01 липня 2024 р.Справа № 520/10862/24
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Любчич Л.В.,
Суддів: Спаскіна О.А. , Присяжнюк О.В. ,
за участю секретаря судового засідання Труфанової К.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 26.04.2024, головуючий суддя І інстанції: Тітов О.М., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, по справі №520/10862/24
за позовом ОСОБА_1
до Державної служби України з безпеки на транспорті в особі Відділу державного нагляду (контролю), у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті
про визнання протиправним та скасування постанови,
ОСОБА_1 (далі - позивач, заявник, апелянт, ОСОБА_1 ) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної служба України з безпеки на транспорті в особі Відділу державного нагляду (контролю), у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті (надалі - відповідач), в якому просило суд: визнати протиправною та скасувати постанову про застосування адміністративно-господарського штрафу №068217 від 29.02.2024.
Разом з позовом позивачем до суду подана заява про забезпечення позову в якій просив суд зупинити примусове стягнення адміністративно-господарського штрафу з Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 у сумі 17 000,00 грн. на підстави постанови про застосування адміністративно- господарського штрафу №068217 від 29.02.2024 Державною службою України з безпеки на транспорті в особі Відділу державного нагляду (контролю), у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті до часу набрання законної сили судовим рішенням у даній справі.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 26 квітня 2024 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову.
Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції позивач подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 26 квітня 2024 року та ухвалити постанову про задоволення заяви позивача про забезпечення позову.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначив, що оскаржувана постанова про застосування адміністративно-господарського штрафу № 068217 від 29.02.2024 є виконавчим документом та на момент звернення до суду апеляційної інстанції державним виконавцем відкрито виконавче провадження з її виконання. Стверджує, що зупинення стягнення на підставі оскаржуваної постанови відповідає вимогам ч. 2 ст. 150 КАС України, натомість вжиття таких заходів захистить майнові права позивача до прийняття рішення суду по суті позовних вимог.
Відповідач не погодився з доводами апеляційної скарги та подав відзив на неї, в якому просив відмовити у її задоволенні та залишити ухвалу суду першої інстанції без змін. Вказав, що Закон України «Про автомобільний транспорт» та Порядку проведення рейдових перевірок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1567 від 08.11.2006 (надалі - Постанова № 1567) не передбачають можливості зупинення виконання постанови в разі її оскарження у судовому порядку.
Сторони в судове засідання не прибули, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Позивачем подано клопотання про розгляд справи без його участі.
Відповідно до ч. 2 ст. 313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та відзиві на неї, дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи в задоволенні заяви позивача про забезпечення позову суд першої інстанції виходив з того, що з оглянутих матеріалів адміністративної справи, заяви про забезпечення адміністративного позову, судом не встановлено, станом на час розгляду вказаної заяви, наявності доказів існування перелічених у ст.. 150 КАС України підстав для вжиття заходів забезпечення позову.
Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з такого.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 150 КАС України, суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.
Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо:
1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або
2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.
Підстави забезпечення позову, передбачені частиною другою статті 150 КАС України, є оціночними, тому суд повинен у кожному випадку, виходячи з конкретних доказів, встановити, чи є хоча б одна з названих обставин, і оцінити, чи не може застосуванням заходів забезпечення позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якій можна запобігти.
В силу приписів ч. 1 ст. 151 КАС України, позов може бути забезпечено: 1) зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 3) встановленням обов'язку відповідача вчинити певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.
З аналізу наведеної норми вбачається, що обов'язковою передумовою вжиття заходів забезпечення позову є обґрунтованість відповідних вимог сторони, в тому числі й з зазначенням очевидних ознак протиправності оскаржуваних рішення, дії або бездіяльності, очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам останньої, неможливості у подальшому без вжиття таких заходів відновлення прав особи та обов'язковим поданням доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу забезпечення позову. При цьому, ознаки протиправності повинні бути пов'язані саме з порушеними правами, свободами чи інтересами.
Частиною 2 ст. 151 КАС України передбачено, що суд може застосувати кілька заходів забезпечення позову. Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб.
