Справа № 580/771/24 Суддя (судді) першої інстанції: Віталіна ГАЙДАШ
28 червня 2024 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача: Маринчак Н.Є.,
Суддів: Черпака Ю.К, Штульман І.В.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 27 березня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
20 січня 2024 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Черкаського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач, апелянт), у якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, за період з 11 грудня 2022 року по 10 червня 2023 року (182 дні), виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, за період з 11 грудня 2022 року по 10 червня 2023 року (182 дні), виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100.
Позов мотивовано тим, що Військова частина НОМЕР_1 у день звільнення ОСОБА_1 з військової служби не виплатила йому належне грошове забезпечення, яке на виконання рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 27 червня 2023 року у справі №580/770/23 виплачено позивачу лише 23 грудня 2023 року, тому позивач вважає, що відповідач має виплатити йому середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України.
Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 27 березня 2024 року адміністративний позов задоволено повністю.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що оскаржуване рішення суду першої інстанції у даній справі, не відповідає вимогам закону, є необґрунтованим та ухваленим без врахування висновків щодо застосування норм права, викладених в постановах Верховного Суду у справах з подібними правовідносинами.
Апелянт зазначає, що затримка у здійсненні повного розрахунку з позивачем на виконання рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 27 червня 2023 року у справі №580/770/23 була викликана об'єктивними, незалежними від апелянта причинами, які полягали у: довготривалості формальних процедур у сфері обігу бюджетних коштів; довготривалості судових процедур ініційованих позивачем, пов'язаних з великим навантаженням на окружні та апеляційні адміністративні суди; апелянтом було вжито всіх належних заходів для виконання свого обов'язку, як роботодавця перед позивачем при його звільненні з військової служби і затримка у розрахунках виникла не з його (апелянта) вини.
Зокрема, в апеляційній скарзі відповідач звертає увагу суду щодо необхідності субсидіарного застосування норм Цивільного кодексу України для врегулювання трудових відносин, зазначених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
За позицією апелянта, задовольняючи позовну вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за шість місяців (182 дні) у повному обсязі (тобто у обсязі 100 відсотків), суд першої інстанції не врахував співвідношення розміру заборгованості, яка виникла у зв'язку з недонарахуванням та недоплатою позивачу коштів при звільненні та стягненим середнім заробітком за час затримки здійснення таких донарахувань та доплат.
Разом з тим, апелянт зазначає про пропуск позивачем строку на звернення із позовною заявою до адміністративного суду, оскільки початок тримісячного строку на звернення до суду з даними позовними вимогами слід починати обраховувати з моменту набрання законної сили рішенням суду в адміністративній справі № 580/770/23, а саме з 05 жовтня 2023 року (після його перегляду та залишенням без змін Шостим апеляційним адміністративним судом).
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2024 року та від 03 червня 2024 року відкрито апеляційне провадження та призначено справу до судового розгляду в порядку письмового провадження.
Від позивача до суду апеляційної інстанції відзиву на апеляційну скаргу не подано, що не перешкоджає розгляду справи за наявними у ній матеріалами.
Перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Відповідно до фактичних обставин справи, ОСОБА_1 проходив військову службу у Військових частинах НОМЕР_2 та НОМЕР_3 , які перебувають у підпорядкуванні та на фінансовому забезпеченні військової частини НОМЕР_1 .
Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 27 червня 2023 року у справі №580/770/23 зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 щомісячного грошового забезпечення відповідно до положень Постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" (з урахуванням постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18) за період з 25 лютого 2022 року по 10 грудня 2022 року із застосуванням показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2022 року на відповідний тарифний коефіцієнт, а також здійснити перерахунок та виплату грошової допомоги на оздоровлення за 2022 рік, грошової компенсації за невикористані 22 дні щорічної основної відпустки, одноразової грошової допомоги у разі звільнення з військової служби в розмірі 4 відсотків місячного грошового забезпечення за 9 повних календарних місяців служби із застосуванням показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2022 року на відповідний тарифний коефіцієнт.
На виконання вказаного рішення суду від 27 червня 2023 року у справі №580/770/23 відповідач 23 грудня 2023 року нарахував та виплатив позивачу грошове забезпечення у сумі 60 605,47 грн.
Позивач вважаючи, що відповідач зобов'язаний виплатити йому середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 11 грудня 2022 року по 10 червня 2023 року, вважаючи свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, звернувся до суду із вказаним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції зазначив, що остаточний розрахунок при звільненні позивача був здійснений відповідачем лише 23 грудня 2023 року, тому слід зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку із грошового забезпечення, але не більше як за шість місяців, тобто за період з 11 грудня 2022 року по 10 червня 2023 року (182 дні), виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100.
Надаючи оцінку зазначеним обставинам справи, колегія суддів враховує наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Згідно із частиною першою статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до частини другої статті 24 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.
Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008, передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
У рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Отже, судом першої інстанцій обґрунтовано застосовано до спірних правовідносин положення Кодексу законів про працю України.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 за статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 Кодексу законів про працю України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
За правилами статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 Кодексу законів про працю України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з частиною другою статті 117 Кодексу законів про працю України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Водночас Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ положення статті 117 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Закон України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ та відповідно і нова редакція статті 117 Кодексу законів про працю України набрали чинності з 19 липня 2022 року.
