Справа № 372/2510/23
Провадження № 2-140/24
25 червня 2024 року Обухівський районний суд Київської області в складі:
головуючого судді: Тиханського О.Б.,
за участю секретаря: Бойко В.Ю.,
представника позивача ОСОБА_1 ,
представника відповідача ОСОБА_2 ,
розглянувши у приміщенні Обухівського районного суду Київської області у судовому засіданні цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло» до ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння,
Позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом, на обґрунтування якого зазначив, що 09.02.2006 між позивачем та Обухівською міською радою і ДП «Київське лісове господарство» була укладено договір про реалізацію проекту з будівництва житлового комплексу. На виконання умов даного договору позивач зобов'язувався передати ДП «Київське лісове господарство» квартиру АДРЕСА_1 , а міська рада передає позивачу передає позивачу земельну ділянку для будівництва. В подальшому сторони уклали додатковий договір про передачу права вимоги на вказану квартиру на ім'я ОСОБА_3
01.10.2010 кватира по акту приймання-передачі від позивача була передана відповідачу.
Рішеннями господарських судів передача земельної ділянки від Обухівської міської ради до ТОВ «Київщина-Житло» було визнано недійсним, оскільки міська рада неправомірно розпорядилась земельної ділянкою, яка належала до земель лісового фонду.
В подальшому рішенням Обухівського районного суду, яке набрало законної сили, визнано недійсним договір із змінами та додаткові угоди до нього від 09.02.2006 про реалізацію проекту з будівництва житлового комплексу. Також визнано недійсним договір про відступлення права вимоги між сторонами договору та ОСОБА_3 .
В зв'язку з цим, позивач просить повернути з володіння відповідача спірну квартиру застосувавши наслідки недійсності правочину або застосувати повернення майна здобутого без достатньої правової підстави, а уразу неможливості повернути квартиру, стягнути з відповідача її вартість у розмірі 1796000 грн.
Представником відповідача надано відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач заперечує про задоволення позову оскільки позивачем заявлено дві взаємовиключні позовні вимоги повернути майно або стягнути кошти. Крім того позивачем обрано невірний спосіб захисту, оскільки предметом договору від 03.08.2010 було право вимоги на отримання квартири (майнові права) а не сама квартира (майно). А тому відповідач не може повернути набуте ним право вимоги, оскільки таке право вже було реалізовано. Позивачем не надано доказів вартості майнового права (права вимоги). Крім того, позивачем пропущено строк позовної давності.
Представником позивача надано відповідь на відзив, та зазначено, що відповідачу відповідно до договору від 09.02.2006 було надано саме квартиру (майно) а не майнові права, а тому позивач звернувся з належним способом захисту. Щодо строку позовної давності, то позивач дізнався про порушене право лише з дня винесення постанови Київським апеляційним судом 15.04.2021, яким було залишено без змін рішення Обухівського районного суду Київської області про визнання недійсним договору реалізацію проекту з будівництва житлового комплексу. Таким чином, строк позовної давності не пропущений.
09.01.2026 між ТОВ «Перша Українська Індустріально-Інвестиційна компанія» та позивачем було укладено договори пайової участі у фінансуванні будівництва житлового будинку за адресою АДРЕСА_2 , а саме двох квартир, з плановим закінченням будівництва 1 та 2 квартал 2008 року. Позивачем сплачено 100% суми інвестування, що становить 358972 грн., та 358972 грн. В подальшому, 12.01.2011 між ТОВ «Перша Українська Індустріально-Інвестиційна компанія» та ПАТ «Спільне Українсько-Болгарське Підприємство «Богдан» було укладено договір про зміну сторони у зобов'язанні у вищевказаних договорах та змінено термін закінчення будівництва на 3 квартал 2011 року. Проте, будинок не був побудований, зобов'язання не були виконані а ПАТ «Спільне Українсько-Болгарське Підприємство «Богдан» перебуває в стані припинення, в зв'язку з цим 11.09.2019 ліквідатором, арбітражним керуючим було призначено аукціон з продажу майна боржника. ТОВ «Будмаксервіс» в межах проведення аукціону придбало Лот №1 - Цілісний майновий комплекс, до складу якого входить наступне майно: об'єкт незавершеного будівництва, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Відповідно до умов договору з продажу майнового комплексу, покупець взяв на себе всі права та зобов'язання щодо будівництва багатоквартирного житлового будинку. Проте, будівництво не завершено, об'єкт в експлуатацію не введено, квартири позивачу не передано, в зв'язку з чим, відповідач порушив умови ви договорів. В зв'язку з цим, позивач розірвати договори пайової участі від 09.01.2006, стягнути з відповідача грошові кошти сплачені за договором, пеню, інфляційні витрати та 3% річних.
