01 липня 2024 рокуЛьвівСправа № 140/32953/23 пров. № А/857/2433/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії:
Головуючого судді - Ніколіна В.В.,
суддів - Гінди О.М., Заверухи О.Б.,
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 11 січня 2024 року (суддя - Лозовський О.А,, м. Луцьк) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 у жовтні 2023 року звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив: визнати протиправною бездіяльність щодо не нарахування та невиплати одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби в розмірі 25% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, передбаченої абзацом другим пункту другого статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей»; зобов'язати нарахувати та виплатити одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби в розмірі 25% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, передбаченої абзацом другим пункту другого статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей». В обґрунтування позовних вимог зазначає, що відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» йому передбачена одноразова допомога при звільненні в розмірі 25 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. Відповідно до витягу з наказу його вислуга років в Збройних Силах становить: календарна військова - 26 років 07 місяців 02 дні; пільгова - 12 років 06 місяців 20 днів; всього - 39 років 01 місяць 22 дні.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 11 січня 2024 року позов задоволено.
Не погодившись із ухваленим судовим рішенням, його оскаржив відповідач, який із покликанням на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову. В обґрунтування апеляційних вимог зазначає, що позивач звільнений з військової служби на підставі п.п. «г» п.3 ч.5 ст.26 Закону №2232-ХІІ. Вказує, що норма абз.2 п.2 ст.15 Закону №2011-ХІІ не застосовується до позивача, так як останній не звільнявся з військової служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України. Вказує, що обов'язковою умовою набуття права на отримання одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, відповідно до абз.2 ч.2 ст.15 Закону №2011-ХІІ, в розмірі 25% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, є звільнення військовослужбовця за сімейними обставинами визначеними саме Кабінетом Міністрів України. Також покликається на пропуск позивачем строку звернення до суду з позовом.
Позивач подав письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити таку без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні), апеляційний суд вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження відповідно до положень пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та знайшло своє підтвердження під час розгляду апеляційної скарги, що ОСОБА_1 проходив військову службу у ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ), що не заперечується відповідачем.
Наказом Начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) №642-ОС від 25.07.2023 «Про особовий склад», ОСОБА_1 , техніка-водія відділення логістики відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_3 » (тип Б) було звільнено з військової служби в запас наказом начальника прикордонного загону від 18.07.2023 №622-ОС за підпунктом «г» (через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати службу)): у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком МСЕК згідно пункту 3 частини 5 статті 6 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» і направлено для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_4 (а. с. 12).
Відповідно до витягу з наказу вислуга років ОСОБА_1 в Збройних Силах становить: календарна військова - 26 років 07 місяців 02 дні; пільгова - 12 років 06 місяців 20 днів; всього - 39 років 01 місяць 22 дні.
01.08.2023 позивач звернувся до відповідача із письмовою заявою, в якій просив нарахувати та виплатити одноразову грошову допомогу при звільненні в розмірі 25 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Листом від 15.08.2023 №11/Т-1850204 відповідач відмовив у виплаті одноразової грошової допомоги в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби з огляду на те, що обставини та причини його звільнення не передбачені постановою Кабінету Міністрів України.
Не погоджуючись з такими діями відповідача, позивач звернувся з відповідним позовом до суду.
Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що одноразова грошова допомога в розмірі 25% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби повинна виплачуватися при звільненні військовослужбовцям з урахуванням саме Закону №2011-ХІІ, яким чітко передбачений перелік підстав для невиплати вказаної грошової допомоги.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей відповідно до Конституції України визначає Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №2011-XII (далі - Закон №2011-ХІІ, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), який встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Згідно з статтею 1 Закону України №2011-ХII соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Стаття 1-2 цього Закону передбачає, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Частиною першою статті 9 Закону №2011-XII передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Статтею 15 Закону №2011-XII врегульовані питання щодо пенсійного забезпечення і допомоги військовослужбовців.
Так, відповідно до частини другої статті 15 Закону №2011-XII військовослужбовцям при звільненні з військової служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, які мають вислугу 10 років і більше виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Як вбачається з матеріалів справи, позивача було звільнено з військової служби в запас наказом начальника прикордонного загону від 18.07.2023 №622-ОС за підпунктом «г» (через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати службу)): у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком МСЕК згідно пункту 3 частини 5 статті 6 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Разом із тим, Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду в постанові від 24 січня 2024 року в справі № 140/1143/23 проаналізовано вищенаведені норми Закону № 2232-XII та № 2011-ХІІ у сукупності зі змістом Переліку, затвердженого Постановою № 413.
В цій справі, Верховний Суд указав, що виплата одноразової грошової допомоги у розмірі, який передбачений в абзаці першому пункту 2 статті 15 Закону № 2011-ХІІ, не може застосовуватися до випадків звільнення військовослужбовця з військової служби з підстави, яка передбачена пунктом «г» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону №2232-ХІІ.
Колегія суддів дійшла до такого висновку зваживши на таке. Стаття 26 Закону № 2232-ХІІ пов'язує підстави для звільнення з військової служби з видами військової служби (частина шоста статті 2 Закону № 2232-ХІІ) та умовами (періодами) її проходження.
