Справа № 947/11759/24
Провадження № 2/947/3128/24
25.06.2024 року
Київський районний суд м. Одеси в складі:
головуючого - судді Калініченко Л.В.
при секретарі Матвієвої А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом
ОСОБА_1
до ОСОБА_2
про стягнення заборгованості
за договором позики,
Позивач - ОСОБА_1 08.04.2024 року звернувся до Київського районного суду міста Одеси з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики грошових коштів від 01.11.2018 року, на підтвердження якого складено розписку, в сумі 11 700,00 доларів США, а також судові витрати.
В обґрунтування позовних вимог, позивач посилається на те, що ним 01.11.2018 року було надано відповідачеві в позику грошові кошти в сумі 12 000,00 доларів США, на підтвердження чого ОСОБА_2 було складено відповідну розписку на підтвердження свого зобов'язання з повернення коштів у вказаній сумі в строк до 20.05.2023 року.
Поряд з цим, як стверджує позивач, відповідачем в добровільному порядку свого зобов'язання з повернення цих коштів вчинено не було.
У зв'язку з чим, позивач вимушений звернутись до суду з цим позовом.
Додатково позивач просить суд стягнути з відповідача судові витрати зі сплати судового збору та витрат на правничу допомогу, докази на підтвердження яких будуть надані на протязі п'яти днів після ухвалення судового рішення.
У відповідності до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, цивільну справу розподілено судді Калініченко Л.В. та передано головуючому судді.
Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 10.04.2024 року вказану позовну заяву залишено без руху.
11.04.2024 року представником позивача надано до суду на виконання вказаної ухвали суду заяву про усунення недоліків поданої заяви, до якої додано квитанцію про сплату судового збору.
Оглянувши подані до суду документи, суддею встановлено, що позивачем належним чином усунуті недоліки поданої заяви у відповідності до ухвали судді від 10.04.2024 року, а позовна заява відповідає вимогам статті 175, 177 ЦПК України.
Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 12.04.2024 року вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження по справі в порядку загального позовного провадження та призначено дату, час і місце проведення підготовчого судового засідання з повідомленням сторін по справі.
23.05.2024 року судом у підготовчому судовому засіданні без видалення до нарадчої кімнати було ухвалено закрити підготовче провадження по справі та призначено дату, час і місце проведення судового засідання.
У судове засідання призначене на 25.06.2024 року сторони по справі не з'явились, про дату, час і місце проведення якого повідомлялись належним чином.
25.06.2024 року від представника позивача надійшла до суду заява про підтримання заявлених вимог, розгляд справи за її відсутності, в якій також представник зазначила про відсутність заперечень проти розгляду справи в заочному порядку.
Щодо сповіщення відповідача по справі, суд зазначає наступне.
Відповідно до п.2 ч.7 ст.128 ЦПК України, у разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку.
Згідно з відповіддю №533604 від 09.04.2024 року з Єдиного державного демографічного реєстру, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
За наслідком встановленого зареєстрованого місця проживання відповідача, уся судова кореспонденція суду, у тому числі копія ухвали про відкриття провадження по справі, копія позовної заяви з додатками до неї, судові повістки, скеровувались судом разом з рекомендованим поштовим повідомленням про відправлення поштової кореспонденції на ім'я ОСОБА_2 за вказаною адресою місця реєстрації, , яка була повернута до суду без вручення, з причин відсутності адресата за зазначеною адресою.
Частиною 8 ст. 128 ЦПК України передбачено, що днем вручення судової повістки є зокрема день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Також, у відповідності до правового висновку Верховного Суду викладеного у постанові від 10.05.2023 року у справі №755/17944/18, довідка поштового відділення з позначкою про неможливість вручення судової повістки у зв'язку з «відсутній за вказаною адресою» вважається належним повідомленням сторони про дату судового розгляду. Зазначене свідчить про умисне неотримання судової повістки.
За наслідком викладеного, суд вважає, що відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце проведення судового засідання, однак не з'явився без поважних причин, не скориставшись процесуальним правом на подання відзиву на позовну заяву.
Відповідно до ч.1 ст. 223 ЦПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Підстав для відкладення судового засідання чи оголошення перерви в судовому засіданні у відповідності до положень статті 223 ЦПК України, судом не встановлено.
Згідно із ч. 1 ст. 280 ЦПК України, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
У відповідності до ч. 2 ст. 282 ЦПК України, розгляд справи і ухвалення рішення проводяться за правилами загального чи спрощеного позовного провадження з особливостями, встановленими цією главою.
Приймаючи викладене, судом було ухвалено провести розгляд справи в судовому засіданні 25.06.2024 року за відсутності сторін по справі, на підставі наявних документів в матеріалах справи та у відповідності до ст.ст. 280, 281 ЦПК України Київським районним судом м. Одеси була постановлена ухвала про заочний розгляд справи.
Дослідивши, вивчивши та проаналізувавши матеріали справи, суд дійшов до наступного висновку.
Судом встановлено, що 01 листопада 2018 року ОСОБА_2 склав письмову розписку, якою засвідчив, що отримав 01 листопада 2018 року в борг від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 12000,00 доларів США, які зобов'язується повернути в строк до 20 травня 2023 року.
Як стверджує позивач, відповідач у 2023 році повернув частину отриманих у позику грошових коштів в сумі 300,00 доларів США, однак іншу частину коштів в сумі 11 700,00 доларів США, відповідач в обумовлений у договорі позики строк грошові кошти не повернув.
У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Згідно статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов'язку в натурі.
Поняття позикових відносини і договору позики визначаються положеннями глави 71 ЦК України.
Згідно частин 1, 2 статті 202 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин 1, 2 статті 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Згідно з частиною 1 статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідності до частин 1, 2 статті 639 ЦК України, договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.
Відповідно до статті 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши те, що відповідач не виконав умов укладеного із ОСОБА_3 договору позики, оформленого розпискою, факт власноручного підписання якої та отримання спірної суми коштів ОСОБА_4 підтвердив у поданій 18 жовтня 2016 року до Франківського районного суду м. Львова позовній заяві про визнання, в тому числі й спірного правочину удаваним, оскільки у визначений сторонами у договорі строк кошти не повернув, зробив правильний висновок, що боржник зобов'язаний сплатити позивачу суму основного боргу з урахуванням сум, визначених частиною другою статті 625 ЦК України. Крім того, судами попередніх інстанцій правильно вказано, що ОСОБА_4 не надано підтверджень, що між ним та позивачем виникли правовідносини із договору про спільну діяльність, а не із договору позики грошових коштів, бо вказана розписка містить відомості, що відповідач отримав кошти із зобов'язанням повернення, а не отримав їх на іншій підставі, зокрема для здійснення спільної діяльності у визначеній сумі».
У ст. 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована.
Досліджуючи подані до суду докази, а саме розписку від 01 листопада 2018 року вбачається, що остання містить чітко визначені дані щодо особи позикодавця - ОСОБА_1 та позичальника - яким є відповідач ОСОБА_2 , чітко визначену грошову суму наданих позикодавцем та отриманих ОСОБА_2 коштів у позику, яка становить 12 000,00 доларів США, строк передання цих коштів, зобов'язання відповідача повернути кошти в сумі 12 000,00 доларів США, а також строк виконання цих зобов'язань, яким є 20 травня 2023 року.
Подана до суду копія вказаної розписки особисто засвідчена уповноваженим представником позивача ОСОБА_1 - адвокатом Губсткою Х.Ю., з засвідченням її відповідності оригіналу, що свідчить про її наявність у позивача по справі.
Зазначені обставини не спростовані відповідачем під час розгляду справи, як і не оспорювалось підписання та складання зазначеної розписки.
На підставі вищевикладеного судом встановлено, що надана до суду позивачем вищевказана розписка від 01 листопада 2018 року є належним доказом підтвердження укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору позики від 01 листопада 2018 року, за яким відповідачем отримано від позивача в позику грошові кошти в загальній сумі 12 000,00 доларів США та наявне зобов'язання з повернення даної суми коштів у строк до 20 травня 2023 року, що свідчить про належне виконання позивачем договірних відносин.
Згідно частини 1 статті 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтею 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Статтею 251 ЦК України передбачено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.
Відповідно до статті 252 ЦК України, строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Як вбачається з договору сторонами обумовлено строки повернення грошових коштів, а саме до 20 травня 2023 року.
Судом приймається, що позивачем визнано погашення відповідачем заборгованості в сумі 300,00 доларів США.
Будь-яких належних і допустимих доказів на підтвердження сплати решти суми отриманих в позику коштів, а саме у розмірі 11 700,00 доларів США, в обумовлений у договорі позики термін, як і погашення спірної заборгованості в наступний термін, відповідачем під час розгляду справи в порушення вимог ч.1 ст. 81 ЦПК України, до суду не надано.
За наслідком чого, суд доходить до висновку щодо обґрунтованості доводів позивача про наявність у відповідача заборгованості за договором позики від 01 листопада 2018 року, яка складає в сумі 11 700,00 доларів США.
Враховуючи вищевикладене, судом встановлено, що ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 за договором позики від 01 листопада 2018 року в борг грошові кошти в сумі 12 000,00 доларів США, з визначеним строком їх повернення до 20 травня 2023 року, однак в обумовлений термін грошові кошти в повному обсязі відповідач не повернув, за наслідком чого наявна заборгованість сумі 11 700,00 доларів США, що є істотним порушенням умов договору, внаслідок якого друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при його укладенні, у зв'язку з чим, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості за вказаним договором позики в сумі 11 700,00 доларів США, є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Судом враховано, що відповідно до ст. 524 ЦК України, зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 533 ЦК України, грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Я кщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Разом з тим, як вбачається з постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення ч.1 ст. 1046 ЦК України, а також ч.1 ст.1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Відповідно до статті 192 ЦК України, іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно з чинним законодавством гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Законом України «Про валюту і валютні операції».
Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання окремих договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Враховуючи те, що в спірній розписці прямо зазначено про отримання відповідачем грошових коштів від позивача в іноземній валюті, як і зобов'язання з повернення коштів у визначеній валюті - долари США, тому суд вважає, що слід стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за договором позики від 01 листопада 2018 року в іноземній валюті - долари США, як обумовлено сторонами в укладеному правочині. Заборони на виконання грошового зобов'язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Приймаючи вищевикладене, суд вважає, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню заборгованість за договором позики від 01 листопада 2018 року в іноземній валюті у розмірі 11 700,00 доларів США.
Ухвалюючи рішення суду в цій справі, судом приймається, що відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бочаров проти України" (остаточне рішення від 17 червня 2011 року) суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпції щодо фактів.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
При вирішенні даного цивільно-правового спору суд також враховує, що одним з проявів верховенства права є положення про те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори.
Справедливість - одна з основних засад права і є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Суд вважає за необхідне зазначити, що ця позиція ґрунтується, в тому числі, на рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 року № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004.
Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документ, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.
Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
На підставі вищевикладеного, беручи до уваги належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, суд вважає, що позов ОСОБА_1 є обґрунтованим та підлягає задоволенню.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:
1) у разі задоволення позову - на відповідача;
2) у разі відмови в позові - на позивача;
3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем за пред'явленим позовом було сплачено судовий збір у розмірі 4565,71 грн.
З урахуванням задоволення позовних вимог, у відповідності до положень статті 141 ЦПК України, стягненню з відповідача на користь позивача у відшкодування витрат зі сплати судового збору підлягає - 4565,71 грн.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 1, 2, 5, 12, 13, 76-82, 89, 141, 246, 263-265, 268, 280-282, 352, 354 ЦПК України, суд,
Позов ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_2 ) до ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_3 ) про стягнення заборгованості за договором позики - задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , заборгованість за договором позики від 01 листопада 2018 року в сумі 11 700 (одинадцять тисяч сімсот) доларів 00 центів США.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , у відшкодування витрат зі сплати судового збору 4565 (чотири тисячі п'ятсот шістдесят п'ять) гривень 71 (сімдесят одна) копійка.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
Рішення може бути оскаржено позивачем шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення суду складено 25.06.2024 року.
Головуючий КалініченкоЛ.В.