ЄУН 337/131/24
1-кс/337/406/2024
20 червня 2024 року Слідчий суддя Хортицького районного суду м.Запоріжжя ОСОБА_1 , за участю секретаря ОСОБА_2 , прокурора ОСОБА_3 , представника потерпілого - адвоката ОСОБА_4 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Запоріжжі клопотання прокурора Дніпровської окружної прокуратури м.Запоріжжя про передання Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів арештованого нерухомого майна ОСОБА_5 ,
На даний час слідчим відділом ВП №5 ЗРУП ГУНП в Запорізькій області здійснюється досудове розслідування кримінального провадження, внесеного до ЄРДР 06.12.2021р. за №12021080000000307 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч.4 ст.190 КК України (шахрайство, вчинене у великих розмірах) та ч.3 ст.358 КК України (підроблення офіційного документа, який видається чи посвідчується громадянином-підприємцем, з метою використання його підроблювачем).
В ході досудового розслідування слідством встановлено, що 20.07.2013р. між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_5 отримав від ОСОБА_6 грошові кошти у сумі 387 000,00грн., про що було складено відповідну розписку. Зі слів ОСОБА_5 , гроші у повному обсязі він повернув позикодавцю десь через один місяць, додаткових розписок щодо повернення вони не складали у зв'язку з дружніми відносинами.
22.04.2019р. ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_5 заборгованості за договором позики та розпискою від 20.07.2013р. у розмірі 387 000,00грн. (справа №337/1534/19), який згодом було залишено без розгляду за заявою позивача. До вказаного позову була додана копія розписки від 20.07.2013р., предметом якої були грошові кошти у національній грошовій одиниці «гривні» (387 000,00грн.), без виправлень та креслень. Під час розгляду вказаної цивільної справи ОСОБА_6 в судовому засіданні особисто підтвердив те, що за змістом розписки та договору позики мова йде виключно про борг у національній валюті в розмірі 387 000,00грн., що зафіксовано аудіотехнічним записом судового засідання від 19.11.2019р.
24.11.2020р. ОСОБА_6 повторно звернувся до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_5 заборгованості за тим самим договором позики та розпискою від 20.07.2013р, вимагаючи вже стягнення боргу в сумі 387 000 доларів США (справа № 337/5033/20), але згодом позовна заява знову була відкликана позивачем.
18.12.2020р. ОСОБА_6 втретє звернувся до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_5 заборгованості за договором позики від 20.07.2013р. в розмірі 387 000 доларів США (справа № 337/5553/20).
14.04.2021р. у цивільній справі №337/5553/20 судом ухвалено рішення, яким позов ОСОБА_6 задоволено повністю та стягнуто на його користь з ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 387 000 доларів США, що у гривневому еквіваленті на момент подання позову становить 10 784 180,73грн., та витрати з оплати судового збору у розмірі 10 964,00грн.
На теперішній час відкрито виконавче провадження НОМЕР_6 з примусового виконання зазначеного рішення суду, в ході якого 19.11.2021р. приватним виконавцем винесені постанови про арешт майна та грошових коштів боржника ОСОБА_5 , про стягнення з боржника основної винагороди, у межах суми звернення стягнення 11 875 659,17грн., та стягувач ОСОБА_6 наполягає на примусовій реалізації майна боржника ОСОБА_5 в рахунок задоволення його вимог.
Також під час досудового розслідування отримано висновок судово-хімічного експерта Київської незалежної судово-експертної установи №3431 від 13.11.2023р., згідно якого встановлено, що запис «$» та закреслювання слова «гривень» в договорі позики від 20.07.2013р. між ОСОБА_6 (позикодавець) та ОСОБА_5 (позичальник) виконані в іншій період часу, ніж основний текст рукописних записів в договорі позики. Запис «$» в розписці від 20.07.2013р. ОСОБА_5 (позичальника) виконані в іншій період часу, ніж основний текст рукописних записів в розписці. Запис «$» та закреслювання слова «гривень» в договорі позики та запис «$» в розписці від 20.07.2013 року ОСОБА_5 (позичальника) виконано раніше 2018 року, однак не одночасно з основними рукописними текстами. Запис «$» та закреслювання слова «гривень» в договорі позики та записи «$» в розписці від 20.07.2013р. ОСОБА_5 (позичальника) виконані шляхом дописки до записів суми «триста восемьдесят семь тысяч», тобто пізніше основного рукописного тексту.
Таким чином, у слідства виникли підстави вважати, що ОСОБА_6 разом з невстановленими особами, з метою матеріального збагачення та незаконного заволодіння майном ОСОБА_5 , підробили зміст договору позики та розписки від 20.07.2013р., закресливши кульковою ручкою надрукований текст валюти у договорі та розписці «гривні» та зверху ручкою здійснили припис знаку «$», що означає «долар США». Підроблені документи ОСОБА_6 в подальшому додав до позовної заяви від 15.12.2020р. про стягнення з ОСОБА_5 грошей у розмірі 387 000 доларів США. Рішенням суду цей позов було задоволено і на даний час триває виконавче провадження, під час якого ОСОБА_6 вимагає примусової реалізації нерухомого та рухомого майна ОСОБА_5 , яке складається, зокрема, з 1/2 частини нежитлового приміщення, літ.А[1]-3, загальною площею 361,6кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; житлового будинку, загальною площею 200,1кв.м., житловою площею 152,2кв.м., що розташований за адресою: АДРЕСА_2 ; квартири АДРЕСА_3 ; квартири АДРЕСА_4 ; вбудованого нежитлового приміщення першого поверху /літ.А-16/, загальною площею 221,5кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 ; квартири АДРЕСА_6 ; автомобілю марки MERCEDES-BENZ, модель НОМЕР_1 , 2016 року випуску, номер НОМЕР_2 , VIN: НОМЕР_3 ; автомобілю марки TOYOTA, модель CAMRY, 2007 року випуску, номер НОМЕР_4 , VIN: НОМЕР_5 .
Постановою слідчого від 23.06.2023р. вказане майно визнано речовими доказами у даному кримінальному провадженні.
Ухвалою слідчого судді Хортицького районного суду м.Запоріжжя від 12.01.2024 за клопотанням слідчого накладено арешт на нерухоме майно, що належить на праві власності потерпілому ОСОБА_5 , а саме, 1/2 частину нежитлового приміщення, літ.А[1]-3, загальною площею 361,6кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта в Державному реєстрі речових прав 666574923101; вбудоване нежитлове приміщення першого поверху /літ.А-16/, загальною площею 221,5кв.м., за адресою: АДРЕСА_5 , реєстраційний номер об'єкта в Державному реєстрі речових прав 657214023101; квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 50,26кв.м., реєстраційний номер майна в Реєстрі прав власності на нерухоме майно 81443; житловий будинок (літ.З, З', інв..№ 0339), загальною площею 200,1кв.м., за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер майна в Реєстрі прав власності на нерухоме майно 21142650, із забороною розпорядження (відчуження) вказаного майна.
18.06.2024р. прокурор Дніпровської окружної прокуратури м.Запоріжжя ОСОБА_3 звернувся до суду з клопотанням про передачу вказаного арештованого майна для здійснення заходів з його управління Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів.
Клопотання мотивує тим, що інститут управління арештованим майном визначений Законом України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» і є спеціальним механізмом для забезпечення збереження арештованого у кримінальному провадженні майна незалежно від мети такого арешту. Відповідно до абз.7 ч.6 ст.100 КПК України вартісний поріг для передачі речових доказів Нацагентству становить 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що станом на 01.01.2024 складає 605 600,00грн. Сукупна вартість арештованого в цьому кримінальному провадженні нерухомого майна становить понад 605 600,00грн. і воно підпадає під визначення активів, управління якими може здійснювати Нацагентство з метою збереження активів та їх економічної вартості.
В судовому засіданні прокурор ОСОБА_3 клопотання підтримав повністю, просить його задовольнити.
Представник потерпілого/власника майна ОСОБА_5 - адвокат ОСОБА_4 в судовому засіданні проти задоволення клопотання заперечила та пояснила, що вказане арештоване майно належить потерпілому ОСОБА_5 і арешт було застосовано саме з метою збереження цього майна як речового доказу. Це майно не є майном, здобутим злочинним шляхом, а навпаки є об'єктом злочинного посягання. Накладання арешту вже само по собі є достатнім заходом аби виключити прямий чи опосередкований вплив та посягання на арештоване майно, тому декларована у клопотанні мета вже досягнута. Вжиття додаткових заходів у вигляді передачі майна в управління Нацагенству жодним чином в клопотанні не обґрунтовано. Крім того, до клопотання прокурором не надано доказів на підтвердження вартості майна, що є обов'язковою умовою для вирішення зазначеного питання. Вважає, що задоволення клопотання призведе до позбавлення потерпілого від кримінального правопорушення його власності, що суперечить завданням кримінального провадження та ст.1 Першого Протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Просить в задоволенні клопотання відмовити.
Вислухавши думку учасників справи, дослідивши надані матеріали, слідчий суддя приходить до такого.
Завданням кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (ст.2 КПК України).
Зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, віднесено недоторканість права власності (ст.7 КПК України).
Відповідно до ст.16 КПК України позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення ухваленого в порядку, передбаченому КПК України.
Відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р. кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте вказане не обмежує право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до ст.41 Конституції України, ст.319,321 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями ст.1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, та інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач унаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року).
Арешт майна відповідно до ст.131 КПК України є одним із заходів забезпечення кримінального провадження, які застосовуються з метою досягнення дієвості цього провадження.
Відповідно до ч.1 ст.170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.
Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі, відчуження.
Відповідно до п.1 ч.2, ч.3 ст.170 КПК України арешт майна допускається з метою забезпечення збереження речових доказів. У цьому випадку арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у ст.98 цього Кодексу.
Відповідно до ч.1 ст.98 КПК України речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.
Питання зберігання речових доказів і документів регламентовано ст.100 КПК України.
Зокрема, згідно з ч.6 ст.100 КПК України речові докази, що не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати по забезпеченню спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню: 1) повертаються власнику (законному володільцю) або передаються йому на відповідальне зберігання, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження; 2) передаються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду для реалізації, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження; 3) знищуються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду, якщо такі товари або продукція, що піддаються швидкому псуванню, мають непридатний стан; 4) передаються для їх технологічної переробки або знищуються за рішенням слідчого судді, суду, якщо вони відносяться до вилучених з обігу предметів чи товарів, а також якщо їх тривале зберігання небезпечне для життя чи здоров'я людей або довкілля.
У випадках, передбачених цією частиною, речові докази фіксуються за допомогою фотографування або відеозапису та докладно описуються. У разі необхідності може бути збережений зразок речового доказу, достатній для його експертного дослідження або інших цілей кримінального провадження.
Речові докази вартістю понад 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження, передаються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, для здійснення заходів з управління ними з метою забезпечення їх збереження або збереження їхньої економічної вартості, а речові докази, зазначені в абзаці першому цієї частини, такої самої вартості - для їх реалізації з урахуванням особливостей, визначених законом.
Відповідно до ч.7 ст.100 КПК України у випадках, передбачених пунктами 2, 4 та абзацом сьомим частини шостої цієї статті, слідчий за погодженням із прокурором або прокурор звертається з відповідним клопотанням до слідчого судді місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування, а в кримінальних провадженнях щодо кримінальних правопорушень, віднесених до підсудності Вищого антикорупційного суду, - до слідчого судді Вищого антикорупційного суду, або до суду під час судового провадження, яке розглядається згідно із статтями 171-173 цього Кодексу.
Відповідно до ч.1 ст.172 КПК України клопотання про арешт майна розглядається слідчим суддею, судом не пізніше двох днів з дня його надходження до суду, за участю слідчого та/або прокурора, цивільного позивача, якщо клопотання подано ним, підозрюваного, обвинуваченого, іншого власника майна, і за наявності - також захисника, законного представника, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження.
Відповідно до ч.1 ст.173 КПК України слідчий суддя, суд відмовляють у задоволенні клопотання про арешт майна, якщо особа, що його подала, не доведе необхідність такого арешту, а також наявність ризиків, передбачених абзацом другим частини першої статті 170 цього Кодексу.
З'ясувавши та оцінивши обставини справи, додані до клопотання матеріали, слідчий суддя вважає клопотання прокурора необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню.
В даному випадку слідчий суддя виходить з того, що під час досудового розслідування встановлені обґрунтовані підстави вважати, що невстановлені особи шляхом вчинення шахрайських дій з корисливих мотивів, надавши суду завідомо підроблені документи, набули право на майно потерпілого ОСОБА_7 , тобто таке майно є об'єктом кримінально протиправних дій, відповідно має значення для встановлення суттєвих обставин вчинення зазначеного кримінального правопорушення і постановою слідчого визнано речовими доказами.