Таким чином, забезпечення адміністративного позову - це вжиття адміністративним судом, в провадженні якого знаходиться справа, певних процесуально-правових заходів щодо охорони прав, свобод та інтересів позивача, які б гарантували виконання рішення суду, у разі задоволення позову. Для задоволення судом поданої позивачем заяви про забезпечення адміністративного позову останній має довести, що невжиття обраних заходів призведе хоча б до одного із наслідків, передбачених частиною 2 статті 150 КАС України.
При розгляді заяв про забезпечення позову суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитись, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулась з такою заявою, позовним вимогам.
Згідно з Рекомендаціями № R (89) 8 про тимчасовий судовий захист в адміністративних справах, прийнятій Комітетом Ради Європи 13 вересня 1989 року, рішення про вжиття заходів тимчасового захисту може, зокрема, прийматися у разі, якщо виконання адміністративного акта може спричинити значну шкоду, відшкодування якої неминуче пов'язано з труднощами, і якщо на перший погляд наявні достатньо вагомі підстави для сумнівів у правомірності такого акта. Суд, який постановляє вжити такий захід, не зобов'язаний одночасно висловлювати думку щодо законності чи правомірності відповідного адміністративного акта; його рішення стосовно вжиття таких заходів жодним чином не повинно мати визначального впливу на рішення, яке згодом має бути ухвалено у зв'язку з оскарженням адміністративного акта.
Тобто, інститут забезпечення позову є однією з гарантій захисту прав, свобод та законних інтересів юридичних та фізичних осіб - позивачів в адміністративному процесі, механізмом, який покликаний забезпечити реальне та неухильне виконання судового рішення прийнятого в адміністративній справі.
При цьому заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог та бути адекватними та співмірними з позовними вимогами.
Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з майновими наслідками заборони відповідачеві вчиняти певні дії. (правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 24.04.2019 в справі № 826/10936/18 (провадження № К/9901/728/19).
Отже, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
У заяві про забезпечення позову заявник просить вжити заходи забезпечення адміністративного позову та наводить доводи щодо необхідності застосування таких заходів за наявності очевидних ознак заподіяння небезпеки, шкоди правам та інтересам позивача.
Колегія суддів зазначає, що основним завданням процесуальних норм, які регламентують вжиття судом заходів забезпечення позову, є досягнення балансу між правом позивача на захист свого порушеного права та правом відповідача заперечувати проти адресованих йому вимог у будь-який дозволений законом спосіб.
Вирішуючи заяву про забезпечення позову, суд має зважати на необхідний баланс процесуальних прав та обов'язків сторін та рішення стосовно вжиття таких заходів жодним чином не повинно мати визначального впливу на рішення, яке згодом має бути ухвалено у зв'язку з оскарженням адміністративного акту, дій або бездіяльності суб'єкта владних повноважень.
Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення.
Верховний Суд у постанові від 12.06.2018 у справі № 826/14722/17 вказав, що забезпечення позову є наданням тимчасового захисту до вирішення справи по суті, який застосовується у виключних випадках за наявності об'єктивних обставин, які дозволяють зробити обґрунтоване припущення, що невжиття відповідних заходів потягне за собою більшу шкоду, ніж їх застосування.
Предметом оскарження у справі № 520/10862/24 є постанова відповідача про застосування адміністративно-господарського штрафу №068217 від 29.02.2024 у розмірі 17 000 грн.
У абз. 2 п. 17 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 2 від 06 березня 2008 року “Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ” вказано, що в ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також вказати ознаки, які свідчать про очевидність протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.
Колегією суддів встановлено, що наразі постанову відповідача про застосування адміністративно-господарського штрафу №068217 від 29.02.2024, правомірність якої є предметом спору у цій справі, передано для примусового виконання до Київського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції та постановою від 06.05.2024 державним виконавцем відкрито виконавче провадження № 74809375.
Отже, розпочалося примусове виконання оскаржуваної постанови.
Згідно зі ст. 60 Закону України «Про автомобільний транспорт» постанова про застосування адміністративно-господарських штрафів є виконавчим документом. Адміністративно-господарські штрафи стягуються відповідно до закону центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб).
Пунктом 2 ч. 1 ст. 34 Закону України “Про виконавче провадження” визначено, що виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі зупинення судом стягнення на підставі виконавчого документа.
Положеннями ч. 1 ст. 3 Закону України “Про виконавче провадження” встановлено перелік виконавчих документів, на підставі яких рішення підлягають примусовому виконанню, зокрема, рішень (постанов) суб'єктів державного фінансового моніторингу (їх уповноважених посадових осіб), якщо їх виконання за законом покладено на органи та осіб, які здійснюють примусове виконання рішень.
Згідно з ч. 5, 7 ст. 26 Закону України “Про виконавче провадження” виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов'язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону. У разі якщо в заяві стягувача зазначено рахунки боржника у банках, інших фінансових установах, виконавець негайно після відкриття виконавчого провадження накладає арешт на кошти боржника. У разі якщо в заяві стягувача зазначено конкретне майно боржника, виконавець негайно після відкриття виконавчого провадження перевіряє в електронних державних базах даних та реєстрах наявність права власності або іншого майнового права боржника на таке майно та накладає на нього арешт. На інше майно боржника виконавець накладає арешт в порядку, визначеному статтею 56 цього Закону.
Згідно з ч. 4 ст. 27 Закону України “Про виконавче провадження” державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Відповідно до положень ч. 2 ст. 56 Закону України “Про виконавче провадження” постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна.
Також, Закон України “Про виконавче провадження” покладає на боржника низку обов'язків:
1) утримуватися від вчинення дій, що унеможливлюють чи ускладнюють виконання рішення;
2) допускати в установленому законом порядку виконавця до житла та іншого володіння, приміщень і сховищ, що належать йому або якими він користується, для проведення виконавчих дій;
3) за рішеннями майнового характеру подати виконавцю протягом п'яти робочих днів з дня відкриття виконавчого провадження декларацію про доходи та майно боржника, зокрема про майно, яким він володіє спільно з іншими особами, про рахунки у банках чи інших фінансових установах, про майно, що перебуває в заставі (іпотеці) або в інших осіб, чи про кошти та майно, належні йому від інших осіб, за формою, встановленою Міністерством юстиції України;
4) повідомити виконавцю про зміну відомостей, зазначених у декларації про доходи та майно боржника, не пізніше наступного робочого дня з дня виникнення відповідної обставини;
5) своєчасно з'являтися на вимогу виконавця;
6) надавати пояснення за фактами невиконання рішень або законних вимог виконавця чи іншого порушення вимог законодавства про виконавче провадження (ч. 5 ст. 19 Закону України “Про виконавче провадження”).
Відмовляючи в задоволенні клопотання позивача про забезпечення позову, суд першої інстанції посилався на ненадання позивачем достатніх доказів на підтвердження обставин, зазначених у ч. 2 ст. 150 КАС України для забезпечення даного адміністративного позову.
Колегія суддів вважає помилковим таке твердження суду, оскільки предметом позову є скасування постанови відповідача, як виконавчого документу, на підставі якого ініційоване стягнення в межах виконавчого провадження № 74809375.
Позивач в заяві про забезпечення позову посилався на те, що не зупинення стягнення на підставі оскаржуваної постанови може призвести до негативних фінансових наслідків для останнього у вигляді стягнення не лише сум штрафу, яка є спірною, а виконавчого збору в сумі 1 700,00 грн. та витрат виконавчого провадження, здійснення арешту всього наявного майна та рахунків, з яких здійснюється виплата заробітної плати найманим працівникам. Повернення всіх вказаних сум з бюджету відбувається в різному порядку, що буде вимагати додаткових витрат на судові збори, оплати роботи адвоката та значної витрати часу на поновлення попереднього фінансового стану.
Також, колегія суддів враховує, що відкриття провадження у цій справі не є підставою для зупинення примусового виконання спірної постанови та в подальшому може призвести до стягнення суми штрафу у розмірі 17000,00 грн та витрат виконавчого провадження у примусовому порядку до вирішення питання правомірності постанови відповідача про застосування адміністративно-господарського штрафу №068217 від 29.02.2024.
Враховуючи вище зазначені положення правових норм та обставин , якими обгрунтовує позивач заяву про забезпечення позову, колегія суддів прийшла до висновку про наявність підстав для задоволення вимог зазначеної заяви.
Колегія суддів враховує, що ті негативні наслідки, до яких може призвести примусове виконання оскаржуваної постанови, будуть вимагати від позивача додаткових зусиль та фінансових затрат для поновлення порушеного права.