Зокрема, частина п'ята статті 26 Закону № 2232-ХІІ розрізняє (виокремлює, групує) такі умови (обставини) для припинення (розірвання) контракту та звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом: у мирний час (пункт 1 частини п'ятої); під час дії особливого періоду (крім періодів з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) (пункт 2 частини п'ятої); з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації (пункт 3 частини п'ятої).
Позаяк для цілей звільнення з військової служби стаття 26 Закону № 2232-ХІІ чітко відокремлює підстави для звільнення військовослужбовців під час дії воєнного стану від підстав для звільнення військовослужбовців зі служби під час дії особливого періоду, то є достатні підстави вважати, що й виплата одноразової грошової допомоги військовослужбовцям, які звільняються зі служби, має зв'язок (залежність) як з нормативною підставою, за якою звільнений військовослужбовець, так і з умовами (обставинами), за яких військовослужбовець реалізував своє право на звільнення зі служби.
Верховний Суд звернув увагу, що текстуальний виклад тих норм статті 26 Закону № 2232-ХІІ, які передбачають можливість звільнення з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, є бланкетним, адже в них подається посилання на підзаконний нормативний акт Кабінету Міністрів України (ним, як уже з'ясували, є Постанова № 413), в якому мають бути визначені ті умови (причини, обставини), за яких військовослужбовець може реалізувати своє право на звільнення зі служби.
Зокрема, підстава для звільнення зі служби, про яку йде мова, передбачена: у підпункті «в» пункту 3 частини другої статті 26 Закону №2232-ХІІ, у підпункті «ґ» пункту 1 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232-ХІІ, у підпункті «ґ» пункту 1 частини шостої статті 26 Закону № 2232-ХІІ. Прикметно те, що звільнення з цих підстав з військової служби не пов'язується з особливим періодом та/або воєнним станом, (що має пояснення, коли зіставити ці підстави з датою ухвалення Постанови №413, а також редакцією абзацу другого пункту 2 статті 15 Закону №2011-XII, яка діяла на дату звільнення позивачки).
Інша ситуація з підставами для звільнення з військової служби через «сімейні обставини або інші поважні причини», які передбачені, зокрема, у підпункті «г» пункту 1, підпункті «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-ХІІ, у підпункті «ґ» пункту 2, підпункту «г» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232-ХІІ, у підпункті «г» пункту 2 частини шостої статті 26 Закону № 2232-ХІІ і які якраз стосуються особливого періоду та воєнного стану. Як можна побачити, текстуальний виклад цих нормативних підстав в названій статті Закону не має посилання на акт Кабінету Міністрів України чи інший нормативний (підзаконний) акт, який містив би «частину» норми, якої бракує [в законі]; натомість «сімейні обставини або інші поважні причини», які дозволяють військовослужбовцеві звільнитися з військової служби під час дії особливого періоду або під час дії воєнного стану, визначені (в цій частині) безпосередньо у тексті Закону. З уваги на такий спосіб викладу юридичної норми у перелічених [у цьому абзаці постанови] структурних частинах статті 26 Закону № 2232-ХІІ колегія суддів виснувала, що не було приводу в цій частині для застосування Переліку сімейних обставин та інших поважних причин, які затверджені Постановою № 413, як, власне, («бланкетної») умови для звільнення зі служби (зокрема, відповідно до підпункту «г» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону №2232-ХІІ), а звідси - для застосування частини другої пункту 2 статті 15 Закону № 2011-XII (у редакції, яка діяла на дату звільнення позивача з військової служби) в цілях виплати одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби (яка якраз пов'язувалася з підставами, визначеними у згаданому Переліку № 413).
Беручи до уваги наведений аналіз правових норм, який проведено Верховним Судом, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що суд першої інстанції допустив помилку, коли визнав протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби в розмірі 25% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, передбаченої абзацом другим пункту другого статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», та помилково зобов'язав відповідача виплати одноразову грошову допомогу відповідно до зазначених положень цієї статті.
Відповідно до ч. 2 ст. 317 КАС України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягав застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
З урахуванням тої обставини, що ОСОБА_1 звільнено з військової служби під час особливого періоду та воєнного стану, на підставі підпункту «г» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону № 2232-ХІІ, така підстава та умова звільнення позивача, виключали застосування правил частини 2 пункту 2 статті 15 Закону № 2011-XII, відповідно і виплату одноразової грошової допомоги при звільненні.
З наведеного слідує, що судом першої інстанції застосовано Закон №2011-XII та положення Переліку, затвердженого Постановою №413, які не підлягали застосуванню, тому рішення суду в силу вимог ч. 2 ст. 317 КАС України підлягає скасуванню.
Цей висновок є підставою для відмови в задоволенні позову.
Відповідно до частини 1 статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
З огляду на викладене, апеляційний суд дійшов до переконання в тому, що апеляційну скаргу відповідача необхідно задовольнити.
Керуючись ст. 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задовольнити.
Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 11 січня 2024 року у справі №140/32953/23- скасувати та прийняти нове, яким в задоволенні позову відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя В. В. Ніколін
судді О. М. Гінда
О. Б. Заверуха