27 червня 2024 року
м. Київ
справа № 752/22847/17
провадження № 61-5939св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - закрите акціонерне товариство «ОТП Банк»,
третя особа - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 01 серпня 2023 року в складі судді Плахотнюк К. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 20 березня 2024 року в складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М.
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до закритого акціонерного товариства «ОТП Банк» (далі - ЗАТ «ОТП Банк», банк), третя особа - ОСОБА_2 , про захист прав споживача.
В обґрунтування позову вказав, що протягом певного періоду часу банк надавав йому як фізичній особі банківські послуги, між ними були укладені кредитні та іпотечні договори, договір овердрафту.
31 травня 2016 року на його мобільний телефон зателефонувала невідома особа, представившись чоловіком співробітниці АТ «ОТП Банк» Яшанової Ірини. Особа почала погрожувати фізичною розправою та вбивством як йому, так і членам його родини. При цьому невідома особа при розмові вказала, що проінформована про адресу його проживання, комерційну діяльність та володіє іншою інформацією, яка була надана ним банку. Тобто особа володіла інформацією, що є об'єктом банківської таємниці, яка була розкрита його дружиною, а саме службовцем АТ «ОТП Банк».
Таким чином, внаслідок протиправних дій працівника банку щодо розголошення третій особі інформації стосовно його місця проживання, діяльності, контактних даних, матеріального становища та інформації щодо наведених договорів, що є об'єктом банківської таємниці, йому завдано шкоду як фізичній особі-споживачу фінансових послуг.
Зокрема відповідач як надавач банківських послуг порушив умови підпункту 2.1.2 кредитного договору № СМ-500/007/2005 та підпункту 2.1.2 кредитного договору № СМ-500/013/2006 (цільове використання кредиту: споживчі цілі - пункт 2 договору), підпункту 2.1.2 договору овердрафту № OD-SME 500/035/2006, договорів іпотеки № РСМ-500/007/2005, № РМ-500/013/2006, якими встановлено зобов'язання відповідача не розголошувати третім особам інформацію про позичальника, що складає банківську таємницю.
За таких обставин позивач просив суд визнати дії Філії ЗАТ «ОТП Банк» протиправними, стягнути із ЗАТ «ОТП Банк» на його користь суму прибутку банку - 15 719 330,73 грн, суму кредитних договорів №№ СМ-500/007/2005, СМ-500/013/2006 та договору овердрафту № ОD-SME 500/035/2006 - 33 525 000,00 грн, стягнути 94 722 552,03 грн за іпотечними договорами № РСМ-500/007/2005 та № РМ-500/013/2006, а всього - 143 966 882,76 грн.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Заочним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва
від 01 серпня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 20 березня 2024 року, у задоволенні позову
ОСОБА_1 відмовлено.
Установивши, що позивач ОСОБА_1 не довів обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У квітні 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга
ОСОБА_1 на вказані судові рішення, в якій заявник просив їх скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення його позову.
Підставами касаційного оскарження зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах у контексті застосування статті 6 Закону України «Про захист персональних даних», статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 60-62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у взаємозв'язку зі статтею 1076 ЦК України (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також заявник оскаржує судові рішення з передбачених пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України підстав (вказує на порушення судами норм процесуального права відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
В обґрунтування доводів скарги заявник вказав, що внаслідок протиправних дій працівника банку щодо розголошення третій особі інформації стосовно місця проживання, діяльності, контактних даних, матеріального становища позивача, що є об'єктом банківської таємниці, останньому завдано шкоду як фізичній особі-споживачу фінансових послуг. Посилання суду першої інстанції на те, що у справі відсутній вирок стосовно працівника банку, який розголосив інформацію, що містить банківську таємницю, а тому суд не може прийняти до уваги у доказ -матеріали кримінального провадження, не відповідає приписам частини першої статті 76 ЦПК України, згідно яких доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи, в тому числі, й письмові (стаття 95 ЦПК України). Крім того, всупереч положень статті 82 ЦПК України, суди попередніх інстанцій не врахували преюдиційні обставини щодо розголошення банківської таємниці, установлені Верховним Судом в справі № 522/19792/18.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 06 травня 2024 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Банк надавав ОСОБА_1 як фізичній особі банківські послуги, зокрема між сторонами були укладені: кредитні договори №№ СМ-500/007/2005, СМ-500/013/2006 (цільове використання кредиту - споживчі цілі), договір овердрафту № OD-SME 500/035/2006, договори іпотеки №№ РСМ-500/007/2005, РМ-500/013/2006.
Вказаними договорами встановлено зобов'язання відповідача не розголошувати третім особам інформацію про позичальника, яка складає банківську таємницю (підпункт 2.1.2 кредитних договорів №№ СМ-500/007/2005, СМ-500/013/2006, підпункт 2.1.2 договору овердрафту № OD-SME 500/035/2006).
Згідно із матеріалами кримінального провадження №12016160500008921 від 24 листопада 2016 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 129 КК України, що здійснюється на підстави заяви ОСОБА_1 , 31 травня 2016 року приблизно о 15 год. 40 хв. під час знаходження у приміщенні Приморського ВП у м. Одесі на мобільний телефон ОСОБА_1 зателефонувала невідома йому особа, яка, представившись чоловіком співробітниці ПАТ «ОТП Банк» ОСОБА_2., погрожувала йому та членам його сім'ї фізичною розправою.
Станом на час вирішення справи судами зазначене кримінальне провадження триває. 25 травня 2023 року слідчим суддею Приморського районного суду м. Одеси винесено ухвалу про скасування постанови слідчого СД ВП № 2 ОРУП № 1 ГУ НП в Одеській області Самборика А. від 16 серпня 2022 року про закриття КП № 12016160500008921 від 24 листопада 2016 року.