Беручи до уваги, що постанова відповідача про застосування адміністративно-господарського штрафу №068217 від 29.02.2024 є виконавчим документом, що оскаржується, на підставі якого відповідачем звернуто стягнення у безспірному порядку та виконавчою службою відкрито виконавче провадження, колегія суддів вважає доведеним позивачем існування обставин, визначених у статті 150 КАС України, для забезпечення позову.
Також колегія суддів виходить з того, що будь-яке забезпечення позову в адміністративній справі є наданням тимчасового захисту до вирішення справи по суті, який застосовується у виключних випадках за наявністю об'єктивних обставин, які дозволяють зробити обґрунтоване припущення, що невжиття відповідних заходів потягне за собою більшу шкоду, ніж їх застосування.
Водночас, вжиття таких заходів не зумовлює фактичного вирішення спору по суті, а спрямоване лише на збереження існуючого становища до розгляду справи по суті та набрання законної сили рішенням суду у цій справі.
Враховуючи зазначене, виходячи із системного аналізу норм чинного законодавства України, колегія суддів дійшла висновку про те, що заявником були наведені належні та переконливі докази існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди його інтересам до ухвалення рішення в адміністративній справі та невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити поновлення порушених прав та інтересів позивача, оскільки у разі задоволення позову для відновлення порушених прав позивачу необхідно буде знов звертатися до суду за поверненням сплачених до держбюджету коштів, внаслідок чого докладати певних зусиль та нести витрати.
За визначенням п. 5 ч. 1 ст. 151 КАС України позов може бути забезпечено в спосіб зупинення стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.
При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини").
Згідно зі ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Отже, обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.
Позивач просив суд забезпечити позов у спосіб зупинення примусового стягнення адміністративно-господарського штрафу з фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 у сумі 17000,00 грн на підстави постанови про застосування адміністративно-господарського штрафу № 068217 від 29.02.2024 відповідачем до часу набрання законної сили судовим рішенням у справі про визнання її протиправною та скасування.
Отже заявником обраний належний способом забезпечення позову у спірних відносинах, який прямо визначений п. 5 ч. 1 ст. 151 КАС України.
Доводи відзиву на апеляційну скаргу стосовно неможливості зупинення виконання постанови в разі її оскарження у судовому порядку, оскільки таке не передбачено Законом України «Про автомобільний транспорт» та Постановою № 1567, колегія суддів вважає юридично нікчемним, оскільки вказані нормативно-правові акти не стосуються вирішення питання щодо можливості зупинення примусового виконання виконавчого документа, яка натомість, прямо закріплена як у відповідному профільному законі - Законі України “Про виконавче провадження” так КАС України.
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість вимог апеляційної скарги та, відповідно, вимог заяви позивача про забезпечення позову.
Ухвалюючи це судове рішення колегія суддів керуєтьсяст.322 КАС України,ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення Серявін та інші проти України) та Висновком11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини по справі Серявін та інші проти України (п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Згідно з п. 4 ч. 1, ч. 2 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню, з прийняттям постанови про задоволення заяви позивача про забезпечення позову.
Керуючись ст. 150, 151, 242, 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 26 квітня 2024 року по справі №520/10862/24 скасувати.
Ухвалити постанову, якою заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову - задовольнити.
Зупинити примусове стягнення адміністративно-господарського штрафу з фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , паспорт: НОМЕР_2 , виданий Жовтневим РВ ХМУ УМВС в Харківській області 30.08.2000, місцезнаходження: АДРЕСА_1 ) у сумі 17 000,00 грн. на підстави Постанови про застосування адміністративно-господарського штрафу №068217 від 29.02.2024 Державною службою України з безпеки на транспорті (ЄДРПОУ: 39816845, 03150, вул. Фізкультури, 9, м. Київ) в особі Відділу державного нагляду (контролю), у Донецькій, Луганській та Харківській областях Державної служби України з безпеки на транспорті набрання законної сили судовим рішенням у цій справі.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Л.В. Любчич
Судді О.А. Спаскін О.В. Присяжнюк
Повний текст постанови складено 02.07.2024.