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (далі - закони про пенсійне забезпечення), а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні.
Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про пенсійне забезпечення, то застосовуються норми міжнародного договору.
Отже, призначення і виплата пенсій в Україні здійснюється також на підставі міжнародних договорів (угод), що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення.
Згідно абз.2, 3 ст.6 Угоди між Урядом України і урядом російської федерації про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і росії, які працюють за межами кордонів своїх країн від 14 січня 1993 року, трудовий стаж, включаючи стаж, який обчислюється у пільговому порядку, і стаж роботи за спеціальністю, набутий у зв'язку з трудовою діяльністю на територіях обох Сторін, взаємно визначається Сторонами. Обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством Сторони, на території якої відбувалась трудова діяльність.
Статтею 7 названої Угоди визначено, що питання пенсійного забезпечення регулюються Угодою про гарантії прав громадян держав-учасниць співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року та двосторонніми угодами в цій галузі.
Відповідно до вимог статті 1 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року, пенсійне забезпечення громадян держав - учасниць цієї Угоди та членів їхніх сімей здійснюється за законодавством держави, на території якої вони проживають.
Статтею 6 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення встановлено, що призначення пенсій громадянам держав - учасниць Угоди проводиться за місцем проживання. Для встановлення права на пенсію, в тому числі пенсію на пільгових умовах і за вислугу років, громадянам держав - учасниць Угоди враховується трудовий стаж, набутий на території будь-якої з цих держав, а також на території колишнього СРСР за час до набуття чинності цією Угодою.
Обчислення пенсій проводиться з заробітку (доходу) за періоди роботи, які зараховуються до трудового стажу. У разі, якщо в державах - учасницях Угоди запроваджена національна валюта, розмір заробітку (доходу) визначається виходячи з офіційно встановленого курсу на момент призначення пенсії.
З матеріалів справи слідує, що органами Пенсійного фонду України, відмовляючи позивачу у зарахуванні періоду роботи з 01.01.1992 по 08.11.1995 до страхового стажу, покликалися виключно на припинення участі російської федерації в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992.
Тож, судом першої інстанції обґрунтовано відхилено такі посилання відповідача, адже у силу пункту 2 статті 13 Угоди пенсійні справи громадян держав-учасниць Співдружності, що виникли відповідно до положень цієї Угоди, не втрачають своєї сили і в разі виходу із Угоди держави-учасниці, на території якої вони проживають.
Відтак, припинення участі російської федерації в Угоді, так само, як і постанова Кабінету Міністрів України від 29.11.2022 №1328 «Про вихід з Угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення», не є підставою для відмови в обчисленні стажу роботи позивача, адже такий стаж ним набутий до ухвалення відповідних рішень.
Позиція органу Пенсійного фонду суперечить принципу верховенства права, оскільки право позивача на призначення пенсії не пов'язується з такими чинниками, як припинення дипломатичних відносин з однією з держав-учасниць Угоди.
Щодо доводів скаржника про не підтвердження факту сплати страхових внесків за спірні періоди роботи до Пенсійного фонду російської федерації, суд апеляційної інстанції звертає увагу на принцип пропорційності, який вимагає співрозмірного обмеження прав і свобод людини для досягнення публічних цілей - органи влади, зокрема, не можуть покладати на громадян зобов'язання, що перевищують межі необхідності, які випливають із публічного інтересу, для досягнення цілей, які прагнуть досягнути за допомогою застосовуваної міри (або дій владних органів). Вказаний принцип передбачає наявність розумного співвідношення між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар.
Чинними міжнародними угодами визначено взаємне зарахування стажу роботи, набутого у країні учасниці угоди відповідно до законодавства країни-роботодавця. Сам факт офіційного працевлаштування позивача підтверджується записами в трудовій книжці. Будь-яких доказів, які б підтверджували не відрахування страхових внесків до пенсійних органів РФ, у суду немає.
