Справа № 560/402/24
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Шевчук О.П.
Суддя-доповідач - Моніч Б.С.
01 липня 2024 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Моніча Б.С.
суддів: Кузьмишина В.М. Залімського І. Г. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 27 лютого 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ, КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ
В січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1, в якому просив визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо ненарахування та невиплати середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні та зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 157610,72 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що фактично остаточний розрахунок з ним здійснено 20.12.2023, однак відповідач не виплатив середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. Вважає бездіяльність відповідача протиправною, тому звернувся до суду з цим позовом.
ІІ. ЗМІСТ РІШЕНННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 27 лютого 2024 року позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо непроведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Стягнуто з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.08.2022 по 20.12.2023 в сумі 68883 (шістдесят вісім тисяч вісімсот вісімдесят три) грн 89 коп., з відрахуванням з такої суми податків, зборів та інших обов'язкових платежів.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання про судові витрати.
ІІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
ОСОБА_1 проходив службу у ІНФОРМАЦІЯ_1 та наказом ректора ІНФОРМАЦІЯ_1 від 09.08.2022 був виключений зі списків особового складу частини, а також всіх видів забезпечення.
Рішенням суду від 04 вересня 2023 року по справі №560/12057/23 зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_1 здійснити перерахунок ОСОБА_1 грошового забезпечення з 25.02.2022 року по 12.08.2022 року, грошової допомоги на оздоровлення за 2022 рік, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2022 рік, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого ст. 7 Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік", на відповідний тарифний коефіцієнт, та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум.
20.12.2023 позивачу виплачено грошове забезпечення в сумі 68883,89 грн, що стверджено випискою по картковому рахунку.
Вважаючи порушеним право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з цим позовом.
IV. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що на спірні правовідносини поширюються норми КЗпП України у частині встановлення відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу, а тому позивач має право на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
При цьому, з урахуванням норми ст.117 КЗпП України щодо шестимісячного строку нарахування та правових позицій Верховного Суду щодо співмірності, суд першої інстанції дійшов висновку, що співмірною сумою буде сума вчасно не виплачена у розмірі 68883,89 гривень.
V. ДОВОДИ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, відповідач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, неповне з'ясування обставин справи , оскаржив його в апеляційному порядку з вимогою скасувати рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 27 лютого 2024 року та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що на спірні правовідносини не поширюються норми трудового законодавства, зокрема стаття 117 КЗпП, оскільки вони врегульовані спеціальним законодавством і не підпадають під дію загального трудового права.
Крім того, відповідач вказав про необхідність застосування критеріїв розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні та зазначив, що сума середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні повинна була б становити 11710,26 (68883,89 грн*17%).
Позивач не скористався правом подання відзиву на апеляційну скаргу, що в силу вимог ч.4 ст.304 КАС України не перешкоджає розгляду справи.
VI. ОЦІНКА АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ
Апеляційний суд, перевіривши доводи апеляційної скарги, виходячи з меж апеляційного перегляду, визначених ст. 308 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права у спірних правовідносинах, виходить з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Однією із встановлених Державою гарантій права на своєчасне одержання винагороди за працю є передбачений Кодексом законів про працю України обов'язок роботодавця виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ (надалі - Закон) соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів. Цим Законом передбачено, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Статтею 2 Закону №2011-ХІІ встановлено, що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.
Положеннями частини 2 статті 24 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25 березня 1992 року №2232-ХІІ закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
З зазначеного вище слідує, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, зокрема щодо належного матеріального та побутового забезпечення, враховуючи особливості військової служби, з метою стимулювання досягнення високих результатів у службовій діяльності. Звільнена особа з військової служби на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Так, Постанова Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2007 року №1294 "Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", постанова Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2010 року №889 "Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій" та Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затверджена наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 20.05.2008 №425 не містять норм щодо виплати звільненому військовослужбовцю середнього заробітку в зв'язку із затримкою з вини роботодавця всіх належних йому виплат при звільненні.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. Такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Оскільки спеціальним законодавством не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд апеляційної інстанції погоджується з судом першої інстанції про обґрунтованість застосування до спірних правовідносин норм КЗпП України.
Вирішуючи даний спір, суд звертає увагу на те, що згідно із ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, суд касаційної інстанції неодноразово приходив до висновку, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі (зокрема, постанова Верховного Суду України від 17 липня 2015 року в справі №21-8а15, постанови Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі №806/1899/17, від 29 березня 2018 року у справі №815/1767/17, від 31 жовтня 2019 року у справі №2340/4192/18, від 22 червня 2023 року у справі № 380/152/20).
Відтак, питання проходження військової служби військовослужбовцями і виплата їм грошового забезпечення регулюються нормами статей 116 і 117 КЗпП та постанова Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати", а доводи апеляційної скарги відповідача щодо відсутності правових підстав для застосування положень КЗпП України є помилковими.
Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у будь-якому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до статті 117 КЗпП України у редакції, що набула чинності після 19.07.2022 року, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Колегія суддів зауважує, що аналіз наведених вище норм вказує на те, що умовами застосування частини 1 статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись із вимогою про стягнення відшкодування, із врахуванням виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідно до статті 117 КЗпП, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
Наведене вище узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка була висловлена в постанові від 13 травня 2020 року по справі № 810/451/17.
Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.
Водночас і стаття 116 і стаття 117 КЗпП України передбачають можливість наявності спору між працівником та роботодавцем. При цьому стаття 116 конкретизує, що в даному випадку мова йде лише про спір "про розмір сум, належних працівникові при звільненні".
Як встановлено судом, відповідачем при звільненні позивача не виплачено всіх належних йому сум.
