Ухвала
Іменем України
27 червня 2024 року
м. Київ
справа № 138/3158/19
провадження № 61-5561ск24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 14 березня 2024 року у складі колегії суддів: Шемети Т. М., Панасюка О. С., Сала Т. Б., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору дарування та договору купівлі-продажу квартири недійсними та застосування реституції та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 про визнання особи добросовісним набувачем,
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору дарування та договору купівлі-продажу квартири недійсними та застосування реституції.
Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 перебував у шлюбі із ОСОБА_2 (дошлюбне прізвище ОСОБА_2 ), який рішенням Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 06 грудня 2012 року було розірвано.
Під час шлюбу у спільну сумісну власність було набуто трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , яка зареєстрована на ОСОБА_2 .
При зверненні до суду з позовною заявою про поділ майна подружжя позивачу стало відомо, що квартира 08 жовтня 1997 року подарована доньці ОСОБА_3 , яка в подальшому продала квартиру ОСОБА_4 за значно зниженою ціною, а саме 250 068 грн, не повідомивши покупця, що частина квартири належить йому, адже він не давав згоди на дарування квартири.
Позивач зазначав, що про договір дарування ОСОБА_1 дізнався в 2019 році.
ОСОБА_1 просив:
визнати поважною причину пропуску строку звернення до суду, поновити такий строк;
визнати недійсним договір дарування квартири від 08 жовтня 1997 року;
визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 11 квітня 2019 року;
застосувати двосторонню реституцію, повернувши квартиру АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_2
17 березня 2020 року ОСОБА_4 подала зустрічний позов до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 про визнання особи добросовісним набувачем.
Зустрічний позов мотивований тим, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири був укладений на підставі титульного права власності, яке виниклого ще 08 жовтня 1997 року, тому в неї не виникало сумнівів у доброчесності даної угоди.
ОСОБА_4 просила:
визнати її добросовісним набувачем за договором купівлі-продажу квартири від 11 квітня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Могилів-Подільського районного нотаріального округу Вінницької області.
Ухвалою Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 01 червня 2020 року первісний та зустрічний позови об'єднані в одне провадження.
Рішенням Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 01 грудня 2023 року:
поновлено ОСОБА_1 строк на звернення до суду позовом;
позовні вимоги за позовом ОСОБА_1 задоволено;
визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений державним нотаріусом Могилів-Подільської міської державної нотаріальної контори Кориняк Л. М., зареєстрований в реєстрі за №1-1679;
визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 11 квітня 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Могилів-Подільського районного нотаріального округу Вінницької області Анцут Л. М., зареєстрований в реєсрі № 447 ;
застосовано двосторонню реституцію, повернувши квартиру АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_2 ;
вирішено питання про розподіл судових витрат;
у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
при укладенні договору дарування квартири АДРЕСА_1 від 08 жовтня 1997 року, дарувальником не було надано письмової нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_1 , як другого з подружжя та співвласника на таке дарування спільного сумісного майна, цей договір був вчинений із порушенням вимог частин першої та четвертої статті 203 ЦК України, а тому підлягає визнанню недійсним;
згідно висновку експерта від 28 грудня 2021 року № СЕ-19/102-21/16962-ПЧ, підпис від імені ОСОБА_1 на письмовій заяві Могилів Подільській міській державній нотаріальній конторі за вхідним 219 від 08 жовтня 1997 року про надання згоди на дарування гр. ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 виконаний не гр. ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням підпису гр. ОСОБА_1 . Підпис від імені ОСОБА_1 на письмовій заяві Могилів-Подільській міській державній нотаріальній конторі за вхідним 219 від 08 жовтня 1997 року про надання згоди на дарування гр. ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 виконаний гр. ОСОБА_2 ;
застосовуючи наслідки недійсності правочину (реституцію) суд зазначив про те, що наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яке може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони. Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі «status quo» у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб'єктами - учасниками недійсного правочину;
суд першої інстанції також зазначив, що не погоджується із твердженням відповідача за первісним позовом ОСОБА_2 та її представника щодо пропуску позивачем позовної давності. Оскільки в силу положень статей 257, 261 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Суд вважав, що оскільки встановлено, що про укладення оспорюваних договорів позивач дізнався лише в жовтні 2019 року з відзиву ОСОБА_2 , тому суд зробив висновок про те, що позовна давність ним не пропущений, а відповідно відсутні підстави відмови у задоволенні первісного позову з цих підстав. Доказів про те, що ОСОБА_1 було відомо про факт дарування з дружиною спірної квартири своїй доньці учасники процесу суду не надали;
тому суд зробив висновок про те, що є підстави для задоволення первісного позову, а в задоволенні зустрічного позову слід відмовити.
