25 червня 2024 року
Справа № 337/1224/24
Номер провадження 2/337/914/2024
25 червня 2024 року Хортицький районний суд м.Запоріжжя
у складі головуючого - судді Салтан Л.Г.
за участю секретаря - Трегуб Т.В.
розглянувши у судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,
04.03.2024 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, в якому просить здійснити поділ квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнати за позивачкою право власності на 9/10 частин спірної квартири, за відповідачем право власності на 1/10 частину спірної квартири, вирішити питання щодо стягнення судових витрат.
В обґрунтування позову зазначила, що у період шлюбу подружжям була придбана спірна квартира, після розірвання шлюбу угоди про добровільний поділ майна між сторонами не досягнуто. В договорі купівлі-продажу було зазначено, що частки квартири розподіляються по частині кожному з подружжя.
Вважає, що необхідно відступити від розміру часток у договорі та визначити нові частини квартири, оскільки кошти на придбання оспорюваної квартири були надані позивачці її матір'ю ОСОБА_3 , які вона отримала від продажу квартири у АДРЕСА_2 за договором відчуження від 23.02.2007 у сумі 159075,00 грн. що на дату купівлі-продажу було еквівалентно 31500 доларів США.
Спірна квартира сторонами була придбана за 146500,00 грн, що на дату купівлі було еквівалентно 29 000 доларів США. Вказана грошова сума за продану квартиру по АДРЕСА_3 перевищує вартість придбаної квартири по АДРЕСА_4 .
До купівлі спірної квартири сторони проживали у квартирі по АДРЕСА_2 . Зазначена квартира була придбана за 128775,00 грн., що на дату купівлі було еквівалентно 25500 доларів США. Кошти на придбання цієї квартири були надані батьками позивачки у розмірі 21500 доларів США, що на дату купівлі-продажу квартири складало 108 555,00 грн. та за спільно нажиті кошти з відповідачем у розмірі 4000 доларів США, що на дату купівлі-продажу складало 20200,00 грн.
Отже, вклад відповідача в оспорювану квартиру складав лише 2000 доларів США, тому за відповідачем слід визнати право власності на 1/10 частину спірної квартири.
Ухвалою суду від 08.03.2024 року відкрито загальне позовне провадження у справі, призначено підготовче судове засідання.
21.03.2024 року надано відзив на позов, в якому сторона відповідач у задоволенні позову просить відмовити. В обґрунтування своїх доводів зазначає, що безпосередньо зміст укладеного договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_5 бригади) від 23.02.2007 (надалі - Договір) засвідчує факт того, що спірна квартира була придбана ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у спільну часткову власність по 1/2 частині кожному. При укладенні Договору сторонами окремо не оговорювалося, що кожна із часток квартири буде придбана Покупцями за їх особисті кошти чи за спільні кошти, однак пункт 1 вказаного Договору засвідчує, що Покупці зобов'язалися прийняти квартиру по 1/2 частині та сплатити за неї обговорену грошову суму. Пунктом 3 Договору було закріплено що продавець одержала грошові кошти від обох покупців. Договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_6 (на цей час - вулиця Героїв 93-ї бригади) від 23.02.2007 не визнаний недійсним у встановленому законом порядку, тому він та його наслідки є обов'язковими для всіх його учасників, в тому числі щодо виникнення права часткової власності на квартиру між сторонами.Таким чином, з одного боку ОСОБА_1 не доведено обставини, які входять до предмету доказування у цьому спорі, а з іншого боку нею надані докази того, що спірна квартира вже поділена між сторонами за домовленістю, викладеною в договорі купівлі-продажу від 23.02.2007, у зв'язку із цим, просить відмовити в задоволенні позовних вимог.
02.04.2024 надано відповідь на відзив, в яких сторона позивача вважає доводи відповідача ( за відсутності надання ним доказів щодо придбання спірного майна за спільні кошти подружжя) не є слушними.
03.04.2024 відповідач надав заперечення, в яких вважає, що з одного боку вбачається спір щодо поділу спільного майна, а з іншого боку спір щодо розміру вкладених коштів у спільну часткову власність під час вчинення правочину, проте позивачем не висуваються вимоги щодо недійсності правочину. Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована, в інших випадках це майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними.
Ухвалою суду від 23 травня 2024 року справа призначена до розгляду.
У судове засідання, призначене на 25 червня 2024 року сторони та їх представники надали зави щодо розгляду справи у їхню відсутність, в якій зазначили, що у разі ухвалення рішення на їхню користь, протягом п'яти днів будуть подані заяви про ухвалення додаткового рішення про стягнення понесених судових витрат.
Під час судового провадження позивачка заявлені вимоги підтримала, суду пояснила, що перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі з 1995 по 2023 рік, шлюбні відносини припиненні у зв'язку з домашнім насильством з боку чоловіка у 2023 році. Від шлюбу мають неповнолітнього сина ОСОБА_4 , що перебуває на її утриманні. До придбання спірної квартири за кошти її матері, до яких з чоловіком вони додали 4 тисячі доларів США, була придбана однокімнатна квартира. Домовленості про повернення коштів, на які вони оформлювали кредити, не було, натомість вона з чоловіком стали мешкати у цій квартирі. Незабаром вона за допомогою ЕКО завагітніла двійнею, тому було вирішено придбати спірну двокімнатну квартиру. У день укладення правочину її мати продала однокімнатну квартиру, де вони мешкали за 31500 доларів США, зранку, а після обідні вони поїхали до нотаріуса, щоб оформити правочин з матір'ю відповідача. Мати передала їх 29000 доларів США. Нотаріус надала їй для підпису вже надрукований текст правочину. Вона бачила, що в ньому зазначено, що вони з чоловіком набувають по частки спірного житла у власність, але вона погано почувала себе, нервувати їй було не можна, тому вона погодилася на умови, сподіваючись на те, що проживе з відповідачем довге щасливе життя, але сталося так, що він почав проявляти до неї насильство, що стало причиною розірвання шлюбу. Після чого вона вирішила звернутися до суду за захистом своїх прав, щоб встановити справедливість, адже у спірну квартиру вони вклали лише 4 тисячі доларів США спільних коштів, а решту надала їй мати (подарувала). Просила позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Представник позивача під час судового провадження вважав заявлені позовні вимоги законними та обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі, представник відповідача просив у задоволенні позову відмовити з підстав, викладених у відзиві на позов та запереченнях.
Свідок ОСОБА_3 , допитана за клопотанням позивача, суду пояснила, що вона є матір'ю позивачки. Після реєстрації шлюбу сторони прожили з ними дев'ять років. Відповідач ніколи не працював. Вона з чоловіком вирішили придбати для сторін однокімнатну квартиру, але коштів не вистачало. Сторони оформили кредит та додали 4 тисячі доларів США. Потім донька зробила ЕКО, завагітніла двійнею, вагітність протікала важко. Було вирішено придбати двокімнатну квартиру у матері відповідача, а їй купити менше житло. Вони продали свою однокімнатну квартиру за 31500 доларів США, домовились купити двокімнатну за 29000 доларів США. Після продажу своєї квартири вона 29000 передала донці, де саме вона передавала гроші не пам'ятає. У нотаріуса вона бачила, що в договорі зазначено, що кожен з них набуває по частки квартири у власність. Вона одразу висловила незгоду, але донці було погано, вона рознервувалася, розплакалася, тому усі погодилися на умови правочину, хоча квартиру придбали майже за ї кошти, сторони своїх грошей вклали лише у сумі 4000 доларів США.
У судовому засіданні свідок ОСОБА_5 , допитана за клопотанням позивачки суду пояснила, що вона є подругою позивачки. Зі слів позивачки їй відомо, що двокімнатну квартиру АДРЕСА_5 ) подружжя ОСОБА_6 купило за гроші матері позивачки, яка продала належну їй однокімнатну квартиру. Суми, за які були придбані /відчужені квартири, наявність спільних коштів подружжя, їх розмір та внесок у житло, їй достеменно невідомо.
Вислухавши доводи учасників провадження, показання допитаних свідків, розглянувши матеріали справи, з'ясувавши повно, всебічно та об'єктивно усі обставини справи, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням надані сторонами докази з точки зору їх належності, допустимості, достовірності, достатності і взаємозв'язку, виходячи з вищевикладених вимог діючого законодавства, суд приходить до наступних висновків.
Згідно з ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до вимог ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду.
Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні. Згідно із ст. 76, 77, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У відповідності до положень статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Крім того, згідно ч.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Україною 17.07.1997 року, набула чинності для України 11.09.1997 року) та правових позицій, викладених в рішенні Європейського Суду з прав людини по справі «Бендерський проти України (заява № 22750/02 параграф 42) - відповідно до практики, яка відображає принцип здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлині обставин кожної справи. Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом.
За вимогами ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд встановлює такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню для цих правовідносин.
Судом встановлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 23.12.1995р. Шлюб зареєстровано Відділом реєстрації актів громадського міськвиконкому м. Запоріжжя, актовий запис №2155.
Від шлюбу мають неповнолітнього сина ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який після припинення шлюбних відносин мешкає з матір'ю - позивачкою по справі.
Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 29 листопада 2023 року шлюб між сторонами розірваний.
На підставі договору купівлі-продажу квартири від 23 лютого 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Тарасовою А.П. та зареєстрованого в реєстрі за №663, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 придбали у ОСОБА_8 у спільну часткову власність квартиру АДРЕСА_6 (по частки за кожним з подружжя ), а також зареєстрували його 16.03.2007 в Орендному підприємстві «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації».
Наразі між сторонами наявний спір щодо поділу зазначеного житла.
Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкції правил статті 60 СК України свідчать про запровадження презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку.
Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, від 25.07.2018 року у справі № 308/11958/14-ц, від 30.06.2020 у справі № 369/11032/17, а також підтверджено висновками Великої Палати Верховного Суду у постанові від 21.11.2018 у справі № 372/504/17.
Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок щодо застосування пункту 3 частини 1 статті 57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю».
Позивачка ОСОБА_1 , яка заявила позовні вимоги щодо визнання за право власності на 9/10 частин спірної квартири, повинна належними та допустимими переконливими доказами спростувати презумпцію права спільної власності подружжя , а саме з довести те, що вона під час укладення договору купівлі-продажу квартири від 23.02.2007 сплатила особисті власні кошти в розмірі 8/10 частини вартості спірної квартири, а інші 2/10 частки придбанні за спільні сумісні кошти подружжя, тому підлягають розподілу між ними в рівних долях.
В обґрунтування своїх доводів позивачка посилається на те, що 23 лютого 2007 року до вчинення купівлі спірної квартири, її мати ОСОБА_3 продала за 159075 грн. власну квартиру АДРЕСА_7 , що підтверджується копією договору купівлі-продажу та витягом про реєстрацію правочину 23.02.2007 року об 10-33 в Державному реєстрі правочинів та передала їй 29 тисяч доларів США (4 тисячі з яких належали подружжю) для придбання спірної квартири без укладання письмового договору дарування.
При цьому, на глибоке переконання суду саме копії договорів купівлі-продажу квартир, укладених між ОСОБА_3 та третіми особами, не є підтвердженням факту передання коштів від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 , оскільки за змістом ч. 5 ст. 719 Цивільного кодексу України договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, що перевищує п'ятдесяти кратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню, тобто єдиним належним доказом отримання позивачкою грошових коштів у дар міг би бути нотаріально посвідчений договір дарування валютних цінностей, а покази свідків та копії правочинів не є допустимими доказами, які б можливо було б покласти в висновки суду, оскільки недотримання нотаріальної форми правочину свідчить про його нікчемність.
Крім того, як вбачається зі змісту укладеного договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_5 бригади) від 23.02.2007 (надалі - Договір) нотаріус засвідчив факт того, що спірна квартира була придбана ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у спільну часткову власність по 1/2 частині кожному. За змістом пункту 1 вказаного Договору Покупці зобов'язалися прийняти квартиру по 1/2 частині та сплатити за неї обговорену грошову суму, пунктом 3 Договору було закріплено, що продавець одержала грошові кошти від обох покупців.
Відповідно до частин 2, 4 статті 355 ЦК України майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.
Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Згідно з частинами 1, 3 статті 368 ЦК України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Пунктом 9 Договору передбачено: «Право власності на квартиру АДРЕСА_6 в рівних частках кожному, виникає у покупців з моменту державної реєстрації цього договору відповідно до вимог ст.182 Цивільного кодексу України.»
За змістом пункту 8 Договору його сторони підтвердили, що договір не носить характеру фіктивної та удаваної угоди, не приховує іншу угоду і відповідає дійсним намірам сторін створити для себе юридичні наслідки.
16.03.2007 Договір купівлі-продажу спірної квартири був зареєстрований в ОП «ЗМБТІ», що підтверджується доданим до позову витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №13908061.
Отже, сторони як покупці квартири, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі під час укладення договору визначили правовий режим власності на придбану квартиру і вона є об'єктом права часткової власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , про що сторони зазначили у нотаріально посвідченому договорі.
Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплюється презумпція правомірності правочину, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
За правовою позицією висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 14.11.2018 у справі 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18), стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
При цьому, спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді, коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) - висновок, наведений в постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28.07.2021 у справі № 759/24061/19.
Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_5 бригади) від 23.02.2007 не був визнаний недійсним у встановленому законом порядку, а тому він та його наслідки є обов'язковими для всіх його учасників, в тому числі щодо виникнення права часткової власності на квартиру між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - тобто фактично спірне майно було поділе подружжям під час перебування у шлюбі, що узгоджується з положеннями ст. 69 СК України, згідно якої дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.
При цьому, суд вважає, що доводи представника позивача щодо ненадання відповідачем доказів на підтвердження факту набуття спірної квартири за спільні сумісні кошти подружжя, враховуючи висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 18.05.2023 у справі № 344/5528/22 щодо презумпції права спільної сумісної власності майна подружжя, та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц (провадження № 61-15462св18) щодо покладення тягаря доказування обставин, необхідних для спростування презумпції на того з подружжя, хто її спростовує, не є слушними.
Отже, враховуючи те, що укладання договору дарування валютних цінностей на суму, що перевищує п'ятдесяти кратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян в усній формі (без письмової форми, що підлягає нотаріальному посвідченню) є нікчемним правочином, показання свідків щодо передання коштів на придбання спірного житла , навіть при наявності копій правочинів, вчинених в один день у відповідній черговості, є недопустимими доказами, які не можуть спростувати нікчемність такого договору та, відповідно, не можуть бути покладені в обґрунтування висновків суду та за відсутності належних та допустимих доказів на спростування презумпції права спільної сумісної власності майна подружжя, а також при встановленні факту подільності такого майна під час перебування у шлюбі та нотаріального посвідчення такої домовленості у вигляді укладання нотаріального договору, за яким сторони придбали спірне житло у спільну часткову власність, суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 12, 89, 141, 279, 263, 264, 354 ЦПК України, суд
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя -відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Запорізького апеляційного суду через Хортицький районний суд м. Запоріжжя шляхом подачі в 30-денний строк апеляційної скарги з часу виготовлення повного тексту рішення.
Повний текст виготовлений 25 червня 2024 року, копію рішення надіслати учасникам провадження.
Суддя: Л.Г. Салтан