26 червня 2024 року
м. Київ
справа № 212/11955/21
провадження № 61-11981св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Акціонерне товариство «Альфа-Банк», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Сенс Банк», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: державний реєстратор відділу юридичного кадрового забезпечення Лозуватської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області Лесько Олександр Васильович, Лозуватська сільська рада Криворізького району Дніпропетровської області, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Сенс Банк» на рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 09 серпня 2022 року у складі судді Борис О. Н. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року у складі колегії суддів Остапенко В. О., Бондар Я. М., Зубакової В. П.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк»), правонаступником якого є Акціонерне товариство «Сенс Банк» (далі - АТ «Сенс Банк»), треті особи: державний реєстратор відділу юридичного кадрового забезпечення Лозуватської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області Лесько О. В., Лозуватська сільська рада Криворізького району Дніпропетровської області, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, поновлення права власності шляхом поновлення запису про державну реєстрацію права власності.
Позовну заяву мотивовано тим, що ОСОБА_5 та Відкрите акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - ВАТ «Сведбанк»), назву якого змінено на Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк»), 11 вересня 2008 року уклали кредитний договір, за умовами якого банк зобов'язався надати позичальникові кредит у розмірі 50 000 дол. США.
У рахунок забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором від 11 вересня 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 був укладений договір іпотеки, за умовами якого іпотекодавці надали в іпотеку банку нерухоме майно, належне їм на праві власності, а саме квартиру АДРЕСА_1 .
ПАТ «Сведбанк» та Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк») 25 травня 2012 року уклали договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами. Відповідно до договору купівлі-продажу прав вимоги від 15 червня 2012 року ПАТ «Дельта Банк» відступило Публічному акціонерному товариству «Альфа-Банк» (далі - ПАТ «Альфа-Банк»), назву якого змінено на Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк»), права вимоги, зокрема, за вказаним кредитним договором від 11 вересня 2008 року, укладеним між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_5 .
Зазначала, що 14 грудня 2021 року особи, які представилися працівниками АТ «Альфа-Банк» повідомили їй, що вона разом із сім'єю зняті з реєстрації місця проживання у квартирі АДРЕСА_1 , а право власності на цю квартиру зареєстроване за АТ «Альфа-Банк».
Вважала, що реєстрація права власності за АТ «Альфа-Банк» є незаконною, оскільки порушено порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, зняття з реєстрації членів сім'ї іпотекодавця є порушенням статті 109 Житлового кодексу України, оскільки вказана стаття передбачає заборону виселення осіб без надання іншого житлового приміщення у випадку, якщо будинок придбаний не за рахунок коштів, отриманих у позику.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просила суд: скасувати державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, вчинену державним реєстратором відділу юридичного кадрового забезпечення Лозуватської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області Лесько О. В. 24 вересня 2021 року (номер запису 44250637) на підставі іпотечного договору № 0307/0908/88-210-1, серія та номер: 7865, виданий 11 вересня 2008 року, видавник приватний нотаріус Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Пахомова Н. І. та договору купівлі-продажу прав вимоги, серія та номер: 937, виданий 15 червня 2012 року, видавник приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мироник О. В., що полягала у реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 за кредитором (іпотечний договір № 0307/0908/88-210-1, серія та номер: 7865, виданий 11 вересня 2008 року, видавник приватний нотаріус Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Пахомова Н. І.) за АТ «Альфа-Банк»; поновити право власності шляхом поновлення запису про державну реєстрацію права власності станом на 23 вересня 2021 року.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Жовтневий районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області своїм рішенням від 09 серпня 2022 року позов ОСОБА_1 задовольнив.
Скасував державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, вчинену 24 вересня 2021 року державним реєстратором відділу юридичного кадрового забезпечення Лозуватської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області Лесько О. В. на підставі іпотечного договору та договору купівлі-продажу прав вимоги (номер запису 44250637).
Поновив право власності шляхом поновлення запису про державну реєстрацію права власності станом на 23 вересня 2021 року.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач підтвердила належними та допустимими доказами заявлені позовні вимоги. Водночас відповідач не надав доказів на підтвердження тих обставин, що зобов'язання за кредитним договором від 11 вересня 2008 року не виконувалося та іпотекодавці були повідомлені про невиконання ОСОБА_5 умов цього кредитного договору, що було підставою для державної реєстрації прав на підставі договору іпотеки, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Тобто відповідач не виконав вимог, викладених у пункті 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок № 1127), щодо надання реєстратору для державної реєстрації прав на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, доказів вручення письмової вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та умов іпотечного договору, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцю.
