24 червня 2024 року
м. Київ
справа №553/1978/23
провадження № 51-2870ск24
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну скаргу засудженого ОСОБА_4 на вирок Ленінського районного суду м. Полтави від 15 серпня 2023 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 06 березня 2024 року у кримінальному провадженні внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12023175460000124, за обвинуваченням
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Новооріхівка Лубенського району Полтавської області та жителя АДРЕСА_1 ),
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 190 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Ленінського районного суду м. Полтави від 15 серпня 2023 року ОСОБА_4 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 190 КК, і призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік.
Вирішено питання, які стосуються: початку строку відбування покарання; речових доказів; процесуальних витрат у кримінальному провадженні.
За вироком суду ОСОБА_4 визнано винуватим і засуджено за те, що він, 13 червня 2023 року, приблизно о 13:00, перебуваючи за адресою: АДРЕСА_2 , діючи умисно, повторно, з корисливих мотивів, зловживаючи довірою ОСОБА_5 , під вигаданим приводом тимчасового використання велосипеду «Scott Scale-40», не маючи на меті його повернути заволодів цим майном, чим заподіяв потерпілому майнову шкоду на суму 15 166,67 грн.
Полтавський апеляційний суд ухвалою від 06 березня 2024 року вирок місцевого суду стосовно ОСОБА_4 залишив без змін.
Вимоги, викладені в касаційній скарзі та узагальнені доводи особи, яка її подала
У поданій касаційній скарзі засуджений ОСОБА_4 , не оспорюючи фактичних обставин кримінального провадження, доведеності винуватості та юридичної кваліфікації його дій, посилаючись на невідповідність призначеного йому судом покарання тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення і його особі через суворість, просить змінити постановлені щодо нього судові рішення в частині призначеного покарання і призначити більш м'яке покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік.
Як зазначає засуджений, суд не надав належної оцінки обставинам, що пом'якшують його покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого ним злочину, а саме тому, що він визнав свою винуватість, під час судового розгляду не заперечив фактичних обставин справи, що було підставою для дослідження доказів у порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), активно сприяв розкриттю злочину, вчинив злочин через скрутне матеріальне становище, потерпілим не був заявлений цивільний позов і претензій до нього він не мав.
На переконання ОСОБА_4 , наведені вище обставини дають підстави для застосування ст. 69 КК та призначення йому більш м'якого виду покарання, ніж призначив йому суд, а саме у виді обмеження волі.
За твердженням засудженого, апеляційний суд, відхиляючи його апеляційну скаргу, не спростував належним чином доводи, викладені у скарзі.
Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду
За частиною 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Висновку суду про доведеність винуватості ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення за обставин, установлених місцевим судом у порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК, а також правильності кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 190 КК Верховний Суд не перевіряє, оскільки законності й обґрунтованості судового рішення в цій частині засуджений не оскаржує.
Доводи ОСОБА_4 стосовно невідповідності призначеного йому судом покарання ступеню тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення і його особі через суворість, на переконання колегії суддів Верховного Суду, не є слушними з огляду на таке.
Статтями 50 і 65 КК передбачено, що особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових кримінальних правопорушень. Виходячи з указаної мети і принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
За приписами ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом хоча й у межах відповідної санкції статті видом та розміром покарання й тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання (див. постанови Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 740/5424/15-к, від 05 лютого 2019 року у справі № 753/24474/15-к та інші).
З копій судових рішень вбачається, що суд першої інстанції, призначаючи ОСОБА_4 покарання, врахував: ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК є нетяжким; особу засудженого, котрий раніше неодноразово судимий, у тому числі й за кримінальні правопорушення проти власності, не одружений, офіційно непрацевлаштований, має постійне місце проживання, на обліках у нарколога та психіатра не перебуває, за місцем відбування покарання у Маневицькій виправній колонії № 42 характеризувався негативно. Крім того, місцевий суд не встановив обставин, що пом'якшують або обтяжують його покарання. Водночас зважив суд і на відсутність претензій з боку потерпілого.
