18 червня 2024 року
м. Київ
cправа № 921/508/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,
секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,
розглянувши касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3
на рішення Господарського суду Тернопільської області від 27.11.2023 (суддя Хома С. О.) та постанову Західного апеляційного господарського суду від 28.03.2024 (Орищин Г. В. - головуючий, судді Галушко Н. А., Желік М. Б.) у справі
за позовом Керівника Тернопільської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Білецької сільської ради Тернопільського району
до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_3
про визнання недійсним договору оренди гідроспоруд та повернення їх власнику,
У судовому засіданні взяли участь: прокурор - Мовчан О. В. та представник відповідача - Вербіцька М. В.
1. Керівник Тернопільської окружної прокуратури (далі - Прокурор) звернувся до Господарського суду Тернопільської області в інтересах держави в особі Білецької сільської ради Тернопільського району з позовом до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 про:
- визнання недійсним договору оренди гідроспоруд від 11.07.2013, укладений між Мшанецькою сільською радою Зборівського району Тернопільської області, правонаступником якої є Білецька сільська рада Тернопільського району та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 (далі - договір оренди від 11.07.2013;
- зобов'язання фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 (далі - ФОП ОСОБА_3) за актом приймання-передачі майна повернути Білецькій сільській раді Тернопільського району нерухоме майно - гідроспоруди, а саме: металічний запасний шлюз під цифрою « 1», бетонний і металічний водовипуск під цифрою « 2», бетонний і металічний лоток для риби під цифрою « 3», гребля 260п/м із земельного насипу під цифрою « 4», що знаходяться за адресою с. Мшанець, вул. Під лісом, 7;
В обґрунтування своїх позовних вимог керівник Тернопільської окружної прокуратури покликається на укладення договору оренди від 11.07.2013 з порушенням вимог законодавства, оскільки договір укладено між ФОП ОСОБА_3, який відповідно до інформації управління державної реєстрації Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України від 29.06.2023 № 1433/9.6-23/9.6/756, є сином ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) - голови Мшанецької сільської ради Зборівського району Тернопільської області, який виступав підписантом та представником органу місцевого самоврядування під час здійснення вказаного правочину. Відповідно до вимог пункту 1 частини 1 статті 4 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» від 07.04.2011 № 3206-VI (у редакції від 09.06.2013), який був чинним на момент укладення спірного договору оренди від 11.07.2013, ОСОБА_1 був суб'єктом, на якого поширювалась дія цього закону. Всупереч пункту 1 частини 1 статті 14 вказаного Закону № 3206-VI ОСОБА_1 не вжив заходів щодо недопущення виникнення реального конфлікту інтересів, який виник 11.07.2013 під час укладання договору оренди гідроспоруд з його близьким родичем - сином. Відтак, договір оренди від 11.07.2013 підлягає визнанню недійсним у судовому порядку, як такий, що укладено всупереч вимог цього Закону та приписів інших законодавчих актів. Крім цього, Прокурор також зазначав, що у спірному договорі відсутні всі істотні умови, встановлені статтею 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 10.04.1992 № 2269-XII (у редакції від 01.07.2013), як обов'язкові для такого виду договорів, зокрема, визначено розмір орендної плати без врахування її індексації, натомість під час укладення договору оренди від 11.07.2013, сторони визначили орендну ставку за використання комунального майна в розмірі 4 % від вартості орендованого майна, фактично занизивши орендну плату більше ніж у двічі від визначеної Методикою розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786 (далі - Методика).
2. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 27.11.2023 у справі № 921/508/23, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 28.03.2024, позов задоволено.
Рішення судів попередніх інстанцій аргументовані тим, що Прокурором доведено недотримання вимог законодавства під час укладання спірного правочину, що порушує економічні права та інтереси Білецької територіальної громади в особі Білецької сільської ради, зокрема щодо надходження до місцевого бюджету визначеного законодавством розміру орендної плати, з врахуванням її індексації. Відтак, пред'явлення Прокурором позову у цій справі спрямоване на захист майнових інтересів Білецької територіальної громади. 18.04.2023 Тернопільською окружною прокуратурою на адресу Білецької сільської ради було надіслано лист № 50-86-3779ВИХ-23 щодо наявності підстав для визнання недійсним оспорюваного правочину, у відповідь на який Білецька сільська рада листом від 05.05.2023 № 550 повідомила прокуратуру, що органом місцевого самоврядування заходів щодо відновлення порушення інтересів громади у судовому порядку не вжито, їх подальше вжиття не передбачається. Таким чином, з огляду на самоусунення Білецької сільської ради від захисту порушених інтересів держави, у Прокурора достатньо правових підстав для звернення до суду з даним позовом.
Мшанецька сільська рада Зборівського району Тернопільської області 13.06.2013 на двадцять восьмій сесії шостого скликання прийняла рішення № 222, яким затвердила рішення Конкурсної комісії від 05.06.2013 «Про проведення конкурсу по наданню в оренду гідроспоруд ставу в с. Мшанець» відповідно до якого вирішено передати ОСОБА_3 в оренду гідроспоруди ставу в с. Мшанець, згідно рішення конкурсної комісії, терміном на 25 (двадцять п'ять) років, зі сплатою орендної плати в розмірі не менше 4 % від вартості об'єкта оренди щорічно, доручено сільському голові ОСОБА_1 укласти договір оренди гідроспоруд ставу в с. Мшанець, Зборівського району Тернопільської області.
Як установлено судами попередніх інстанцій ОСОБА_1 є батьком ОСОБА_3 . Проте, не зважаючи на вимоги Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» голова Мшанецької сільської ради Зборівського району Тернопільської області ОСОБА_1 не повідомив про наявність у нього конфлікту інтересів, та вчинив дії в умовах конфлікту інтересів, підписавши від імені Мшанецької сільської ради спірний договір оренди від 11.07.2013, орендарем за яким виступив його син.
Усупереч Закону України «Про оренду державного та комунального майна» розмір орендної плати за спірним договором оренди від 11.07.2013 визначено сторонами 2 703, 28 грн. (тобто 4 % замість 10 % від вартості об'єкта оренди), що призводить до використання нерухомого майна за заниженою майже у 3 рази відсотковою ставкою та недоотримання бюджетних коштів і є безумовною ознакою порушення економічних інтересів територіальної громади. Водночас, положення статті 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» передбачають встановлення орендної плати з врахуванням індексації. Навіть при встановленні пільгового розміру орендної плати, згідно пункту 10 Методики, передбачена індексація річної орендної плати один раз на рік на підставі річних індексів інфляції у строки, визначені договором оренди. Однак, умови оспорюваного договору оренди від 11.07.2013 не містять умов щодо індексації орендної плати.
Укладаючи договір оренди від 11.07.2013, у порушення пункту 1 статті 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (у редакції чинній на час укладання договору оренди від 11.07.2013), сторони не досягли згоди щодо порядку використання амортизаційних відрахувань, страхування орендарем взятого ним в оренду майна та обов'язків сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна, як істотних умов, визначених законодавцем у договорах вказаної категорії.
4. ФОП ОСОБА_3 звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати і відмовити у задоволенні позову.
Підставою касаційного оскарження є пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Скаржник стверджує, що судами попередніх інстанцій не враховано висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 18.03.2020 у справі у № 456/2946/17, від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц, від 21.04.2021 у справі № 552/6997/19, від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17, від 14.12.2021 у справі №147/66/17, від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, від 28.09.2021 у справі № 918/1045/20, від 11.08.2021 у справі № 909/436/20, від 06.10.2021 у справі № 925/1546/20.
Тернопільська обласна прокуратура у відзиві просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення та постанову - без змін.
5. Дослідивши доводи, викладені у касаційній скарзі, та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 922/479/22 з огляду на таке.
Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 вказала, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Враховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Отже для розгляду касаційної скарги у межах підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України необхідно встановити, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норму права, всупереч наявним висновкам Верховного Суду щодо застосування такої норми у правовідносинах, які є подібними зі справою, яка розглядається.
Однак Верховний Суд зауважує, що справи, на які посилається скаржник на обґрунтування підстави касаційного оскарження, стосуються інших обставин, які не можна вважати релевантними щодо відносин у справі № 921/508/23.
Так, у справі № 338/180/17, на яку посилається скаржник, предметом первісного позову було стягнення коштів як помилково перерахованих, а зустрічного позову - визнання укладеним договору підряду та стягнення боргу за поставлені будівельні матеріали.
Постанова Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 456/2946/17 ухвалена у справі за первісним позовом підприємства до фізичної особи про стягнення заборгованості за тристороннім договором надання послуг зі здійснення інформаційного забезпечення та сприяння в укладенні між фізичними особами договору купівлі-продажу, а також за зустрічним позовом фізичної особи про встановлення нікчемності правочину. Рішенням суду першої інстанції задоволено первісний позов та відмовлено у задоволенні зустрічного позову, при цьому місцевий суд виходив з того, що підприємство виконало свої зобов'язання перед відповідачем та надало обумовлені договором послуги. Також суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість зустрічного позову, оскільки позивач при укладенні спірного договору був ознайомлений та погодився з його умовами, добровільно підписавши останній. Суд апеляційної інстанцій скасував рішення місцевого суду, відмовив у задоволенні первісного позову та задовольнив зустрічний позов, визнавши неукладеним спірний договір. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що договір, укладений між сторонами, є попереднім, а тому до спірних відносин застосовуються статті 635, 637 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Спірний договір не було нотаріально посвідчено, а тому відповідно до положень статті 220 ЦК України він нікчемний. Згідно змісту договору сторони не досягли домовленості про зміст та обсяг інформаційних послуг (інформаційне забезпечення) надання яких позивачем мало відповідати ефективне, в цілях набуття права власності на квартиру, споживання їх відповідачем з відповідною оплатою цих послуг після укладення основного договору. Верховний Суд у своїй постанові скасував постанову суду апеляційної інстанції та залишив в силі рішення місцевого суду посилаючись на те, що сторони можуть укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір) при цьому, в частині регулювання відносин між позивачем та відповідачем спірний договір є договором про надання послуг, нотаріальне посвідчення якого законом не вимагається. Також Верховний Суд зазначив, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону та залежно від встановлених обставин вирішити питання щодо наслідків його часткового чи повного виконання сторонами. У такому разі визнання вказаного договору укладеним не буде належним способом захисту. Відтак, за встановлених обставин справи, суд першої інстанції зробив правильний висновок про задоволення первісного позову та відмову у задоволенні зустрічного позову.
У справі № 522/22473/15-ц предметом позову було визнання недійсним договорів купівлі-продажу. Верховний Суд у постанові від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц звернув увагу на те, що у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини 1 статті 216, статті 387, частин 1, 3 статті 1212 ЦК України).
Постанова Верховного Суду від 21.04.2021 у справі № 552/6997/19 ухвалена за наслідками перегляду судових рішень у справі за позовом фізичної особи до товариства з додатковою відповідальністю про визнання договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру частково недійсним, визнання незаконним припинення договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру, визнання договору купівлі-продажу майнових прав дійсним, визнання права власності на майнові права.
Суд касаційної інстанції у цій справі № 552/6997/19 частково скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено у задоволенні позову, та частково задовольняючи позовні вимоги в частині визнання недійсним пункту 4.8 договору купівлі-продажу майнових прав у частині фрази "зменшену на 25%", вказав на те, що оспорюваний пункт договору в частині встановлення штрафу суперечить сутності неустойки, оскільки її встановлення не допускається за правомірну відмову від виконання зобов'язання або односторонню відмову від договору. Залишаючи без змін судові рішення в іншій частині, Верховний Суд зазначив, що позивач як покупець за договором купівлі-продажу майнових прав на квартиру відмовився від договору і договір припинений внаслідок односторонньої відмови покупця; часткова недійсність пункту 4.8. договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру не зумовлює визнання чинним (діючим, не припиненим) договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру, оскільки цивільним законодавством не встановлено такого наслідку при частковій недійсності правочину.