Жовтневий районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області своїм додатковим рішенням від 09 серпня 2022 року стягнув з АТ «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 908 грн.
Додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що під час ухвалення рішення у справі суд не вирішив питання щодо судових витрат, тому необхідно ухвалити додаткове рішення, яким із відповідача на користь позивача стягнути судовий збір.
Дніпровський апеляційний суд своєю постановою від 28 лютого 2023 року апеляційну скаргу АТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є АТ «Сенс Банк», залишив без задоволення, рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 09 серпня 2022 року залишив без змін.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що вимога щодо скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача, що ґрунтується на чинному на момент ухвалення судових рішень законодавстві.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що за відсутності всіх документів, необхідних для державної реєстрації права власності на спірну квартиру за відповідачем, така реєстрація проведена без дотримання вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядку № 1127.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі АТ «Сенс Банк» просить скасувати рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 09 серпня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження банк посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме вказує, що суди не врахували висновків щодо застосування норм права, які викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17, від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19, у постановах Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 755/5691/16-ц, від 15 жовтня 2020 року у справі № 755/2030/19, від 31 березня 2021 року у справі № 522/5185/19, від 06 жовтня 2021 року у справі № 756/5536/19, від 06 жовтня 2021 року у справі № 206/6043/19, від 12 травня 2022 року у справі № 756/15123/18, від 26 жовтня 2022 року у справі № 524/4093/20, від 06 липня 2023 року у справі № 462/4050/19.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не застосували пункт 61 Порядку № 1127, який передбачає можливість проведення реєстраційних дій у випадку подання реєстратору вимоги про усунення порушень та конверт з відміткою поштової служби про невручення кореспонденції відповідним особам «за закінченням терміну зберігання». Суди застосували норми права, які на час проведення реєстраційних дій не були чинними, а також вийшли за межі заявлених позовних вимог.
Позивач не спростувала належного повідомлення її про усунення порушень, ця обставина не була предметом позову. Суди не врахували обставин щодо надсилання та отримання письмової вимоги про усунення порушень. Позивач обрала неналежний спосіб захисту порушеного права, оскільки у цій справі належним способом захисту може бути лише витребування майна (віндикаційний позов). Хоча позивач заявила немайнову вимогу, фактично спір стосувався права власності на квартиру АДРЕСА_1 , тому віднесення справи до категорії малозначних було помилковим, отже, було порушено право відповідача на заперечення позову. Суди не правильно встановили обставини справи (не врахували суттєвих обставин), не надали їм належної правової оцінки, не дослідили всі матеріали справи, не правильно кваліфікували спірні правовідносини.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники судового процесу не скористалися правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга подана до Верховного Суду АТ «Сенс Банк» у серпні 2023 року.
Ухвалою Верховного Суду від 18 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу з Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області.
У листопаді 2023 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ВАТ «Сведбанк», назву якого змінено на ПАТ «Сведбанк», та ОСОБА_5 11 вересня 2008 року уклали кредитний договір № 0307/0908/88-210, відповідно до умов якого остання (позичальник) отримала кредит у розмірі 50 000 дол. США, зобов'язалася повернути кредитні кошти та сплатити проценти за користування протягом строку дії договору, а саме до 10 вересня 2018 року.
ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 11 вересня 2008 року уклали договір іпотеки № 0307/0908/88-210-Z-1, за умовами якого іпотекодавці надали в іпотеку нерухоме майно, належне їм на праві власності, а саме квартиру АДРЕСА_1 .
ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» 25 травня 2012 року уклали договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитним договором від 11 вересня 2008 року № 0307/0908/88-210 та іпотечним договором від 11 вересня 2008 року № 0307/0908/88-210-Z-1.
ПАТ «Дельта Банк» та ПАТ «Альфа-Банк» 15 червня 2012 року уклали договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитним договором від 11 вересня 2008 року № 0307/0908/88-210 та іпотечним договором від 11 вересня 2008 року № 0307/0908/88-210-Z-1.
