26 червня 2024 року справа №200/6528/23
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Казначеєва Е.Г., суддів Гайдара А.В., Сіваченка І.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 15 грудня 2023 р. у справі № 200/6528/23 (головуючий І інстанції Буряк І.В. ) за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, Державної судової адміністрації України, третя особа Державна казначейська служба України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ), звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, Державної судової адміністрації України, третя особа Державна казначейська служба України, в якому просила:
-визнати протиправною бездіяльність ДСА України щодо не забезпечення ТУ ДСА України у Донецькій області в повному обсязі бюджетними асигнуваннями на проведення видатків з виплати суддівської винагороди судді Першотравневого районного суду Донецької області ОСОБА_1 за період з 01.01.2021 по 13.06.2022 (включно), виходячи з встановленого на 01.01.2021 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого складає 2 270,00 грн. та на 01.01.2022 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого складає 2 481,00 грн.;
-зобов'язати ДСА України забезпечити ТУ ДСА у Донецькій області бюджетними асигнуваннями, необхідними та достатніми для здійснення видатків з виплати суддівської винагороди судді Першотравневого районного суду Донецької області ОСОБА_1 за період з 01.01.2021 по 31.12.2022 (включно), виходячи з встановленого на 01 січня 2021 року прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого складає 2 270 грн. та з 01.01.2022 по 13.06.2022 (включно), виходячи з встановленого на 01.01.2022 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого складає 2 481,00 грн.
-визнати протиправними дії ТУ ДСА України в Донецькій області щодо нарахування та виплати судді Першотравневого районного суду Донецької області ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01.01.2021 по 13.06.2022 (включно), виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді у розмірі 2102,00 грн.
-зобов'язати ТУ ДСА України в Донецькій області провести нарахування та виплату судді Першотравневого районного суду Донецької області ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01.01.2021 по 31.12.2021 (включно) виходячи з базового розміру посадового окладу судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01.012021 - 2270,00 грн., та з 01.01.2022 по 13.06.2022 (включно) виходячи з базового розміру посадового окладу судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01.01.2022 - 2481 грн., з врахуванням виплачених сум та утриманням передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті.
Просив суд допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення грошової винагороди в межах суми стягнення за один місяць.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 15 грудня 2023 року позов задоволено, суд:
Визнав протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області щодо нарахування та виплати судді Першотравневого районного суду Донецької області - ОСОБА_1 суддівської винагороди за період 01.01.2021 - 13.06.2022, обрахованих із використанням прожиткового мінімуму для працездатної особи - 2 102,00грн.
Зобов'язав Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого на виконання рішень судів на користь суддів для проведення виплати судді Першотравневого районного суду Донецької області - ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01.01.2021 по 31.12.2021, обрахованих із використанням прожиткового мінімуму для працездатної особи - 2 270,00 грн. та за період з 01.01.2022 по 13.06.2022 обрахованих із використанням прожиткового мінімуму для працездатної особи - 2481,00 ,00 грн.
Зобов'язав Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області нарахувати та виплатити судді Першотравневого районного суду Донецької області - ОСОБА_1 суддівську винагороди за період з 01.01.2021 по 31.12.2021, обрахованих із використанням прожиткового мінімуму для працездатної особи - 2 270,00 грн. та за період з 01.01.2022 по 13.06.2022 обрахованих із використанням прожиткового мінімуму для працездатної особи - 2481,00,00 грн., з урахуванням раніше виплачених сум та утриманням, передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті.
Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, не погоджуючись з вказаним рішенням, подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
В обґрунтуванні доводів апеляційної скарги зазначено, що приписами пункту 2 частини третьої статті 135 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон) встановлено, що базовий розмір посадового окладу судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду становить 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Суми прожиткового мінімуму на 2021-2023 роки встановлено Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» від 15.12.2020 № 1082-ІХ, Законом України від 02.12.2021 №1928-ІХ «Про Державний бюджет України на 2022 рік», Законом України від 03.11.2022 №2710-ІХ «Про Державний бюджет України на 2023 рік» .
