20 червня 2024 року
м. Київ
cправа № 922/4147/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Жайворонок Т. Є. - головуючого, Булгакової І. В., Колос І. Б.,
за участі:
секретаря судового засідання - Іщука В. В.,
представників:
позивача: фізичної особи-підприємця Борзова М. В. - не з'явився,
відповідача: Підприємства житлово-комунального господарства «Донецьке» -
не з'явився,
третьої особи: фізичної особи ОСОБА_1 - не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Борзова Михайла Володимировича
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.04.2024
(колегія суддів: Сгара Е. В. (головуючий), Гетьман Р. А., Склярук О. І.)
у справі за позовом фізичної особи-підприємця Борзова Михайла Володимировича
до Підприємства житлово-комунального господарства «Донецьке»,
за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - фізична особа ОСОБА_1 ,
про визнання недійсною додаткової угоди від 17.02.2023 № 2 до договору про надання послуг з вивозу твердих побутових відходів від 16.07.2012 № 59,
У вересні 2023 року фізична особа-підприємець Борзов Михайло Володимирович (далі - позивач, ФОП Борзов М. В.) звернувся до господарського суду з позовом до Підприємства житлово-комунального господарства «Донецьке» (далі - відповідач, Підприємство), за участі третьої особи, в якому просив визнати недійсною додаткову угоду від 17.02.2023 № 2 до договору про надання послуг з вивозу та видалення твердих побутових відходів (далі - ТПВ) від 16.07.2012 № 59.
Позов обґрунтовано тим, що оспорювана додаткова угода підписана від імені ФОП Борзова М. В. ОСОБА_1, як представником за нотаріально посвідченою довіреністю від 23.09.2021, однак, такою довіреністю Борзов М. В. не уповноважував ОСОБА_1 на підписання від його імені будь-яких правочинів чи додаткових угод до них, тому наявні підстави для визнання оспорюваної додаткової угоди недійсною відповідно до ст. 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Також зазначено, що у даному випадку не йдеться про перевищення ОСОБА_1 своїх повноважень за довіреністю, а має місце розширення нею меж таких повноважень з огляду на відсутність де-факто у довіреності права на підписання будь-яких договорів, що виключає можливість застосування до спірних правовідносин ст. 241 ЦК України.
Окрім того, за доводами позивача оспорювана додаткова угода суперечить ч. 3 ст. 203 ЦК України, оскільки внесення нею тих змін до договору, які вона передбачає (зміна тарифів на вивезення та видалення ТПВ), не відповідають його волевиявленню.
Господарський суд Харківської області рішенням від 24.01.2024 позов задовольнив. Визнав недійсною додаткову угоду від 17.02.2023 № 2 до договору про надання послуг з вивозу ТПВ від 16.07.2012 № 59.
Висновки суду першої інстанції мотивовані тим, що представник ФОП Борзова М. В. ОСОБА_1 не мала права (повноважень) підписувати від імені позивача будь-яких господарських договорів чи додаткових угод до них, в тому числі, додаткову угоду від 17.02.2023 № 2, як і не мала права на здійснення будь-яких можливих платежів від імені довірителя за будь-якими угодами, що вбачається зі змісту довіреності та визнано третьою особою у письмових поясненнях, при підписанні додаткової угоди з власної ініціативи розширила межі наданих їй повноважень та перевищила їх, а подальшого схвалення позивачем умов додаткової угоди відповідно до ст. 241 ЦК України не відбулось, що свідчить про недійсність оспорюваної додаткової угоди.
При цьому суд відхилив платіжну інструкцію від 23.04.2023 про перерахування ФОП Борзовим М. В. 4 700,00 грн, надану Підприємством в якості доказу вчинення позивачем дій, які підтверджують схвалення оспорюваної додаткової угоди, оскільки платіж здійснено не особисто позивачем, а на власний розсуд та за власні кошти представника ОСОБА_1 . Крім того, зазначив, що ця платіжна інструкція не містить посилання на додаткову угоду від 17.02.2023 № 2 чи на рахунок, в якому б було вказано про перерахування коштів у вказаному розмірі на виконання цієї угоди, а кошти за нею були сплачені з метою уникнення штрафів санітарних служб та будь-яких збитків, тому даний платіж не свідчить про особисте волевиявлення позивача щодо укладення оспорюваної додаткової угоди.