Відповідно до копії свідоцтва на право власності на житло від 05 березня 2008 року НОМЕР_1 квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (по 1/4 частці кожному).
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 14 грудня 2021 року № 290165969 право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за АТ «Альфа?Банк» на підставі іпотечного договору № 0307/0908/88-210-Z-1 (серія та номер: 7865), виданого 11 вересня 2008 року приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Нахомовою Н. І., підстава внесення запису про право власності: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 60694636 від 30 вересня 2021 року, Лесько О. В. , Лозуватська сільська рада Криворізького району Дніпропетровської області.
Згідно з довідкою Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Скала у м. Кривий Ріг» від 14 грудня 2021 року, яка видана уповноваженому власнику житлового приміщення (будинку) - співвласнику вказаного об'єднання ОСОБА_1 (квартира АДРЕСА_1 ), до складу її сім'ї входять: ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 . У вказаній довідці також зазначено, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 зняті з реєстрації 10 листопада 2021 року на підставі акта-виправлення. Зміни внесені ОСОБА_7 (11 листопада 2021 року).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, враховуючи наступне.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 01 травня 2024 року у справі № 521/3825/19.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Виконання зобов'язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України).
Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про іпотеку» (тут і далі - у редакції, чинній на час проведення державної реєстрації права власності) за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
Частиною першою статті 33 Закону України «Про іпотеку» визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
У частині першій статті 35 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
З огляду на зміст частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (тут і далі - у редакції, чинній на час проведення державної реєстрації права власності) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Порядком № 1127 (тут і далі - у редакції, чинній на час проведення державної реєстрації права власності) визначено процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав, а також процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.
Відповідно до пункту 61 Порядку № 1127 для державної реєстрації прав на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, набуття права оренди земельної ділянки, права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) чи права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), також подаються: 1) засвідчена іпотекодержателем копія письмової вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцю та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) засвідчена іпотекодержателем копія повідомлення про вручення рекомендованого поштового відправлення або поштового відправлення з оголошеною цінністю, яким надіслано вимогу, зазначену у підпункті 1 цього пункту, з відміткою про вручення адресату, або засвідчена іпотекодержателем копія рекомендованого поштового відправлення або поштового відправлення з оголошеною цінністю, яким надіслано вимогу, зазначену у підпункті 1 цього пункту, з позначкою про відмову адресата від одержання такого відправлення, або засвідчені іпотекодержателем копії рекомендованих поштових відправлень або поштових відправлень з оголошеною цінністю (поштових конвертів), якими не менше ніж двічі з періодичністю не менше ніж один місяць надсилалася вимога, зазначена у підпункті 1 цього пункту, та які повернулися відправнику у зв'язку із відсутністю адресата або закінченням встановленого строку зберігання поштового відправлення, або засвідчені іпотекодержателем паперові копії електронного листа, яким за допомогою засобів інформаційної, телекомунікаційної або інформаційно-телекомунікаційної системи, що забезпечує обмін електронними документами, надіслано вимогу, зазначену у підпункті 1 цього пункту, та електронного службового повідомлення відповідної системи, яким підтверджується доставка відповідного електронного листа за адресою електронної пошти адресата (у разі коли договором з іпотекодавцем або боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, передбачено можливість обміну електронними документами); 3) довідка іпотекодержателя, що містить відомості про суму боргу за основним зобов'язанням станом на дату не раніше трьох днів до дня подання документів для проведення відповідної державної реєстрації та відомості про вартість предмета іпотеки, визначену суб'єктом оціночної діяльності, станом на дату не раніше 90 днів до дня подання документів для проведення відповідної державної реєстрації; 4) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
У разі подання документа, зазначеного в абзаці першому або четвертому підпункту 2 цього пункту, державна реєстрація проводиться після спливу тридцятиденного строку з моменту отримання адресатом вимоги, зазначеної у підпункті 1 цього пункту, якщо у такій вимозі не зазначений більш тривалий строк.
Отже, у пункті 61 Порядку № 1127 визначено вичерпний перелік обов'язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і державний реєстратор під час її проведення приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.
Вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 31 січня 2024 року у справі № 953/5325/21.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 ЦК України).