Представником відповідача направлено відзив на позовну заяву, де заперечив щодо позовних вимог та зазначив, що договір купівлі-продажу цілісного майнового комплексу не укладався. Так, як вбачається з інформаційної довідки, підставою для державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва за відповідачем стало свідоцтво про право власності від 25.10.2021 видане приватним нотаріусом на підставі Акта №1 про передання права власності на нерухоме майно від 15.01.2020 підписаний між ПАТ «СУБП «Богдан» та «Брокерський дім «Універсал». Відповідач не є правонаступником ПАТ «СУБП «Богдан» та ТОВ «ПУПК», а предметом аукціону був об'єкт незавершеного будівництва, а не право вимоги за інвестиційними договорами. Між позивачем та відповідачем не укладались інвестиційних договорів або договорів щодо зміни сторони в зобов'язанні і відповідач не приймав жодних зобов'язань по інвестиційним договорам, а позов подано до неналежної особи. Крім цього, позивачем пропущено строк позовної давності. В зв'язку з цим, в задоволенні позову просить відмовити.
Представником позивача подано відповідь на відзив, де зазначив, що відповідачем в межах аукціону було придбано цілісний майновий комплекс а відповідно до оголошення про проведення аукціону було зазначено, що разом з об'єктом незавершеного будівництва покупець бере на себе зобов'язання перед інвесторами (майновими кредиторами), які здійснювали інвестування в будівництва квартир. Крім того, вказане оголошення містить проект договору купівлі-продажу цілісного майнового комплексу, де також зазначено про такі зобов'язання. Відповідач вводить суд в оману, що договір не укладався. Таким чином, відповідач придбав цілісний майновий комплекс та до нього перейшли зобов'язання перед інвесторами.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала в повному обсязі з підстав викладених у позовній заяві та відповіді на відзив, додатково зазначила, що відповідних умов договору про співробітництво позивач отримав земельну ділянку та за це передав декілька квартир, одну з яких відповідачу. Тому,просять застосувати наслідки недійсності правочину та повернути квартиру.
В судовому засіданні представник відповідача проти задоволення позову заперечив з підстав викладених у відзиві на позов. Додатково зазначив, що в квартирі проживає син відповідача з сімєю. Відповідач працював в ДП «Київське лісове господарство» та в зв'язку з цим, отримав майнові права на квартиру.
Суд, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, дослідивши письмові докази, прийшов до висновку, що позовні вимоги не підлягають до задоволення з наступних підстав.
Згідно ст.12 ЦПК України , цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення . Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Згідно ст.80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно до ч. 5,6 ст. 263 ЦПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено наступні фактичні обставини справи.