Відповідно до статті 7 Закону № 1082-ІХ у 2021 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня - 2189 гривень, з 1 липня - 2294 гривні, з 1 грудня - 2393 гривні, а для основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років: з 1 січня - 1921 гривня, з 1 липня - 2013 гривень, з 1 грудня - 2100 гривень; дітей віком від 6 до 18 років: з 1 січня - 2395 гривень, з 1 липня - 2510 гривень, з 1 грудня -2618 гривень; працездатних осіб: з 1 січня - 2270 гривень, з 1 липня - 2379 гривень, з 1 грудня - 2481 гривня; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді: з 1 січня - 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівникам інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами: з 1 січня - 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадового окладу прокурора окружної прокуратури: з 1 січня - 1600 гривень; осіб, які втратили працездатність: з 1 січня - 1769 гривень, з 1 липня - 1854 гривні, з 1 грудня - 1934 гривні.
Статтею 7 Закону України від 02.12.2021 №1928-ІХ «Про Державний бюджет України на 2022 рік», Закону України від 03.11.2022 №2710-ІХ «Про Державний бюджет України на 2023 рік» встановлено, що у 2022, 2023 роках прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня також складає 2102 грн.
Отже, Законами № 1082-ІХ, №1928-ІХ та № 2710-ІХ запроваджено розрахункову величину для визначення базового розміру посадового окладу судді, яка станом на 01.012021, 01.01.2022 та 01.01.2023 складає 2102 гривні.
Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26.09.2018 у справі № 820/1853/17 колегія суддів зазначила, що норма частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI є бланкетною, оскільки визначає лише кількість мінімальних заробітних плат для встановлення розміру посадового окладу судді, але не встановлює розміру мінімальної заробітної плати, який необхідний для цього. З огляду на це, необхідно звернутися до інших законів, які встановлюють розмір мінімальної заробітної плати. Такі норми доповнять частину третю статті 133 Закону 2453-VI і становитимуть єдину спеціальну норму, якою буде визначено розмір посадового окладу судді.
Отже, у такий спосіб законодавець заборонив застосовувати новий розмір мінімальної заробітної плати (3200,00 грн) як розрахункової величини для визначення посадових окладів, в тому числі суддів, і водночас передбачив, що "до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600,00 гривень".
Верховний Суд зазначив, що таким врегулюванням законодавець не порушив гарантії суддів щодо розміру суддівської винагороди, оскільки для визначення окладу судді підлягає застосуванню розмір мінімальної заробітної плати, який не є меншим від того, що застосовувався раніше до такого врегулювання.
Порівнюючи прожитковий мінімум встановлений на 1 січня 2020 року та на 1 січня 2021 року й надалі необхідно зазначити, що його розмір 2102,00 грн. не змінився, отже посилання про погіршення становища та відповідно порушення гарантій пряв позивача є необгрунтованими.
У постанові Касаційного адміністративного суду від 09.04.2020 у справі № 826/12172/17 визначено, що, досліджуючи мету прийняття Закону № 1774-VIII слід наголосити, що він був направлений на підвищення мінімальних стандартів, запроваджених в Україні, в тому числі і заробітної плати. Так, з огляду на положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» розмір заробітної плати зріс вдвічі. Таким чином суд дійшов висновку, що з прийняттям Закону № 1774-УІІІ зміни зазнав не розмір суддівської винагороди, у формулі розрахунку якої як розрахункова величина була закладена мінімальна заробітна плата, а лише розрахункова величина. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17.03.2020 у справі №826/7286/18.
З огляду на обставини, наведені висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, скаржник вважає, що нараховуючи і виплачуючи Позивачу суддівську винагороду на основі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2021 року у розмірі 2102 гривні, ТУ ДСА України в Донецькій області діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб передбачений Конституцією і законами України.
Звертає увагу, що положення статті 7 Законів № 1082-ІХ, №1928-ІХ та № 2710-ІХ, якими визначено, що прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді у розмірі 2102 гривні, є чинними, неконституційними не визнавались та не скасовувались, а тому підлягають застосуванню.
Від скаржника до суду також надійшли додаткові пояснення.
В обґрунтування зазначено, зокрема, що територіальне управління ДСА України в Донецькій області як розпорядник коштів нижчого рівня не мало ані правових підстав, ані можливості (недостатність коштів) для нарахування та виплати суддівської винагороди суддям місцевих загальних судів Донецької області, зокрема й позивачеві, поза межами затвердженого кошторису та видатків державного бюджету на виплату суддівської винагороди, обчисленої від прожиткового мінімуму іншого, ніж у розмірі 2102 грн.
Крім того Закони України Про Державний бюджет України на відповідні роки (2021, 2022, 2023) набрали чинності з 1 січня календарного року. 3 01.01.2021 розмір застосовуваного прожиткового мінімуму був встановлений на рівні 2102 грн. і станом на січень 2023 року він не змінювався.