При розгляді справи суд першої інстанції врахував правові висновки Верховного Суду у постановах від 01.04.2020 у справі № 522/4840/18, від 09.03.2021 у справі № 754/5827/19.
Східний апеляційний господарський суд постановою від 02.04.2024 рішення суду першої інстанції від 24.01.2024 скасував, у задоволенні позову відмовив.
Апеляційний суд погодився з висновком місцевого господарського суду в частині наявності правових підстав для визнання оспорюваної додаткової угоди недійсною на тій підставі, що при її підписанні представник ОСОБА_1 перевищила повноваження за довіреністю.
Разом з тим висновок про відмову у позові апеляційний суд обґрунтував посиланням на ст. 241 ЦК України та тим, що особисті дії позивача з перерахування відповідачу коштів у розмірі 4 700,00 грн свідчать про схвалення ним додаткової угоди від 17.02.2023 № 2.
Досліджуючи питання щодо схвалення правочину, суд апеляційної інстанції вказав, що:
аналіз змісту рішення Донецької селищної ради Ізюмського району Харківської області від 25.01.2023 № 1651-VII (далі - рішення Селищради від 25.01.2023), умов оспорюваної додаткової угоди, інформації в рахунку на оплату від 06.04.2023 № 475 та в платіжній інструкції від 23.04.2023 свідчить про перерахування позивачем коштів саме на виконання оспорюваної додаткової угоди, отже, про волевиявлення ФОП Борзова М. В. на укладення цієї угоди;
платіжна інструкція від 23.04.2023 не містить відомостей про платника, однак, в призначені платежу значиться прізвище позивача та наявне посилання на рахунок відповідача від 06.04.2023 № 475, який, в свою чергу, містить вказівку на основний договір та на період після укладення додаткової угоди - лютий-квітень 2023 року, тому висновок суду першої інстанції, що платіж на вказану суму здійснений не на виконання додаткової угоди та проведений не особисто позивачем, а ОСОБА_1 , не підтверджується матеріалами справи. При цьому інші платіжні доручення від 26.10.2022, 26.12.2022 та від 30.01.2022 з огляду на призначення платежу свідчать про перерахування на користь Підприємства грошових коштів особисто ОСОБА_1 .
Суд апеляційної інстанції зауважив, що ОСОБА_1 від імені позивача та відповідач діяли добросовісно та розумно, коли укладали оспорювану додаткову угоду з метою приведення договірних відносин за основним договором у відповідність із новими тарифами на вивезення та видалення ТПВ, затверджених рішенням Селищради від 25.01.2023, яке є обов'язковим до виконання, що, в свою чергу, не порушує права та інтереси позивача, та є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Нові докази (платіжну інструкцію від 22.04.2023 та довідку АТ КБ «Приватбанк» від 04.03.2024), додані третьою особою до відзиву на апеляційну скаргу Підприємства, суд апеляційної інстанції не прийняв до уваги, керуючись ст. 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Одночасно, дослідивши їх та зазначивши, що платіжна інструкція від 22.04.2023 на суму 4 700,00 грн містить інші реквізити ніж платіжна інструкція від 23.04.2023, яка була предметом оцінки суду першої інстанції.
У поданій касаційній скарзі ФОП Борзов М. В., посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, а також наявність підстав касаційного оскарження за п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, просить постанову апеляційного суду від 02.04.2024 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Обґрунтовуючи наявність підстав касаційного оскарження постанови апеляційного суду за п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, позивач вказав, що:
1) суд апеляційної інстанції не врахував правового висновку Верховного Суду у постанові від 01.04.2020 у справі № 522/4840/18, в результаті чого не звернув уваги, що при підписанні оспорюваної додаткової угоди представник не перевищила повноваження за довіреністю, а розширила їх межі, що є різними поняттями та мають різні правові наслідки;
2) апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази, що є підставою для скасування оскаржуваної постанови відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України, а саме:
- платіжні інструкції від 26.10.2022, від 26.12.2022, від 30.01.2023 та від 23.04.2023, в яких значиться один й той самий рахунок IBAN платника, який відкрито на ім'я ОСОБА_1 , і зміна призначення платежу у цих квитанціях не свідчить про неналежність їй банківського рахунку, тому висновки апеляційного суду, що кошти у розмірі 4 700,00 грн за платіжною інструкцією від 23.04.2023 перераховані особисто позивачем, а не ОСОБА_1 є помилковими та, як наслідок, хибним є висновок, що проведення цього платіжу свідчить про волевиявлення саме позивача на укладення оспорюваної додаткової угоди та підтверджує схвалення ним цього правочину;
- вид на проживання у Федеративній Республіці Німеччина від 23.05.2022, виданий Борзову М. В. на два роки, який підтверджує факт перебування його у названій країні на момент здійснення платежу від 23.04.2023 та перерахування грошових коштів у цей день ОСОБА_1 , а не особисто позивачем;
- рішення Селищради від 25.01.2023, в результаті чого суд не зауважив, що цим рішенням не визначено конкретного об'єму послуг з вивезення ТПВ, що має надавати Підприємство позивачу, а оспорюваною додатковою угодою встановлено такий об'єм у розмірі 6 куб.м., що не відповідає фактичним обставинам справи, збільшує обсяг відповідальності позивача та розмір платежів, отже, порушує його майнові інтереси;
- оспорювану додаткову угоду в сукупності зі змістом основного договору та рішенням Селищради від 25.01.2023, з яких вбачається, що додатковою угодою умову основного договору щодо застосування коефіцієнту норми накопичення об'єму ТПВ 0,05 куб. м. / міс. при обрахуванні вартості послуг не приведено у відповідність до рішення Селищради, яким така норма визначена у 0,007 куб. м. / міс., що порушує майнові права позивача та суперечить його волевиявленню на укладення додаткової угоди.
Також позивач вказав на порушення судом ст. 269 ГПК України при відхилені доказів, поданих третьою особою разом із відзивом на апеляційну скаргу Підприємства.
У касаційній скарзі зазначено і про те, що справа в суді апеляційної інстанції розглянута неповноваженим складом суду, що є підставою для скасування оскаржуваної постанови згідно з п. 1 ч. 1 ст. 310 ГПК України, оскільки колегія суддів, яка здійснювала апеляційний перегляд справи не врахувала доводів позивача у відзиві на апеляційну скаргу щодо здійснення платежу 23.04.2023 ОСОБА_1 та щодо необхідності застосування правових висновків Верховного Суду у постанові від 01.04.2020 у справі № 522/4840/18, тому судді підлягали самовідводу відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 35 ГПК України з підстав наявності сумніву в їх неупередженості та об'єктивності.
Ухвалою Верховного Суду від 20.05.2024 відкрито касаційне провадження у справі з підстав, передбачених п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
27.05.2024 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ОСОБА_1 підтримала доводи касаційної скарги, просила задовольнити її вимоги, зазначивши, зокрема, що:
- при підписанні оспорюваної додаткової угоди розширила межі повноважень за довіреністю, а не перевищила їх;
- платіж 23.04.2023 здійснила особисто з відкритого на її ім'я рахунку в установі банку, а ФОП Борзов М. В. до здійснення платежу відношення не мав і не уповноважував ОСОБА_1 провести платіж на суму 4 700,00 грн. Натомість, колегія суддів апеляційного суду до оскаржуваної постанови свавільно внесла завідомо неправдиві відомості стосовно того, що виконавцем цього платежу був особисто позивач, внаслідок чого Головним слідчим управлінням ДБР, до підслідності якого відносить розслідування кримінальних проваджень стосовно суддів, зареєстровано кримінальне провадження за ч. 1 ст. 366 Кримінального кодексу України;
- оспорювана додаткова угода є неукладеною, адже підписана не тією особою, що вказана у преамбулі. Для того, щоб додаткова угода вважалася укладеною, згоди щодо всіх істотних умов мають дійти саме ті особи, які зазначені в ній та є її сторонами.
Окрім того, у відзиві висловлено прохання Верховному Суду постановити окрему ухвалу згідно з ч. 10 ст. 246 ГПК України стосовно суддів Східного апеляційного господарського суду, які ухвалили оскаржувану постанову, та направити її до Вищої ради правосуддя з повідомленням про дії, якими вони зганьбили авторитет правосуддя, встановивши ФОП Борзова М. В. як виконавця платежу 23.04.2023 на підставі відомостей з розділу платіжної інструкції призначення платежу, в той час, як достовірно з'ясували ОСОБА_1 виконавцем інших платежів 26.10.2022, від 26.12.2022, від 30.01.2023 з того ж самого рахунку банку.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, врахувавши аргументи у відзиві третьої особи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
У ч. 1 ст. 300 ГПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
У справі № 522/4840/18, на яку здійснено посилання в касаційній скарзі, Верховний Суд виснував, що в довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити представнику. Положення ст. 241 ЦК України презюмують наявність у представника певного обсягу повноважень, належним чином та у встановленому порядку наданих йому особою, яку він представляє, а також встановлюють випадки й умови набуття чинності правочином, вчиненим від імені довірителя його представником, коли останній перевищив обсяг наданих йому повноважень. Підставою для визнання недійсним правочину, вчиненого представником з перевищенням повноважень, відповідно до ст. 203, 215 ЦК України є встановлення судами обставин, що:
1) довіреність, на підставі якої було вчинено оспорюваний правочин, не містить визначених повноважень повіреного на укладення цього договору, а представник, укладаючи такий договір, з власної ініціативи розширив (перевищив) межі наданих йому повноважень;
2) наступного схвалення правочину не відбулося.
В цій постанові Верховний Суд звернув увагу на необхідність врахування судами попередніх інстанцій мети реалізації повноважень, зазначених в довіреності, а також, що дія повіреного має випливати із зазначених у ній повноважень.
У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що 16.07.2012 між ФОП Борзовим М. В. (замовник) та Підприємством (виконавець) укладено договір № 59 про надання послуг з вивозу та видалення ТПВ, згідно з п. 1.1 якого виконавець надає послуги з вивозу та видалення ТПВ за адресою: АДРЕСА_1 ), а замовник зобов'язується сплатити за надані послуги згідно з діючих на підприємстві тарифів, затверджених калькуляцій (п. 1.2).
Також сторони обумовили, зокрема, що: при зміні тарифів на послуги, корекція рахунків буде проводитись з моменту введення в дію нових тарифів, про що буде повідомлено замовника у 10-ти денний термін та підписано додаткову угоду до договору (п. 4.2); договір діє до 31.12.2012 та вважається продовженим щороку на кожен наступний рік за умови відсутності від однієї із сторін заяви про розірвання договору за місяць до закінчення строку його дії (п. 5.1). Договір підписано Підприємством та ФОП Борзовим М. В.
25.01.2023 Селищрада прийняла рішення № 1651-VIII, яким затвердила нові тарифи на послуги з поводження з побутовими відходами на території, зокрема смт. Донець Донецької селищної територіальної громади та встановила для продовольчих, промтоварних магазинів, підприємств побутового обслуговування нову норму накопичення з підвищеною її вартістю.
17.02.2023 ОСОБА_1 , діючи від імені позивача, та Підприємство уклали додаткову угоду № 2 про внесення змін до договору щодо визначення нової вартості надання послуг відповідно до рішення Селищради від 25.01.2023.
При підписанні додаткової угоди від 17.02.2023 № 2 ОСОБА_1 керувалась нотаріально посвідченою довіреністю від 23.09.2021 № 2656, виданою Борзовим М. В. на її ім'я строком на три роки (до 23.09.2024).
Вказаною довіреністю ОСОБА_1 уповноважено:
представляти інтереси Борзова М. В. в усіх установах, підприємствах, організаціях будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, перед усіма фізичними та юридичними особами, в тому числі в органах місцевої влади самоврядування, у відповідних адміністраціях, в органах Мін'юсту, в реєстраційних органах, в Департаментах реєстрації, в тому числі в Департаменті реєстрації Харківської міської ради Харківської області, в органах, що здійснюють державну та/або відомчу реєстрацію права власності та інших прав, в територіальних органах Управління Держгеокадастру, у відповідному територіальному органі Державного агентства земельних ресурсів, в органах державного земельного кадастру, у відповідній регіональній філії Центру ДЗК та інших земельних органах, Державній інспекції з архітектури та містобудування та її відповідних територіальних органах, у Центрі захисту персональних даних, в органах бюро технічної інвентаризації, в органах нотаріату, в установах зв'язку, в житлово-експлуатаційних організаціях, в органах електропостачання, комунальних органах, в органах реєстрації актів цивільного стану, в Центрах надання адміністративних послуг (дозвільних центрах), в органах Міграційної служби України, в органах Національної поліції України, в податкових органах, в банківських установах, в органах державної архітектурно-будівельної інспекції, архітектури та містобудування, в органах виконавчої влади, у відповідному виконавчому комітеті та органах місцевого самоврядування, департаменту містобудування, архітектури та земельних відносин, його територіальних органах та установах, управлінні містобудування та архітектури, санітарно-епідеміологічних службах, в органах охорони природи та навколишнього середовища та інших, з усіх питань оформлення права власності (приватизації) будь-якої земельної ділянки, з правом проведення державної реєстрації права власності згідно чинного законодавства України та отримання відповідних документів про право власності на земельні ділянки, з правом користування та укладення договорів оренди земельної ділянки (земельних ділянок);
вести від імені Борзова М. В. цивільні, адміністративні, господарські справи в усіх судових установах будь-якої юрисдикції та інстанції, у тому числі місцевих, апеляційних судах, місцевих адміністративних, господарських судах, апеляційних адміністративних судах, апеляційних господарських судах, Вищому господарському суді України, Вищому спеціалізованому суді України, Вищому адміністративному суді України, Верховному суді України, з усіма правами, наданими законом позивачу, відповідачу, третій особі, у тому числі з правом подачі позову, повної або часткової відмови від позовних вимог, визнання позову, зміни предмету позову, укладення мирової угоди, отримання копії рішення, постанов, оскарження рішення суду, постанов, ухвал суду, з правом підпису заяв, клопотань, скарг, актів та інших документів правового характеру, давати усні та письмові пояснення, подавати свої доводи, міркування та заперечення, знайомитись з матеріалами справи, представляти інтереси у виконавчій службі з правом подачі виконавчого документа до виконання та усіма правами, наданими стягувачу та боржнику.
Для здійснення наведених повноважень ОСОБА_1 надано право:
підписувати, подавати та отримувати необхідні заяви, документи, анкети, довідки, Витяги, обґрунтовувати прохання та побажання, викладені в них та отримувати відповіді на них, інформацію та витяги державних та інших реєстрів, оцінки, висновки, вести переговори та попередні узгодження всіх питань;
замовляти та присвоювати кадастрові номера, технічну документацію, витяги, організовувати розроблення і оформлення проєкту відведення земельної ділянки, складання кадастрового плану та виконання інших землевпорядних робіт, отримувати їх;
вирішувати всі питання щодо одержання та одержувати рішення, рішення сесії, дозволи, довідки, проєктну, експертну, технічну та іншу документацію, інші документи, в тому числі отримувати дублікати документів, узгоджувати всі питання, що виникатимуть в процесі виконання повноважень;
оформити права власності на вищевказане нерухоме майно та зареєструвати право власності на нього згідно з чинного законодавства України, для чого: підписувати та подавати заяви, в тому числі про державну реєстрацію вищевказаного нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та відкриття розділу, заяви про внесення змін до права власності та інші заяви, документи (в тому числі про зняття / вилучення заборон, арештів, податкової застави та будь-яких інших обмежень та обтяжень до належного нерухомого майна), дублікати документів, з правом отримання інформації, інформаційних довідок, інших документів про реєстрацію права власності та з правом проведення усіх необхідних дій в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, посвідчувати копії документів;
користуватись персональними даними Борзова М. В. , надавати, підтверджувати згоду на обробку персональних даних;
розписуватись, сплачувати платежі (державне мито, збори, податки та інше), здійснювати рахунки, сплачувати грошові кошти;
вносити зміни до документів про право власності на нерухоме майно, а також виконувати всі необхідні дії, пов'язані з виконанням довіреності, які на думку представника будуть доцільними для виконання доручення.
Дослідивши зміст довіреності від 23.09.2021, суди обох інстанцій, застосувавши ст. 241 ЦК України, виснували, що довіреністю не передбачено право (повноваження) представника на підписання від імені позивача будь-яких господарських договорів чи додаткових угод до них, як і не обумовлено права (повноваження) на здійснення будь-яких можливих платежів за будь-якими угодами, отже, оспорювана додаткова угода підписана ОСОБА_1 з перевищенням повноважень, що свідчить про наявність підстав для визнання цього правочину недійсним.
Однак, суди по-різному вирішили питання щодо наявності / відсутності наступного схвалення додаткової угоди позивачем та, як наслідок, дійшли протилежних висновків про результати вирішення спору.
Разом з тим, враховуючи висновки Верховного Суду у справі № 522/4840/18, на яку посилається скаржник, для визнання оспорюваного правочину дійсним чи недійсним перш за все потрібно встановити чи містила довіреність, на підставі якої його було вчинено, повноваження повіреного на укладення цього договору, і в залежності від встановленого вирішувати питання щодо перевищення таких повноважень, що регулюється ст. 241 ЦК України, та оцінювати обставини, що свідчать про схвалення правочину особою, яку представляла інша особа.
Колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій не дослідили належним чином матеріали справи та не встановили фактичних обставин, які мають істотне значення для її вирішення, в результаті чого дійшли передчасних висновків з огляду на таке.
Справа № 522/4840/18, на яку посилається скаржник, вказує на обов'язок судів звертати увагу на те, що довіреність та надані у зв'язку з нею повноваження мають стосуватися представництва інтересів довірителя.
У справі, що розглядається, суди зосередили увагу на наявності / відсутності у ОСОБА_1 повноважень на підписання оспорюваної додаткової угоди і не звернули увагу на доводи позивача про те, що:
- рішенням Селищради від 25.01.2023 не було визначено конкретний об'єм послуг з вивезення ТПВ, що має надавати Підприємство позивачу;
- додатковою угодою встановлено об'єм в розмірі 6 куб. м., що не відповідає фактичним обставинам;
- додаткова угода суперечить основному договору і в частині застосування коефіцієнту норм накопичення ТПВ при обрахуванні вартості послуг.
На не з'ясування цих обставин посилається позивач і в касаційній скарзі.
Перевіряючи доводи касаційної скарги в цій частині, Суд виходить з такого.
Відповідно до ч. 2 ст. 36-1 Закону України «Про відходи» (чинного на момент підписання між Селищрадою та позивачем договору про купівлю-продаж земельної ділянки від 06.06.2012 № 3341 та укладення між позивачем та відповідачем договору від 16.07.2012 № 59) власники або наймачі, користувачі, у тому числі орендарі, джерел утворення побутових відходів (житлового будинку, підприємства, установи, організації, земельної ділянки) укладають договори з виконавцем послуг з вивезення побутових відходів, здійснюють оплату послуг з поводження з побутовими відходами та забезпечують роздільне збирання побутових відходів.
За змістом п. 11 ч. 2 ст. 26, п. 1 ч. 2 ст. 31 Закону України «Про управління відходами» (у редакції, чинній на момент укладення оспорюваної додаткової угоди) утворювачі побутових відходів зобов'язані, зокрема укладати договори з виконавцем послуги з управління побутовими відходами та вносити у встановленому порядку плату за послугу з управління побутовими відходами згідно з тарифами, встановленими виконавчим органом, зокрема селищної ради.
Відсутність договору на вивезення побутових відходів у фізичної особи, юридичної особи, підприємця є порушенням, зокрема Закону України «Про управління відходами» і тягне за собою адміністративну відповідальність, про що зазначено у ст. 57 названого Закону.
За Правилами надання послуг з поводження з побутовими відходами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 10.12.2008 № 1070 (чинна на момент укладення оспорюваної додаткової угоди), передбачено, що послуги з вивезення побутових відходів надаються на підставі договору, який укладається між споживачем та виконавцем послуг, в якому сторони узгоджують графік їх надання, виходячи з потреби споживача, норм надання та якості послуг. Виконавець послуг на вимогу споживача зобов'язаний пред'явити, зокрема тарифи на надання послуг. У разі прийняття органом місцевого самоврядування рішення про зміну тарифів на послуги виконавець повідомляє про це споживачам з посиланням на рішення відповідного органу (п. 3, 7, 11).
Ураховуючи викладене, суду необхідно було з'ясувати чи виконали сторони у спірних правовідносинах обов'язки, передбачені названими нормативними актами, і чи дотримані при цьому їх права.
