Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
26.06.2024 р. справа №520/11343/24
Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання та без повідомлення (виклику) сторін справу за позовом
ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)
до Військової частини НОМЕР_1 (далі за текстом - відповідач, владний суб'єкт, орган публічної адміністрації)
провизнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
встановив:
Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимогу про: 1) визнання протиправними дій Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації вартості за не отримане речове майно; 2) зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (реєстраційний номер ОКПП НОМЕР_3 ) грошову компенсацію за не отримане під час проходження військової служби речове майно.
Аргументуючи ці вимоги, зазначив, що станом на день виключення заявника зі списків особового складу військової частини суб"єкт владних повноважень не виплатив заявнику грошову компенсацію за неотримане речове майно.
Відповідач з поданим позовом не погодився.
Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що позивачем не було подано рапорт на ім'я командира про отримання грошової компенсації за неотримане речове майно, внаслідок чого пункт про компенсацію в наказі про звільнення відсутній.
Суд, вивчивши доводи позову та аргументи відзиву на позов, повно виконавши процесуальний обов'язок із збору доказів, всебічно перевіривши доводи сторін добутими доказами, з'ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
Заявник проходив військову службу у військові частині НОМЕР_1 ; наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 27.03.2024р. №95-РС був звільнений з військової служби у відставку за підп. "б" п.3 ч.5 ст.26 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу" (за станом здоров'я на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку або про непридатність до військової служби з переглядом через 6-12 місяців).
За викладеними у позові твердженнями, станом на день прийняття наказу про виключення зі списків особового складу відповідач не провів з позивачем розрахунків щодо виплати компенсації вартості за неотримане речове майно.
Копії заяви або рапорту, поданому заявником до Військової частини НОМЕР_1 з приводу виплати грошової компенсації вартості неотриманого речового майна, позивач до позовної заяви не надав, текст позову та матеріали справи даних обставин та доказів не містить.
Стверджуючи про протиправність управлінського волевиявлення суб'єкта владних повноважень з приводу ненарахування та невиплати грошової компенсації за неотримане під час проходження військової служби речове майно заявник ініціював даний спір.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб'єкти права (учасники суспільних відносин) зобов'язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб'єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов'язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом, і тому до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
За приписами ст.43 Конституції України кожен має право на працю, а право на своєчасне одержання винагороди захищається законом.
Суд зважає, що суспільні відносини з приводу проходження громадянином публічної військової служби унормовані, насамперед, приписами Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов'язок та військову службу", Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей".
Абзац другий ч.1 статті 91 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" передбачає, що речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, у тому числі для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.
Частиною другою статті 24 Закону України від від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов'язок і військову службу" (далі за текстом - Закон №2232-XII) встановлено, що закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
На подальший розвиток приписів ч.1 статті 91 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" Урядом України було прийнято постанову КМУ від 16.03.2016р. №178 про затвердження Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно (далі за текстом - Порядок №178).
Згідно з п.3 Порядку №178 грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі: звільнення з військової служби; загибелі (смерті) військовослужбовця; переведення військовослужбовця до інших утворених відповідно до законів України військових формувань, Держспецзв'язку, правоохоронних органів спеціального призначення і державних органів спеціального призначення з правоохоронними функціями для подальшого проходження військової служби з виключенням із списків особового складу військової частини.
Пункт 4 Порядку №178 установлює, що грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі - військова частина), а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації.
Пункт 5 Порядку №178 визначає, що довідка про вартість речового майна, що належить до видачі, видається речовою службою військової частини виходячи із закупівельної вартості такого майна, розрахованої Міноборони, МВС, Головним управлінням Національної гвардії, СБУ, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Держприкордонслужби, Адміністрацією Держспецтрансслужби, Адміністрацією Держспецзв'язку, Головним управлінням розвідки Міноборони та Управлінням державної охорони станом на 1 січня поточного року, та оформляється згідно з додатком.
Абзаци 1-3 пункту 4 розділу III Інструкції про організацію речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України в мирний час та особливий період (затверджена наказом Міністерства оборони України від 29.04.2016р. №232; далі за текстом - Інструкція №232; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), передбачають, що військовослужбовці, які звільняються в запас або відставку, за їх бажанням отримують речове майно, яке не було отримане під час проходження служби, або грошову компенсацію за нього, виходячи із закупівельної вартості такого майна. Порядок виплати грошової компенсації здійснюється відповідно до вимог Порядку №178. Грошова компенсація замість речового майна, що підлягає видачі, виплачується на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, форма якої наведена у додатку до Порядку №178, яка видається речовою службою військової частини, виходячи із заготівельної вартості цих предметів.
Абзаци 1, 3 пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (затверджене Указом Президента України від 10.12.2008р. №1153/2008; далі за текстом - Положення №1153/2008; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) установлюють, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Звідси слідує, що зміст ч.1 ст.91 Закону України №2011-XII, а також норм Порядку №178 гарантує безумовну виплату грошової компенсації за неотримане під час проходження військової служби речове майно у разі звільнення з військової служби (тобто гарантує реалізацію вже набутого військовослужбовцем права), а відповідне письмове звернення військовослужбовця у вигляді рапорту (п.4 Порядку №178) є суто приводом для вчинення суб"єктом владних повноважень відповідного управлінського волевиявлення і тому відсутність згаданого документу не може бути визнана справедливою підставою для позбавлення особи вже набутого права.
Таке тлумачення змісту ч.1 ст.91 Закону України №2011-XII стосовно правової природи грошової компенсації вартості неотриманого речового майна повністю узгоджується із п.4 Порядку №178, за яким підставою для виплати грошової компенсації військовослужбовцям є заява (рапорт) зацікавленої особи, на підставі чого видається наказ командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації, у якому зазначається розмір грошової компенсації згідно довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації.
Верховний Суд у постанові від 09.01.2024р. по справі №400/5062/22 зазначив: "У разі звільнення військовослужбовця з військової служби у нього виникає право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, яке реалізується шляхом подання військовослужбовцем відповідної заяви (рапорту) за місцем військової служби.
Застосовування у пункті 3 Порядку №178 словосполучення «у разі звільнення з військової служби», а не, наприклад, «при звільненні з військової служби», дозволяє дійти висновку, що право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно не залежить від факту закінчення проходження військової служби (виключення військовослужбовця зі списків особового складу).
Тож військовослужбовці після настання події звільнення з військової служби зберігають право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно.
На користь вказаного висновку свідчить те, що в пункті 4 Порядку №178 передбачено застосування різних форм звернення про виплату грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, а саме рапорту, як особливої, передбаченої спеціальним законодавством форми доповіді військовослужбовця при його зверненні до вищого начальника у різних випадках службової діяльності, так і заяви, як звернення громадянина із проханням про сприяння реалізації його прав та інтересів, закріплених Конституцією та законодавством.
Подібну позицію Верховний Суд висловлював неодноразово (пункти 41-43 постанови від 4 лютого 2020 року у справі №825/1571/16; пункти 28-30 постанови від 23 серпня 2019 року у справі №2040/7697/18; пункти 41-43 постанови від 30 липня 2020 року у справі №820/5767/17). Колегія суддів погоджується із такою позицією і не бачить підстав для відступу від неї."
У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 29.01.2020р. у справі №814/1460/16 адміністративний суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень ретроспективно, тобто зважаючи на ті обставини, які існували у минулому на момент прийняття оспорюваного рішення (вчинення дії, допущення бездіяльності).
Продовжуючи вирішення спору, суд відзначає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта ч.2 ст.77 КАС України і повинен виконуватись шляхом подання до суду доказів і наведення у процесуальних документах юридично спроможних аргументів відповідності закону вчиненого волевиявлення і безпідставності доводів іншого учасника справи.
У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.
Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не підтвердженого документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не означає реального існування такої обставини.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
До того ж і у силу правового висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19 визначений ст. 77 КАС України обов'язок відповідача - суб'єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов'язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
За правовою позицією, сформульованою у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21: 1) покладений на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були; 2) суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження №К/9901/16112/18), де указано, що обов'язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб'єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.
Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб'єкта владних повноважень та обираючи належний, дієвий та ефективний спосіб захисту права приватної особи, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб”єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб”єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб”єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов”язків, під відмовою суб”єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.
За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.
Суд зазначає, що заявником не надано суду доказів звернення до відповідача із відповідним рапортом про виплату грошової компенсації за неотримане речове майно під час звільнення з військової служби.
Матеріали справи також не містять доказів ініціювання заявником процедури складання суб"єктом владних повноважень довідки про вартість речового майна, що належало до видачі під час проходження військової служби.
Окрім того, матеріали справи не містять і доказів звернення позивача до відповідача із відповідним письмовим зверненням про виплату грошової компенсації за неотримане речове майно після звільнення з військової служби.
Доказів протилежного заявником до суду усупереч ч.5 ст.44, ч.2 ст.79, ч.4 ст.161 КАС України не подано.
Тому у спірних правовідносинах суб"єктом владних повноважень не було вчинено управлінського волевиявлення у формі дії (у розумінні вчинку) стосовно невиплати грошової компенсації вартості неотриманого військовослужбовцем речового майна.
Враховуючи факт того, що позивач з відповідним рапортом не звертався, у відповідача у даному конкретному випадку не виникло обов'язку здійснювати виплату грошової компенсації за неотримане речове майно заявнику саме під час звільнення з військової служби, а тому оцінивши доводи сторін та добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у даному конкретному випадку орган публічної адміністрації довів додержання вимог ч.2 ст.19 Конституції України та ч.1 ст.9 Закону України №2011-ХІІ в частині відсутності підстав для вчинення управлінського волевиявлення з приводу виплати позивачу грошової компенсації вартості за не отримане речове майно.
Тому за епізодом визнання протиправними дій суб'єкта владних повноважень позов належить залишити без задоволення.
Водночас із цим, виконуючи завдання адміністративного судочинства за ч.1 ст.2 КАС України, суд не знаходить справедливим оминути увагою ту обставину, що право особи на отримання грошової компенсації вартості неотриманого під час проходження військової служби речового майна у розумінні ч.1 ст.91 Закону України №2011-XII має безумовний характер, за суттю походження та правовою природою набуття пов"язано суто із фактом проходження військової служби, факт існування даного права як такого у межах спірних правовідносин не заперечено і не спростовано суб'єктом владних повноважень.
Спонукання заявника до виконання формальної у спірних правовідносинах процедури хоча і обов'язкового письмового звернення до суб"єкта владних повноважень з приводу виплати грошової компенсації вартості неотриманого під час військової служби речового майна, але за відсутності у суб"єкта владних повноважень декількох альтернатив вчинення остаточного правомірного управлінського волевиявлення за означеним письмовим зверненням зацікавленої особи (за виключенням випадку подання цього звернення у нерозумно тривалий строк після настання події припинення військової служби за відсутності дії факторів нездоланної та непереборної сили) дозволяє суду у даному конкретному випадку застосувати приписи ст.ст.6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та правових позицій рішення Європейського суду з прав людини від 29.06.2006р. по справі "Пантелеєнко проти України", рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салах Шейх проти Нідерландів", рішення Європейського суду з прав людини від 17.07.2008р. по справі "Каіч та інші проти Хорватії", рішення Європейського суду з прав людини від 20.10.2011р. по справі "Рисовський проти України".
Згідно зі ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, у рішенні Європейського суду з прав людини від 29.06.2006р. по справі "Пантелеєнко проти України" зазначено, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
Зміст категорії «ефективність» розкрито, зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини від 31.07.2003р. по справі "Дорани проти Ірландії", де указано, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
Також зміст цієї ж категорії розкрито і у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Салах Шейх проти Нідерландів", у якому зазначено, що ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
Відповідно до правової позиції, викладеної у рішенні Європейського суду з прав людини від 17.07.2008р. по справі "Каіч та інші проти Хорватії" для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Отже, обраний судом спосіб захисту має бути ефективним та повинен забезпечити реальне відновлення порушеного суб'єктивного права чи захист ущемленого інтересу.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 20.10.2011р. по справі "Рисовський проти України" (Rysovskyy v. Ukraine; заява № 29979/04) принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість.
Тому у межах спірних правовідносин суд враховує наявність у позивача права на одержання грошової компенсації за неотримане під час проходження військової служби речове майно та зазначає, що позивач не позбавлений права звернення з заявою (рапортом) до відповідача щодо виплати компенсації за неотримане речове майно, але знаходить справедливим згідно з ч.4 ст.245 КАС України обтяжити суб"єкта владних повноважень обов'язком вчинити управлінське волевиявлення з приводу нарахування і виплати на користь заявника грошової компенсації вартості неотриманого під час військової служби речового майна саме на підставі даного судового акту.
При розв'язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим доводам, факторам та обставинам, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв'язання спору по суті.
Розподіл витрат з оплати судового збору по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".
Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-244, 246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
вирішив:
Позов - задовольнити частково.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 (ідентифікаційний код - НОМЕР_2 ; місцезнаходження - АДРЕСА_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості неотриманого під час проходження військової служби речового майна.
Позов у решті вимог - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що рішення підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.
Суддя А.В. Сліденко