Частиною першою статті 627 ЦК України, що визначає свободу договору, встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
У пункті 12.3 договором іпотеки передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється, зокрема, шляхом позасудового врегулювання відповідно до передбачених цим договором застережень про задоволення вимог іпотекодержателя, укладеним шляхом здійснення застереження про задоволення вимог іпотекодержавтеля, яке викладене в пунктах 12.3.1 та 12.3.2 цього пункту договору.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 вказувала, що «наявність відповідного застереження в іпотечному договорі, яке за своїми правовими наслідками прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки».
У постанові Верховного Суду від 11 серпня 2021 року у справі № 715/1788/19 зазначено, що «в разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов'язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку. За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Таким чином, недотримання вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов'язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя. При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання».
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 липня 2023 року у справі № 759/5454/19 зробила висновок про те, що «обов'язковою умовою при вирішенні питання перереєстрації права власності на іпотечне майно є наявність доказів отримання іпотекодавцем письмової вимоги та дотримання строку, зазначеного в ньому».
Заперечуючи проти заявлених у справі вимог, банк вказував, що він належним чином виконав свої зобов'язання щодо повідомлення позивача про необхідність усунення заборгованості за кредитним договором.
На підтвердження таких обставин у цій справі (щодо повідомлення позивача про необхідність усунення заборгованості за кредитним договором) банк зазначав про рекомендоване повідомлення поштової служби, яке містить відмітку про невручення - «за закінченням терміну зберігання». Вважав, що повідомлення банку не було вручене саме з вини позивача.
Будь-яких інших документів, що підтверджують направлення та фактичне отримання ОСОБА_1 вимоги про усунення порушень зобов'язання за кредитним договором, матеріали справи не містять.
Належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв'язку чи кур'єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270 (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року справа № 757/13243/17).
Верховний Суд у постанові від 15 травня 2024 року у справі № 523/5600/22 погодився з висновками суду першої інстанції про те, що за відсутності підпису на зворотному повідомленні іпотекодавця не можна вважати його таким, що отримав вимогу іпотекодержателя щодо погашення заборгованості та наміру звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності, що є обов'язковим необхідним документом для здійснення державним реєстратором реєстраційної дії відповідно до пункту 61 Порядку № 1127.
З огляду на вказане, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, правильно вважав, що матеріали справи не містять доказів, які підтверджують факт належного надсилання іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов'язання чи умисного його ухилення від отримання такої вимоги, що у свою чергу унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Ураховуючи наведене, обґрунтованим є висновки судів про неналежне виконання іпотекодержателем вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо направлення іпотекодавцю повідомлень про звернення стягнення на предмет іпотеки, що є підставою для задоволення заявлених у справі вимог.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суди не врахували висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17, від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19, у постановах Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 755/5691/16-ц, від 15 жовтня 2020 року у справі № 755/2030/19, від 31 березня 2021 року у справі № 522/5185/19, від 06 жовтня 2021 року у справі № 756/5536/19, від 06 жовтня 2021 року у справі № 206/6043/19, від 12 травня 2022 року у справі № 756/15123/18, від 26 жовтня 2022 року у справі № 524/4093/20, від 06 липня 2023 року у справі № 462/4050/19, враховуючи наступне.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності необхідно насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Предметом вимог у справі № 757/13243/17 є визнання договорів недійсними та витребування майна. Позивач вказував, що правонаступник іпотекодержателя не мав права відчужувати предмет іпотеки на користь товариства з обмеженою відповідальністю, оскільки це майно є приміщенням дипломатичного представництва, в договорі іпотеки немає відповідного застереження, позивач не отримував повідомлення про продаж предмета іпотеки, щодо спірного майна на момент укладення договорів купівлі-продажу між відповідачами існували обтяження, накладені в порядку забезпечення позову, у будинку на момент продажу майна були зареєстровані малолітні діти, але дозволу органу опіки та піклування на відчуження вказаного будинку відповідачі не отримували.