Постановою Вінницького апеляційного суду від 14 березня 2024 року апеляційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_4 задоволено, рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 01 грудня 2023 року скасовано та постановлено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 6 189,00 грн витрат, понесених нею в ході апеляційного розгляду. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 6 189,00 грн витрат, понесених нею в ході апеляційного розгляду.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
при скасуванні рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що між сторонами виник спір про визнання договору дарування недійсним з тих підстав, що він укладений одним із подружжя без згоди іншого, визнання недійсним договору купівлі-продажу та застосування двосторонньої реституції;
апеляційний суд зазначив, що договір дарування є укладеним з моменту передачі майна обдаровуваному. У цій справі правовідносини між сторонами з приводу договору дарування виникли у 1997 році, права та обов'язки між сторонами не продовжують існувати після набрання чинності ЦК України від 16 січня 2003 року та СК України, а тому до них слід застосовувати положення ЦК УРСР 1963 року та положення кодексу про шлюб та сім'ю (надалі - КпШС). Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та не застосував норми матеріального права, які підлягали до застосування;
статтею 22 КпШС передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Відтак, оскільки квартира АДРЕСА_1 , була придбана 09 березня 1995 року, тобто в період перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ця квартира є спільною сумісною власністю подружжя;
відповідно до статті 23 КПШС, майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов'язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі. Отже, згода подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину є за своєю правовою природою окремим одностороннім правочином, що має бути укладений письмово. Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до статті 48 ЦК УРСР;
судом становлено, що ОСОБА_1 не давав згоди на укладення договору дарування від 08 жовтня 1997 року, оскільки висновком експертизи доведено, що підпис на заяві про надання згоди на дарування квартири виконаний не ОСОБА_8 , а іншою особою з наслідуванням його підпису - ОСОБА_2 , а обдаровувана ОСОБА_3 (після укладення шлюбу ОСОБА_3) не могла не знати, що батьки придбали об'єкт дарування, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі, відтак оспорюваний договір дарування є недійсним;
щодо застосування наслідків пропуску позовної давності апеляційний суд зазначив, що під час розгляду справи в суді першої інстанції ОСОБА_1 просив поновити йому строк на звернення з вимогою про визнання договору дарування недійсним, мотивуючи це тим, що він не знав про існування цього договору, так як після розірвання шлюбу у 2012 році був зареєстрований та продовжував проживати з колишньою дружиною у належному їм будинку АДРЕСА_7 і дізнався про цей договір тільки в 2019 році, коли звернувся з позовом про поділ майна подружжя. ОСОБА_2 у відзиві на позовну заяву просила застосувати наслідки спливу позовної давності, так як про існування договору дарування, який був вчинений двадцять два роки тому, позивач за первісним позовом знав, їх донька була повнолітньою, вона проживала у подарованій квартирі, тоді як він жодного відношення до цієї квартири не мав;
інститут позовної давності є спільною рисою правових систем держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (ZOLOTAS v. GREECE (№ 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року);
позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Схожі висновки викладені в постановах ВП ВС по справах № 911/3677/17; № 911/3680/17 (пункти 5.43-5.46); від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 61-64), в постанові Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного від 22 травня 2019 року у справі № 234/3341/15-ц. Отже, суд першої інстанції, розглядаючи цю справу, припустився помилки, вказавши в резолютивній частині рішення про поновлення строку звернення до суду;
апеляційний суд зазначив, що у справі, яка переглядається, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки про укладення спірного договору дарування квартири стало відомо ОСОБА_1 лише в 2019 році, коли він звернувся до суду з позовом про розподіл майна, то строк звернення до суду із зазначеним позовом ним пропущений з поважних причин, а інші учасники процесу не надали доказів, що йому про оспорюваний договір дарування було відомо раніше, тобто суд першої інстанції переклав обов'язок позивача довести, що він не міг раніше довідатися про своє порушене право, на інших учасників справи;
однак, апеляційний суд зазначив, що приймаючи до уваги пояснення ОСОБА_1 суд першої інстанції не врахував, що оспорюваний договір дарування квартири був укладений 08 жовтня 1997 року, а із зазначеним позовом до суду ОСОБА_1 звернувся в грудні 2019 року, тобто зі спливом 22 років, причому з 1999 року позивач проживав в іншому житлі: в будинку за адресою АДРЕСА_7 , який був придбаний ним та на той час ще його дружиною ОСОБА_2 17 вересня 1999 року, а шлюб між подружжям було розірвано заочним рішенням Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 06 грудня 2012 року, яке набуло законної сили 02 січня 2013 року, причому провадження у справі про розірвання шлюбу було ініційовано саме ним. Доказів того, що ОСОБА_1 приймав будь-яку участь в утриманні квартири, позивачем не було надано в суді першої інстанції, а в апеляційному суді, даючи пояснення, ОСОБА_1 вказав, що до 2012 року він жив з колишньою дружиною в одному будинку по вул. В. Стуса , а з 2013 року він підозрював, що колишня дружина хоче продати квартиру, тому ходив в міську раду приблизно раз в пів року і цікавився на кому квартира, в цій квартирі він ніколи не проживав. Проте, як вбачається з інвентарної справи, договір дарування був зареєстрований 09 жовтня 1997 року за № 43 (папка № 3 інвентаризаційної справи № 3804, аркуш інвентаризаційної справи 103). Твердження ОСОБА_8 , що він цікавився квартирою: міняв двері, організовував ремонт сантехніки, тощо є лише його твердженням, не підтверджені жодними доказами. Доводи ОСОБА_8 про поважність причин пропуску строку для звернення до суду із цим позовом необґрунтовані, з огляду також і на те, що власність зобов'язує: квартира подарована у 1997 році, він у ній ніколи (як сам же і вказав) не проживав та не ніс витрат по її утриманню, а з 1999 року зареєстрований та проживав по АДРЕСА_7 у будинку, придбаному ним разом з ОСОБА_2 , тобто протягом щонайменше 20 років ОСОБА_8 не цікавився належним йому майном. При цьому особа, здійснюючи право власності на належне їй майно (особливо нерухоме), має діяти відповідально, зокрема проявляти турботу щодо цього майна, бути обізнаним про його стан, тощо. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав, не може бути підставою для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними, особа не може зажадати через значний проміжок часу повернути майну попередній правовий статус. При цьому суд врахував і те, що у цивільних правовідносинах прийнято вважати, що власник майна, як добрий господар, який є зваженим, передбачливим і розсудливим, має знати та дбати про свою власність та зобов'язаний нести витрати на її утримання;
встановивши, що договір дарування від 08 жовтня 1997 року укладений з порушенням вимог закону та є недійсним, оскільки ОСОБА_2 подарувала спірну квартиру без згоди іншого співвласника - ОСОБА_1 , апеляційний суд зробив висновок про застосування до вказаних вимог ОСОБА_1 наслідків спливу строку позовної давності та відмови у задоволенні цієї позовної вимоги у зв'язку із пропуском ОСОБА_1 позовної давності, оскільки перебіг позовної давності почався з моменту укладення спірного договору дарування, а про порушення свого права, з огляду на відсутність доказів в утриманні ним цього майна, він не мав перешкод дізнатися раніше, тому, звертаючись у грудні 2019 року (більш як через 22 роки з моменту укладення договору) до суду із цим позовом, позивач пропустив трирічний строк звернення до суду;
щодо позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 11 квітня 2019 року, укладеному між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а також вимоги про застосування реституції апеляційний суд зазначив, що пред'являючи позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу та застосування реституції, ОСОБА_1 обрав невірний спосіб захисту, тому ці вимоги також не підлягають до задоволення. Проте, оскільки судом відмовлено в захисті права ОСОБА_1 як власника спірної квартири в зв'язку з пропуском ним строку позовної давності, відтак підстав для вирішення питання про витребування майна немає, оскільки таким правом наділений виключно власник, яким ОСОБА_8 не є;
при відмові у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 про визнання її добросовісним набувачем апеляційний суд виходив з того, що пред'явлення позову про визнання добросовісним набувачем не є належним способом судового захисту (стаття 16 ЦК України), оскільки добросовісність набуття - це не предмет позову, а одна з обставин, що підлягає доказуванню, зокрема, під час розгляду справи про витребування майна;
при вирішенні питання про розподіл судових витрат, апеляційний суд виходив з того, що: позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають, а отже сплачений ним судовий збір за подання позову слід залишити за ним; ураховуючи, що апеляційні скарги ОСОБА_2 і ОСОБА_4 підлягають до задоволення в частині вирішення судом першої інстанції вимог первісного позову, сплачений ними судовий збір за подання апеляційних скарг в розмірі по 6 189,00 грн з кожної слід стягнути з позивача за первісним позовом ОСОБА_1 ; оскільки у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 слід відмовити, понесені нею витрати по сплаті судового збору за подання позову в розмірі 2 500,00 грн та по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 3 751,00 грн слід залишити за нею.