З урахуванням наведеного суд першої інстанції дійшов висновку про можливість призначення засудженому покарання у виді позбавлення волі, передбаченого санкцією статті, за якою його засуджено.
Не погоджуючись із вироком місцевого суду, засуджений ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, в якій, указуючи на невідповідність призначеного йому покарання тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення через суворість, просив змінити вирок суду в частині призначеного покарання і призначити йому більш м'яке покарання.
Апеляційний суд, переглядаючи кримінальне провадження щодо ОСОБА_4 в апеляційному порядку, перевірив усі посилання й доводи, викладені засудженим в апеляційній скарзі і, не встановивши підстав для зміни вироку місцевого суду, вмотивовано відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог.
Так, на обґрунтування свого висновку суд зазначив, що засуджений є особою неодноразово судимою за вчинення корисливих кримінальних правопорушень, нове кримінальне правопорушення в цій справі вчинив через невеликий проміжок часу після відбуття покарання за попереднім вироком, що вказує на його схильність до вчинення кримінальних правопорушень та відсутність критичного ставлення до злочинної діяльності, тобто ОСОБА_4 на шлях виправлення не став та знов вчинив кримінальне правопорушення, формально вказавши на визнання своєї провини, велосипед потерпілому добровільно не повернув, його потерпілий викупив у магазині «Техно строк». Апеляційний суд відхилив доводи засудженого щодо наявність у нього щирого каяття.
Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК.
Отже, суди попередніх інстанцій, урахувавши всю сукупність обставин, зокрема даних про особу засудженого, відсутність обставин, що пом'якшують його покарання, дійшли обґрунтованого висновку про необхідність призначення ОСОБА_4 найсуворішого виду покарання, з передбачених санкцією ч. 2 ст. 190 КК, у виді позбавлення волі.
Верховний Суд погоджується з цими висновками судів попередніх інстанцій та вважає, що визначене місцевим судом засудженому і залишене без зміни судом апеляційної інстанції покарання у виді позбавлення волі, є справедливим, необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень.
Також Суд зауважує, що обставини, про які засуджений зазначає у касаційній скарзі не є такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, та не є достатніми для призначення йому більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, або іншого альтернативного виду покарання, передбаченого санкцією ч. 2 ст. 190 КК, зокрема у виді обмеження волі, з огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини вчинення кримінального правопорушення, відомості про особу засудженого та відсутність обставин, що пом'якшують його покарання.
Твердження засудженого про неврахування судами активного сприяння розкриттю кримінального правопорушення, є безпідставними.
Активним сприянням розкриттю злочину є добровільна допомога слідству, яка виявляється у повідомленні правоохоронному органу або суду обставин і фактів по справі, наданні доказів, інших відомостей про власну кримінальну діяльність чи діяльність інших осіб, викритті інших співучасників, визначенні ролі кожного з них у вчиненні злочину, наданні допомоги в їх затриманні, видачі знарядь і засобів вчинення злочину, майна, здобутого злочинним шляхом, і таке сприяння має бути активним, ініціативним та підтвердженим доказами. Натомість засуджений, посилаючись на активне сприяння розкриттю злочину, не зазначив, у чому ж саме полягала його активність та ініціативність у сприянні правоохоронним органам.
Колегія суддів зауважує, що сам факт незаперечення засудженим фактичних обставин кримінального провадження під час судового розгляду не може вважатися обставиною, яка пом'якшує його покарання, оскільки фактичні обставини встановлені поза волею та бажанням засудженого. Також не віднесено КК до обставин, що враховуються під час призначення покарання факт подання чи неподання потерпілим цивільного позову.
З урахуванням цього касаційний суд констатує, що вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду є належно вмотивованими й обґрунтованими і за змістом відповідають приписам статей 370, 419 КПК, у них наведені мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувалися, постановляючи рішення.
Пунктом 2 ч. 2 ст. 428 КПК передбачено, що суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для її задоволення немає.
Ураховуючи викладене, Верховний Суд згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК відмовляє у відкритті касаційного провадження.
На цих підставах Верховний Суд постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_4 на вирок Ленінського районного суду м. Полтави від 15 серпня 2023 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 06 березня 2024 року щодо нього.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3