При цьому ухвалою конституційного суду російської федерації від 10.07.2007 №9-П визнано пункт 1 статті 10 Федерального закону "Про трудові пенсії в російській федерації" таким, що не відповідає конституції російської федерації в частині положення, при якому несплата або неповна сплата страхувальником (роботодавцем) страхових внесків за певні періоди трудової діяльності дозволяє не включати такі періоди до страхового стажу особи, що враховується при визначенні права на трудову пенсію.
Внаслідок відсутності інформації щодо сплати страхових внесків за спірний період позивач позбавлений соціальної захищеності та страхового стажу за періоди роботи на вказаних товариствах, що є неприпустимим та таким, що суперечить основним конституційним засадам в сфері соціального захисту.
Згідно усталеної практики Верховного Суду (постанови від 27.03.2018 у справі №208/6680/16-а, від 24.05.2018 у справі №480/12392/16-а, від 31.10.2019 у справі №226/1994/17), який при розгляді аналогічних спорів неодноразово вказував на те, що відповідно до статті 106 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" відповідальність за несплату страхових внесків несе підприємство-страхувальник, оскільки здійснює нарахування страхових внесків із заробітної плати застрахованої особи. Обов'язок по сплаті страхових внесків та відповідальність за несвоєчасну або не в повному обсязі сплату страхових внесків законом покладено на страхувальника. Внаслідок невиконання підприємством обов'язку по сплаті внесків до Пенсійного фонду України позивач позбавлений соціальної захищеності та пенсійного стажу за час роботи на вказаному підприємстві, що є неприпустимим та таким, що суперечить основним засадам у сфері соціального захисту. Тому особа не може нести відповідальність за неналежне виконання своїх обов'язків підприємством, на якому вона працює.
У постановах від 20.03.2019 у справі №688/947/17, від 23.03.2020 у справі №535/1031/16-а, від 09.10.2020 у справі №341/460/17 Верховний Суд дійшов висновку про відсутність у пенсійного органу відомостей про сплату роботодавцем страхових внесків у російській федерації для нарахування пенсії позивачу за спірний період не є підставою для позбавлення позивача права на призначення та виплаті пенсії, адже позивач у будь-якому разі не повинен відповідати за неналежне виконання підприємством-страхувальником свого обов'язку щодо належної сплати страхових внесків, а відсутність відомостей про їх сплату не може бути підставою для незарахування до страхового стажу позивачу періоду його роботи.
Отже, доводи скаржника про відсутність відомостей щодо сплати страхових внесків, як підстави у відмові призначення пенсії, є протиправними, оскільки покладають на пенсіонера надмірний індивідуальний тягар.
При цьому, суд враховує той факт, що отримання позивачем на теперішній момент довідки про сплату страхових внесків є неможливим з огляду на те, що 24 лютого 2022 року у відповідь на акт збройної агресії російської федерації проти України, Україна заявила про розрив дипломатичних відносин з Росією без розриву консульських відносин, відповідно до статті 2 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року.
Неможливість отримання довідки із незалежних від позивача причин не може слугувати підставою для відмови у зарахування періодів роботи до страхового стажу за наявності інших підтверджуючих доказів.
Таким чином, увесь офіційно набутий трудовий стаж позивача на території російської федерації підлягає зарахуванню до страхового стажу.
Щодо періоду отримання допомоги по безробіттю з 20.05.2004 по 15.11.2004, колегія суддів підтримує позицію суду попередньої інстанції про підставність до зарахування з огляду на наступне.
Відповідно до пункту 1 статті 31 Закону України «Про зайнятість населення» від 01.03.1991 №803-XII (чинного на час отримання позивачем матеріальної допомоги) безробітні після закінчення строку виплати допомоги по безробіттю можуть одержувати протягом 180 календарних днів матеріальну допомогу по безробіттю у розмірі до 75 процентів встановленої законодавством мінімальної заробітної плати за умови, що середньомісячний сукупний доход на члена сім'ї не перевищує встановленого законодавством неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
Згідно з підпунктом «з» пункту 1 статті 30 Закону України «Про зайнятість населення» виплата допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю припиняється у разі закінчення строку їх виплати.