У справі № 756/15123/18 фізична особа звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю, іншої фізичної особи про визнання договору купівлі-продажу недійсним та застосування наслідків недійсності правочину. Позивач зазначав, що відчуження належної йому на праві власності квартири відбулося з порушенням ЦК України в частині визначених вимог щодо договору купівлі-продажу, статті 38 Закону України «Про іпотеку», статті 55 Закону України «Про нотаріат», пункту 61 Порядку № 1127.
У зазначених справах (№ 757/13243/17, № 756/15123/18) не заявлено вимог про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, поновлення права власності шляхом поновлення запису про державну реєстрацію права власності.
Спірні правовідносини у цій справі та у справах № 757/13243/17, № 756/15123/18 у порівнюваній ситуації, враховуючи їхні риси насамперед за змістом, а також суб'єктний і об'єктний критерії, не є подібними. Висновки судів не є суперечливими.
У справі № 199/8324/19 позивач заявляє, що його права порушено державною реєстрацією права власності на нерухоме майно за банком та внесення записів за останнім про державну реєстрацію права власності, не заперечуючи права іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з неналежним виконанням основного зобов'язання, що спричинило наявність заборгованості. Позивач посилався на те, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя між іпотекодержателем та іпотекодавцем не укладався, а іпотечний договір не містить відповідного застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Однак суди встановили, що у пункті 1.12 іпотечного договору сторони погодили, що одночасно з нотаріальним посвідченням цього договору нотаріус накладає згідно з чинним законодавством України заборону відчуження предмета іпотеки. Відмовляючи в задоволенні позову, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 липня 2022 року, з урахуванням установлених судами попередніх інстанцій обставин справи, а саме наявності невиконаного основного зобов'язання, існування чинного договору іпотеки, умови якого позивачем не оспорюються, виходила з того, що права позивача не порушено, оскільки іпотека виникла до ухвалення державним виконавцем постанови про накладення арешту та заборони на предмет іпотеки, заборона на предмет іпотеки також була вже накладена на предмет іпотеки для забезпечення прав іпотекодержателя, який і задовольнив свої вимоги за рахунок заставленого майна. Заявлені позивачем вимоги про визнання протиправними рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, скасування записів про державну реєстрацію права власності не впливають і не можуть вплинути на права позивача щодо права на предмет іпотеки.
У справі № 755/5691/16-ц суди встановили, що 21 квітня 2015 року відповідачем на адресу позивача-боржника (іпотекодавця) та поручителів, яка була зазначена в договорі, направлено письмові вимоги про погашення боргу за кредитним договором з пропозицією погасити заборгованість в 30-денний строк. Верховний Суд у постанові від 29 серпня 2018 року погодився з висновками судів про відмову у задоволенні позову, оскільки позивачем не доведено своїх позовних вимог, а відповідачем вжито всіх заходів для повідомлення боржника належним чином про заборгованість. Водночас Порядок № 1127, який застосований судами у цій справі та пунктом 61 якого визначено перелік документів, які необхідно надати для державної реєстрації прав на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, набрав чинності 01 січня 2016 року.
Постановою Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 755/2030/19 залишено без змін судові рішення, якими задоволено позов про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень про реєстрацію права власності на квартиру за іпотекодержателем. Касаційний суд вказував, що іпотекодержатель не надав доказів направлення основному боржнику та майновому поручителю письмової вимоги про усунення порушення, як це передбачено положеннями статті 35 Закону України «Про іпотеку», а приватним нотаріусом не надано доказів дотримання нею вимог пункту 57 Порядку № 1127 при здійсненні реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем, що є достатньою підставою для визнання вчинених дій протиправними.
Верховний Суд постановою від 31 березня 2021 року у справі № 522/5185/19 погодився із судами першої та апеляційної інстанцій про відмову в позові про визнання протиправними дій та скасування рішення щодо державної реєстрації прав та їх обтяжень. Касаційний суд вказував, що, встановивши, що у зв'язку з невиконанням боржником зобов'язань за кредитним договором товариство у порядку, визначеному статтею 37 Закону України «Про іпотеку», задовольнило забезпечені іпотекою вимоги за кредитним договором, звернувши стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, а реєстраційні дії щодо зазначеного нерухомого майна здійснені державним реєстратором з дотриманням вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та на підставі Порядку № 1127, при цьому іпотекодержатель направив, а іпотекодавець отримала вимогу про усунення порушень, пов'язаних з існуванням невиконаного зобов'язання за кредитним договором, суд першої інстанції, з висновками якого по суті спору погодився й апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.