Таким чином, оскільки в день звільнення позивача відповідачем не було здійснено остаточного розрахунку всіх виплат, позивач має право на застосування статті 117 КЗпП України в частині стягнення з відповідача середнього заробітку.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 викладені наступні правові висновки: "Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні."
Необхідність застосування судом критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, також викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При вирішенні цього питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Вказаний підхід застосований Касаційним адміністративним судом під час вирішення справи № 806//18 і наведений в постанові від 30 жовтня 2019 року.
Застосовуючи вищевикладені критерії суд апеляційної інстанції виходить з такого.
Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 04 вересня 2023 року по справі №560/12057/23 зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_1 здійснити перерахунок ОСОБА_1 грошового забезпечення з 25.02.2022 року по 12.08.2022 року, грошової допомоги на оздоровлення за 2022 рік, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2022 рік, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого ст. 7 Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік", на відповідний тарифний коефіцієнт, та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум.
З урахуванням вказаного вище рішення відповідач виплатив позивачу суму простроченої заборгованості перед ним на момент звільнення у розмірі 68883,89 грн, що стверджено випискою по картковому рахунку.
Враховуючи, що відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України треба розраховувати з дня, наступного за днем, коли роботодавець мав здійснити розрахунок з працівником, до дня, що передує припиненню нарахування (п.62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСРП 87952206), періодом прострочення повного розрахунку з позивачем при його звільненні є - з 13.08.2022 по 19.12.2023.
Таким чином період затримки виплати цих сум склав 494 дні.
Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до статті 117 КЗпП України (у редакції, викладеній відповідно до Закону України від 1 липня 2022 року №2352-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин"; далі - "Закон №2352-ІХ") у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Зазначені норми спрямовані на те, щоб унеможливити випадки, коли підприємство не оспорює свого боргу перед працівником, однак безпідставно не здійснює йому відповідних виплат. Відповідальність за невиплату належних працівникові сум полягає в обов'язку виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку і у цьому контексті положення статті 117 КЗпП України є чіткими та однозначними, вони не дають підстав тлумачити їх таким чином, що підприємство зобов'язане виплатити працівнику якусь частину його середнього заробітку.
Єдиний виняток з цього правила встановлює частина 2 статті 117 КЗпП України, яка вказує на те, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином і стаття 116 і стаття 117 КЗпП України передбачають можливість наявності спору між працівником та роботодавцем. При цьому стаття 116 конкретизує, що в даному випадку мова йде лише про спір "про розмір сум, належних працівникові при звільненні".
У даному контексті слід прийти до висновку, що положення частини 2 статті 117 КЗпП України слід розуміти таким чином, що у тому разі коли спір (про розмір сум, належних працівникові при звільненні) вирішено на користь працівника, то на підприємство покладається обов'язок виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Лише у випадку якщо спір про розмір сум належних працівникові при звільненні вирішено на користь працівника частково, то орган, який виносить рішення по суті спору, визначає розмір відшкодування на власний розсуд.
Як встановлено судом, у справі №560/12057/23 суд погодився, що вимоги позивача в частині здійснення перерахунку ОСОБА_1 грошового забезпечення з 25.02.2022 року по 12.08.2022 року, грошової допомоги на оздоровлення за 2022 рік, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2022 рік були обґрунтованими, а тому слід вважати, що спір щодо належних позивачу сум при звільненні було вирішено на його користь у повному обсязі. За таких обставин суд не мав підстав визначати розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку в будь-який інший спосіб, аніж стягнути його у повному обсязі.
В апеляційній скарзі відповідач зазначає, що, порівнюючи розмір несвоєчасно виплачених позивачу сум з розміром середнього заробітку за час затримки розрахунку, такі суми є неспівмірними.
Із довідки, наданої відповідачем встановлено, що сума середньоденного грошового забезпечення позивача становить 822,43 грн.
Враховуючи внесені у ст.117 КЗпП України зміни (в редакції Закону №2352-IX), відповідач повинен виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більше як за 6 місяців (184 дні), тобто з 13.08.2022р. (наступний день після звільнення з військової служби) по 12.02.2023р. включно.
Верховний Суд у постановах від 30 листопада 2023 року в справі №380/19103/22, від 29 січня 2024 року в справі №560/9586/22, від 22 лютого 2024 року в справі №560/831/23, від 29 лютого 2024 року в справі №460/42448/22, від 14 березня 2024 року в справі №560/6960/23, від 30 квітня 2024 року в справі №400/8493/23 наголосив на тому, що правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц викладено щодо приписів статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом №2352-ІХ.
Наведений в указаній постанові підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Водночас відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній редакції, згідно із Законом №2352-ІХ, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
Тобто, в межах даної справи належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України, якими законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівнику.
Таким чином, загальна сума середнього заробітку, яка підлягала б стягненню на користь позивача за період з 13.08.2022 по 12.02.2023, складає 151327,12.
Водночас суд першої інстанції дійшов висновку, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача має бути виплата у сумі 68883,89 гривень.
При цьому, суд першої інстанції не врахував, що орган, який вирішує трудовий спір має право зменшити розмір середнього заробітку лише в тому випадку, якщо такий спір щодо розміру належних сум вирішено на користь працівника частково.
В той же час, сам позивач судове рішення не оскаржує.
Враховуючи вищевикладене, з огляду на межі перегляду судового рішення в апеляційному порядку за апеляційною скаргою відповідача, колегія суддів не знаходить підстав для зміни судового рішення.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції у цій справі є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, з дослідженням усіх основних питань, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального права, які призвели до неправильного вирішення справи, тобто прийняте рішення відповідає матеріалам справи та вимогам закону і підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 27 лютого 2024 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Головуючий Моніч Б.С.
Судді Кузьмишин В.М. Залімський І. Г.