Постановою Верховного Суду від 24 червня 2021 року в справі № 522/19792/18
(провадження № 61-15088св20) залишено без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 28 січня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року, якими позивачу відмовлено у задоволенні позову до Приватного акціонерного товариства «Акціонерна страхова компанія «Інго Україна» про стягнення страхових виплат. Предметом вказаної справи було порушення майнових інтересів страхувальника ( ОСОБА_1 ) нерухомого майна, що перебуває у іпотеці банку, зумовлене, на його переконання, розголошенням відомостей відносно нього, що містять банківську таємницю.
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
ОСОБА_1 є споживачем фінансових послуг, що надавалися йому ЗАТ «ОТП Банк». Вважаючи протиправними дії працівників банку із розголошення банківської таємниці, він звернувся до суду з цим позовом, керуючись положеннями Закону України «Про захист прав споживачів».
Оскільки підставою пред'явлення ОСОБА_1 позову до ЗАТ «ОТП Банк» було розголошення банком банківської таємниці, отриманої під час укладення договорів споживчого кредиту, іпотеки та овердрафту, тому Верховний Суд дійшов переконання, що на зазначені спірні правовідносини розповсюджується дія Закону України «Про захист прав споживачів».
Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 21 листопада 2018 року прийнятій у цій справі.
Відповідно до статті 1-1 Закону України «Про захист прав споживачів» цей Закон регулює відносини між споживачами товарів (крім харчових продуктів, якщо інше прямо не встановлено цим Законом), робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг.
Зазначений Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування» (стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів»).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» договір про споживчий кредит - це вид кредитного договору, за яким кредитодавець зобов'язується надати споживчий кредит у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач (позичальник) зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом на умовах, встановлених договором.
Відповідно до підпунктів 2.1.2 укладених між сторонами кредитних договорів банк зобов'язаний не розголошувати третім особам інформацію про позичальника, яка складає банківську таємницю, за винятком випадків, коли розкриття банківської таємниці є обов'язком для банку відповідно до чинного законодавства чи необхідне банку для захисту його прав та інтересів.
За змістом частини першої статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку, є банківською таємницею.
Згідно з частиною другою статті 61 Закону України «Про банки і банківську діяльність» службовці банку при вступі на посаду підписують зобов'язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов'язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов'язків.
За приписами частин першої та другої статті 1076 ЦК України банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта. Відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених законом про банки і банківську діяльність. У разі розголошення банком відомостей, що становлять банківську таємницю, клієнт має право вимагати від банку відшкодування завданих збитків та моральної шкоди
Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що однією з істотних умов договору банківського рахунка є гарантування банком збереження банківської таємниці.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 646/3518/19 (провадження № 61-196св21), від 01 листопада 2021 року у справі № 761/21850/19 (провадження № 61-8131св21) та від 08 грудня 2021 року у справі № 686/4972/21 (провадження № 61-10767св21).
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 вказав, що внаслідок протиправних дій працівника банку щодо розголошення третій особі інформації стосовно його місця проживання, діяльності, контактних даних, матеріального становища, що є об'єктом банківської таємниці, йому завдано шкоду як фізичній особі-споживачу фінансових послуг. На його переконання вказані обставини підтверджуються матеріалами кримінального провадження, порушеного за його заявою. Крім того, він вважає, що ці обставини не підлягають доказуванню з огляду на положення статті 82 ЦПК України, оскільки установлені Верховним Судом в справі № 522/19792/18.
Згідно із частиною першою статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її не доведення.
У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставинам не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17.
Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.
Отже, встановивши, що позивачем ОСОБА_1 не доведені обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Надаючи оцінку доводам позивача про те, що обставини, якими він обґрунтовував свої позовні вимоги, не підлягають доказуванню з огляду на положення статті 82 ЦПК України, оскільки установлені Верховним Судом в справі № 522/19792/18, суд апеляційної інстанції підставно відхилив їх, звернувши увагу позивача на те, що такі обставини Верховним Судом у вказаній справі не встановлювалися, що вбачається зі змісту постанови Верховного Суду від 24 червня 2021 року.
Крім того, суд апеляційної інстанції правильно відхилив аргументи ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції невмотивовано ігнорував факт розголошення працівниками банку інформації, що містить банківську таємницю, порушення кримінального провадження, показання свідка та не дослідив пов'язані з цим докази.
Вважаючи такі доводи позивача безпідставними, апеляційний суд обґрунтовано вказав про те, що суд у цивільній справі на даному етапі не вправі оцінювати додержання органом досудового слідства вимог кримінально-процесуального закону, інших норм закону під час вчинення процесуальної дії, оскільки це означало б неправомірне втручання в кримінальне судочинство, у виключну прерогативу органів досудового слідства, прокурора та суду в кримінальному провадженні, що триває.
Інші доводи заявника, які спрямовані на необхідність переоцінки доказів у справі та незгоду із обставинами встановленими судами попередніх інстанцій, підлягають відхиленню з огляду на межі розгляду справи судом касаційної інстанції, визначені статтею 400 ЦПК України.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Аргументи касаційної скарги щодо відсутності висновку Верховного Суду з приводу питання застосування норми права у подібних правовідносинах у контексті застосування статті 6 Закону України «Про захист персональних даних», статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 60-62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у взаємозв'язку зі статтею 1076 ЦК України (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) є безпідставними, оскільки існує стала судова практика щодо застосування судами вказаних норм закону, водночас у кожній справі суди виходять з її конкретних обставин та фактично-доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли при кваліфікації спірних відносин. Наявність у позивача іншої точки зору на встановлені судом обставини не спростовує законності та обґрунтованості ухвалених судами попередніх інстанцій судових рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь позивача.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 01 серпня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 березня 2024 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара