Постанова
Іменем України
20 червня 2024 року
м. Київ
справа № 465/4217/14
провадження № 61-5804св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Коротуна В. М., Краснощокова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: П'ята Львівська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Кулиняка І. Я., садовий кооператив «Перемога»,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 та касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 16 березня 2023 року в складі колегії суддів: Левика Я. А., Копняк С. М., Шандри М. М.,
Історія справи
Короткий зміст позову
У липні 2014 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: П'ята Львівська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Кулиняка І. Я., СК «Перемога», про визнання недійсними заповіту, відмови від прийняття спадщини, договору дарування, визнання права власності в порядку спадкування.
Позов мотивований тим, що співвласником квартири АДРЕСА_1 та власником земельної ділянки в садовому кооперативі «Перемога» на території Конопницької сільської ради Пустомитівського району Львівської області, садового будинку на вказаній земельній ділянці, автомобіля марки ВАЗ 21051 реєстраційний номер НОМЕР_1 та причепа до нього МАЗ-8114 реєстраційний номер НОМЕР_2 був її тато ОСОБА_3 , а співвласником квартири також була її мати ОСОБА_4 . Батьки сторін були в хворобливому стані, зокрема мати страждала психічним захворюванням, а саме стійким хронічним розладом у формі судинної деменції, що позбавляло її можливості розуміти значення своїх дій та керувати ними.
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько ОСОБА_3 у віці 85 років та після його смерті відкрилася спадщина. ОСОБА_3 був співвласником квартири АДРЕСА_1 , власником земельної ділянки в садовому кооперативі «Перемога» на території Конопницької сільської ради Пустомитівського р-ну Львівської області, садового будинку на вказаній земельній ділянці, автомобіля марки ВАЗ 21051 та причепа до нього МА3-8114. Всі спадкоємці першої черги за законом, а саме позивачка, мати ОСОБА_4 та відповідач звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини.
Відповідач скориставшись хворобливим станом схилив ОСОБА_4 до відмови від прийняття спадщини в його користь, що підтверджується заявою ОСОБА_4 на ім'я нотаріальної контори від 25 лютого 2003 року, яка зареєстрована під № НОМЕР_3 , та до укладення договору дарування 1/2 частки квартири від 05 січня 2007 року.
ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Львові померла мати ОСОБА_4 у віці 93 років, яка була співвласницею спірної квартири, земельної ділянки, садового будинку і автомобіля з причепом.
Згідно статті 1261 ЦК України, як дочка ОСОБА_4 та спадкоємець першої черги за законом, позивачка звернулася до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини. Однак ОСОБА_2 вчинив перешкоди в оформленні спадкового майна, намагається захопити все майно. Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 25 квітня 2014 року ОСОБА_4 була визнана недієздатною. В судовому засіданні 30 квітня 2015 року позивачка дізналася, що ОСОБА_4 12 вересня 2006 року склала заповіт на користь відповідача на все її майно, яке їй належало. Отже, цим заповітом позивачка усунута від спадщини в належному обсязі і має лише право на обов'язкову його частину, як непрацездатний спадкоємець (стаття 1241 ЦК України), тобто на половину частки, яка б належала за законом - лише на 1/6 частину земельної ділянки, садового будинку, автомобіля з причепом і грошових вкладів.
Позивачка вважала, що заповіт складений ОСОБА_4 12 вересня 2006 року після того, коли в провадженні суду була справа за заявою позивачки про визнання матері недієздатною. В заяві від 2005 року та в суді позивачка стверджувала про те, що мама не розуміє значення своїх дій та не може керувати ними. ОСОБА_2 чув це, а після того завіз маму до нотаріуса ОСОБА_5 та схилив її до підпису заповіту. Після рішення суду, який визнав ОСОБА_4 недієздатною, позивачка остаточно переконалась в тому, що відповідач порушив її спадкові права, схиливши маму подарувати йому половину квартири в 2007 році і намовивши маму відмовитись від спадщини в його користь після смерті її чоловіка. Отже, з врахуванням рішення суду, який визнав маму недієздатною, позивачка переконана, що в момент складання заповіту на користь відповідача, дарування йому частини квартири, відмови від спадщини вона не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, і відповідач цим скористався. Таким чином, з вини відповідача порушені майнові права позивачки.
ОСОБА_1 , з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просила:
продовжити позовну давність;
визнати недійсною відмову ОСОБА_4 від прийняття спадщини на користь відповідача від 25 лютого 2003 року;
визнати недійсним заповіт ОСОБА_4 від 12 вересня 2006 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського територіального округу Кулиняком І. Я.;
визнати недійсним договір дарування ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 від 05 січня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Кулиняком І. Я. та його реєстрацію;
визнати за позивачкою право власності в порядку спадкування на: 1/2 ідеальну частину квартири АДРЕСА_1 ; 1/2 ідеальну частину земельної ділянки в садовому кооперативі «Перемога» на території Конопницької сільської ради та 1/2 садового будинку; 1/2 ідеальну частину автомобіля з причепом; половину грошових вкладів;
стягнути судові витрати.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 11 травня 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
відповідачем подано заяву від 26 квітня 2016 року, в якій він просить при винесенні рішення в цій справі застосувати положення статті 267 ЦК України (том-2 а.с.3) та заявлено відповідачем ОСОБА_2 у судому засіданні щодо застосування спливу позовної давності по вказаному спору;
позивачці було відомо про момент складання оспорюваного заповіту на користь відповідача, дарування частини квартири, відмови від спадщини, більше трьох років до подання позовної зави;
твердження про те, що позивач не знала і не могла знати про оспорювані правочини, дізналась про порушення своїх майнових прав лише у 2013 році - щодо відмови від спадщини та укладення договору дарування та 30 квітня 2015 року - складання заповіту, є безпідставними, оскільки вона знала про оспорюваний заповіт, договір дарування частини квартири та про відмови від спадщини, про що свідчать її заяви подані до суду, а саме: 24 жовтня 2008 року ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом про поділ спадкового майна, 23 жовтня 2007 року та 23 жовтня 2008 року ОСОБА_1 зверталась в суд із заявами про накладення арешту та 26 серпня 2008 року з копії обґрунтування доводів апеляційної скарги на ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 11 березня 2008 року;
в судовому засіданні встановлено, що при звернені до суду з позовом, позивачем пропущений строк встановлений в статті 257 ЦК України, поважності причин позивачі пропуску строку звернення до суду не надала та судом не встановлено;
оскільки позивачем пропущено позовну давність звернення до суду із позовом, що також є підставою для відмови у його задоволенні, а тому суд вважав, що у позові належить відмовити у зв'язку із пропуском строку звернення до суду.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 09 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Франківського районного суду міста Львова від 11 травня 2016 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
матеріалами справи підтверджено, що 05 вересня 2005 року ОСОБА_1 зверталася до суду з заявою про визнання ОСОБА_4 недієздатною у зв'язку з психічним захворюванням, просила призначити у справі судову психіатричну експертизу для встановлення психічного стану матері та з якого часу вона не може розуміти значення своїх дій;
23 жовтня 2007 року, в межах розгляду справи про визнання ОСОБА_4 , 1921 року народження, недієздатною, позивачем ОСОБА_1 було подано заяву, у якій вона просила накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1 для забезпечення законного права власності матері на 1/2 частку квартири, оскільки їй стало відомо, що її мати подарувала свою частку квартири її братові ОСОБА_2 ;
актом № 570 амбулаторної судово-психіатричної експертизи від 28 грудня 2011 року - 13 березня 2012 року, який позивач долучила до матеріалів справи, встановлено, що ОСОБА_4 , 1921 року народження, психічним захворюванням страждає приблизно з 2001 року та з цього часу не може усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними;
у травні 2007 року ОСОБА_2 звертався до суду з позовом до ОСОБА_1 про поділ спадкового майна (після смерті батька сторін ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ), в якому просив виділити йому квартиру АДРЕСА_1 в цілому, з виплатою ОСОБА_1 вартості 1/6 частки квартири, 23 жовтня 2008 року ОСОБА_1 - зверталась в суд із заявами про накладення арешту на спадкове майно та в обґрунтуваннях доводів апеляційної скарги від 26 серпня 2008 року на ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 11 березня 2008 року, зазначала, що її матір страждає психічними розладами та подарувала ОСОБА_2 належну їй частку в квартирі;
колегія суддів погодилась з висновком районного суду про те, що апелянту з 2005 року було відомо, що її матір ОСОБА_4 , 1921 року народження, страждає психічним захворюванням, як і те, що така відмовилася від прийняття спадщини на користь ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та про укладення 05 січня 2007 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 договору дарування 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , такі правочини не оспорювала, а за захистом свого права до суду звернулася лише 11 липня 2014 року, тобто за спливом позовної давності;
належних доказів на підтвердження поважності причин для поновлення такого строку, позивачем не надано.
Короткий зміст постанови касаційного суду
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 липня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Львівського апеляційного суду від 09 листопада 2020 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова касаційного суду мотивована тим, що:
для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог;
ОСОБА_1 просила визнати недійсними: відмову ОСОБА_4 від прийняття спадщини, що відкрилася після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_2 від 25 лютого 2003 року, заповіт від 12 вересня 2006 року, складений ОСОБА_4 на ім'я ОСОБА_2 , та договір дарування частини квартири від 05 січня 2007 року. При цьому, вона зазначала, що про відмову ОСОБА_4 від спадщини після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_2 їй стало відомо у 2013 році під час розгляду в суді цивільної справи за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спадкового майна (справа № 2-41/11), а про заповіт від 12 вересня 2006 року, складений ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 , - 30 квітня 2015 року. Право на оспорення договору дарування 1/2 частини квартири від 05 січня 2007 року в неї виникло після набрання законної сили рішенням Франківського районного суду міста Львова від 25 квітня 2014 року, яким ОСОБА_4 визнано недієздатною;
при новому розгляді справи, у випадку підтвердження підставності заявлених позовних вимог, суд апеляційної інстанції має дослідити питання перебігу позовної давності за кожною позовною вимогою ОСОБА_1 щодо відповідача, який заявив про її застосування;
суд апеляційної інстанції при розгляді справи порушив норми процесуального права, оскільки не встановив фактичні обставини справи, та як наслідок невірно застосував норми матеріального права щодо позовної давності.
Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 16 березня 2023 року частково задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 , скасовано рішення Франківського районного суду м. Львова від 11 травня 2016 року, ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 частково задоволено.
Визнано недійсним заповіт, вчинений 12 вересня 2006 року ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Кулиняком І. Я. та зареєстрований в реєстрі за № 3738.
Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування на частку у розмірі 1/6 частини квартири АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування на частку у розмірі 5/12 частин садового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування на частку у розмірі 5/12 частин земельної ділянки, площею 0,0550 га, яка розташована на території Конопницької сільської ради Львівської області, для ведення садівництва, кадастровий номер 4623683400:03:000:0122.
Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування на частку у розмірі 5/12 частин автомобіля марки ВАЗ - 21051, державний номерний знак НОМЕР_1 , 1988 року випуску.
Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування на частку у розмірі 5/12 частин причепа МАЗ-8114, державний номерний знак НОМЕР_2 , 1990 року випуску.
Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування на 5/12 частин грошових вкладів, відкритих у АТ «Державний ощадний банк України» на ім'я ОСОБА_3 , а саме: у ТВБВ № 6319/043: № НОМЕР_4 (5 040 грн), № НОМЕР_5 (0,01 грн), № НОМЕР_6 (5 040,85 грн), № НОМЕР_7 (0,39 грн), № Стр. нер. НОМЕР_8 (3,49 грн), № НОМЕР_9 (2 738,05 грн), № НОМЕР_10 (0,14 грн); у ТВБВ № 6319/0108: № НОМЕР_11 (2,16 грн), № НОМЕР_12 (0,01 грн).
В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
відмова ОСОБА_4 від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 на користь відповідача ОСОБА_2 могла виключно впливати на права та інтереси матері ОСОБА_4 , а не позивачки ОСОБА_1 . Жодних доводів з приводу того як такий правочин міг вплинути чи порушити права та законні інтереси позивачки вона суду не навела;
ОСОБА_4 особисто або хтось в її інтересах, після визнання її недієздатною, міг звертатися в суд про визнання недійсною такої заяви;
позивачка звернулася до суду за захистом своїх прав та інтересів, а не матері (при її житті), а такою заявою її права та законні інтереси порушено не було і не могло бути, оскільки відступлення своєї частки ОСОБА_4 синові ОСОБА_2 ніяк не впливало на частку позивачки в спадщині після смерті батька та така заява на права та обов'язки позивачки ніяк не впливала. Це стосується і договору дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 від 05 січня 2007 року та такий правочин, також, не впливає на права та інтереси позивачки та ОСОБА_4 особисто або хтось в її інтересах, після визнання її недієздатною, міг звертатися в суд про визнання недійсним договору дарування;
позивачка звернулася до суду за захистом своїх прав та інтересів, а не матері та задоволенням такої вимоги не можуть бути відновлені будь-які законні права та інтереси позивачки, а навпаки така стосується померлої особи, інтереси якої відновлені бути не можуть. Тому у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 від 05 січня 2007 року та визнання недійсною відмови ОСОБА_4 від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 в користь відповідача ОСОБА_2 від 25 лютого 2003 року слід відмовити за безпідставністю. Оскільки у задоволенні вказаних вимог відмовлено за безпідставністю, відповідно позовна давність до вказаних вимог не застосовується;
щодо вимоги про визнання недійсним заповіту ОСОБА_4 від 12 вересня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Кулиняком І. Я., то для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України;
відповідно до висновку судово-психіатричного експерта № 218 від 04 травня 2018 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , станом на 25 лютого 2003 року, 12 вересня 2006 року та 05 січня 2007 року страждала тяжким психічним розладом у формі судинної деменції, не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними;
висновок експерта є спеціальним доказом у такій категорії справ, будь-які інші докази мають лише непряме, другорядне, побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, а тому є підстави для визнання такого заповіту недійсним;
вчинення оспорюваного заповіту порушує права та обов'язки позивачки оскільки такий заповіт вплинув на розмір часток при спадкуванні майна після смерті матері ОСОБА_4 ;
позовна давність не пропущена, оскільки будь-яких даних, які б свідчили про те, що позивачці було або могло бути відомо про заповіт матері за 2006 рік до смерті матері у 2015 році в матеріалах справи немає;
в інших справах № 2-2-1/11 про визнання недієздатною ОСОБА_4 та № 465/41/11 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спадкового майна та припинення права на частку в спільному майні, йшлося виключно про спадкування майна після смерті батька і в матеріалах таких справ копія заповіту відсутня, тому позивачка при розгляді таких справ не могла довідатися про заповіт складений матір'ю ОСОБА_4 . Відповідач не навів будь-яких обґрунтованих доводів та не надав доказів про те, що позивачка дізналась або могла дізнатися про заповіт, який є таємним до смерті матері;
щодо вимог про визнання права власності в порядку спадкування на 1/2 ідеальну частину квартири АДРЕСА_1 ; 1/2 ідеальну частину земельної ділянки в садовому кооперативі « Перемога » на території Конопницької сільської ради та 1/2 садового будинку; 1/2 ідеальну частину автомобіля з причепом; половину грошових вкладів, то такі вимоги підлягають до часткового задоволення, оскільки сторонами не оспорювалось та не спростовано, батьки сторін були одружені з 1946 року, що підтверджується копією свідоцтва про одруження, все майно набуте в шлюбі є спільною власністю подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ;
право на земельну ділянку ОСОБА_3 набув в порядку приватизації у особисту власність, однак з часу набуття у спільну сумісну власність садового будинку подружжям у 2016 році, земельна ділянка, на якій такий будинок розташований, перейшла у спільну сумісну власність, ОСОБА_3 був власником автомобіля марки ВАЗ 21051, реєстраційний номер НОМЕР_1 1988 року випуску та причепа до нього МАЗ-8114, реєстраційний номер 2549ХР 1990 року випуску, - з 30 квітня 1998 року, згідно довідки ВАТ «Державний ощадний банк України» № 3152/02-14 від 12 вересня 2006 року на ім'я ОСОБА_3 , відкриті наступні грошові вклади, а саме: у ТВБВ № 6319\043: № КВ 12912 (5040 грн), № НОМЕР_5 (0,01 грн), № НОМЕР_6 (5040,85 грн), № НОМЕР_7 (0,39 грн), № Стр. нер. НОМЕР_8 (3,49 грн), № НОМЕР_9 (2738,05 грн), № НОМЕР_10 (0,14 грн); у ТВБВ № 6319/0108: № НОМЕР_11 (2,16 грн), № НОМЕР_12 (0,01 грн), а тому все вказане майно було спільним майном подружжя що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та їхні частки мали складати по 1/2 часток кожному;
але згідно договору дарування від 05 січня 2007 року ОСОБА_4 подарувала частину квартири АДРЕСА_1 своєму синові ОСОБА_2 ;
відповідно 1/2 частка квартири АДРЕСА_1 , яка належала батькові сторін ОСОБА_3 та інше його майно після його смерті мало ділитися між трьома спадкоємцями, а саме між ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;
оскільки ОСОБА_4 відмовилася від належної їй 1/6 частки спадщини після смерті чоловіка ОСОБА_3 на користь сина ОСОБА_2 , то відповідно позивачці ОСОБА_1 після смерті батька ОСОБА_3 належить 1/6 частини квартири АДРЕСА_1 . Решта об'єктів, після смерті ОСОБА_3 , а саме 1/2 частина садового будинку, земельної ділянки, автомобіля марки ВАЗ - 21051, причепа МАЗ-8114 та грошових вкладів, відкритих у АТ «Державний ощадний банк України» розподілились на 4/12 за відповідачем, оскільки мама ОСОБА_4 відмовилась від спадщини в його користь, та 2/12 часток - позивачці;
заповіт, вчинений 12 вересня 2006 року ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Кулиняком І. Я. та зареєстрований в реєстрі за № 3738 визнано недійсним, відтак після смерті матері сторін ОСОБА_4 , належну їй 1/2 частку садового будинку, земельної ділянки, автомобіля марки ВАЗ - 21051, причепа МАЗ-8114 та грошових вкладів успадкували ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 1/2 частці кожен, тобто по 3/12 частки;
після смерті батька ОСОБА_3 позивачка ОСОБА_1 отримала 2/12 часток садового будинку, земельної ділянки, автомобіля марки ВАЗ - 21051, причепа МАЗ-8114 та грошових вкладів та 3/12 часток вказаного майна після смерті матері;
ОСОБА_1 в порядку спадкування отримала 5/12 часток садового будинку, земельної ділянки, автомобіля марки ВАЗ - 21051, причепа МАЗ-8114 та грошових вкладів;
позов у цій частині підлягав до часткового задоволення та безпідставно був відхилений судом першої інстанції.
Додатковою постановою Львівського апеляційного суду від 03 квітня 2023 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму 427,96 грн на відшкодування витрат за розгляд справи судом першої інстанції та 470,76 грн - за розгляд справи судом апеляційної інстанції.
Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави 756,78 грн на відшкодування витрат за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.
Додаткова постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
постановою Львівського апеляційного суду від 16 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Франківського районного суду м. Львова від 11 травня 2016 року скасовано та ухвалено у справі нове рішення, яким позов задоволено частково.
задоволено одну вимогу немайнового характеру та частково задоволено вимоги майнового характеру, відтак, слід сягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 427,96 грн (243,60 грн+184,36 грн) за розгляд справи судом першої інстанції та 470,76 грн за розгляд справи судом апеляційної інстанції.
Аргументи учасників справи
20 квітня 2023 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подала касаційну скаргу, у якій просила:
скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 16 березня 2023 року в частині відмови у визнанні недійсним договору дарування від 05 січня 2007 року ОСОБА_4 щодо частки у розмірі 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_2 та відмови ОСОБА_4 від 25 лютого 2003 року від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що:
під час нового розгляду справи в суді апеляційної інстанції, суд поверхнево підійшов до розгляду не вникаючи в суть і обставини, які дійсно мали місце у цій справі;
24 жовтня 2008 року ОСОБА_1 не зверталась до суду із заявою про поділ спадкового майна, як це зазначено в постанові Львівського апеляційного суду від 16 березня 2023 року, а з такою заявою 11 травня 2007 року звернувся саме ОСОБА_2 із змісту якої ОСОБА_1 і стало відомо про відмову матері, ОСОБА_4 від спадщини після смерті батька, ОСОБА_3 та договір дарування 1/2 частини квартири в користь ОСОБА_2 ;
23 жовтня 2007 року ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про накладення арешту на майно в межах справи про визнання її матері, ОСОБА_4 недієздатною, котра перебувала в провадженні судді ОСОБА_6 з метою захисту прав та інтересів саме її матері із врахуванням того, що на той час остання хворіла на психічні захворювання і не усвідомлювала своїх дій;
24 жовтня 2008 року ОСОБА_1 звернулась із заявою про накладення арешту на майно в межах справи про поділ спадкового майна за позовом ОСОБА_2 , котра перебувала в провадженні судді Кузя В. Я. Тоді ж ОСОБА_1 подала ще одну заяву про зупинення провадження у справі про поділ майна, внаслідок чого суддя Кузь В. Я. постановив ухвалу про задоволення таких заяв, зупинив провадження у справі до вирішення справи про визнання матері недієздатною та наклав арешт на майно;
коли ОСОБА_4 була живою, однак хворіла на психічні розлади, ОСОБА_1 зверталась до судів різних інстанцій для захисту прав та інтересів матері так як мала намір здійснювати за нею догляд, в чому їй постійно перешкоджав ОСОБА_2 , відтак, хотіла офіційно оформити за матір'ю догляд та бути її опікуном, так як, мати перебуваючи у брата, була знесилена, перебувала без догляду, не приймала ліків;
рішення у справі про визнання матері недієздатною було ухвалене лише 25 квітня 2014 року, а ОСОБА_2 продовжував не допускати ОСОБА_1 до матері, хоча і сам не здійснював за нею належний догляд, тому у липні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до Франківського районного суду м. Львова з позовом про визнання недійсною відмови ОСОБА_4 від прийняття спадщини на користь відповідача від 25 лютого 2003 року та визнанням недійсним договору дарування ОСОБА_2 належної матері частки квартири АДРЕСА_1 від 05 січня 2007 року;
апеляційний суд знову не дотримався норм процесуального права, а також порушив і норми матеріального права, що стосується порушеного права спадкоємця, яке було порушено в процесі розгляду даної справи, що підтверджується безспірними доказами, які залишились поза увагою суду.
26 травня 2023 року ОСОБА_2 засобами поштового зв'язку подав касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 16 березня 2023 року, в якій просив:
скасувати постанову апеляційного суду в частині визнання недійсним заповіту вчиненого 12 вересня 2006 року ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Кулиняком І. Л. зареєстрованого в реєстр за № 3738, визнання за ОСОБА_1 права власності в порядку спадкування на 5/12 частин земельної ділянки, площею 0,0550 га, яка розташована на території Конопницької сільської ради, для ведення садівництва, кадастровий № 4623683400:03:000:0122; визнання за ОСОБА_1 права власності в порядку спадкування на 5/12 частин автомобіля марки ВАЗ - 21051, державний номерний знак НОМЕР_1 , 1988 року випуску; визнання за ОСОБА_1 права власності в порядку спадкування на 5/12 частин причепа МАЗ-8114, державний номерний знак НОМЕР_2 1990 року випуску; визнання за ОСОБА_1 права власності в порядку спадкування на 5/12 частин грошових вкладів, відкритих у АТ «Державний ощадний банк України» на ім'я ОСОБА_3 , а саме: у ТВБВ № 6319/043: № КВ 12912 (5040,00 грн), № НОМЕР_5 (0,01 грн), № НОМЕР_6 (5040,85 грн), № НОМЕР_7 (0,39 грн), № ЗСТр. нер. НОМЕР_8 (3,49 грн), № НОМЕР_9 (2738,05 грн), № НОМЕР_10 (0,14 грн), у ТВБВ № 631 9/0108: № НОМЕР_11 (2,16 грн), № НОМЕР_12 (0,01 грн) та залишити справу без розгляду.
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що:
другий, третій і четвертий акти судово-психіатричної експертизи протирічать один - одному. В другому акті від 10 лютого 2008 року експерти стверджують, що встановити дату захворювання не виявляється можливим. В третьому акті 28 грудня 2011 року - 13 березня 2012 року експерт Королюк стверджує, що можливо тільки припустити наявність захворювання «судинна деменція». В четвертому висновку експертизи № 218 (Т. 2) стверджують, що ОСОБА_4 хворіє у формі судинна деменція з 25 лютого 2003 року всупереч терапевтичному діагнозу лікаря - психіатра ОСОБА_7 встановленого 09 грудня 2014 року, при безпосередньому медичному огляді. Тому ОСОБА_2 заявлялось клопотання про виклик в судове засідання експертів але експерти не були належним чином повідомлені про судове засідання 16 березня 2023 року;
висновок судово психіатричної експертизи про наявність хвороби у ОСОБА_4 «судинна деменція» є припущенням підтвердив експерт ОСОБА_8 на судовому засіданні 25 квітня 2014 року, що підтверджує часткове роздрукування технічного запису судового засідання від 25 квітня 2014 року.
02 червня 2023 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 та залишити справу без розгляду.
Відзив ОСОБА_2 мотивовано тим, що:
з висновку апеляційного суду зрозуміло, що всі правочини які здійснювала ОСОБА_4 при житті не впливали на частку майна ОСОБА_1 , а у випадку визнання правочинів недійсними майно повертається матері, а не ОСОБА_1 , як вона того вимагає.
08 липня 2023 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якому просила відмовити в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_2 .
Відзив ОСОБА_1 мотивовано тим, що:
справа була розглянута усіма інстанціями, а після розгляду справи в суді касаційної інстанції справу було скеровано до суду апеляційної інстанції для встановлення певних обставин, які не стосуються висновків експертів. Висновки експертів були детально досліджені судом, яким було надано відповідну оцінку при прийнятті рішення у даній справі з чим також погодився і Верховний Суд;
щодо посилання скаржника на сплату чи неповну сплату судового збору, а також залишенням позову без розгляду, то питання судових витрат може бути вирішено судом під час прийняття рішення в нарадчій кімнаті. Крім того, наведене скаржником спростовується також і додатковою постановою Львівського апеляційного суду від 03 квітня 2023 року, якою суд вирішив питання судових витрат, стягнувши з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму 427,96 грн на відшкодування витрат за розгляд справи судом першої інстанції та 470 грн - за розгляд справи судом апеляційної інстанції, а також, суд стягнув з ОСОБА_1 в дохід держави 756,78 грн на відшкодування витрат за розгляд справи в суді апеляційної інстанції. Відтак, судом належно було оцінено доводи скаржника щодо сплати чи неповної сплати судового збору, про що останній заявляв в суді апеляційної інстанції та прийнято законне рішення з цього приводу.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 09 травня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 16 березня 2023 року.
Ухвалою Верховного Суду від 05 червня 2023 року клопотання ОСОБА_2 про відкликання касаційної скарги задоволено, касаційну скаргу ОСОБА_2 на додаткову постанову Львівського апеляційного суду від 03 квітня 2023 року повернуто заявникові.
Ухвалою Верховного Суду від 12 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 16 березня 2023 року.
10 січня 2024 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.
Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 09 травня 2023 року вказано, що:
заявник зазначила, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, як підстави касаційного оскарження цього судового рішення визначила те, що: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, на підставі договору дарування квартири, на який суд посилався, визнаючи за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування на частку у розмірі 1/6 частини квартири АДРЕСА_1 ; суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні порушив правила статті 263 ЦПК України щодо обґрунтованості рішень. Отже, серед підстав касаційного оскарження рішення суду апеляційної інстанції заявник зазначила ті підстави, які згадані у пункті 4 частини третьої статті 411 ЦПК України, що свідчить про виконання нею вимог пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України щодо форми та змісту касаційної скарги.
В ухвалі Верховного Суду від 12 червня 2023 року вказано, що:
заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, як підстави касаційного оскарження цього судового рішення визначив те, що: суд апеляційної інстанції порушив процесуальне право заявника, передбачене пунктом 2 частини першої статті 43 ЦПК України; суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні клопотань про: виклик в судове засідання судових експертів з метою отримання відповідей на запитання заявника; залишення справи без розгляду. Отже, серед підстав касаційного оскарження рішення суду апеляційної інстанції заявник зазначив ті підстави, які згадані у пункті 3 частини третьої статті 411 ЦПК України, що свідчить про виконання ним вимог пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України щодо форми та змісту касаційної скарги.
Фактичні обставини
Суди встановили, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є батьками ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2
ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на праві спільної власності належала квартира АДРЕСА_1 .
ОСОБА_3 був власником
земельної ділянки в СК «Перемога» на території Конопницької сільської ради Пустомитівського району Львівської області, яку ОСОБА_3 набув в порядку приватизації у особисту власність;
садового будинку на вказаній земельній ділянці,
автомобіля марки ВАЗ 21051, реєстраційний номер НОМЕР_1 та причепа до нього МАЗ-8114, реєстраційний номер НОМЕР_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
Після його смерті відкрилася спадщина на все належне йому майно.
Дружина ОСОБА_4 , донька ОСОБА_1 та син ОСОБА_2 звернулися до нотаріуса із заявами про прийняття спадщини як спадкоємці за законом першої черги.
25 лютого 2003 року ОСОБА_4 написала письмову відмову від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка зареєстрована під № 122 на користь відповідача ОСОБА_2
12 вересня 2006 року ОСОБА_4 було складено заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Кулиняк І. Я. та зареєстрований в реєстрі за № 3738, згідно якого ОСОБА_4 зробила таке розпорядження: все її майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось, взагалі все те, що її буде належати на день смерті і на, що вона за законом матиме право, в тому числі належну її на праві власності 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , заповіла синові ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
На підставі договору дарування від 05 січня 2007 року, що ОСОБА_4 05 січня 2007 року подарувала 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 відповідачу ОСОБА_2 .
Рішенням Франківського районного суду міста Львова від 25 квітня 2014 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , визнано недієздатною.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 померла та після її смерті відкрилася спадщина.
Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 26 січня 2017 року за клопотанням позивача було призначено посмертну судово-психіатричну експертизу, на вирішення якої постановлено питання: «Чи хворіла ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на психічне захворювання станом на 25 лютого 2003 року, 12 вересня 2006 року та 05 січня 2007 року»; «Чи розуміла ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , станом на 25 лютого 2003 року, 12 вересня 2006 року та 05 січня 2007 року значення своїх дій та чи могла керувати ними».
Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта № 218 від 04 травня 2018 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , станом на 25 лютого 2003 року, 12 вересня 2006 року та 05 січня 2007 року страждала тяжким психічним розладом у формі судинної деменції, не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Позиція Верховного Суду
Щодо позовних вимог про визнання недійсним договору дарування та визнання недійсною відмови ОСОБА_4 від прийняття спадщини
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
З позовом про визнання правочинів недійсними на підставі статті 225 ЦК України звертається: (а) або сторона правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; (б) або в разі її смерті - інші особи, чиї цивільні права або інтереси порушені. До інших осіб відносяться, зокрема, спадкоємці сторони правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (див., зокрема, постанову Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року в справі № 161/17119/16-ц (провадження № 61-11268св18), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2021 року в справі № 307/3040/19 (провадження № 61-13473св20)).
Спадкоємець за законом або за заповітом вправі відмовитись від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. При цьому він може заявити, що відмовляється від спадщини на користь кого-небудь з інших спадкоємців, закликаних до спадкоємства за законом або за заповітом, а також на користь держави або окремих державних, кооперативних або інших громадських організацій. Наступне скасування спадкоємцем такої заяви не допускається (частина перша статті 553 ЦК УРСР 1963 року).
Правочин чи договір з'являються як юридичний факт в момент їх вчинення. недійсність може «вражати» правочин чи договір, і вона стосується саме моменту його вчинення, а не виконання. Саме на момент вчинення правочин чи договір перевіряються на те чи він відповідає, зокрема, вимогам щодо його дійсності, яка форма встановлена законом щодо правочину чи договору на момент його вчинення. Тому при вирішенні питання щодо кваліфікації правочину чи договору як недійсного має застосовуватися той закон, який був чинний на момент його вчинення. В ЦК УРСР 1963 року не передбачалося конструкції нікчемності правочину чи договору. Правочин чи договір, які вчинялися під час чинності ЦК УРСР 1963 року, могли бути визнанні недійсними на підставі рішення суду; норми ЦК України 2003 року щодо недійсності правочинів не можуть бути застосовані при вирішенні спору про недійсність правочину чи договору, який вчинявся під час чинності ЦК УРСР 1963 року (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 336/6023/20 (провадження № 61-11523сво23)).
У справі, що переглядається:
апеляційний суд при відмові у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 від 05 січня 2007 року та визнання недійсною відмови ОСОБА_4 від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 на користь відповідача ОСОБА_2 від 25 лютого 2003 року заява про відмову від прийняття спадщини та договір дарування на права та обов'язки позивачки не впливають, а тому позовна давність до вказаних вимог не застосовується;
апеляційний суд не врахував, що при вирішенні питання щодо кваліфікації правочину чи договору як недійсного має застосовуватися той закон, який був чинний на момент його вчинення. В ЦК УРСР 1963 року не передбачалося конструкції нікчемності правочину чи договору. Правочин чи договір, які вчинялися під час чинності ЦК УРСР 1963 року, могли бути визнанні недійсними на підставі рішення суду; норми ЦК України 2003 року щодо недійсності правочинів не можуть бути застосовані при вирішенні спору про недійсність правочину чи договору, який вчинявся під час чинності ЦК УРСР 1963 року;
апеляційний суд не звернув увагу, що з позовом про визнання правочинів недійсними на підставі статті 225 ЦК України звертається: (а) або сторона правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; (б) або в разі її смерті - інші особи, чиї цивільні права або інтереси порушені;
як свідчить зміст позову позивачка, як спадкоємець свої батьків, прийнявши спадщину, оспорювала відмову від прийняття спадщини та договір дарування, для того щоб збільшити свою частку як спадкоємця в спадщині (див. том 1, а. с. 173 - 174).
За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору дарування та визнання недійсною відмови ОСОБА_4 від прийняття спадщини з підстав відсутності порушеного права (інтересу) позивачки. Тому постанову апеляційного суду в цій частині належить скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Щодо позовних вимог про визнання заповіту недійсним та визнання права
Правила статті 225 ЦК України поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (див. постанову Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року в справі № 6-9цс12).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) вказано, що:
«правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).Тобто, для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 145 ЦПК України 2004 року (пункт 2 частини першої статті 105 ЦПК України) зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року (стаття 89 ЦПК України). Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України 2004 року, частина 6 статті 81 ЦПК України).
Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень дійшли помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин положень статті 225 ЦК України, яка передбачає можливість визнати недійсним правочин, вчинений дієздатною фізичною особою в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, взявши за основу висновки комплексних судових психолого-психіатричних експертиз, згідно з якими на час укладення оспорюваних договорів дарування позивач за своїм психічним станом не в повній мірі міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Доказів того, що ОСОБА_1 на час укладення оспорюваних договорів дарування мав абсолютну неспроможність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, позивач суду не надав, що є його процесуальним обов'язком згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України (статтями 10, 60 ЦПК України 2004 року). Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, наведеного не врахував, не звернув уваги на те, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 на час укладення оспорюваних договорів дарування мав абсолютну неспроможність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Апеляційний суд на зазначене уваги також не звернув. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову».
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, № 36157/08, § 22, 23, ЄСПЛ, від 22 липня 2014 року).
Право на пред'явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача, і тільки з часу відкриття спадщини заповіт можна оспорити, вступивши у спадкові правовідносини, з чим пов'язується набуття особою статусу заінтересованої особи. Будь-які права та обов'язки спадкоємців, або осіб, які вважають, що їхні права порушуються заповітом, чи осіб, на користь яких зроблено заповідальне розпорядження, виникають лише після смерті заповідача, тобто розпорядження набувають юридичної сили не з часу посвідчення заповіту, а з моменту відкриття спадщини (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2020 року в справі № 493/1102/17-ц (провадження № 61-2485св19)).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Тлумачення частини першої та п'ятої статті 261 ЦК свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов'язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов'язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов'язання. Тому положення частини п'ятої статті 261 ЦК застосовуються до вимог про виконання зобов'язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним. Аналогічний висновок зроблений і Верховним Судом України в постанові від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18)).
Аналіз частини першої статті 261 ЦК України свідчить, що законодавець не пов'язує початок перебігу позовної давності із проведенням експертизи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2024 року в справі № 761/4564/19 (провадження № 61-7082св23)).
Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу) (частина друга статті 1220 ЦК України).
Обміркувавши викладене, касаційний суд зауважує, що початок перебігу позовної давності за вимогою про визнання заповіту недійсним не може початися раніше ніж з наступного дня після відкриття спадщини.
Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні (стаття 110 ЦПК України).
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (частина друга статті 89 ЦПК України).
В справі про оспорювання правочину, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, позивач має довести не тільки стан фізичної особи в момент вчинення правочину (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо), але й те що під впливом такого стану фізична особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2024 року в справі № 229/7156/19 (провадження № 61-4283св24)).
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частина перша статті 263 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України).
Постанова суду апеляційної інстанції складається з, зокрема, мотивувальної частини із зазначенням: мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу (підпункт в пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України).
Касаційний суд зауважує, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року в справі № 501/1672/22 (провадження № 61-16084св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року в справі № 441/1159/21 (провадження № 61-14938св23)).
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).
Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб'єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження № 61-12524сво21)).
Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов'язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.). По своїй суті такий спосіб захисту як визнання права охоплює собою і визнання права відсутнім (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Якщо інші спадкоємці оспорюють чи не визнають право на частку спадкоємця, то належним є такий спосіб захисту як визнання права на частку спадкоємця (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21)).
Касаційний суд акцентує увагу, що перебування в шлюбі не змінює правовий режим земельної ділянки набутої в порядку приватизації на спільне майно подружжя. Закон не передбачає такої трансформації правового режиму особистої власності на спільну сумісну.
У справі, що переглядається:
при частковому задоволенні позовних вимог про визнання недійсним заповіту та визнання права на спадкове майно апеляційний суд вважав, що висновок експерта є спеціальним доказом у такій категорії справ, будь-які інші докази мають лише непряме, другорядне, побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, а тому є підстави для визнання такого заповіту недійсним; позовна давність не пропущена, оскільки будь-яких даних, які б свідчили про те, що позивачці було або могло бути відомо про заповіт матері за 2006 рік до смерті матері у 2015 році в матеріалах справи немає; щодо вимог про визнання права власності в порядку спадкування на 1/2 ідеальну частину квартири АДРЕСА_1 ; 1/2 ідеальну частину земельної ділянки в садовому кооперативі « Перемога » на території Конопницької сільської ради та 1/2 садового будинку; 1/2 ідеальну частину автомобіля з причепом; половину грошових вкладів, то такі вимоги підлягають до часткового задоволення, оскільки сторонами не оспорювалось та не спростовано, батьки сторін були одружені з 1946 року, що підтверджується копією свідоцтва про одруження, все майно набуте в шлюбі є спільною власністю подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ; право на земельну ділянку ОСОБА_3 набув в порядку приватизації у особисту власність, однак з часу набуття у спільну сумісну власність садового будинку подружжям у 2016 році, земельна ділянка, на якій такий будинок розташований, перейшла у спільну сумісну власність;
апеляційний суд не звернув уваги, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання. Як наслідок, апеляційний суд не відповів на важливі й доречні аргументи апеляційної скарги та не звернув уваги, що у справі про оспорювання правочину, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами. В матеріалах справи містяться клопотання про проведений аналіз акту № 218 від 04 травня 2018 року судово-психіатричної експертизи, заперечення № 218 від 04 травня 2018 року судово-психіатричної експертизи всі проведені експертизи суперечать одна одній (див. том 3, а. с. 48 - 55);
апеляційний суд не врахував, що початок перебігу позовної давності за вимогою про визнання заповіту недійсним не може початися раніше ніж з наступного дня після відкриття спадщини;
апеляційний суд не звернув уваги, що перебування в шлюбі не змінює правового режиму земельної ділянки набутої в порядку приватизації на спільне майно подружжя. Закон не передбачає такої трансформації правового режиму особистої власності на спільну сумісну.
За таких обставин з урахуванням того, що існують підстави для скасування постанови апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору дарування та визнання недійсною відмови ОСОБА_4 від прийняття спадщини, апеляційний суд зробив передчасний висновок про задоволення позовної вимоги про визнання недійсним заповіту та часткового задоволення вимог про визнання права на частку в спадковому майні. Тому і в цій частині постанову апеляційного суду належить скасувати та передати справу на новий розгляд до апеляційного суду.
Суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Аргументи відзиву та касаційної скарги ОСОБА_2 про необхідність залишити справу без розгляду з підстав, зокрема, не зазначення ціни позову, касаційних суд відхиляє, оскільки як свідчить зміст статті 257 ЦПК підстави для залишення позову без розгляду в цій справі відсутні.
Щодо додаткової постанови апеляційного суду від 03 квітня 2023 року
Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов'язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід'ємною частиною рішення у справі (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року в справі № 756/4441/17 (провадження № 61-17081св18)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21 (провадження № 12-39гс22) зазначено, що: «за загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов'язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід'ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у справі № 911/956/17(361/6664/20), від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21. Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування постанови Центрального апеляційного господарського суду від 27 вересня 2022 року у цій справі, то додаткову постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2022 року також слід скасувати».
З урахуванням того, що постанова апеляційного суду від 16 березня 2023 року підлягає скасуванню, то і додаткову постанову апеляційного суду від 03 квітня 2023 року також належить скасувати.
Висновки щодо розподілу судових витрат
Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:
«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов'язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи. З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц.
У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційних скарг, розподіл судових витрат, в тому числі й понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені частково без дотримання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку із наведеним, касаційний суд вважає, що касаційні скарги належить задовольнити частково; постанови апеляційного суду скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Львівського апеляційного суду від 16 березня 2023 року, додаткову постанову Львівського апеляційного суду від 03 квітня 2023 року скасувати тапередати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Львівського апеляційного суду від 16 березня 2023 року та додаткова постанову Львівського апеляційного суду від 03 квітня 2023 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
В. М. Коротун
Є. В. Краснощоков