ОСОБА_1 15 квітня 2024 року засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Вінницького апеляційного суду від 14 березня 2024 року (повне судове рішення складено 19 березня 2024 року).
Ухвалою Верховного Суду від 03 травня 2024 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків. Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 03 травня 2024 року ці недоліки було усунуто, зокрема надано уточнену касаційну скаргу, у якій ОСОБА_1 просить скасувати постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 та залишити в силі рішення суду першої інстанції у цій частині.
Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 в уточненій касаційній скарзі зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц; від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц; від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц; від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16; від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц; від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц; у справі № 522/2201/15-ц; у справі № 522/2110/15-ц; від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12; від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18; від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц; від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17; у справі № 911/3680/17; від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17; від 22 травня 2019 року у справі № 234/3341/15-ц; від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16; у справах № 372/1036/15-ц, № 904/10956/16, № 911/1437/17; та постановах Верховного Суду України: від 18 листопада 2014 року у справі № 3-176гс14; від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15; від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15; від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16.
Уточнена касаційна скарга мотивована тим, що:
у постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2014 року у справі № 3-176гс14 зазначалось, що правила про позовну давність, встановлені ЦК України, будуть застосовуватися за умови, що право на пред'явлення такого позову виникло лише після 01 січня 2004 року. Пунктом 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України встановлено, що до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним, право на пред'явлення якого виникло до 01 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше. При цьому визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування норм матеріального права (ЦК УРСР чи ЦК України), і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права. Початок перебігу позовної давності визначається відповідно до правил статті 76 ЦК УРСР або статті 261 ЦК України;
у справі що розглядається було встановлено, що ОСОБА_1 не давав згоди на укладення договору дарування від 08 жовтня 1997 року, оскільки висновком експертизи доведено, що підпис на заяві про надання згоди на дарування квартири виконаний не ОСОБА_8 , а іншою особою з наслідуванням його підпису - ОСОБА_2 , а обдаровувана ОСОБА_3 (після укладення шлюбу ОСОБА_3 ) не могла не знати, що батьки придбали об'єкт дарування, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі, відтак оспорюваний договір дарування є недійсним. Зазначена обставина підтверджує той факт, що ОСОБА_1 не знав про укладення даного договору, так як ОСОБА_1 не був повідомлений про його укладення і більше того факт укладення договору був від нього прихований відповідачкою, яка і підписала замість нього згоду на укладення договору. Судом першої інстанції було правильно встановлено, що про укладення оспорених договорів позивач дізнався лише у жовтні 2019 року з відзиву відповідача, відповідно позовна давність ним не пропущена, а відповідно відсутні підстави відмови у задоволенні первісного позову з цих підстав. Доказів про те, що ОСОБА_1 було відомо про факт дарування з дружиною спірної квартири своїй доньці учасники суду не надали. Окрім цього, ОСОБА_1 вказував у своїх поясненнях, що він регулярно цікавився квартирою, міняв двері, організовував ремонт сантехніки, тощо. Вказана обставина не заперечувалась відповідачем, отже є встановленою, так як обставини, які визнаються стороною не підлягають доказуванню;
у постанові Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 зроблено висновок про те, що застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог. Загальні положення про застосування позовної давності також викладені у постановах у справах № 522/1029/18, № 522/2110/15-ц, № 522/2201/15-ц, № 522/2202/15-ц, № 372/1036/15-ц, № 904/10956/16, № 183/1617/16, № 911/1437/17;
суд першої інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_1 ухвалив рішення, яке повністю відповідає закону і апеляційний суд безпідставно його скасував.
апеляційний суд, відмовивши у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 , фактично задовольнив її апеляційну скаргу частково, а не повністю, але при цьому стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 6 189,00 грн витрат, понесених нею в апеляційному суді, чим порушив частину другу статті 141 ЦПК України.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Апеляційний суд на підставі свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 (складеного російською мовою) встановив, що « ОСОБА_1 » та « ОСОБА_2 » уклали шлюб 23 квітня 1983 року, прізвище дружини після укладення шлюбу « ОСОБА_2 ».
09 березня 1995 року ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого державним нотаріусом Могилів-Подільської міської державної нотаріальної контори, зареєстрованого в реєстрі за № 2-679.
Згідно архівного витягу Могилів-Подільської міської ради з протоколу засідання 5 сесії 22 скликання від 12 травня 1995 року, вул. Дзержинського перейменована на вул. Стависька .
06 грудня 2012 року заочним рішенням Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_3 , яка 30 жовтня 1993 року уклала шлюб із ОСОБА_14 , прізвище після укладення шлюбу « ОСОБА_3 ».
Згідно договору дарування від 08 жовтня 1997 року, посвідченого Могилів-Подільською міською державною нотаріальною конторою, зареєстрованого в реєстрі за № 1-1679 ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .
Апеляційний суд встановив, що на а. с. 204 (том 1) знаходиться заява до Могилів-Подільської міської державної нотаріальної контори, в якій зазначено, що ОСОБА_1 дає свою згоду на дарування ОСОБА_2 , квартири АДРЕСА_1 . Особа заявника посвідчена державного нотаріуса.
Згідно висновку експерта від 28 грудня 2021 року №СЕ-19/102-21/16962-ПЧ, підпис від імені ОСОБА_1 на письмовій заяві Могилів Подільській міській державній нотаріальній конторі за вхідним 219 від 08 жовтня 1997 року про надання згоди на дарування гр. ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 виконаний не гр. ОСОБА_1 ,, а іншою особою з наслідуванням підпису гр. ОСОБА_1 . Підпис від імені ОСОБА_1 на письмовій заяві Могилів-Подільській міській державній нотаріальній конторі за вхідним 219 від 08 жовтня 1997 року про надання згоди на дарування гр. ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 виконаний гр. ОСОБА_2
ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_7 , у якій зареєстрований з 22 жовтня 1999 року.
Відповідно до договору купівлі-продажу від 11 квітня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Могилів-Подільського районного нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за № 447 встановив, що ОСОБА_3 продала ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 за 250 068,00 грн.
Згідно звіту про незалежну оцінку квартири АДРЕСА_1 вартість цієї квартири складає 412 613,00 грн.
Апеляційний суд встановив, що на підтвердження правомірності дій ОСОБА_4 , як добросовісного набувача та доказів, що вказують на зміну цільового використання об'єкту нерухомого майна остання надала копію містобудівних умов та обтяжень; копію договору про пайову участь в розвитку інфраструктури м. Могилева-Подільського; розрахунок розміру пайової участі у розвитку інфраструктури міста; копію зареєстрованої декларації про готовність до експлуатації торгово-офісного приміщення.
Правочин чи договір з'являються як юридичний факт в момент їх вчинення. Недійсність може «вражати» правочин чи договір, і вона стосується саме моменту його вчинення, а не виконання. Саме на момент вчинення правочин чи договір перевіряються на те чи він відповідає, зокрема, вимогам щодо його дійсності, яка форма встановлена законом щодо правочину чи договору на момент його вчинення. Тому при вирішенні питання щодо кваліфікації правочину чи договору як недійсного має застосовуватися той закон, який був чинний на момент його вчинення. В ЦК УРСР 1963 року не передбачалося конструкції нікчемності правочину чи договору. Правочин чи договір, які вчинялися під час чинності ЦК УРСР 1963 року, могли бути визнанні недійсними на підставі рішення суду; норми ЦК України 2003 року щодо недійсності правочинів не можуть бути застосовані при вирішенні спору про недійсність правочину чи договору, який вчинявся під час чинності ЦК УРСР 1963 року (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року в справі № 336/6023/20 (провадження № 61-11523сво23)).
З урахуванням того, що договір дарування було укладено у 1997 році, то спір про визнання договору недійсним має вирішуватися на підставі норм, які були чинними в момент його укладення.
За договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому (частини перша та друга статті 243 ЦК УРСР 1963 року в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного договору дарування).
У частині першій статі 48 ЦК УРСР (в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного договору дарування) передбачено, що недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону.
У постанові Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1662цс15 зроблено висновок, що оскільки спірне майно придбано подружжям до 2004 року, тобто до набрання чинності СК України, а тому при вирішенні справи судам необхідно було застосовувати положення КпШС 1969 року, який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин. Враховуючи те, що подружжям спірне майно було придбано в період шлюбу та до набрання чинності СК України, застосуванню підлягали статті 22, 24, 28 КпШС 1969 року.
Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Відповідно до частини першої статті 22 КпШС 1969 року (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин
Майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов'язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі (стаття 23 КпШС 1969 року, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)
До позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше (пункт 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2003 року).
Загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки (стаття 79 ЦК УРСР 1963 року).
Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 цього Кодексу (стаття 76 ЦК УРСР 1963 року).
Позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін (стаття 75 ЦК УРСР 1963 року).
Позовна давність не поширюється: на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом; на вимоги державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння колгоспів та інших кооперативних та інших громадських організацій або громадян; на вимоги вкладників про видачу вкладів, внесених у державні трудові ощадні каси і в Державний банк СРСР; у випадках, встановлюваних законодавством Союзу РСР, і на інші вимоги (стаття 83 ЦК УРСР 1963 року).
У постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2014 року у справі № 3-176гс14 зазначено, що:
«пунктом 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України встановлено, що до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.
Відповідно до статті 71 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), що діяв до 1 січня 2004 року, позовна давність - це строк, у межах якого особа, право якої порушено, може звернутися до суду з вимогою про його захист. Позовні вимоги про визнання угод недійсними не належали до вимог, на які відповідно до статті 83 ЦК УРСР не поширювалася позовна давність.
Тому до позовів про визнання угод недійсними застосовувався загальний строк позовної давності - три роки (стаття 71 ЦК УРСР). Згідно зі статтею 80 ЦК УРСР закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові. З огляду на викладене до позовних вимог про визнання угод недійсними застосовуються правила про позовну давність. При цьому правила про позовну давність, встановлені ЦК України, будуть застосовуватися за умови, що право на пред'явлення такого позову виникло лише після 1 січня 2004 року».