З метою збереження вказаного майна як речових доказів та запобігання можливості його втрати, передачі, відчуження в т.ч. злочинним шляхом, слідчим суддею в межах вказаного кримінального провадження було накладено арешт на нерухоме майно потерпілого ОСОБА_5 із забороною розпорядження (відчуження) ним.
Обгрунтовуючи клопотання про передачу вказаного арештованого майна, прокурор посилається на абз.7 ч.6 ст.100 КПК України, відповідно до якої Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, передаються речові докази вартістю понад 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб для здійснення заходів з управління ними з метою забезпечення їх збереження або збереження їхньої економічної вартості.
Разом з тим, граматична структура ч.6 ст.100 КПК України вказує на те, що абц.7 є доповненням до абз.1 цієї частини, який, в свою чергу, визначає загальну характеристику речових доказів, доля яких вирішується згідно з ч.6 ст.100 КПК України.
Так, вирішення долі речових доказів в порядку ч.6 ст.100 КПК України стосується речових доказів, які не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати по забезпеченню спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню. Абз.7 ч.6 ст.100 КПК України лише конкретизує, що такі речові докази у випадку перевищення їх вартості 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб можуть передаватися Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, для здійснення заходів з управління ними з метою забезпечення їх збереження або збереження їхньої економічної вартості. Положення абз.7 ч.6 ст.100 КПК України не можуть застосовуватися до будь-яких інших, не визначених в абз.1 ч.6 ст.100 КПК України, речових доказів.
При цьому, в розумінні Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів активи» активами є кошти, майно, майнові та інші права, на які може бути накладено або накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, або які конфісковані за рішенням суду у кримінальному провадженні чи стягнені за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими.
Згідно з ч.1 ст.19 вказаного Закону Національне агентство здійснює управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, у тому числі як захід забезпечення позову - лише щодо позову, пред'явленого в інтересах держави, із встановленням заборони розпоряджатися та/або користуватися такими активами, а також у позовному провадженні у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави із встановленням заборони користуватися такими активами, сума або вартість яких перевищує 200 розмірів прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб на 1 січня відповідного року.
Зазначені активи приймаються в управління на підставі ухвали слідчого судді, суду чи згоди власника активів, копії яких надсилаються Національному агентству не пізніше наступного робочого дня після їх винесення (надання) з відповідним зверненням прокурора.
Вказаний Закон не конкретизує, яке саме арештоване в кримінальному провадженні майно вартістю понад 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб може бути передано в управління Національному агентству.Разом з тим, положення ч.6 ст.100 КПК України, зокрема, абз.7 цієї частини, на які посилається прокурор в клопотанні, не містять жодної вказівки на можливість їх застосування до арештованого майна. Як вже зазначалось, ч.6 ст.100 КПК України вирішує питання долі речових доказів, які не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати по забезпеченню спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речових доказів у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню.
Слідчий суддя вважає, що визнане у вказаному кримінальному провадженні речовими доказами та арештоване з метою його збереження нерухоме майно потерпілого ОСОБА_5 , загальним критеріям речових доказів, доля яких повинна вирішуватись відповідно до ч.6 ст.100 КПК України, не відповідає. Достовірних відомостей про те, що вартість вказаного майна перевищує 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (605 600,00грн), надані прокурором матеріали не містять. Відповідні доводи прокурора фактично є припущенням.
Також, прокурор ні в клопотанні, ні в судовому засіданні жодним чином не обґрунтував доцільності передачі нерухомого майна потерпілого ОСОБА_5 , яке не є майном, здобутим злочинним шляхом, а фактично є об'єктом протиправного посягання, в управління Національному агентству, неможливості забезпечити його збереження або збереження його економічної вартості іншим чином, а також необхідності обмеження ОСОБА_5 в праві вільного користування своїм майном, тобто пропорційності відповідного заходу легітимній меті втручання у право.
На підставі вищевикладеного, в задоволенні клопотання прокурора слід відмовити.
Керуючись Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Конституцією України, ст.2,7,16,98,100,131,170-173 КПК України, слідчий суддя
В задоволенні клопотання прокурора - відмовити повністю.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Повний текст ухвали складено та оголошено учасникам справи 24.06.2024 о 10.00год.
Слідчий суддя ОСОБА_1
20.06.2024