12 червня 2024 року
м. Київ
справа № 372/1551/17
провадження № 61-3403св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Олійник А. С., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 серпня 2017 року у складі судді Зінченка О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 22 грудня 2023 року у складі колегії суддів Олійника В. І., Гаращенка Д. Р., Сушко Л. П.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2017 року Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням у навчальному закладі.
Позовну заяву мотивовано тим, що наказом Військового інституту телекомунікацій та інформатизації від 05 серпня 2015 року № 154 ОСОБА_1 зараховано курсантом першого курсу денної форми навчання факультету № 2 та постановлено на всі види забезпечення відповідно до курсантської норми.
Зазначав, що 05 серпня 2015 року між Міністерством оборони України та відповідачем укладено контракт про проходження військової служби (навчання) у Збройних Силах України курсантом вищого військового навчального закладу, військового навчального підрозділу вищого навчального закладу, відповідно до якого ОСОБА_1 зобов'язаний проходити військову службу (навчання) у Військовому інституті телекомунікацій та інформатизації, сумлінно виконувати вимоги статутів Збройних Сил України, накази командирів і начальників, свої службові обов'язки та після закінчення навчання повинен пройти військову службу в Міністерстві оборони України на посадах офіцерського складу протягом 5 років.
Наказом Військового інституту телекомунікацій та інформатизації від 14 грудня 2016 року № 250 ОСОБА_1 відраховано зі списків інституту у зв'язку з достроковим розірванням контракту через небажання продовжувати навчання, тобто всупереч вимогам статті 526 Цивільного кодексу України.
Позивач зазначав, що відповідно до умов контракту курсанти у разі дострокового розірвання контракту через небажання продовжувати навчання або через недисциплінованість та у разі відмови від подальшого проходження військової служби на посадах осіб офіцерського складу після закінчення вищого навчального закладу, а також особи офіцерського складу, які звільняються з військової служби протягом п'яти років після закінчення вищого навчального закладу або військового навчального підрозділу вищого навчального закладу відповідно до положень частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» відшкодовують Міністерству оборони України та іншим центральним органам виконавчої влади, яким підпорядковані ці навчальні заклади, витрати, пов'язані з їх утриманням у вищому навчальному закладі, відповідно до умов, встановлених Кабінетом Міністрів України. У разі відмови від добровільного відшкодування витрат таке відшкодування здійснюється у судовому порядку.
Посилаючись на викладене, Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації просив суд стягнути з ОСОБА_1 на користь держави в особі Військового інституту телекомунікацій та інформатизації витрати, пов'язані з утриманням у вищому військовому навчальному закладі, у розмірі 152 859,21 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Обухівський районний суд Київської області рішенням від 18 серпня 2017 року позов Військового інституту телекомунікацій та інформатизації задовольнив.
Стягнув з ОСОБА_1 на користь Військового інституту телекомунікацій
та інформатизації вартість витрат, пов'язаних з утриманням у навчальному закладі, в сумі 152 859,21 грн та сплачений позивачем при зверненні до суду судовий збір у сумі 2 292,88 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідно до наданих позивачем розрахунків розмір витрат, пов'язаних із утриманням відповідача у вищому військовому навчальному закладі, становить 152 859,21 грн.
Задовольняючи позов, місцевий суд керувався тим, що наказом Військового інституту телекомунікацій та інформатизації від 14 грудня 2016 року № 250 ОСОБА_1 відраховано зі списків інституту у зв'язку з достроковим розірванням контракту через небажання останнього продовжувати навчання.
Оскільки матеріали справи не містять доказів, що такі витрати сплачені відповідачем у повному обсязі, відповідно до умов контракту, статті 611 ЦК України та пункту 10 статті 25 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» такі витрати підлягають стягненню у судовому порядку.
Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку.
В апеляційній скарзі відповідач посилався, зокрема, на те, що цей спір підлягає розгляду судом адміністративної юрисдикції, та що належним позивачем є Міністерство оборони України, а не Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації.
Київський апеляційний суд постановою від 22 грудня 2023 року рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 серпня 2017 року залишив без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зокрема, що, враховуючи невиконання відповідачем належним чином зобов'язання за контрактом, взявши до уваги норми чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними.
Також у постанові зазначено, що доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними у рішенні.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У березні 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 серпня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 грудня 2023 року, у якій відповідач просить скасувати оскаржувані судові рішення й закрити провадження у справі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень, заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 листопада 2020 року у справі № 160/11957/19 та від 21 січня 2021 року у справі № 560/1389/20, про те, що спори стосовно проходження публічної служби охоплюють спори, які виникають з моменту прийняття особи на посаду і до її звільнення, зокрема й питання відповідальності за невиконання договору підготовки фахівця, що зумовлює відшкодування фактичних витрат, пов'язаних з утриманням у навчальному закладі, навіть якщо подання відповідного позову про відшкодування витрат відбувається після її звільнення з публічної служби, а тому до таких спорів підлягають застосуванню приписи частини п'ятої статті 122 КАС України. Тобто у цьому випадку підлягає застосуванню місячний строк звернення до суду.
Отже, обчислення строку звернення до суду з моменту виключення відповідача зі списків особового складу є помилковим. Зазначає, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження строку, протягом якого ОСОБА_1 мав виконати зобов'язання та добровільно відшкодувати витрати на навчання.
Також посилався на неврахування апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 11 лютого 2019 року у справі № 617/640/16, про те, що відповідно до пункту 1 статті 1215 ЦК України не підлягають поверненню безпідставно набуті: заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.
Крім того, ОСОБА_1 у касаційній скарзі посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій юрисдикції цього спору, що є обов'язковою підставою для скасування судових рішень і закриття провадження у справі.
Заявник посилається на неврахування апеляційним судом під час розгляду справи висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 09 жовтня 2019 року у справі № 580/1885/16-ц, про те, що спори, які пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за невиконання договору підготовки фахівця, що призвели до необхідності відшкодування фактичних витрат, пов'язаних з утриманням у навчальному закладі, навіть якщо подання відповідного позову про відшкодування витрат відбувається після її звільнення з державної служби, підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 723/18/17 (провадження № 14-563цс18)).
Доводи інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу, який надійшов у травні 2024 року до Верховного Суду від Військового інституту телекомунікацій та інформатизації, позивач вказує на необґрунтованість доводів касаційної скарги, просить залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Позивач у відзиві посилається на те, що відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 815/5027/18 (провадження № 11-214апп18), завдання шкоди та процес її відшкодування не підпадають під визначення публічно-правового спору, оскільки є деліктним зобов'язанням з конкретно визначеним суб'єктним складом - боржником, який завдав збитків, та кредитором, якому завдані збитки мають бути відшкодовані. Отже, суди правильно розглянули спір за правилами загальної юрисдикції.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 09 травня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
У травні 2023 року матеріали цивільної справи передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2024 року справу призначено до судового розгляду колегією в складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 05 серпня 2015 року наказом Військового інституту телекомунікацій та інформатизації № 154 з 05 серпня 2015 року ОСОБА_1 зараховано курсантом першого курсу денної форми навчання факультету № 2 та постановлено на всі види забезпечення відповідно до курсантської норми.
05 серпня 2015 року між Міністерством оборони України та відповідачем укладено контракт про проходження військової служби (навчання) у Збройних Силах України курсантом вищого військового навчального закладу, військового навчального підрозділу вищого навчального закладу, відповідно до якого ОСОБА_1 зобов'язаний проходити військову службу (навчання) у Військовому інституті телекомунікацій та інформатизації, сумлінно виконувати вимоги статутів Збройних Сил України, накази командирів і начальників, свої службові обов'язки та після закінчення навчання повинен пройти військову службу в Міністерстві оборони України на посадах офіцерського складу протягом 5 років та відшкодувати понесені витрати в разі дострокового розірвання контракту через небажання продовжувати навчання або недисциплінованість чи відмову від подальшого проходження військової служби на посадах офіцерського складу після закінчення цього закладу.
Згідно з пунктом 5 контракту його укладено на час навчання у вищому військовому навчальному закладі або військовому навчальному підрозділі вищого навчального закладу.
14 грудня 2016 року наказом Військового інституту телекомунікацій та інформатизації № 250 ОСОБА_1 відраховано зі списків інституту у зв'язку з достроковим розірванням контракту через небажання продовжувати навчання.
У період з 05 серпня 2015 року до 14 грудня 2016 року ОСОБА_1 за час навчання перебував на державному забезпеченні харчуванням, грошовому забезпеченні, медичному забезпеченні та забезпеченні із надання комунальних послуг.
Згідно з розрахунком фактичних витрат на грошове забезпечення, пов'язаних з утриманням курсанта ОСОБА_1 в період з 05 травня 2015 року до 14 грудня 2016 року, вартість витрат, яка підлягає відшкодуванню, становить 131 415,83 грн.
Відповідно до довідки-розрахунку № 74 про вартість фактичних витрат, пов'язаних з послугами харчування курсанта ОСОБА_1 , у період з 05 серпня 2015 року до 14 грудня 2016 року вартість витрат на харчування, яка підлягає відшкодуванню, становить 18 055,56 грн.
Згідно з розрахунком фактичних витрат за медичне забезпечення курсанта ОСОБА_1 в період з 05 серпня 2015 року до 14 грудня 2016 року, вартість витрат становить 424,82 грн.
Відповідно до розрахунку фактичних витрат за споживання курсантом ОСОБА_1 комунальних послуг та енергоносіїв у період з 05 серпня 2015 року до 14 грудня 2016 року вартість витрат становить 2 963 грн.
Згідно з наданими позивачем розрахунками розмір витрат, пов'язаних з утриманням ОСОБА_1 у вищому військовому навчальному закладі, становить 152 859,21 грн.
В матеріалах справи відсутні докази того, що такі витрати сплачені відповідачем у повному обсязі.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши доводи касаційної скарги з підстав та у межах касаційного оскарження, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону не відповідають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
У статті 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно зі статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У частині першій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин.
Водночас за приписами частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
Публічно-правовий спір - це спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).
Згідно з пунктом 17 частини першої статті 4 КАС України публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Відповідно до частини четвертої статті 5 КАС України суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби регулює Закон України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Одним з видів військової служби є військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів (частина шоста зазначеної статті).
Отже, навчаючись у вищому навчальному закладі Міністерства оборони України, особа проходить військову службу, яка відповідно до зазначених норм КАС України вважається публічною службою. Спори щодо проходження публічної служби від моменту прийняття особи на посаду і до її звільнення, зокрема й питання відповідальності за невиконання договору підготовки фахівця, що зумовлює відшкодування фактичних витрат, пов'язаних з утриманням у навчальному закладі, навіть якщо подання відповідного позову про відшкодування витрат відбувається після її звільнення з публічної служби, підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства.
Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 804/285/16 (провадження № 11?669апп18), від 30 січня 2019 року у справі № 810/2610/16 (провадження № 11-1004апп18), від 13 березня 2019 року у справі № 723/18/17 (провадження № 14-563цс18), від 10 квітня 2019 року у справі № 705/1664/17 (провадження № 14-31цс19), постановах Верховного Суду від 13 квітня 2023 року у справі № 357/8587/22 (провадження № 61-2471св23), від 23 червня 2023 року у справі № 464/2800/22 (провадження № 61-3641св23).
Із урахуванням наведеного правовідносини, які виникли між сторонами у справі, яка переглядається, а саме вимоги Військового інституту телекомунікацій та інформатизації про стягнення із курсанта ОСОБА_1 , який відмовився від подальшого проходження військової служби, на користь держави в особі Військового інституту телекомунікацій та інформатизації витрат, пов'язаних з його утриманням у вищому військовому навчальному закладі, відповідно до положень частини шостої статті 26 Закону № 2232-XII, є адміністративно?правовими, справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, тому суд першої інстанції та суд апеляційної інстанції, розглянувши справу в порядку цивільного судочинства, діяли не як суди, встановлені законом.
З огляду на викладене оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
Отже, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про неврахування апеляційним судом правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 723/18/17 (провадження № 14-563цс18) про те, що спори, які пов'язані з питаннями відповідальності за невиконання договору підготовки фахівця, що призвели до необхідності відшкодування ним фактичних витрат, пов'язаних з утриманням у навчальному закладі, зокрема й після його звільнення з державної служби, підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства, що свідчить про порушення судами правил предметної юрисдикції (виду судочинства), є обґрунтованими.
Колегія суддів не оцінює доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування апеляційним судом норм матеріального права, висновки про застосування яких викладено у постанові Верховного Суду від 11 лютого 2019 року у справі № 617/640/16, оскільки такі висновки стосуються вирішення спору по суті заявлених вимог.
Відповідно до частин першої та другої статті 414 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
Доводи позивача, викладені у відзиві на касаційну скаргу, про те, що відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 815/5027/18 (провадження № 11-214апп18), спори у подібних правовідносинах підтягають розгляду у порядку цивільного судочинства, є безпідставними з огляду на таке.
У зазначеній постанові вказано на те, що завдання шкоди та процес її відшкодування не підпадають під визначення публічно-правового спору, оскільки є деліктним зобов'язанням з конкретно визначеним суб'єктним складом - боржником, який завдав збитків, та кредитором, якому завдані збитки мають бути відшкодовані. З огляду на викладене суд дійшов висновку про необхідність розгляду справи за позовом військової частини про стягнення з військовослужбовця завданої ним під час проходження служби матеріальної шкоди судом саме цивільної юрисдикції.
Проте за наслідками розгляду справи № 818/1688/16 (постанова від 05 грудня 2018 року, провадження № 11-892апп18) Велика Палата Верховного Суду з метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції спорів щодо відшкодування шкоди/стягнення збитків, завданих особою, яка перебуває або перебувала на посадах, віднесених до державної або публічної служби, за позовом суб'єкта владних повноважень, відступила від висновку, викладеного, зокрема, й у постанові від 20 червня 2018 року у справі № 815/5027/15, керуючись тим, що такі спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби.
Вказаний правовий висновок підтверджено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 813/1045/18 (провадження № 11-574апп19), а саме, що спір щодо відшкодування державі в особі військової частини шкоди, завданої відповідачем шляхом втрати майна під час здійснення ним повноважень, пов'язаних із проходженням військової (публічної) служби, є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів.
У пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 липня 1950 року встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії» (заява № 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з [...] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...]».
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.
Ураховуючи наведене, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України та частиною першою статті 414 цього Кодексу.
Згідно з положеннями частини першої статті 256 ЦПК України, якщо провадження у справі закривається з підстав, визначених пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.
Щодо розподілу судових витрат
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просив за результатом розгляду справи вирішити питання про розподіл судових витрат, а саме судового збору та витрат на професійну правничу допомогу, понесених ним у судах апеляційної та касаційної інстанцій.
Підстави для розподілу судових витрат у разі закриття провадження у справі передбачені статтею 142 ЦПК України.
Норма частини 1 статті 142 ЦПК України передбачає можливість відшкодування судових витрат у разі закриття провадження у таких випадках: 1) у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції; 2) відмови позивача від позову; 3) визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті.
У нормах статті 142 ЦПК України, якою передбачено можливість відшкодування судових витрат у разі закриття провадження у справі, відсутня можливість відшкодування судових витрат у разі закриття провадження у справі з підстави, коли справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).
У випадку, коли справа не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, вирішення спору по суті здійснюється судом, якому підвідомчий цей спір.
За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами (частина друга статті 137 ЦПК України).
Отже, норми статей 141, 142 ЦПК України не передбачають можливості відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у разі закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України (справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства). А тому витрати, які понесла сторона до моменту закриття провадження у справі через непідвідомчість спору суду (складання заяв по суті спору, клопотань з процесуальних питань тощо), підлягають відшкодуванню в межах розгляду справи судом, якому підвідомчий такий спір, з урахуванням ухваленого рішення по суті спору (задоволення, відмова у задоволення, часткове задоволення позову, висновки щодо можливих зловживань стороною), за умови надання доказів на підтвердження відповідних витрат у порядку, передбаченому нормами процесуального законодавства.
Наведене повною мірою відповідає одній із основних засад цивільного судочинства, а саме - відшкодуванню судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Такі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 28 листопада 2023 року у cправі № 947/21726/20.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. Тобто сплачену суму судового збору за розгляд касаційної скарги можна повернути у разі заявлення відповідного клопотання.
Враховуючи результат касаційного перегляду судових рішень, розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 255, 256, 400, 414, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 серпня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 грудня 2023 року скасувати.
Провадження у справі за позовом Військового інституту телекомунікацій та інформатизації до ОСОБА_1 про стягнення витрат, пов'язаних з утриманням у вищому військовому навчальному закладі, закрити.
Роз'яснити Військовому інституту телекомунікацій та інформатизації, що розгляд справи віднесено до юрисдикції адміністративного суду та протягом десяти днів з дня отримання копії судового рішення він може звернутися до Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
Попередити Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації про те, що у разі неподання заяви про направлення справи за встановленою юрисдикцією після закінчення строку на її подання матеріали справи будуть повернуті до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
А. С. Олійник
В. В. Сердюк