Надаючи оцінку доводам апелянта в частині того, що затримка у здійсненні повного розрахунку з позивачем була викликана об'єктивними, незалежними від нього причинами, які полягали у довготривалості формальних процедур у сфері обігу бюджетних коштів; довготривалості судових процедур ініційованих позивачем, пов'язаних з великим навантаженням на окружні та апеляційні адміністративні суди, колегія суддів зазначає наступне.
Частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 Кодексу законів про працю України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір щодо розміру належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (зазначене в частині першій статті 117 Кодексу законів про працю України).
У цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок з колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Таким чином, настання відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, пов'язане з наявністю таких юридично значимих обставин, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Підсумовуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи відповідача стосовно затримки у здійсненні повного розрахунку з позивачем з незалежних від нього причин є безпідставними, оскільки наявність таких обставин не звільняє відповідача від обов'язку компенсувати ОСОБА_1 майнові втрати, яких він зазнав внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку.
Розглядаючи посилання апелянта стосовно необхідності субсидіарного застосування норм Цивільного кодексу України для врегулювання трудових відносин та дотримання принципів справедливості, розумності та справедливого балансу інтересів працівника (позивача) та роботодавця (відповідача), з огляду на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, висловленої у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, колегія суддів враховує наступне.
Як зазначено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що зменшення судом розміру означеного середнього заробітку, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, має залежати від розміру недоплаченої суми, належної працівникові при звільненні.
Водночас Верховний Суд у постановах від 29 лютого 2024 року у справі № 460/42448/22, від 22 лютого 2024 року у справі № 560/831/23, від 15 лютого 2024 року у справі № 420/11416/23, від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22, від 30 листопада 2023 року у справі № 380/19103/22 та від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22 зауважив на тому, що правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц викладено щодо приписів статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ.
Наведений у цих постановах підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 Кодексу законів про працю України не обмежувала період, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Так, відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, у чинній редакції, згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
На дату звернення позивача (21 січня 2024 року) до суду з цим позовом стаття 117 Кодексу законів про працю України діяла в редакції, викладеній згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-ІХ, і підлягала застосуванню.
Виходячи з того, що спірні правовідносини виникли під час дії статті 117 Кодексу законів про працю України, у чинній редакції, згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ, критерії співмірності відшкодування середнього заробітку, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, застосуванню не підлягають.
Аналогічна правова позиція підтримана висновками Верховного Суду у постановах № 300/1906/21 від 02 травня 2024 року, № 140/16184/23 від 01 травня 2024 року, № 400/8493/23 від 30 квітня 2024 року.
Положеннями частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже, колегія суддів апеляційного суду зазначає, що посилання відповідача щодо необхідності застосування висновку Великої Палати Верховного Суду, висловленої у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц є безпідставними.
В частині доводів відповідача щодо пропуску позивачем строку на звернення із позовною заявою до адміністративного суду, колегія суддів враховує наступне.
У пункті 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16 зазначено, що за змістом приписів статей 94, 116, 117 Кодексу законів про працю України України та статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Отже, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України відшкодування не є заробітною платою, у зв'язку з чим звернення до суду з вимогами про його стягнення обмежується строком звернення до суду.
Висновок щодо норми права, яка підлягає застосуванню до випадків обчислення строків звернення до суду колишніх публічних службовців з вимогами про стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні було викладено в постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 11 лютого 2021 року у справі №240/532/20.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду у справі №240/532/20 встановлений у частині першій статті 233 Кодексу законів про працю України тримісячний строк є скороченим строком позовної давності, в межах якого працівник може звернутися до суду в порядку цивільного судочинства з вимогою про вирішення трудового спору.
Натомість строки звернення до суду в порядку адміністративного судочинства визначені у статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України і частина п?ята цієї статті, яка передбачає місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, є спеціальною нормою щодо частини другої цієї статті з установленим у ній загальним строком у шість місяців.
Таким чином, виходячи із вищевикладених правових позицій, з цим позовом до суду позивач мав звернутися в місячний строк з моменту, коли дізнався (мав дізнатися) про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Щодо моменту, коли позивач мав дізнатися про порушення своїх прав у подібних правовідносинах, то Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 сформувала висновки, що застосовні до цієї справи.
За змістом частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
За матеріалами справи, фактичне виконання рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 27 червня 2023 року у справі №580/770/23 відповідач здійснив 23 грудня 2023 року.
20 січня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Черкаського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 з вимогами щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 11 грудня 2022 року по 10 червня 2023 року.
За таких обставин, колегія суддів констатує своєчасність звернення позивача до адміністративного суду, з дотриманням місячного строку з моменту, коли останній дізнався про порушення своїх прав.
Відповідно, доводи апелянта щодо пропуску позивачем строку на звернення із позовною заявою до адміністративного суду є безпідставними.
На підставі вищенаведеного колегія суддів зауважує, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права, тому не є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи викладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Згідно з положеннями статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до вимог статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що рішення суду першої інстанції постановлене з додержанням норм матеріального і процесуального права, обставини справи встановлено повно та досліджено всебічно.
Заслухавши доповідь головуючого судді, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст. 242, 316 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - залишити без задоволення.
Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 27 березня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена протягом 30 днів, з урахуванням положень ст. 329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Суддя - доповідач Маринчак Н.Є.
Судді: Черпак Ю.К.
Штульман І.В.