Частини третьою і п'ятою статті 122 КАС України передбачено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк, який не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, законодавством передбачено, що у разі, якщо особа не знала про порушення, але з певної дати повинна була про нього дізнатись, перебіг строку обчислюється саме з моменту, коли особа повинна була дізнатись про відповідне порушення її прав.
Відповідно до частин першої та другої статті 233 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022, передбачалось, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь- яким строком.
Таким чином до 19.07.2022 звернення до суду з позовом про стягнення належної заробітної плати було визначено вказаними вище періодами.
Законом України від 01.07.2022 №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-ІХ), який набрав чинності 19.07.2022, внесено зміни, зокрема до КЗпП України.
Отже, починаючи з 19.07.2022, у КЗпП України відсутня норма, яка передбачає право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, у разі порушення законодавства про оплату праці, без обмеження будь-яким строком.
Тобто, після внесення Законом № 2352-ІХ зазначених змін, частиною другої статті 233 КЗпП України не врегульовано питання щодо строку звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, а лише встановлено строк звернення до суду виключно у справах про звільнення (місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення) та у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні (тримісячний строк з дня одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні).
За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню строк, передбачений приписами частини п'ятої статті 122 КАС України, яка є спеціальною нормою.
Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Матеріалами справи підтверджується, що суд першої інстанції здійснив розгляд цієї справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), що надає суду апеляційної інстанції право на здійснення розгляду скарги у письмовому провадженні без повідомлення сторін.
Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.
Указом Президента України від 16.07.2020 № 278/2020 позивача призначено на посаду судді Першотравневого районного суду Донецької області.
Наказом в.о. голови Першотравневого районного суду Донецької області від 03.08.2020 № 2-к позивача зараховано до штату Першотравневого районного суду Донецької області та встановлено доплату за вислугу років у розмірі 20 відсотків посадового окладу.
Рішенням Голови Верховного Суду від 06.06.2022 № № 211/0/149/22 позивач відряджена до Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області та з 13.06.2022 зарахована до штату вказаного суду.
Згідно наявних у матеріалах справи розрахункових листків та наданих відповідачем-1 довідок-розрахунків за спірний період розмір посадового окладу ОСОБА_1 складав 63 060,00 грн.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та фактам, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Однією з гарантій належного здійснення правосуддя є створення необхідних умов для діяльності суддів, їх правового, соціального захисту та побутового забезпечення.
Визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом (Законом України «Про судоустрій і статус суддів») гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.
Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено у низці рішень Конституційного Суду України, зокрема в рішеннях від 20 березня 2002 року №5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року №19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, а також від 4 грудня 2018 року №11-р/2018.
Система правового захисту суддів, зокрема їх матеріального забезпечення, встановлена Законом України «Про судоустрій і статус суддів», положення якого узгоджуються з вимогами міжнародно-правових актів щодо незалежності суддів і спрямовані на забезпечення стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів, а також є гарантією поваги до гідності людини, її прав та основоположних свобод.
Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд визначає Закон України від 02.06.2016 №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон №1402-VIII).
За приписами ст.4 Закону №1402-VIII в Україні визначаються Конституцією України та законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Частиною 1 статті 135 Закону №1402-VIII передбачено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці (частина друга статті 135 Закону № 1402-VIII).
Згідно з приписами частини 3 статті 135 Закону №1402-VIII базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду-30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду-50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду-75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Частиною 4 статті 135 Закону №1402-VIII визначено, що до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1-якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2-якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п'ятсот тисяч осіб; 3) 1,25-якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.
У випадку, якщо суд розміщується в декількох населених пунктах, застосовується регіональний коефіцієнт за місцезнаходженням органу, який провів державну реєстрацію такого суду.
За правилами частини 5 статті 135 Закону №1402-VIII суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років-15 відсотків, більше 5 років-20 відсотків, більше 10 років-30 відсотків, більше 15 років-40 відсотків, більше 20 років-50 відсотків, більше 25 років-60 відсотків, більше 30 років-70 відсотків, більше 35 років-80 відсотків посадового окладу.
Згідно з частиною 9 статті 135 Закону №1402-VIII обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.
Таким чином, Законом України "Про судоустрій і статус суддів" визначено базовий розмір посадового окладу судді, який становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи більше 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів (ч.1 ст. 136 Закону №1402-VIII).
Частиною першою статті 143 Закону №1402-VIII обумовлено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.
Відповідно до положень Закону України “Про прожитковий мінімум” від 15.07.1999 № 966-XIV прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність.
Статтею 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2021 рік” установлено, що у 2021 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць складає: з 1 січня 2189,00 гривень, з 1 липня 2294,00 гривні, з 1 грудня 2393,00 гривні, а для основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років: з 1 січня 1921,00 гривня, з 1 липня 2013,00 гривень, з 1 грудня 2100,00 гривень; дітей віком від 6 до 18 років: з 1 січня 2395,00 гривень, з 1 липня 2510,00 гривень, з 1 грудня 2618,00 гривень; працездатних осіб: з 1 січня 2270,00 гривень, з 1 липня 2379,00 гривень, з 1 грудня 2481,00 гривня; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді: з 1 січня 2102,00 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівникам інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами: з 1 січня 2102,00 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадового окладу прокурора окружної прокуратури: з 1 січня 1600,00 гривень; осіб, які втратили працездатність: з 1 січня 1769,00 гривень, з 1 липня 1854,00 гривні, з 1 грудня 1934,00 гривні.
Статтею 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2022 рік” установлено, що у 2022 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць складає: з 1 січня 2393,00 гривень, з 1 липня 2508,00 гривні, з 1 грудня 2589,00 гривні, а для основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років: з 1 січня 2100,00 гривень, з 1 липня 2201,00 гривня, з 1 грудня 2272,00 гривні; дітей віком від 6 до 18 років: з 1 січня 2618,00 гривень, з 1 липня 2744,00 гривні, з 1 грудня 2833,00 гривні; працездатних осіб: з 1 січня 2481,00 гривня, з 1 липня 2600,00 гривень, з 1 грудня 2684,00 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді: з 1 січня 2102,00 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівникам інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами: з 1 січня 2102,00 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадового окладу прокурора окружної прокуратури: з 1 січня 1600,00 гривень; осіб, які втратили працездатність: з 1 січня 1934,00 гривні, з 1 липня 2027,00 гривень, з 1 грудня 2093,00 гривні.
Отже, з 1 січня 2021 та 2022 років розмір прожиткового мінімуму працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, становить 2102 грн.
Сторонами у справі не заперечується, що суддівську винагороду позивачу у 2021 та 2022 році обчислено на підставі приписів статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» та Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік», із урахуванням розміру прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн.
Позивач, з яким погодився суд першої інстанції, наполягає, що суддівську винагороду у 2021-2022 році йому має бути обчислено відповідачем із урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
При цьому, статтею 7 Закону законодавцем фактично розширено перелік основних соціальних і демографічних груп населення та встановлено окремі розміри прожиткового мінімуму для суддів, прокурорів окружної прокуратури та працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами. При цьому, розмір прожиткового мінімуму для вказаних категорій осіб встановлено у розмірі меншому, ніж прожитковий мінімум для працездатних осіб.
Суд зазначає, що до 2021 року для розрахунку базового розміру посадового окладу застосовувався прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлювався на 01 січня відповідного календарного року, як це передбачено статтею 135 Закону № 1402-VIII.
Суд наголошує, що виплата суддівської винагороди регулюється статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону №1402-VIII. Норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть.
Будь-які обмеження суддівської винагороди не можуть бути застосовані до позивача іншими нормативно-правовими актами, окрім Закону №1402-VIII, з огляду на наступне.
Відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Законом України від 02.06.2016 №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон №1401-VIII), що набрали чинності з 30.09.2016р., серед іншого внесено зміни до Конституції України, статтю 130 Конституції України викладено в новій редакції, а саме: «Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.»
Таким чином, Конституція України у редакції Закону №1401-VIII вперше містить положення, які закріплюють спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме, що розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій. З цією конституційною нормою співвідносяться норми частини першої статті 135 Закону №1402-VIII, які дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди, є закон про судоустрій.
Конституційний Суд України в п. 4.1 рішення від 11 березня 2020 року в справі № 4-р/2020, з посиланням в тому числі на норми міжнародного права зазначив, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11 -р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020.
Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід'ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виці матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2., абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту З мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018).
Відповідно до пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 1 січня 2001 року № 1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (ч. 1 ст. 124 Основного Закону України).
Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу через інші законодавчі акти.
Так, розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, на пряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до статті 46 Конституції України визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення, затвердження тощо наведено у Законі України від 15 липня 1999 року № 966-XIV «Про прожитковий мінімум» (далі - Закон «№966-XIV»).
Відповідно до статті 1 цього Закону прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність. До працездатних осіб відносяться особи, які не досягли встановленого законом пенсійного віку.
У змісті наведеної норми Закону №966-XIV закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення відносно яких визначається прожитковий мінімум.
Статтею 4 зазначеного Закону встановлено, що прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожитковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.
Суд зазначає, що Законом №966-XIV не визначено такого виду прожиткового мінімуму, як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді».
Водночас цим Законом судді не віднесені до соціальної демографічної групи населення стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо.
За таких обставин, при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач мав керуватися виключно Законом України “Про судоустрій та статус суддів” та Законом України “Про прожитковий мінімум”, які не передбачають встановлення окремого розміру прожиткового мінімуму для суддів, при цьому застосування статті 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2021 рік” та Закону України “Про Державний бюджет України на 2022 рік” в частині застосування до розрахунку суддівської винагороди з 01 січня 2021 року розміру прожиткового мінімуму працездатних осіб 2102 гривні прямо суперечить статті 130 Конституції України.
При цьому, Законом України “Про Державний бюджет України на 2021 рік”, “Про Державний бюджет України на 2022 рік”, як і будь-яким іншим діючим нормативно-правовими актами не скасовані та не внесені зміни в чинні норми права, передбачені: ч.2 ст.135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” (визначає, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами); ст. 130 Конституції України (визначає, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій); ст. 1 Закону України “Про прожитковий мінімум” (встановлює перелік до основних соціальних і демографічних груп населення).
Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
Тобто у національному законодавчому полі існує колізія положень двох нормативно-правових актів рівня закону, подолати яку можливо застосувавши загальний принцип права «спеціальний закон скасовує дію загального закону» (Lex specialis derogate generali). Такий підхід використовується у випадку конкуренції норм: коли на врегулювання суспільних відносин претендують загальні та спеціальні норми права.
Отже, за таким правовим підходом, при конкуренції норм необхідно застосовувати правило пріоритетності норм спеціального закону (lex specialis ), тобто Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а положення Закону №966-XIV вважати загальними нормами (lex generalis).
На такий аспект законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у рішеннях від 9 липня 2007 року №6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22 травня 2008 року №10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України).
Відтак, неможливо розглядати положення статті 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2021 рік” та Закону України “Про Державний бюджет України на 2022 рік” у частині застосування до розрахунку суддівської винагороди з 01 січня 2021 року та 01 січня 2022 року розміру прожиткового мінімуму працездатних осіб 2102 гривні, як такі, що відповідають принципам якості та правової визначеності закону, в сенсі застосування до правовідносин визначення розміру суддівської винагороди позивача.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня 2021 року та 01 січня 2022 року, на іншу розрахункову величину, яка Законом № 1402-VIII не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн) з 01 січня 2021 року по 30 червня 2022 року, на підставі статті 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2021 рік” та Закону України “Про Державний бюджет України на 2022 рік” була неправомірною.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 10.11.2021 в справі № 400/2031/21 та від 30.11.2021 у справі № 360/503/21, від 30 листопада 2021 року у справі №360/503/21, від 10 листопада 2021 року у справі №400/2031/21, від 30 листопада 2021 року у справі №360/503/21, від 22 червня 2023 року у справі №400/4904/21, від 24 липня 2023 року у справі №280/9563/21, від 2 серпня 2023 року у справі №560/5597/22, від 18 жовтня 2023 року у справі № 400/12428/21 та інших.
Отже, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позов.
Щодо посилання скаржника на відсутність фінансування, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до правил частин 3, 4 статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Державна судова адміністрація України здійснює функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів, окрім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів; функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління ДСА України.
Відповідно до статті 149 цього Закону суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
Зважаючи на наведені положення статей 148, 149 Закону у зіставленні з положеннями частин першої, другої, п'ятої статті 22, частини першої статті 23 Бюджетного кодексу України, виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України. ТУДСА, як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня, здійснює свої повноваження у межах асигнувань, які ДСА України затвердила у його кошторисі на відповідний рік.
Отже, необхідність з'ясування участі ДСА України у виплаті суддівської винагороди позивача пов'язана з тим, що однією з причин невиплати позивачу суддівської винагороди в повному обсязі протягом спірного періоду може бути недостатність виділених відповідачу коштів (бюджетних асигнувань) на ці потреби.
У такому випадку невиплату суддівської винагороди в повному обсязі можна пов'язувати із діяльністю ДСА України як головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності усіх судів (крім Верховного Суду; стаття 148 Закону), відповідно як суб'єкта владних повноважень, рішеннями/діями якого порушено право особи (судді).
У випадку ж, коли ДСА України виділила ТУДСА достатньо коштів для виплати суддівської винагороди (зокрема й позивачу), з урахуванням вимог статті 135 Закону (затвердивши відповідний кошторис), але відповідач розпорядився цими коштами з урахуванням зменшеного розміру прожиткового мінімуму, то є підстави стверджувати, що невиплата позивачу суддівської винагороди в повному обсязі, як наслідок виникнення заборгованості з її виплати, є результатом дій/рішень відповідача, а тому спосіб захисту повинен співвідноситися/пов'язуватися з цими діями та їх наслідками.
З урахуванням указаних міркувань, без з'ясування того, хто з розпорядників бюджетних коштів прийняв рішення про виплату суддівської винагороди із застосуванням непередбаченої Законом величини (ДСА України шляхом виділення територіальним органам ДСА відповідних бюджетних коштів у меншому розмірі, чи ТУ ДСА, нарахувавши позивачу суддівську винагороду в меншому обсязі попри виділення йому ДСА України відповідних бюджетних коштів), застосування ефективного способу захисту порушеного права є неможливим.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 18 жовтня 2023 року у справі № 400/12428/21 та інших.
Як вбачається з матеріалів справи та змісту апеляційної скарги ДСА, саме ДСА України, як головний розпорядник, не виділила ТУДСА достатньо коштів для виплати суддівської винагороди (зокрема й позивачу), з урахуванням вимог статті 135 Закону (затвердивши відповідний кошторис).
Ураховуючи викладене, суд першої інстанції обґрунтовано зобов'язав Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого на виконання рішень судів на користь суддів для проведення виплати судді Першотравневого районного суду Донецької області - ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01.01.2021 по 31.12.2021, обрахованих із використанням прожиткового мінімуму для працездатної особи - 2 270,00 грн. та за період з 01.01.2022 по 13.06.2022 обрахованих із використанням прожиткового мінімуму для працездатної особи - 2481,00 ,00 грн.
Щодо посилання скаржника на пропуск строку визначений частиною 5 статті 122 КАС України, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 2 статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 №2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України , не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Законом України від 01.07.2022 №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини 1 і 2 статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
З огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд дійшов висновку про поширення дії частини першої статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
Отже, після 19 липня 2022 року строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, що включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Аналогічний правовий висновок викладений у рішенні Верховного Суду від 06 квітня 2023 року у справі № 260/3564/22 та у постановах від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21, від 25 квітня 2023 року у справі № 380/15245/22, від 03 серпня 2023 року в справі № 280/6779/22 і від 06 березня 2024 року в справі № 600/5050/23-а.
При цьому, за частиною 5 статті 122 КАС України, для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Верховний Суд у постанові від 06 квітня 2023 року у справі №260/3564/22 дійшов до висновку, що зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною 5 статті 122 КАС України.
Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 02 серпня 2023 року справа № 380/17776/22, від 19 січня 2023 року у справі №460/17052/21, 03 серпня 2023 року справа № 280/6779/22.
Також, суд наголошує, що відповідно до пункту 1 глави XIX “Прикінцеві положення” КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2022 року №1423 “Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 року №338 і постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року №1236” дію карантину через COVID-19 продовжено. Карантин скасований на всій території України з 1 липня 2023 року.
Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.
Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 02 серпня 2023 року справа № 380/17776/22, 03 серпня 2023 року справа № 280/6779/22.
З огляду на вказане, оскільки спірні правовідносини виникли (з огляду на дату виплати заробітної плати) на час дії статті 233 КЗпП України в редакції до 19 липня 2022 року, позивачем не пропущений строк звернення до суду.
Згідно з п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Однак, згідно з п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Згідно частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Всі наведені апелянтом доводи не спростовують вірних висновків суду першої інстанції.
Положеннями ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду не вбачається.
Керуючись ст. 308, 311, 313, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 15 грудня 2023 р. у справі № 200/6528/23 - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 15 грудня 2023 р. у справі № 200/6528/23 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та не підлягає касаційному оскарженню до Верховного Суду, крім випадків, встановлених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повне судове рішення складено та підписано колегією суддів 26 червня 2024 року.
Суддя-доповідач Е.Г. Казначеєв
Судді І.В. Сіваченко
А.В. Гайдар