Спір у справі № 905/1227/17 стосувався визнання недійсним на майбутнє договору оренди нерухомого майна (приміщень); при цьому на момент звернення прокурором з позовом до суду спірне майно вже було повернуто балансоутримувачу). Позовні вимоги у справі № 905/1227/17 були обґрунтовані незаконністю передачі в оренду приміщень державного навчального закладу для здійснення діяльності, що не пов'язана з навчально-виховним процесом.
У справі № 761/26815/17 розглядались позовні вимоги про скасування рішення загальних зборів об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, які обґрунтовані тим, що підвищення плати на утримання та обслуговування житлово-будинкового комплексу відповідачем здійснено вибірково та суперечить вимогам Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» і Порядку формування тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.06.2011 № 869.
У постанові Верховного Суду у цій справі № 761/26815/17 зазначено, щ недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Оскільки допускається розмежування розміру внесків залежно від виду об'єкту нерухомого майна (квартира або нежитлове приміщення) і позивач не оспорював пункт 2.6. договору з надання послуг з управління неподільним та загальним майном житлового комплексу від 10 липня 2008 року, то відсутні підстави для визнання оспорюваного рішення загальних зборів ОСББ «Хмельницький» недійсним.
Тобто, у наведених вище справах, предмет і підстави позовів, зміст правовідносин, так, і відповідно, правове регулювання не є подібним до правовідносин у справі № 921/508/23, в якій розглядається позов про визнання недійсним договору оренди гідроспоруд та повернення спірного майна належному власнику, з підстав його невідповідності Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції та Закону України «Про оренду державного та комунального майна».
У свою чергу, узагальнене посилання на висновки Верховного Суду у постановах від 14.12.2021 у справі № 147/66/17, від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, від 28.09.2021 у справі № 918/1045/20 , від 11.08.2021 у справі № 909/436/20, від 06.10.2021 у справі № 925/1546/20 щодо необхідності врахування принципу добросовісності також не може бути розцінене як наведення правового висновку, який би спростовував висновки судів щодо необхідності задоволення позову.
5. З наведеного слідує, що, звертаючись із касаційною скаргою, обґрунтованою підставою оскарження, передбаченою пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник хоча і посилався на висновок Верховного Суду, але не врахував, що відповідна постанова повинна бути прийнята у подібних відносинах. Тобто важливим було довести, що суд апеляційної інстанції не врахував, що відповідні норми матеріального або процесуального права саме у подібних відносинах застосовуються інакше і на цьому вже акцентував увагу Верховний Суд. Саме виконання зазначених вимог надає Верховному Суду повноваження у межах приписів 300 ГПК України для перегляду судових рішень.
Оскільки зазначених вимог заявник не здійснив, а висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник, обґрунтовуючи вимоги, заявлені у скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі № 921/508/23, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ФОП ОСОБА_3 на рішення Господарського суду Тернопільської області від 27.11.2023 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 28.03.2024 у справі № 911/508/23.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) (право на справедливий суд) застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France», № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23.10.1996; «Brualla Gуmez de la Torre v. Spain», № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19.12.1997).
Усталена практика ЄСПЛ наголошує, що право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це зумовлено виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Чинне законодавство України надає Верховному Суду право використовувати процесуальні фільтри, закріплені в пункті 5 частини 1 статті 296 ГПК України, що повністю узгоджується з прецедентною практикою ЄСПЛ, положеннями статті 129 Конституції України, завданнями і принципами господарського судочинства.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 на рішення Господарського суду Тернопільської області від 27.11.2023 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 28.03.2024 у справі № 911/508/23 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. О. Волковицька
Судді С. К. Могил
О. В. Случ