У постанові Верховного Суду України від 04 лютого 2015 року у справі № 3-216гс14 вказано, що:
«предметом спору є вимога ОСОБА_1 про визнання недійсним зазначеного рішення загальних зборів учасників господарського товариства. Оспорюване рішення загальних зборів учасників ТОВ «Меркурій», оформлене протоколом № 1, було прийнято 01 травня 1997 року, тобто до 01 січня 2004 року - дня набрання чинності ЦК України. Відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила ЦК України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом. Пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України встановлено, що цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Таким чином, у спірних правовідносинах щодо позовної давності застосовуються правила ЦК УРСР, якщо на час набрання чинності ЦК України не сплив строк пред'явлення позовних вимог. Відповідно до статті 71 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), що діяв до 01 січня 2004 року, позовна давність - це строк, у межах якого особа, право якої порушено, може звернутися до суду з вимогою про його захист. Згідно зі статтею 80 ЦК УРСР закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.
При цьому визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування норм матеріального права (ЦК УРСР чи ЦК України), і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права. За загальним правилом статті 76 ЦК УРСР, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила».
У постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року в справі № 3-512гс16 вказано, що:
у постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2014 року у цій справі зазначено, що визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування норм матеріального права (ЦК УРСР чи ЦК України), і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права.
Початок перебігу позовної давності визначається відповідно до правил статті 76 ЦК УРСР або статті 261 ЦК України.
За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. При цьому суд повинен встановити момент не лише, коли особа довідалася, але і коли могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила».
У постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15 зазначено, що:
«формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача. Отже, перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) вказано, що:
«Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32-38 ГПК України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше».
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, № 36157/08, § 22, 23, ЄСПЛ, від 22 липня 2014 року).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Апеляційний суд встановив, що:
правовідносини між сторонами з приводу договору дарування виникли у 1997 році, права та обов'язки між сторонами не продовжують існувати після набрання чинності ЦК України від 16 січня 2003 року та СК України, а тому до них слід застосовувати положення ЦК УРСР 1963 року та КпШС;
ОСОБА_1 не давав згоди на укладення договору дарування від 08 жовтня 1997 року, оскільки висновком експертизи доведено, що підпис на заяві про надання згоди на дарування квартири виконаний не ОСОБА_8 , а іншою особою з наслідуванням його підпису - ОСОБА_2 , а обдаровувана ОСОБА_3 не могла не знати, що батьки придбали об'єкт дарування, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі, відтак оспорюваний договір дарування є недійсним;
звертаючись у грудні 2019 року (більш як через 22 роки з моменту укладення договору) до суду з позовом про визнання договору дарування від 08 жовтня 1997 року, позивач ОСОБА_1 пропустив позовну давність, оскільки перебіг строку позовної давності почався з моменту укладення спірного договору дарування від 1997 року, а про порушення свого права, з огляду на відсутність доказів в утриманні ним цього майна, він не мав перешкод дізнатися раніше;
пред'являючи позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу та застосування реституції, ОСОБА_1 обрав невірний спосіб захисту, тому ці вимоги також не підлягають до задоволення.
За таких обставин, встановивши, що позивачем пропущено позовну давність до вимоги про визнання недійсним договору дарування, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
Окрім цього, оскільки апеляційна скарга ОСОБА_4 на рішення в частині вирішення судом першої інстанції вимог первісного позову ОСОБА_1 була задоволена апеляційним судом, то сплачений нею судовий збір за подання апеляційної скарги в частині вирішення первісного позову у розмірі по 6 189,00 грн апеляційним судом правильно стягнуто з позивача за первісним позовом ОСОБА_1 на її користь.
Посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на висновки, викладені у постановах Верховного Суду: від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц; від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц; від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц; від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16; від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц; від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц; у справі № 522/2201/15-ц; у справі № 522/2110/15-ц; від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12; від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18; від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц; від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17; у справі № 911/3680/17; від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17; від 22 травня 2019 року у справі № 234/3341/15-ц; від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16; у справах № 372/1036/15-ц, № 904/10956/16, № 911/1437/17; та постановах Верховного Суду України: від 18 листопада 2014 року у справі № 3-176гс14; від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15; від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15; від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16 необґрунтовані, оскільки не свідчить про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування указаних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Керуючись статтями 260 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 14 березня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору дарування та договору купівлі-продажу квартири недійсними та застосування реституції та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 про визнання особи добросовісним набувачем.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков