19 червня 2024 року
м. Київ
справа № 761/14019/19
провадження № 61-4790св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Ситнік О. М.
суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Пророка В. В.,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2024 року в складі колегії суддів Мазурик О. Ф., Желепи О. В., Немировської О. В. та касаційну скаргу представника Акціонерного товариства «Сенс Банк» - адвоката Півторака Тараса Олеговича на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 11 листопада 2022 року в складі судді Юзькової О. Л. та постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2024 року в складі колегії суддів Мазурик О. Ф., Желепи О. В., Немировської О. В.
у справі за позовом ОСОБА_2 до Акціонерного товариства «Сенс Банк», державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційне бюро» Сороки Валерія Миколайовича про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з припиненням права власності на квартиру, скасування державної реєстрації права власності, поновлення відомостей про право власності та
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Сенс Банк» (далі - АТ «Сенс Банк»), державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційне бюро» Сороки В. М. (далі - державний реєстратор), у якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив:
- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень
від 20 березня 2019 року, індексний номер 46046129, прийняте державним реєстратором, та припинити право власності Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк») на квартиру
АДРЕСА_1 , (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1790327980000, номер запису про право власності 30777906);
- скасувати державну реєстрацію права власності АТ «Альфа-Банк» на квартиру АДРЕСА_1 , (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1790327980000, номер запису про право власності 30777906);
- поновити в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомості про право власності ОСОБА_2 на квартиру.
Вказував, що 28 грудня 2006 року між ним та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБСР «Укрсоцбанк») укладено кредитний договір № 08-038/649к, за яким він отримав 160 000,00 дол. США зі сплатою 11,95 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості за кредитом до 28 грудня 2026 року. На забезпечення виконання договору кредиту між ним та банком 28 грудня 2006 року укладено іпотечний договір № 02-038/1283і, за умовами якого він передав в іпотеку банку нерухоме майно, а саме трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
З Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме маймо та Реєстру прав власності на нерухоме майно він дізнався, що власником спірної квартири є Акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - АТ «Укрсоцбанк») на підставі рішення від 20 березня 2019 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 46046129, прийняте державним реєстратором. Підставою виникнення права власності зазначено іпотечний договір.
Звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку було здійснене з численними порушеннями закону, що призвело до порушення його прав, тому просив позов задовольнити.
Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій
11 листопада 2022 року рішенням Шевченківського районного суду м. Києва позов ОСОБА_2 задоволено.
Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень
від 20 березня 2019 року, індексний номер 46046129, прийняте державним реєстратором, та припинено право власності АТ «Альфа-Банк» (правонаступник АТ «Укрсоцбанк») на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1790327980000, номер запису про право власності 30777906).
Скасовано державну реєстрацію права власності АТ «Альфа-Банк» на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1790327980000, номер запису про право власності 30777906).
Поновлено в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомості про право власності ОСОБА_2 на кв. АДРЕСА_1 .
Суд першої інстанції керувався тим, що заява-повідомлення про виконання зобов'язання надіслана за адресою, що не є адресою проживання/реєстрації позивача. Отже, таке повідомлення не було отримане ОСОБА_2 . Із матеріалів справи не вбачається, що банк як іпотекодержатель отримав право прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Правовою підставою переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки міг бути договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, та який був би правовою підставою для реєстрації права власності квартири за банком. Однак між банком і позивачем відсутній договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов'язання, та є правовою підставою для реєстрації права власності на квартиру за банком, тому дії державного реєстратора щодо реєстрації за банком права власності на спірну квартиру не можна вважати законними.
До спірних правовідносин підлягає застосуванню Закон України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі - Закон № 1304-VII), оскільки предмет іпотеки є єдиним житлом позивача, в якому він зареєстрований та постійно проживає.Відбулося примусове стягнення іпотечного майна без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену Законом № 1304-VII.
12 березня 2024 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу АТ «Сенс Банк» задоволено частково.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 11 листопада 2022 року в частині задоволення позовних вимог до АТ «Сенс Банк», державного реєстратора про припинення права власності на квартиру, скасування державної реєстрації права власності і поновлення відомостей про право власності та в частині задоволення позовної вимоги до державного реєстратора про скасування рішення про державну реєстрацію прав і їх обтяжень скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 11 листопада 2022 року в частині задоволення позову ОСОБА_2 до АТ «Сенс Банк» про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень залишено без змін.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Апеляційний суд керувався тим, що обов'язковою умовою при вирішенні питання перереєстрації права власності на іпотечне майно в позасудовому порядку є наявність доказів отримання іпотекодавцем письмової вимоги про усунення порушень за зобов'язаннями та дотримання строку, зазначеного в ній. Заява-повідомлення про виконання зобов'язання надіслана банком ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 , яка не є адресою реєстрації/проживання позивача. Ця адреса не міститься в жодному документі, підписаному між сторонами. В матеріалах справи відсутні докази надсилання та вручення ОСОБА_2 повідомлення-вимоги банку про усунення порушень.
Площа спірної квартири АДРЕСА_1 не перевищує 140 кв. м., а саме становить 103,20 кв. м.; квартиру придбано за споживчим кредитом, наданим позивачу в іноземній валюті; квартира використовується позивачем як місце постійного проживання, а тому на неї не можна примусово звернути стягнення (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно за іпотекодержателем згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя) відповідно до Закону № 1304-VII.
З огляду на висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20), помилковим є задоволення позовної вимоги про припинення права власності банку на предмет іпотеки - квартиру, оскільки задоволення позовної вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем. Позивач також заявив вимогу про скасування запису про державну реєстрацію права власності на квартиру за АТ «Укрсоцбанк» з припиненням права власності останнього та вимогу про поновлення відомостей про право власності за ним. Позивач пред'явив у цій справі вимоги, які не відповідають правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та просив захистити право неефективним способом. Суд першої інстанції помилково виснував про задоволення вимог про скасування запису про державну реєстрацію права власності на квартиру за банком з припиненням права власності останнього та вимогу про поновлення відомостей про право власності за позивачем.
Позивач визначив відповідачем за позовом, крім банку, державного реєстратора, який не є належним відповідачем у справі, адже в постанові Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 126/2200/20 зазначено, що спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатись як спір, пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Державний реєстратор не може виступати належним відповідачем у такому спорі, він лише зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений.
Короткий зміст вимогкасаційних скарг
01 квітня 2024 року представник АТ «Сенс Банк» - адвокат Півторак Т. О. засобами поштового зв'язку подав касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 11 листопада 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2024 року, в якій просить оскаржувані рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
12 квітня 2024 року ОСОБА_3 засобами поштового зв'язку подав касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2024 року, в якій просить оскаржувану постанову в частині відмови в задоволенні позовних вимог скасувати, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 11 листопада 2022 року залишити в силі.
Доводи касаційної скарги АТ «Сенс Банк»
Касаційна скарга мотивована тим, що між сторонами укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя в формі іпотечного застереження в іпотечному договорі та узгоджено позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття банком у власність у рахунок погашення заборгованості. Укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя за таких обставин не потребується. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року в справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) зазначено, що наявність відповідного застереження в іпотечному договорі є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно.
Закон № 1304-VII не поширюється на спірні правовідносини, адже іпотечна квартира не єдине житло позивача, а набуття банком права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку не є примусовим. Такі висновки викладені в постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року в справі № 464/8589/15-ц (провадження № 61-10874сво18), у постановах Верховного Суду від 16 грудня 2019 року в справі № 607/4911/16 (провадження № 61-39994св18), від 18 грудня 2019 року в справі № 718/2468/18 (провадження № 61-5939св19).
На адресу місця реєстрації позивача направлялися повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, проте рекомендовані листи поверталися на адресу банку через відмову адресата їх отримати. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) вказано, що належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також необхідно вважати також таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання. Метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання. Такі ж висновки містить постанова Верховного Суду від 22 травня 2019 року в справі № 490/3505/17 (провадження № 61-5426св19).
Банк також зазначав, що суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року в справі № 369/382/17 (провадження № 14-389цс18), від 10 квітня 2019 року в справі № 726/1538/16-ц (провадження № 14-111цс19), у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року в справі № 760/16916/14-ц (провадження № 61-1727св17), від 31 січня 2018 року в справі № 910/6592/16, від 31 липня 2018 року в справі № 826/9658/15, від 07 грудня 2022 року в справі № 357/12599/19 (провадження № 61-9945св22), 17 травня 2022 року в справі № 760/5743/20 (провадження № 61-8984св21), від 28 липня 2021 року в справі № 750/2254/19 (провадження № 61-6102св21), від 06 жовтня 2021 року в справі № 756/5536/19 (провадження № 61-9103св21).
Доводи відзиву ОСОБА_3 на касаційну скаргу банку
У відзиві на касаційну скаргу банку позивач зазначає, що передача права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в позасудовому порядку можлива лише на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення вимог. Іпотечна квартира єдине його житло, дія мораторію на примусове стягнення майна громадян, яке є забезпеченням за валютними кредитами, розповсюджується і на позасудовий порядок такого стягнення. Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, на які посилається банк в цій частині доводів касаційної скарги.
На момент звернення стягнення на предмет іпотеки не проводилася оцінка іпотечної квартири, що є обов'язковим відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду в постановах від 23 січня 2019 року в справі № 306/1224/16-ц (провадження № 14-501цс18), від 20 березня 2019 року в справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19), у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року в справі № 917/2101/17, від 11 червня 2020 року в справі № 914/953/19, від 12 серпня 2020 року в справі № 921/353/19.
Банк не надав належних доказів повідомлення його звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 .
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року в справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19), від 04 квітня 2018 року в справі № 817/1048/16 (провадження № 11-202апп18), від 04 вересня 2018 року в справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18), від 16 січня 2019 року в справі № 755/9555/18 (провадження № 14-536цс18), від 22 березня 2023 року в справі № 154/3029/14-ц (провадження № 14-43цс22), про те, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ.
Суд не врахував правові висновки щодо обрання позивачем способу захисту права, викладені в постановах Великої Палати Верховного Судувід 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року в справі № 910/3907/18 (провадження № 14-46гс19), від 09 лютого 2021 року в справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20), від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), у постанові Верховного Суду від 28 травня 2020 року в справі № 910/7164/19.
Заявлені ним позовні вимоги узгоджуються із вимогами Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV). Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації цих прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Задоволена апеляційним судом вимогам не відновить його порушені права. Одне лише скасування рішення державного реєстратора не припинить право власності на майно за банком та не поновить відомості про право власності за ним.
Державний реєстратор є належним відповідачем у справі, адже допустив порушення його прав. Участь державного реєстратора в якості співвідповідача не змінює цивільно-правового характеру спору.
Апеляційний суд залишив без уваги доводи щодо відсутності укладеного між ним і банком окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Передача права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в позасудовому порядку можлива лише на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Такі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року в справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), від 12 грудня 2018 року в справі № 199/1276/17 (провадження № 14-486цс18), в постановах Верховного Суду України від 30 березня 2016 року в справі № 6-1851цс15, від 14 вересня 2016 року в справі № 6-1219цс16, у постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 367/7589/15-ц (провадження № 61-6432св18), від 18 травня 2022 року в справі № 357/4329/19 (провадження № 61-20970св21).
На момент звернення стягнення на предмет іпотеки не проводилася оцінка іпотечної квартири, що є обов'язковим відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду в постановах від 23 січня 2019 року в справі № 306/1224/16-ц (провадження № 14-501цс18), від 20 березня 2019 року в справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19), у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року в справі № 917/2101/17, від 11 червня 2020 року в справі № 914/953/19, від 12 серпня 2020 року в справі № 921/353/19.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
28 грудня 2006 року між АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 укладено договір кредиту № 08-038/649к.
Пунктом 1.1. договору кредиту визначено, що кредитор надає позичальнику в тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 160 000,00 дол. США, зі сплатою 11,95 % річних, з кінцевим терміном погашення до 28 грудня 2026 року.
Відповідно до пункту 1.2. договору кредиту кредит надається позичальнику на наступні цілі: придбання нерухомого майна, а саме трикімнатної квартири, загальною площею 103,2 кв. м., за адресою: АДРЕСА_3 .
28 грудня 2006 року позивачем на підставі договору купівлі-продажу набуто у власність квартиру АДРЕСА_1 .
На забезпечення виконання умов кредитного договору 28 грудня 2006 року між позивачем та АКБСР «Укрсоцбанк» укладено іпотечний договір № 02-038/1283і, за умовами якого іпотекодавець передав банку в іпотеку трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
Пунктом 4.5. іпотечного договору сторони погодили, що іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із наступних способів: на підставі рішення суду (підпункт 4.5.1); на підставі виконавчого напису нотаріуса (підпункт 4.5.2); шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) (підпункт 4.5.3); шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону № 898-IV (підпункт 4.5.4); шляхом організації іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому статтею 6 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» (підпункт 4.5.5).