09.02.2006 між Обухівською міською радою Обухівського району Київської області, ТОВ «Київщина-житло» та ДП «Київський лісгосп» укладено договір, в якому сторони домовились про реалізацію проекту з будівництва житлового комплексу по АДРЕСА_2 . Сторони визнали, що відносини, які склалися між ними, стали запорукою їх довгострокової і взаємовигідної співпраці з метою успішної реалізації проекту, вказаного у п. 1.1 цього договору, при цьому згідно з п.1.2.1 якого ДП «Київський лісгосп» погоджується на вилучення Обухівською міською радою Обухівського району Київської області земельної ділянки лісового фонду розміром 5 га., що розташована в Обухівському лісництві в ДП «Київський лісгосп», квартал 60 для подальшого будівництва ТОВ «Київщина-житло» на цій земельній ділянці житлового комплексу, будівельна адреса якого вказана в п.1.1 цього договору. Пунктом 1.2.2 договору сторони погодились, що точний розмір земельної ділянки, вказаної в п.1.2.1 цього договору, буде визначений після затвердження проекту відведення земельної ділянки; п. 1.2.3 встановлено, що Обухівська міська рада Обухівського району Київської області передає ТОВ «Київщина-житло» у тимчасове користування земельну ділянку, вказану у п.2.1 цього договору, під будівництво житлового комплексу.
На протязі дії договору від 09.02.2006, додатковою угодою від 16.02.2006, угодою від 27.01.2010, додатковою угодою від 05.02.2010, додатковою угодою від 01.06.2010 сторонами вносилися погоджені доповнення та зміни.
Судом також встановлено, що 03.08.2010 між Обухівською міською радою Обухівського району Київської області, ТОВ «Київщина-Житло», ДП «Київський Лісгосп» та ОСОБА_3 укладено договір про відступлення права вимоги за Договором від 09.02.2006, відповідно до якого ДП «Київський Лісгосп» відступило ОСОБА_3 , який набув права вимоги частини зобов'язань, належних ДП «Київський Лісгосп» на підставі п. 2 додаткової угоди від 01.06.2010 до основного договору, а саме: право вимоги на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 . В зв'язку з чим ОСОБА_3 зобов'язавсь здійснювати всі права та обов'язки ДП «Київський Лісгосп» за основним договором в частині відступлення права вимоги.
З матеріалів справи слідує, що постановою Київського апеляційного господарського суду від 08.02.2018 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду у складі колегії Касаційного господарського суду від 11.06.2018 року, задоволений позов прокуратури Київської області та визнано недійсним рішення 30 сесії Обухівської міської ради Київської області четвертого скликання ««Про розгляд питань по регулюванню земельних відносин» № 297- 30 сесії-ІУ від 23.02.2006 року, яким вилучено зі складу лісового фонду Обухівського лісництва в кварталі 63, виділ 15, земельну ділянку, площею 5,8 га; визнано недійсним рішення 8 сесії Обухівської міської ради Київської області п'ятого скликання «Про розгляд питань по регулюванню земельних відносин» № 65-8 сесії-У від 30.11.2006 року, яким затверджений проект землеустрою щодо відведення ТОВ «Київщина-Житло» земельної ділянки, площею 5,8 га, у користування; визнано недійсним договір оренди землі, укладений між Обухівською міською радою Київської області та ТОВ «Київщина-Житло» № 6192 від 20.12.2006 року, зі всіма змінами та доповненнями; скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийняте приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Щур Н.Р. № 14463133 від 15.07.2014 року.
За змістом ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Вказаним рішенням було встановлено, що на день укладення договору від 09 лютого 2006 року Обухівська рада Обухівського району Київської області не мала права на вилучення у ДП «Київський лісгосп» спірної земельної ділянки, переведення її в землі міської ради і передачу ТОВ «Київщина Житло» у користування.