Приписами пункту «ж» частини 1 статті 4 Закону України «Про зайнятість населення» визначено, що держава гарантує працездатному населенню у працездатному віці в Україні: включення періоду перепідготовки та навчання нових професій, участі в оплачуваних громадських роботах, одержання допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю до загального трудового стажу, а також до безперервного трудового стажу.
Так, пунктом 12 частини першої статті 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 02.03.2000 №1533-III (далі - Закон №1533-III), страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає страхуванню на випадок безробіття та за який сплачено страхові внески (нею, роботодавцем).
Статтею 21 вказаного Закону передбачено, що страховий стаж обчислюється як сума періодів, протягом яких особа підлягала страхуванню на випадок безробіття та сплачувала страхові внески особисто або через рахунки роботодавця та роботодавцем.
Період, протягом якого застрахована особа була звільнена відповідно до цього Закону від сплати страхових внесків або отримувала виплати за окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, крім пенсій усіх видів, включається до страхового стажу.
До страхового стажу прирівнюється трудовий стаж, набутий працівником за час роботи на умовах трудового договору (контракту) до набрання чинності цим Законом.
Згідно зі статтею 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення» №1788-ХІІ, до стажу роботи, що дає право на пенсію зараховується, зокрема, періоди одержання допомоги по безробіттю.
Згідно з записами №19-20 трудової книжки НОМЕР_3 , з 20.05.2004 по 15.11.2004 позивач отримував допомогу по безробіттю.
Крім того, в матеріалах справи наявна довідка Березнівського управління Рівненської філії Рівненського обласного центру зайнятості №56 від 15.01.2024, що за змістом відповідає записам трудової книжки позивача.
За наведеного, суд дійшов висновку, що період отримання допомоги по безробіттю у період з 20.05.2004 по 15.11.2004, підлягає зарахуванню до загального страхового стажу.
Таким чином, відповідач протиправно не врахував позивачу до страхового стажу період його роботи на території російської федерації з 01.01.1992 року по 08.11.1995 року та період отримання матеріальної допомоги по безробіттю з 20.05.2004 року по 15.11.2004 року, а тому суд вважає, що рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Київській області від 08.01.2024 №172450003185 щодо відмови у призначенні пенсії за віком не відповідає критеріям правомірності рішення суб'єкта владних повноважень в контексті ч.2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а отже є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
З матеріалів справи судом встановлено, що станом на день звернення (02.01.2024) до відповідача із заявою про призначення пенсії позивач досяг 63 роки.
Приписами частин 1-2 статті 26 Закону №1058-IV встановлено, що починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу: з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 років.
У разі відсутності, починаючи з 1 січня 2018 року, страхового стажу, передбаченого частиною першою цієї статті, право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 63 роки мають особи за наявності страхового стажу: з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - від 20 до 30 років.
Відповідно до рішення про відмову у призначенні пенсії зарахований страховий стаж позивача становить 17 років 6 місяців 13 днів.
Таким чином, з зарахуванням до страхового стажу ОСОБА_1 періоду роботи з 01.01.1992 року по 08.11.1995 (3 роки 10 місяців 8 днів) та період отримання матеріальної допомоги по безробіттю з 20.05.2004 року по 15.11.2004 року (5 місяців 27 днів) страховий стаж позивача, що враховується для призначення пенсії становитиме більше 20 років, а позивач набуває право на призначення пенсії за віком на підставі статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Решта доводів та заперечень учасників справи, висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у рішенні у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відображено принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні не спростовуються і підстав для його скасування немає.
Враховуючи наведене вище, апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.308,315,316,321,322,325,328,329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 03 квітня 2024 року в справі №460/991/24 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду лише з підстав, визначених ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя А. Р. Курилець
судді О. І. Мікула
М. А. Пліш
Повне судове рішення складено 03 липня 2024 року.