20 березня 2019 року державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 46046129, та вчинено перереєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за АТ «Укрсоцбанк» (реєстраційний номер об'єкта нерухомості майна 1790327980000).
03 грудня 2019 року АТ «Укрсоцбанк» припинене шляхом реорганізації та приєднання цієї юридичної особи до АТ «Альфа-Банк».
У подальшому АТ «Альфа-Банк» змінило назву на АТ «Сенс Банк».
Позиція Верховного Суду
Касаційне провадження в справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
У частинах першій і другій статті 400 ЦПК України зазначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційних скарг, відзиву та виснував, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню, з огляду на таке.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Однією з підстав задоволення позову суд першої інстанції, з яким у цій частині погодився апеляційний суд, зазначив, що між банком і позивачем відсутній договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов'язання, та є правовою підставою для реєстрації права власності на квартиру за банком, тому дії державного реєстратора щодо реєстрації за банком права власності на спірну квартиру не можна вважати законними.
Банк у касаційній скарзі заперечує проти такого висновку і зазначає, що між сторонами укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя в формі іпотечного застереження в іпотечному договорі та узгоджено позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття банком у власність у рахунок погашення заборгованості. Укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя за таких обставин не потребується. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року в справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) зазначено, що наявність відповідного застереження в іпотечному договорі є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно.
ОСОБА_2 у касаційній скарзі з цим висновком погоджується і зазначає, що передача права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в позасудовому порядку можлива лише на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Такі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року в справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), від 12 грудня 2018 року в справі № 199/1276/17 (провадження № 14-486цс18), в постановах Верховного Суду України від 30 березня 2016 року в справі № 6-1851цс15, від 14 вересня 2016 року в справі № 6-1219цс16, у постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 367/7589/15-ц (провадження № 61-6432св18), від 18 травня 2022 року в справі № 357/4329/19 (провадження № 61-20970св21).
Верховний Суд висновує про безпідставність висновків судів щодо необхідності окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя для звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, з огляду на таке.
Відповідно до статті 1 Закону № 898-IV (в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки) іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (частина перша статті 3 Закону № 898-IV в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки).
Згідно із частиною першою статті 35 Закону № 898-IV (в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки) в разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.
Відповідно до статті 36 Закону № 898-IV (в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Згідно із частиною першою статті 37 Закону № 898-IV (в редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки)іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.
Аналогічні положення закріплені в Законі № 898-IV в редакції, чинній на момент звернення стягнення на предмет іпотеки.
Тобтозаконодавством і на момент укладення іпотечного договору, й на момент звернення стягнення на предмет іпотеки передбачавсяспосіб задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки як шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса (у примусовому порядку), так і позасудове (добровільне) врегулюваннязгідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, зокрема й шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки.
Аналогічні правові висновки стосовно оцінки застереження в іпотечному договорі як договору про задоволення вимог іпотекодержателя викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 липня 2023 року у справі № 759/5454/19 (провадження № 14-81цс22), від 19 травня 2020 року в справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року в справі № 199/1276/17 (провадження № 14-486цс18), на яку посилається банк у касаційній скарзі, зазначено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати в тому числі: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону № 898-IV. Згідно із частинами першою та другою статті 37 Закону № 898-IV іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.
У цій справі пунктом 4.5. іпотечного договору сторони погодили, що іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із наступних способів: на підставі рішення суду (підпункт 4.5.1); на підставі виконавчого напису нотаріуса (підпункт 4.5.2); шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому (підпункт 4.5.3); шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону № 898-IV (підпункт 4.5.4); шляхом організації іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому статтею 6 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» (підпункт 4.5.5).
Отже, як за положеннями Закону № 898-IV, так і за змістом договору, правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом договору іпотеки, є не лише окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя, але й відповідне застереження в іпотечному договорі.
Суд першої інстанції помилково вважав, що між сторонами відсутній договір про задоволення вимог іпотекодержателя, що виключало можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку. Апеляційний суд не виклав власних висновків щодо вказаного питання, однак погодився із судом першої інстанції щодо скасування рішення державного реєстратора, тобто погодився із обсягом викладених судом першої інстанції мотивів.
Наведене не призвело до неправильного розгляду справи, однак у вказаній частині мотиви судів необхідно викласти в редакції цієї постанови.
Безпідставними є посилання ОСОБА_2 у касаційній скарзі на висновки, викладені в постановах Верховного Суду України від 30 березня 2016 року в справі № 6-1851цс15, від 14 вересня 2016 року в справі № 6-1219цс16, у постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 367/7589/15-ц (провадження № 61-6432св18), від 18 травня 2022 року в справі № 357/4329/19 (провадження № 61-20970св21), адже незалежно від того, чи перераховані всі судові рішення, в яких викладений правовий висновок, від якого відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду в постановах від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22), від 09 квітня 2024 рок в справі № 925/1440/22 (провадження № 12-74гс23).
Іншою підставою (часткового) задоволення позову суди вказали відсутність доказів отримання іпотекодавцем письмової вимоги про усунення порушень за зобов'язаннями та дотримання строку, зазначеного в ній.
Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій в цій частині, з огляду на таке.
Частиною першою статті 2 Закону № 1952-IV (тут і далі в редакції, чинній на момент вчинення реєстраційних дій) передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до частини третьої статті 10 Закону № 1952-IV визначено, що державний реєстратор, зокрема, встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.
Згідно з частиною першої статті 11 Закону № 1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
За змістом статті 18 Закону № 1952-IV перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.
Відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), у редакції на момент прийняття рішення державним реєстратором від 20 березня 2019 року, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:
1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;
2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;
3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що обов'язковою умовою при вирішенні питання перереєстрації права власності на іпотечне майно є наявність доказів отримання іпотекодавцем письмової вимоги та дотримання строку, зазначеного в ньому.
Аналогічні правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року в справі № 802/1340/18-а (провадження
№ 11-474апп19), 19 травня 2020 року в справі № 644/3116/18 (провадження
№ 14-45цс20), від 26 липня 2023 року в справі № 759/5454/19 (провадження № 14-81цс22).
Отже, реєстратор перед здійсненням відповідних процедур мав отримати документ, який підтверджує факт отримання іпотекодавцем письмової вимоги іпотекодержателя.
У пунктах 54-60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19), на яку посилається банк у касаційній скарзі, зазначено, що належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв'язку чи кур'єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270.
Належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також слід вважати також таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання.
Направлення такої вимоги іпотекодавцю про усунення порушень основного зобов'язання обґрунтовується саме тим, що іпотекодавець має право замість боржника усунути порушення основного зобов'язання і тим самим убезпечити себе від звернення стягнення на належний йому предмет іпотеки.
У разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов'язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку.
За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону № 898-IV іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.
Таким чином, недотримання вимог частини першої статті 35 Закону № 898-IV щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов'язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя.
При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання.
Такі ж висновки містить постанова Верховного Суду від 22 травня 2019 року в справі № 490/3505/17 (провадження № 61-5426св19), на яку банк посилається в касаційній скарзі.
У пункті 6.2 договору іпотеки сторони погодили, що усі повідомлення за цим договором будуть вважатися зробленими належним чином у випадку, якщо вони здійснені в письмовій формі та надіслані рекомендованим листом, кур'єром, телеграфом або вручені особисто за зазначеними адресами сторін. Датою отримання таких повідомлень буде вважатися дата їх особистого вручення або дата поштового штемпеля відділення зв'язку одержувача.
Адресою іпотекодавця в договорі зазначено: АДРЕСА_4 (АДРЕСА_4 із жовтня 2023 року).
Банк у касаційній скарзі зазначає, що на адресу місця реєстрації позивача направлялися повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, проте рекомендовані листи поверталися на адресу банку через відмову адресата їх отримати.
Наведені доводи спростовуються матеріалами справи та встановленими судами обставинами.
Суди встановили, що заява-повідомлення про виконання зобов'язання була надіслана банком ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 , яка не є адресою іпотекодавця (т. 1, а. с. 78 та 78 на звороті).
Отже, в матеріалах справи відсутні докази надсилання та вручення ОСОБА_2 повідомлення-вимоги банку про усунення порушень, що виключає також недбалість або ухилення іпотекодавця від отримання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання, що не надсилалася йому на належну адресу.
Іпотекодержатель не дотримався порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання, тому не набув права звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.
Крім того, 07 червня 2014 року набрав чинності Закон № 1304-VII, підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону № 898-IV, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:
- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника / майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;
- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.
Згідно з пунктом 23 статті 1 Закону України 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та договору іпотеки) споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.
Пунктом 4 Закону № 1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
Отже, Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження.
Аналогічний висновок щодо застосування положень Закону № 1304-VII міститься в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 липня 2023 року в справі № 759/5454/19 (провадження № 14-81цс22), від 19 травня 2020 року в справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), від 20 листопада 2019 року в справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19).
Закон № 1304-VII втратив чинність 23 вересня 2021 року, однак на час вчинення реєстраційних дій був чинним.
Наявність у позивача у власності іншого житла, крім іпотечної квартири, спростовується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, позивач зареєстрований в квартирі АДРЕСА_1 та проживає в ній.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина третя та четверта статті 12 ЦПК України).
З огляду на викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що квартира АДРЕСА_1 площею 103,20 кв. м., придбана за споживчим кредитом у іноземній валюті, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону № 1304-VII, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем.
Отже, в нотаріуса були наявні підстави для відмови в проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за банком.
Банк у касаційній скарзі посилається на те, що Закон № 1304-VII не поширюється на спірні правовідносини, адже набуття банком права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку не є примусовим. Такі висновки викладені в постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року в справі № 464/8589/15-ц (провадження № 61-10874сво18), у постановах Верховного Суду від 16 грудня 2019 року в справі № 607/4911/16 (провадження № 61-39994св18), від 18 грудня 2019 року в справі № 718/2468/18 (провадження № 61-5939св19).
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Враховуючи, що від висновку про те, що положення Закону № 1304-VII не поширюються на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя, Велика Палата Верховного Суду відступила в постанові від 20 листопада 2019 року в справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), а в подальшому підтвердила цей висновок, зокрема, в постановах від 26 липня 2023 року в справі № 759/5454/19 (провадження № 14-81цс22), від 19 травня 2020 року в справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), посилання банку на постанови Верховного Суду, від висновків у яких відступила Велика Палата Верховного Суду, є безпідставним.
Необґрунтованими є також посилання банку на те, що суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року в справі № 369/382/17 (провадження № 14-389цс18), від 10 квітня 2019 року в справі № 726/1538/16-ц (провадження № 14-111цс19), у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року в справі № 760/16916/14-ц (провадження № 61-1727св17), від 31 січня 2018 року в справі № 910/6592/16, від 31 липня 2018 року в справі № 826/9658/15, від 07 грудня 2022 року в справі № 357/12599/19 (провадження № 61-9945св22), 17 травня 2022 року в справі № 760/5743/20 (провадження № 61-8984св21), від 28 липня 2021 року в справі № 750/2254/19 (провадження № 61-6102св21), від 06 жовтня 2021 року в справі № 756/5536/19 (провадження № 61-9103св21).
У постанові від 31 жовтня 2018 року в справі № 369/382/17 (провадження № 14-389цс18), Велика Палата Верховного Суду виснувала про передчасність застосування Закону № 1304-VII через відсутність встановлених обставин, що спірне квартира єдине житло позивачів. Аналогічні обставини не встановлені й у постанові Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 750/2254/19 (провадження № 61-6102св21).
В цій справі відповідні обставини встановлено та Закон № 1304-VII застосований правильно.
У постанові від 10 квітня 2019 року в справі № 726/1538/16-ц (провадження № 14-111цс19), Велика Палата Верховного Суду розглядала процесуальне питання щодо строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції.
В цій справі поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції не оспорюється за доводами касаційних скарг.
У постанові Верховного Суду від 23 січня 2018 року в справі № 760/16916/14-ц (провадження № 61-1727св17) рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, оскаржувалося з підстав пропуску позовної давності за кредитним договором. Тобто висновок Верховного Суду стосується відмінних від цієї справи підстав задоволення позову.
У постанові від 31 січня 2018 року в справі № 910/6592/16 Верховний Суд виснував про правомірність звернення стягнення на майно в позасудовому порядку на підставі застереження в іпотечному договорі. Висновки Верховного Суду ідентичні викладеним у цій постанові.
У постанові від 31 липня 2018 року в справі № 826/9658/15 Верховний Суд погодився із висновками судів щодо протиправності дій реєстратора про відмову в реєстрації за позивачем права власності на нерухоме майно на підставі договору іпотеки з огляду на те, що такий договір містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.Висновки Верховного Суду аналогічні викладеним у цій постанові.
У постанові Верховного Суду від 07 грудня 2022 року в справі № 357/12599/19 (провадження № 61-9945св22) зазначено, що наявність відповідного застереження в іпотечному договорі, яке за своїми правовими наслідками прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки. Встановивши, що повідомлення про порушення основного зобов'язання надсилалося іпотекодавцю засобами поштового зв'язку як на поштову адресу, зазначену ним у іпотечному договорі, так і на адресу місцезнаходження іпотечного майна, однак згідно з поштовим штемпелем відділення зв'язку одержувача та відповідною відміткою посадової особи було повернуто відправнику за закінченням встановленого строку зберігання, апеляційний суд обґрунтовано виснував про виконання іпотекодержателем вимог статті 35 Закону № 898-IV та пункту 61 Порядку, у редакції, яка діяла на час здійснення оспореної державної реєстрації.
Висновки суді в у цій справі не суперечать постанові Верховного Суду від 07 грудня 2022 року в справі № 357/12599/19 (провадження № 61-9945св22), адже в цій справі встановлені протилежні обставини неналежного надсилання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов'язання.
Аналогічно нерелевантним до спірних правовідносин є висновок у постанові Верховного Суду від 17 травня 2022 року в справі № 760/5743/20 (провадження № 61-8984св21), де встановлено, щобанк вжив усіх заходів для повідомлення боржника належним чином про заборгованість та звернення стягнення на предмет іпотеки.
У постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року в справі № 756/5536/19 (провадження № 61-9103св21) сформульовано висновок про те, що повідомлення іпотекодавця необхідно вважати здійсненим належним чином за умови, що він одержав або мав одержати повідомлення, але не одержав його з власної вини. Доказом належного здійснення повідомлення може бути, зокрема, повідомлення про вручення поштового відправлення з описом вкладення. При новому розгляді суду необхідно врахувати вищенаведене, надати оцінку доказам направлення зазначеної вимоги, її отримання, чи ухилення від отримання такої вимоги.
В цій справі не встановлено обставин ухилення іпотекодавця від отримання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання.
Стосовно оцінки предмета іпотеки, необхідно зазначити таке.
ОСОБА_2 у касаційній скарзі посилається на те, що на момент звернення стягнення на предмет іпотеки не проводилася оцінка іпотечної квартири, що є обов'язковим відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду в постановах від 23 січня 2019 року в справі № 306/1224/16-ц (провадження № 14-501цс18), від 20 березня 2019 року в справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19), у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року в справі № 917/2101/17, від 11 червня 2020 року в справі № 914/953/19, від 12 серпня 2020 року в справі № 921/353/19.
Частиною третьою статті 37 Закону № 898-IV визначено, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності.
Отже, іпотекодержатель, станом на момент виникнення спірних правовідносин, не міг набути у власність предмет іпотеки без визначення вартості такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки, здійсненої суб'єктом оціночної діяльності.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13 березня 2024 року в справі № 201/15228/17(провадження № 14-183цс23) не встановила підстав для відступу від висновку, викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року в справі № 306/1224/16-ц(провадження № 14-501цс18) та від 20 березня 2019 року в справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19), та зазначила, що підставою для скасування державної реєстрації права власності на предмет іпотеки є порушення іпотекодержателем вимог законодавства при реалізації позасудової процедури звернення стягнення на предмет іпотеки. До таких порушень належить, зокрема й відсутність експертної оцінки предмета іпотеки на день його відчуження.
Отже, ненадання (відсутність) оцінки предмета іпотеки на момент переходу права власності доводить факт порушення проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. Наведені доводи ОСОБА_2 є обґрунтованими.
Стосовно доводів касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що задоволена апеляційним судом вимогам не відновить його порушені права, що одне лише скасування рішення державного реєстратора не припинить право власності на майно за банком та не поновить відомості про право власності за ним, необхідно зазначити таке.
Згідно зі статтею 15 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладенів постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року в справі № 910/3907/18 (провадження № 14-46гс19), від 09 лютого 2021 року в справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20), від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), у постанові Верховного Суду від 28 травня 2020 року в справі № 910/7164/19, на які посилається ОСОБА_2 у касаційній скарзі.
Відповідно до частини другої статті 37 Закону № 898-IV рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року в справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21), зазначено, що відповідно до статті 37 Закону № 898-IV рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оспорено іпотекодавцем у суді, що є для іпотекодавця гарантією дотримання іпотекодержателем вимог закону щодо підстав та процедури звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку. Тому належним та ефективним способом захисту позивача, який вважає, що його право порушене тим, що право власності на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, зареєстроване за відповідачем (іпотекодержателем) на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), є позов про скасування рішення про державну реєстрацію права власності іпотекодержателя на це майно.
З урахуванням обставин конкретної справи та за умови, якщо правовідносини між сторонами щодо спірного нерухомого майна мають договірний характер і таке майно не було відчужено до третіх осіб, вимога про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно не може бути розцінена судами як неналежний спосіб захисту. Задоволення такого позову призводить до внесення державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майновідомостей про речове право позивача на спірне нерухоме майно. Це відновлює становище, яке існувало до прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення. Зазначене відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України (пункт 115 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 рокув справі № 914/2350/18 (914/608/20)(провадження № 12-83гс21)).
Отже, судові рішення в частині скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20 березня 2019 року, індексний номер 46046129, прийнятого державним реєстратором, про реєстрацію права власності АТ «Альфа-Банк» (правонаступник АТ «Укрсоцбанк») на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1790327980000, номер запису про право власності 30777906), узгоджується із практикою Великої Палати Верховного Суду стосовно ефективного способу захисту порушеного права в подібних правовідносинах.
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року в справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19), від 04 квітня 2018 року в справі № 817/1048/16 (провадження № 11-202апп18), від 04 вересня 2018 року в справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18), від 16 січня 2019 року в справі № 755/9555/18 (провадження № 14-536цс18), від 22 березня 2023 року в справі № 154/3029/14-ц (провадження № 14-43цс22), про те, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ.
Наведені доводи безпідставні, адже постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року в справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21), від 21 грудня 2022 рокув справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21) ухвалені в справах з подібних правовідносин та підлягають обов'язковому врахуванню.
Крім того, встановлення прав та обов'язків сторін у спірних правовідносинах здійснюється відповідно до матеріального права, яке діяло на час виникнення таких правовідносин. Способи захисту прав та інтересів встановлюються матеріальним правом. Водночас якщо спосіб захисту прав або інтересів позивача застосовується судом, то таке застосування здійснюється на час ухвалення судового рішення.
За чинною на час розгляду цієї справи Верховним Судом редакцією частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону. Уразі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.
У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором або, у випадку скасування рішення Міністерства юстиції України, прийнятого відповідно до пункту 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, посадовою особою Міністерства юстиції України. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.
Отже, постанова апеляційного суду відповідає змісту чинної редакції частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV, задоволення позову в частині скасування рішення державного реєстратора призводить до внесення державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про речове право позивача на спірне нерухоме майно, що повністю відновить його порушені права.
Стосовно доводів ОСОБА_2 про те, що державний реєстратор є належним відповідачем у справі, адже допустив порушення його прав, необхідно зазначити, що апеляційний суд правильно відмовив у позові до державного реєстратора, адже державний реєстратор не може виступати належним відповідачем у такому спорі, він лише зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права (висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 04 грудня 2019 року в справі № 823/588/16 (провадження № 11-797апп19)).
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України).
Статтею 412 ЦПК України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша).
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя).
Верховний Суд вважає за необхідне змінити оскаржувані судові рішення, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
В іншій частині залишається без змін постанова апеляційного суду відповідно до статті 410 ЦПК України.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Щодо судових витрат
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог(частина перша статті 141 ЦПК України).
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки за результатами касаційного розгляду результат вирішення спору (розмір задоволених вимог) не змінився, Верховний Суд не здійснює розподіл судових витрат.
Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційні скарги ОСОБА_1 та представника Акціонерного товариства «Сенс Банк» - адвоката Півторака Тараса Олеговича задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 11 листопада 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2024 року змінити, викласти їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
В іншій частині залишити без змін постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2024 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. М. Ситнік
Судді:А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров
В. В. Пророк