Як вбачається із змісту оспорюваного договору від 09.02.2006, та укладених додаткових угод, Обухівська міська рада Обухівського району Київської області, ТОВ «Київщина-Житло» та ДП «Київський лісгосп», уклали угоду щодо реалізації проекту з будівництва житлового комплексу по вул. Каштановій в м. Обухів. В розділі 1 вказаного договору вказується, що ДП «Київський лісгосп» погоджується на вилучення Обухівською міською рада Обухівського району Київської області земельної ділянки лісового фонду розміром 5 га., що розташована в Обухівському лісництві ДП «Київський лісгосп», квартал 60, для подальшого будівництва ТОВ «Київщина-Житло» на цій земельній ділянці Житлового комплексу, будівельна адреса якого вказана в п.1.1. цього договору. Сторони погодилися, що точний розмір земельної ділянки, вказаної в п. 1.2.1. цього Договору буде визначений після затвердження проекту відведення земельної ділянки. Обухівська міська рада, Обухівського району, Київської області передає ТОВ «Київщина-Житло» у тимчасове користування земельну ділянку вказану у п.2.1 цього Договору під будівництво житлового комплексу.
ТОВ «Київщина-Житло» приймає на себе функції Інвестора-забудовника по фінансуванню витрат з реалізації Проекту будівництва, вказаного у п.1.1. цього договору, в тому числі витрат з проектування та будівництва об'єкта, витрат, пов'язаних з отриманням технічних умов, висновків та проведенням комплексної експертизи проектної документації та інші витрати.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 21 вересня 2020 року визнано недійсним договір від 09.02.2006 року про реалізацію проекту з будівництва Житлового комплексу по АДРЕСА_2 , укладений між Обухівською міською радою Обухівського району Київської області, ТОВ «Київщина-Житло» і ДП «Київський лісгосп» з додатковою угодою від 16.02.2006 року, угодою від 27.01.2010 року про внесення змін до договору від 09.02.2006 року, додатковою угодою від 05.02.2010 року, додатковою угодою від 01.06.2010 року.
Визнано недійсним договір від 03.08.2010 року про відступлення права вимоги за договором від 09.02.2006 року, укладений між Обухівською міською радою Обухівського району Київської області, ТОВ «Київщина-Житло», ДП «Київський лісгосп» і ОСОБА_3 .
Постановою Київського апеляційного суду від 15.04.2021 рішення Обухівського районного суду Київської області від 21.09.2020 залишено без змін.
Відповідно до акту прийому-передачі квартири від 01.10.2008 ТОВ «Київщина-Житло» передало, а ОСОБА_3 прийняв, на підставі договору від 03.08.2010 про відступлення права вимоги за договором від 09.02.2006, квартиру АДРЕСА_4 .
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 17.01.2019, власником квартири АДРЕСА_4 є ОСОБА_3 , на підставі свідоцтва про право власності бн 07.02.2011, на підставі рішення виконкому Обухівської міської ради від 21.09.2010.
Відповідно до висновку про оцінку майна ТОВ «Проектно консалтингова група» від 25.04.2023, ймовірна ринкова вартість квартири АДРЕСА_4 , станом на 2023 становить 1796686 грн., без ПДВ.
На обґрунтування позовних вимог, позивач посилається на застосування ст. 216 або ст.1212 ЦК України.
Згідно ст.1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Вирішуючи питання про застосування до спірних правовідносин положення ст.1212 ЦК України, суд приходить до наступного висновку.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначено, що: «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».
Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (частина перша статті 1212 ЦК України).
Передбачений статтею 1212 ЦК України вид позадоговірних зобов'язань виникає за таких умов: набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; відсутність для цього правових підстав. Отже, предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і неврегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Сутність зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (яке іменується також зобов'язанням із безпідставного збагачення) полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) її майна, яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі, та у переданні відповідного майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.
Не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом (стаття 1215 ЦК України).
Тлумачення вказаних норм свідчить, що при визначенні того, чи підлягають безпідставно набуті грошові кошти потерпілій особі слід враховувати, що акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад, зокрема, добросовісності. Безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов'язання (відсутній обов'язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тому що вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суду у постановах від 04 серпня
2021 року у справі № 185/446/18 (провадження № 61-434 св 20) та від 11 січня
2023 року у справі № 548/741/21 (провадження № 61-1022 св 22).
Так, в основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
При розгляді даної справи, судом встановлено, що відповідач отримав квартиру відповідно до умов договору, при його укладанні поведінка відповідача не була суперечливою або недобросовісною.
Таким чином, суд приходить до висновку, що норми ст.1212 ЦК України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки спір виник щодо договірних правовідносин, які регулюються іншим спеціальним інститутом цивільного права, а поведінка відповідача при укладенні договору, який в подальшому був визнаний недійсним, не суперечила добросовісності та чесній діловій практиці.
Щодо застосування ст.216 ЦК України.
Згідно ст.216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою . Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
Як зазначено у Постанові ВС № 911/1783/21 від 07.02.2023, предметом якого були ці ж самі спірні правовідносини між юридичними правовідносинами, причиною виникнення даного спору стало питання щодо наявності/відсутності підстав для стягнення з відповідача, зокрема, вартості майна в порядку реституції.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 21.09.2020, з урахуванням ухвали Обухівського районного суду Київської області від 20.01.2021 про виправлення описки, в цивільній справі № 372/2777/19, визнано недійсним договір від 09.02.2006 про реалізацію проекту з будівництва житлового комплексу, укладений між Обухівською міською радою Київської області, Товариством з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло» та Державним підприємством «Київський лісгосп» з додатковою угодою від 16.02.2006, угодою від 27.01.2010 про внесення змін до договору від 09.02.2006, додатковою угодою від 05.02.2010, додатковою угодою від 01.06.2010; визнано недійсним договір від 03.08.2010 про відступлення права вимоги за договором від 09.02.2006, укладений між Обухівською міською радою Київської області, Товариством з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло», Державним підприємством «Київський лісгосп» та ОСОБА_3 .
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина 1 статті 216 Цивільного кодексу України). Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (частина 2 статті 216 Цивільного кодексу України). Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина 3 статті 216 Цивільного кодексу України).
За змістом абзацу 1 частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов'язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов'язані з його недійсністю. Одним із таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення statusу фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов'язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац 2 частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України).
За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов'язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке поновлення сторін у попередньому становищі може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається у його сторони. У разі неможливості здійснити реституцію у натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобов'язані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац 2 частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України).
Правило статті 216 Цивільного кодексу України застосовується виключно до сторін правочину.
У постановах Верховного Суду від 09.09.2021 у справі № 925/1276/19 та від 27.07.2022 у справі № 766/16332/20 сформовано наступні висновки: «Системне тлумачення абзацу 1 частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України та пункту 1 частини 3 статті 1212 Цивільного кодексу України свідчить, що: (а) законодавець не передбачив можливість здійснення односторонньої реституції; (б) правила абзацу 1 частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України застосовуються тоді, коли відбувається саме двостороння реституція; (в) в тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, то для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 Цивільного кодексу України».
У справі, що переглядається, задовольняючи позовні вимоги про стягнення вартості квартири АДРЕСА_5 площею 130,30 кв. м. та квартири АДРЕСА_6 загальною площею 101,60 кв. м., на підставі статті 216 Цивільного кодексу України, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивачем було доведено факт передання зазначених квартир на виконання договору від 09.02.2006 про реалізацію проекту з будівництва житлового комплексу, який судом було визнано недійсним.
Водночас, застосовуючи положення статті 216 Цивільного кодексу України суд першої інстанції взагалі не досліджував питання щодо виконання Обухівською міською радою Київської області та Державним підприємством «Київський лісгосп» умов договору від 09.02.2006 про реалізацію проекту з будівництва житлового комплексу.
В свою чергу, суд апеляційної інстанції при застосуванні статті 216 Цивільного кодексу України також не досліджував питання щодо виконання Обухівською міською радою Київської області та Державним підприємством «Київський лісгосп» умов договору від 09.02.2006 про реалізацію проекту з будівництва житлового комплексу. Лише при розгляді позовних вимог про стягнення збитків апеляційний господарський суд зазначив, що в матеріалах справи відсутні докази того, що Державне підприємство «Київський лісгосп» погоджувало, а Обухівська міська рада вилучала земельну ділянку площею 5 га в кварталі 60 Обухівського лісництва.
Однак, суд апеляційної інстанції зробивши зазначений висновок, залишив поза увагою: - умови угоди від 27.01.2010 про внесення змін до договору від 09.02.2006 (т.1 а. с. 12-13), якими викладено пункт 1.1 договору в новій редакції: «укладенням цього договору сторони погодили умови реалізації проекту з будівництва Житлового комплексу по АДРЕСА_2 (будівельна адреса) порядок та умови пайової участі (внеску) сторони 2 у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Обухів (надалі - пайова участь (внесок)), в зв'язку із будівництвом стороною 2 житлового комплексу на земельній ділянці, що знаходиться у користуванні сторони 2 на підставі договору оренди землі від 20.12.2006, посвідченого ПНОРНО ОСОБА_4 20.12.2006 за реєстр. № 6192 (надалі - об'єкт)»;
- обставини встановлені в постанові Київського апеляційного господарського суду у справі № 911/1482/17 (на яку суд апеляційної інстанції посилався в оскаржуваній постанові) щодо передання Обухівською міською радою Товариству з обмеженою відповідальністю "Київщина - Житло" земельної ділянки на підставі договору оренди землі від 20.12.2006;
- те, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 21.09.2020 в цивільній справі № 372/2777/19 визнано недійсним договір від 09.02.2006 про реалізацію проекту з будівництва житлового комплексу саме у зв'язку із тим, що Обухівська міська рада неправомірно вилучила зі складу лісового фонду Обухівського лісництва в кварталі 63, виділ 15, земельну ділянку, площею 5,8 га.
Отже, оскільки судами встановлено лише факт виконання позивачем недійсного правочину та не досліджувалося питання щодо виконання даного правочину іншими його сторонами, Суд вважає передчасним висновок судів попередніх інстанцій щодо застосування до даних правовідносин положень статті 216 Цивільного кодексу України.
Суд при розгляді даного спору, приходить до висновку, що вказані висновки Верхового Суду узгоджуються із обставинами цивільної справ, що розглядаються у Обухівському районному суді, а від так застосував вказаний правовий висновок при розгляді.
При розгляді даної справи, суд звертає увагу, що позивачем не надано доказів щодо виконання даного правочину іншими його сторонами, а тому, зважаючи на диспозитивність цивільного процесу, суд позбавлений можливості самостійно дослідити дані обставини.
Наведене, в свою чергу, позбавляє суд можливості визнати обґрунтованими доводи позовної заяви щодо можливості застосування ст.216 ЦК України при розгляді даної справи.
Крім того, суд звертає увагу, що спір стосується зокрема поверненню квартири, якою відповідач володіє щонайменше 20 років.
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Зважаючи, що спірна квартира належить відповідачу, яка відноситься до поняття житла, а доказів, що відповідач має інше житло суду не було надано, суд приходить до висновку, що задоволення позову в такому випадку, порушило би право відповідача на мирне володіння майном та право на повагу до житла особи.
Також суд звертає увагу, що позивач при обґрунтуванні позову посилався на взаємовиключні підстави позову, а саме застосування ст. 216 ЦК України або ст. 1212 ЦК України, що порушує принцип диспозитивності, юридичної визначеності та обмежує права відповідача щодо розуміння які саме норми матеріального права йому необхідно застосувати для захисту своїх прав.
Таким чином, позовні вимоги не підлягають до задоволення.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 4, 5, 8, 12, 13, 77, 81, 89, 141, 263, 264, 265, 354 ЦПК України, відповідно до ст.ст.13, 15, 16, 202-216, 1212-1215 ЦК України, суд, -
В задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло» до ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Київського Апеляційного суду шляхом подачі в 30-денний строк з дня його проголошення апеляційної скарги. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Апеляційна скарга подається до Київського Апеляційного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя: О.Б. Тиханський