За результатом касаційного перегляду справи № 756/5536/19 Верховний Суд постановою від 06 жовтня 2021 року скасував постанову апеляційного суду, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Вказував, що висновок суду апеляційної інстанції про те, що іпотекодержателем не надано належного підтвердження виконання вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо надіслання боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов'язання, є передчасним (відповідно до повідомлення кур'єрського відправлення: «не було вручено позивачу, підстава невручення - відмова»); поведінку особи щодо свідомої відмови отримання поштових листів не можна визнати добросовісною та розумною; поза увагою залишилися й доводи банку, які впливають на правильне застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», зокрема, щодо наявності у позивача іншого житла й відчуження нею інших об'єктів нерухомого майна в період дії іпотеки.
Постановою Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 206/6043/19 відмовлено у задоволенні позову фізичної особи до банку про скасування рішення про державну реєстрацію та поновлення запису про право власності. Суд касаційної інстанції вказував, що належним чином виконавши у порядку, визначеному пунктом 6.2 іпотечного договору, передбачений частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» обов'язок належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов'язання, банк правомірно звернув стягнення на предмет іпотеки. Крім того, на час виникнення вказаних правовідносин (09 лютого 2018 року направлено повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки за кредитним договором шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов'язанням) пункт 61 Порядку № 1127 діяв в іншій редакції, яка не вимагала подавати реєстратору підтвердження направлення рекомендованих поштових відправлень або поштових відправлень з оголошеною цінністю (поштових конвертів), якими не менше ніж двічі з періодичністю не менше ніж один місяць надсилалася вимога, зазначена у підпункті 1 вказаного пункту, та які повернулися відправнику у зв'язку із відсутністю адресата або закінченням встановленого строку зберігання поштового відправлення.
У справі № 524/4093/20 Верховний Суд постановою від 26 жовтня 2022 року відмовив у задоволенні позову про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Суд касаційної інстанції зазначив, що відправлення направлені іпотекодавцям через експрес-доставку кореспонденції та вантажів, проте були повернуті відправнику після двох невдалих спроб вручення їх кур'єром; банк виконав умови договору іпотеки в частині направлення повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки належним чином, однак повідомлення не були вручені іпотекодавцям внаслідок власної недбалості; висновки судів про необхідність окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя є помилковими, оскільки застереження про позасудове врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки, яке безпосередньо міститься у іпотечному договорі, прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками; позивачами не надано жодного доказу використання спірної квартири як місця свого проживання, а встановлення цієї обставини судом апеляційної інстанції на підставі отримання позивачами судових повісток за адресою спірної квартири спростовується наявними у матеріалах справи конвертами, які протягом всього часу розгляду справи як в суді першої інстанції, так і в апеляційному суді поверталися на адресу судів без їх вручення позивачам за закінченням терміну зберігання.
Постановою Верховного Суду від 06 липня 2023 року у справі № 462/4050/19 залишено без змін постанову апеляційного суду, якою скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень про реєстрацію права власності на квартиру за банком. Суд касаційної інстанції вказував про те, що позивач вимогу про усунення порушення зобов'язання отримав, проте належним чином її не виконав; спір виник у зв'язку з реалізацією іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки; Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» як умову для його застосування визначає виключно те, що нерухоме житлове майно, яке перебуває в іпотеці, має використовуватися як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя, за іншої умови, що позичальнику або майновому поручителю на праві власності не належить інше нерухоме житлове майно; тобто однією з умов для застосування зазначеного закону є відсутність у іпотекодавця на праві власності іншого нерухомого житлового майна, окрім як предмета іпотеки; у матеріалах справи відсутні докази про наявність іншого нерухомого майна у іпотекодавця, тобто позивача.
Отже, відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду у справах № 199/8324/19, № 755/5691/16-ц, № 755/2030/19, № 522/5185/19, № 756/5536/19, № 206/6043/19, № 524/4093/20, № 462/4050/19, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи, висновки судів не є суперечливими.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги щодо обрання позивачем неналежного способу захисту порушеного права (належним захистом іпотекодавця у цій справі може бути лише віндикаційна вимога), з огляду на таке.
Державна реєстрація - офіційне визнання та підтвердження державою факту набуття права власності на майно.
Позивач звернувся до суду з позовом про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за відповідачем. Відповідач вважає такий спосіб захисту неналежним.
Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації (частина друга статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
У частині третій статті 37 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що право власності (спеціальне майнове право) іпотекодержателя на предмет іпотеки виникає з моменту державної реєстрації права власності (спеціального майнового права) іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя чи відповідного застереження в іпотечному договорі.
Тобто державна реєстрація права власності закріплена законом як елемент позасудової процедури звернення стягнення на предмет іпотеки.
У практиці Великої Палати Верховного Суду закріпився принцип реєстраційного підтвердження речових прав на нерухоме майно. Відомості Державного реєстру прав на нерухоме майно презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17).
Отже, державна реєстрація права власності на спірне нерухоме майно за АТ «Альфа-Банк»це офіційне визнання та підтвердження державою факту набуття права власності на таке майно за вказаним банком та водночас елемент позасудової процедури звернення стягнення на предмет іпотеки. Внаслідок цього право позивача було порушено та між сторонами виник спір про право цивільне.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України).
У статті 16 ЦК України визначені загальні способи захисту цивільних прав та інтересів. Ці способи захисту є універсальними для всіх правовідносин та можуть бути застосовані особою для врегулювання спірних правовідносин. Застосовувані способи захисту цивільних прав мають відповідати характеру спірних правовідносин та природі спору, що існує між сторонами.
Велика Палата Верховного Суду послідовно виснувала щодо ефективних способів захисту при неодноразовому відчуженні майна. Відповідно до її висновків захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).
Разом із цим у матеріалах справи відсутні докази, що спірне нерухоме майно відчужувалось третім особам. Такі обставини не встановлені судами та не були предметом доказування учасників судового процесу, зокрема відповідача.
На час звернення позивача з позовом та розгляду справи судами право власності на спірне нерухоме майно було зареєстровано за АТ «Альфа-Банк».
Суди також встановили, що підставою виникнення у АТ «Альфа-Банк» права власності на об'єкт спірного нерухомого майна є іпотечний договір.
Тобто між позивачем та банком наявні договірні відносини (іпотечний договір), які регулюють звернення стягнення на спірне нерухоме майно. АТ «Альфа-Банк» звернуло стягнення на спірне нерухоме майно на підставі зазначеного договору.
Зважаючи на обставини цієї справи, які існували на момент звернення позивача з позовом та прийняття рішення судом першої інстанції, для захисту порушеного права власності позивача необхідно відновити становище, яке існувало до порушення. Вказане відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.
Відповідно до частини четвертої статті 37 Закону України «Про іпотеку» рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.
При цьому абзацом другим частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на час звернення з позовом) встановлено, що у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.
Отже, враховуючи обставини конкретної справи та за умови, якщо правовідносини між сторонами щодо спірного нерухомого майна мають договірний характер та таке майно не було відчужено третім особам, вимога про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно не може бути розцінена судами як неналежний спосіб захисту. Задоволення такого позову призводить до внесення державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про речове право позивача на спірне нерухоме майно. Це відновлює становище, яке існувало до прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення. Зазначене відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.
Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові Верховного Суду від 05 червня 2024 року у справі № 336/735/22.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суди не застосували пункт 61 Порядку № 1127, який передбачає можливість проведення реєстраційних дій у випадку подання реєстратору вимоги про усунення порушень та конверт з відміткою поштової служби про невручення кореспонденції відповідним особам «за закінченням терміну зберігання», оскільки вказана норма права (у редакції, чинній на час проведення державної реєстрації права власності) не передбачає такої можливості. Водночас пунктом 61 Порядку № 1127 передбачено подання для державної реєстрації прав на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, засвідчених іпотекодержателем копії рекомендованих поштових відправлень або поштових відправлень з оголошеною цінністю (поштових конвертів), якими не менше ніж двічі з періодичністю не менше ніж один місяць надсилалася вимога, зазначена у підпункті 1 цього пункту, та які повернулися відправнику у зв'язку із відсутністю адресата або закінченням встановленого строку зберігання поштового відправлення. Проте суду не були надані докази на підтвердження таких обставин.
Суди правильно застосували норми права, а також не вийшли за межі заявлених позовних вимог, тому доводи касаційної скарги в цій частині не заслуговують на увагу.
Безпідставними є доводи касаційної скарги, що позивач не спростувала належного повідомлення її про усунення порушень, ця обставина не була предметом позову, оскільки суди встановили та матеріалами справи підтверджено, що відповідач не довів належними та допустимими доказами дотримання вимог пункту 61 Порядку № 1127 під час вчинення спірної реєстраційної дії.
Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги щодо порушення права АТ «Сенс Банк» на захист внаслідок помилкового, на думку відповідача, віднесення судом справи до категорії малозначних з огляду на таке.
Відповідно до частини четвертої статті 19 ЦПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду: 1) малозначних справ; 2) справ, що виникають з трудових відносин; 3) справ про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд; 4) справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
У частині шостій статті 19 ЦПК України зазначено, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) справи про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, якщо такі вимоги не пов'язані із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства); 4) справи про розірвання шлюбу; 5) справи про захист прав споживачів, ціна позову в яких не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до частин першої-третьої статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд.
При вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідно до частини четвертої статті 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об'єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.
Питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі (частина перша статті 277 ЦПК України).
З наведеного вбачається, що в порядку спрощеного позовного провадження можуть розглядатися не лише справи, визначені частиною першою статті 274 ЦПК України, але й будь-які інші справи, якщо з частини четвертої вказаної статті не випливає заборона щодо можливості їх розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.
Жовтневий районний суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалою від 06 січня 2022 року прийняв до розгляду та відкрив провадження у цій справі, розгляд справи вирішив проводити в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
У лютому 2022 року відповідач надіслав до суду заперечення проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження та просив проводити розгляд справи за правилами загального позовного провадження, посилаючись на те, що ціна спірного майна, відповідно до експертної оцінки суб'єкта оціночної діяльності становить 615 295,24 грн, тобто ціна позову перевищує більше ніж у двічі сто розмірів прожиткових мінімумів для працездатних осіб.
Так, частиною дев'ятою стаття 19 ЦПК України визначено, що для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Станом на час звернення ОСОБА_1 до суду з позовною заявою (грудень 2021 року) ціна позову у спорах, справи щодо яких відповідно до частини четвертої статті 274 ЦПК України не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження (станом на 01 січня 2021 року), становить 620 000 грн (2 481 грн х 250).
Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов переконання, що суд першої інстанції дотримався наведених норм процесуального права, оскільки при визначенні порядку розгляду справи врахував предмет позову, який не належить до переліку справ, що підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження (частина четверта статті 274 ЦПК України), врахував ціну позову, яка станом на час звернення до суду з позовом (січень 2021 року) не перевищувала двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а також відсутність, на думку суду першої інстанції, інших обставин, що б вказували на складність справи або недоцільність її розгляду у спрощеному позовному провадженні.
Крім того, суд першої інстанції під час відкриття провадження у справі не визнавав справу малозначною, тому доводи касаційної скарги у цій частині не підтвердилися.
З матеріалів справи вбачається, що з метою дотримання принципу гласності, передбаченого статтею 7 ЦПК України, та забезпечення права на публічний розгляд справи, яке випливає з пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, місцевий суд призначив розгляд справи з повідомленням (викликом) сторін, відповідач брав участь у розгляді справи в судах першої та апеляційної інстанцій, тому мав можливість викласти заперечення щодо заявлених у справі вимог. Право відповідача на участь у судовому процесі не було порушено.
Доводи касаційної скарги, що суди не правильно встановили обставини справи (не врахували суттєвих обставин), не надали їм належної правової оцінки, не дослідили всі матеріали справи, не правильно кваліфікували спірні правовідносини, не заслуговують на увагу, оскільки оскаржувані судові рішення ухвалені на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.
Оскаржувані судові рішення містять вичерпні висновки судів першої та апеляційної інстанцій, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи. У мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень наведено дані про встановлені обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також надано оцінку всім доказам.
При цьому суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Сенс Банк» залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 09 серпня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді І. М. Фаловська
С. О. Карпенко
В. В. Сердюк