Провадження № 22-ц/803/5531/24 Справа № 196/479/23 Суддя у 1-й інстанції - Бабічева Л.П. Суддя у 2-й інстанції - Барильська А. П.
25 червня 2024 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді: Барильської А.П.,
суддів: Демченко Е.Л., Макарова М.О.
за участю секретаря судового засідання: Кругман А.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі апеляційну скаргу адвоката Тараненка Павла Павловича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Царичанського районного суду Дніпропетровської області від 06 березня 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Могилівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області, третя особа приватний нотаріус Дніпровського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Кравчук Світлана Василівна про визначення додаткового строку для прийняття спадщини,-
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з, уточненим 02 серпня 2023 року, позовом до Виконавчого комітету Могилівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області, третя особа - приватний нотаріус Дніпровського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Кравчук С.В., про визначення додаткового строку для прийняття спадщини.
В обґрунтування позову посилався на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_2 , після смерті якої залишилось спадкове майно, яке складається з паю № 69 площею 2,690 гектарів, який розташований на території Зорянської сільської ради Царичанського району Дніпропетровської області, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, який був переданий спадкодавцю на підставі розпорядження голови Царичанської районної державної адміністрації Ради народних депутатів № 87-з від 20 лютого 2003 року, та належав їй на підставі Державного акту на право приватної власності на землю серії II-ДП № 092083. Відповідно до заповіту, укладеного спадкодавцем 14 лютого 2014 року ОСОБА_2 та посвідченого секретарем виконавчого комітету Могилівської сільської ради Царичанського району Дніпропетровської області, зареєстровано в реєстрі за №08, усе належне їй майно, де б воно не знаходилось і з чого б воно не складалось, усі майнові права та обов'язки, які належали їй на день смерті заповіла позивачу. Про існування заповіту на свою користь він дізнався лише в середині лютого 2023 року під час розмови з ОСОБА_3 , яка здійснювала підпис заповіту внаслідок похилого віку та стану здоров'я заповідача та його оригінал знаходився у неї. ОСОБА_2 , на день смерті була зареєстрована і постійно проживала за адресою: АДРЕСА_1 з 1996 року і на день смерті проживала одна.
24 квітня 2023 року він отримав постанову приватного нотаріуса Дніпровського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Кравчук С.В. про відмову у вчиненні нотаріальної дії внаслідок пропуску строків звернення із заявою про прийняття спадщини та у зв'язку з невідповідністю вимогам законодавства посвідчувального напису заповіту. Втім він не знав про існування заповіту, а з часу відкриття спадщини будь-яких повідомлень від органу нотаріату чи Могилівської сільської ради про закликання його до спадкування за заповітом він не отримував. Закон пов'язує виникнення у нотаріуса або особи, уповноваженої на вчинення нотаріальних дій, обов'язку здійснювати дії щодо сповіщення спадкоємців, місце проживання або роботи яких відоме, з моментом заведення спадкової справи, чому передує звернення спадкоємця із заявою про прийняття спадщини. Беручи до уваги, що він був необізнаний про наявність заповіту, складеного на його користь, йому відповідно не були здійснені повідомлення та виклик спадкоємця за заповітом,тому просив суд ухвалити рішення яким визначити йому додатковий строк для прийняття спадщини після смерті ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , три місяці з дня набрання рішенням законної сили.
Рішенням Царичанського районного суду Дніпропетровської області від 06 березня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі адвокат Тараненко П.П. який діє в інтересах позивача ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції належним чином не з'ясував обставини у даній справі. ОСОБА_1 є спадкоємцем за заповітом, про існування якого він не знав. Працівники Могилівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області не належним чином здійснювали свої обов'язки та не повідомили його про наявність заповіту.
Учасники справи правом на надання відзиву не скористалися.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.
Судом першої інстанції встановлено та це підтверджується матеріалами справи, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в с.Проточі Царичанського району Дніпропетровської області померла ОСОБА_2 , після смерті якої відкрилась спадщина на належне їй майно, зокрема, належну їй на праві приватної власності земельну ділянку, площею 2.690 га., для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Зорянської сільської ради.
Відповідно до Закону України «Про добровільне об'єднання територіальних громад» №157-VIII було об'єднано територіальні громади Зорянської та Могилівської сільських рад Царичанського району, землі Зорянської сільської ради відносяться до земель Могилівської сільських рад Царичанського району.
Згідно довідок виконавчого комітету Могилівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області від 22 лютого 2023 року за №№ 160, 161 ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на день смерті була зареєстрована і постійно проживала за адресою: АДРЕСА_1 з 1996 року (згідно погосподарської книги № 14 о/р № НОМЕР_1 за 2011-2015 роки) і на день смерті мала склад сім'ї - одна.
Заповіт від імені ОСОБА_2 по Могилівській сільській раді зареєстровано за реєстровим № 08 від 14 лютого 2014 року.
Заповіт зареєстрований 02 червня 2014 року у Спадковому реєстрі за №56146372, стан його чинний, що підтверджується Інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори) №72225748 від 24 квітня 2023 року.
Згідно копії заповіту від 14 лютого 2014 року, посвідченого секретарем виконавчого комітету Могилівської сільської ради Царичанського району Дніпропетровської області, зареєстрованого в реєстрі за №08, ОСОБА_2 усе належне їй майно, де б воно не знаходилось і з чого б воно не складалось, усі майнові права та обов'язки, які належать їй на час посвідчення заповіту, а також ті майнові права та обов'язки, які належатимуть їй на день смерті, заповіла ОСОБА_1
24 квітня 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Дніпровського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Кравчук С. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 .
Постановою нотаріуса від 24 квітня 2023 року позивачу ОСОБА_1 було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії та роз'яснено про неможливість видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_2 , внаслідок пропуску строків звернення із заявою про прийняття спадщини в 6-ти місячний термін з дня смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 та у зв'язку з невідповідністю вимогам законодавства посвідчувального напису заповіту.
Інші спадкоємці, які прийняли у встановленому законом порядку спадщину після померлої ОСОБА_2 , відсутні, що підтверджується копією спадкової справи №25/2023, яка заведена 24 квітня 2023 року після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 .
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що доводи позивача ОСОБА_1 про те, що він не знав про існування заповіту, не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи та були спростовані показами свідків, які узгоджуються між собою та письмовими доказами по справі, зокрема заповітом. Так, свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які розписувалися у заповіті в якості свідків, у судовому засіданні підтвердили факт того, що ОСОБА_1 був присутній у будинку ОСОБА_2 під час складання нею заповіту на його ім'я. Крім того, сам позивач ОСОБА_1 запросив ОСОБА_4 та ОСОБА_5 бути свідками при складанні заповіту на передачу йому паю. Також сам ОСОБА_1 у судовому засіданні пояснив, що за життя він обробляв земельний пай ОСОБА_2 і остання йому обіцяла віддати цю землю, казала, що віддасть земельний пай йому. Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позивач ОСОБА_1 знав про наявність заповіту на його ім'я.
Колегія суддів погоджується висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Статтею 1216 ЦК України передбачено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
За змістом статті 1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Стаття 1223 ЦК України передбачає, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Згідно зі статтею 1268 ЦК України, спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Відповідно до статті 1269 ЦК України, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.
Статтею 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого цією статтею, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.
Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.
Правила частини третьої статті 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними.
Поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.
Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 26 вересня 2012 року у справі №6-85цс12, від 04 листопада 2015 року у справі №6-1486цс15 і підтримана Верховним Судом, зокрема у постановах від 28 лютого 2018 року в справі №318/1037/15-ц (провадження №61-4630св18), від 21 жовтня 2019 року в справі №662/1724/18 (провадження №61-9300св19), від 24 січня 2020 року в справі №192/1663/17 (провадження №61-7193св19).
При цьому, вирішуючи питання поважності причин пропуску шестимісячного строку для прийняття спадщини, визначеного статтею 1270 ЦК України, суд має враховувати, що такі причини визначаються в кожному конкретному випадку, з урахуванням встановлених судом фактичних обставин справи.
У постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі №351/2403/17 (провадження №61-21751св18) зазначено, що «вирішуючи питання визначення особі додаткового строку, суд має досліджувати поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому поважними є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій».
Оцінка поважності причин пропуску строку звернення із заявою про прийняття спадщини повинна, у першу чергу, стосуватися періоду від моменту відкриття спадщини й до спливу шестимісячного строку, встановленого законом для її прийняття. Саме протягом цього періоду мають існувати об'єктивні та істотні перешкоди для прийняття спадщини. Інші періоди досліджуються, якщо ці перешкоди почали існувати протягом шестимісячного строку та тривали до моменту звернення до нотаріуса або до суду.
Подібних висновків, дійшов Верховний Суд України у постановах від 04 листопада 2015 року у справі №6-1486цс15, від 23 серпня 2017 року у справі №6-1320цс17 та Верховний Суд у постановах від 26 червня 2019 року у справі №565/1145/17, від 17 жовтня 2019 року у справі №766/14595/16, від 30 січня 2020 року у справі №487/2375/18, від 31 січня 2020 року у справі №450/1383/18.
Як вбачається із матеріалів справи, ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_2 та після її смерті відкрилась спадщина на належне їй майно, зокрема, належну їй на праві приватної власності земельну ділянку, площею 2.690 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Зорянської сільської ради. Згідно копії заповіту від 14 лютого 2014 року, посвідченого секретарем виконавчого комітету Могилівської сільської ради Царичанського району Дніпропетровської області, зареєстрованого в реєстрі за №08, ОСОБА_2 усе належне їй майно, де б воно не знаходилось і з чого б воно не складалось, усі майнові права та обов'язки, які належать їй на час посвідчення заповіту, а також ті майнові права та обов'язки, які належатимуть їй на день смерті, заповіла ОСОБА_1
24 квітня 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до ПН ДРНО Дніпропетровської області Кравчук С. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 .
Обґрунтовуючи позов та підстави пропуску строку для прийняття спадщини позивача вказував про те, що він не знав про наявність заповіту на його ім'я та дізнався про нього лише в середині лютого 2023 року під час розмови з ОСОБА_3 .
У вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права.
Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах від 26 вересня 2012 року №6-85цс12, від 04 листопада 2015 року №6-1486цс15.
Законодавець встановив шестимісячний строк для прийняття спадщини, не маючи на меті безумовне позбавлення спадщини спадкоємців, які бажали її прийняти, але за певних обставин пропустили цей строк.
Необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини,
Втім допитані судом першої інстанції свідки надали покази, з яких було встановлено, що позивач не лише знав про наявність заповіту, а і був присутнім під час його складання та посвідчення.
Таким чином позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів того, що він не знав про існування заповіту та наявності об'єктивних перешкод для подачі заяви про прийняття спадщини
Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, колегія суддів погоджується з тим, що судом першої інстанції встановлено, та не спростовано доводами апеляційної скарги, що позивач знав про наявність на його ім'я заповіту.
Посилання апеляційної скаргу на те, що працівники Могилівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області не належним чином здійснювали свої обов'язки та не повідомили його про наявність заповіту відхиляються з огляду на та,що такий обов'язок у нотаріуса або посадової особи органу місцевого самоврядування виникає після отримання від спадкоємців повідомлення про відкриття спадщини
Приведені в апеляційній скарзі інші доводи про те, що суд не повно дослідив та встановив обставини даної справи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення апелянтом норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення має бути залишено без змін.
Відповідно до ст.141 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишаючи рішення суду без змін не змінює розподіл судових витрат.
Керуючись ст.ст.367,374,375,381-383 ЦПК України,-
Апеляційну скаргу адвоката Тараненка Павла Павловича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення.
Рішення Царичанського районного суду Дніпропетровської області від 06 березня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений 26 червня 2024 року.
Головуючий: А.П. Барильська
Судді: Е.Л. Демченко
М.О. Макаров