Відповідно до ч. 2 ст. 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Згідно із ч. 1, 3 ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Метою інституту представництва є забезпечення реалізації прав та інтересів довірителя. Представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов'язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє.
У ч. 1 ст. 244 ЦК України зазначено, що представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.
Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами (ч. 3 ст. 244 ЦК України).
За своєю правовою природою довіреністю є односторонній правочин, що укладається у вигляді письмового документа, у якому визначаються повноваження представника. Довіреність свідчить про надання представнику від імені довірителя відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа.
Отже, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами.
У ст. 239 ЦК України вказано, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.
Суди попередніх інстанцій встановили, що підписаний представником ОСОБА_1 від імені ФОП Борзова М. В. оспорюваний правочин є додаткової угодою від 17.02.2023 № 2 до договору від 16.07.2012 № 59, предметом якого є надання Підприємством ФОП Борзову М. В. послуг з вивозу та видалення ТПВ за адресою: АДРЕСА_1 ), за тарифами згідно з рішенням органу місцевого самоврядування.
У відзиві на позов та в апеляційній скарзі Підприємство зазначало, що позивач здійснює господарську діяльність на належній йому на праві власності земельній ділянці за вказаною адресою, де розташовані будівлі ринку і овочевого магазину, і вказана земельна ділянка має відповідне цільове призначення, що підтверджується доданими до відзиву документами, зокрема: рішеннями органів місцевого самоврядування, правочинами між ними та Борзовим М. В. щодо оренди земельної ділянки для обслуговування будівель ринку та магазину, а в подальшому щодо купівлі-продажу її, генеральним планом смт. Донець Ізюмського району Харківської області, копіями договорів оренди торговельного місця за адресою: АДРЕСА_2 , укладеними між ФОП Борзовим М. В. та іншими особами, які здійснюють підприємницьку діяльність з ведення торгівлі.
Отже, для з'ясування дійсних обставин справи суду необхідно було:
1) надати оцінку відповідності вчинення дій меті повноважень представника ОСОБА_1 за довіреністю від 23.09.2021 з точки зору виконання ФОП Борзовим М. В. обов'язків за законодавством у сфері поводження з відходами як власника земельної ділянки, яка є джерелом утворення ТПВ, за адресою: АДРЕСА_2 , тобто за місцерозташуванням, за яким Підприємство надає послуги позивачу з вивозу та видалення ТПВ за договором від 16.07.2012 № 59, до якого було укладено оспорювану додаткову угоду;
2) перевірити, чи мало Підприємство підстави вважати, що ОСОБА_1 діє не в межах наданих їй повноважень за довіреністю, враховуючи, що підписувала від його імені оспорювану додаткову угоду № 2 з метою зміни розміру плати за послуги з управління ТПВ відповідно до рішення Селищради від 25.01.2023 та ту обставину, що в матеріалах справи наявна додаткова угода від 31.03.2022 № 1 до основного договору про зміну розміру плати, яку від імені позивача також підписала ОСОБА_1 і проти укладення якої позивач не заперечував;
3) дослідити, кому ФОП Борзов М. В. надав повноваження управління земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_2 , враховуючи його твердження про перебування поза межами України від весни 2022 року;
4) встановити, чи є ОСОБА_1 найманим працівником ФОП Борзова М. В. та на підставі чого, крім довіреності, співпрацює з ним, зважаючи, що позивач здійснює підприємницьку діяльність на земельній ділянці, яка є джерелом утворення ТПВ.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у ст. 73, 74, 76, 77, 86, 236- 238, 282 ГПК України, визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходить при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. Окрім того, унормовано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. При ухвалені рішення суд вирішує питання, зокрема, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.
Судові рішення у цій справі наведеним положенням процесуального законодавства не відповідають.
Порушення попередніми судовими інстанціями норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (ст. 300 ГПК України).
Оскільки передчасними є висновки судів попередніх інстанцій про відсутність у представника ОСОБА_1 повноважень на підписання від імені позивача будь-якого господарського правочину, в тому числі, й оспорюваного, то і передчасними є їх висновки щодо перевищення представником своїх повноважень при укладенні оспорюваної додаткової угоди, що регулюється ст. 241 ЦК України, щодо наявності / відсутності обставин вчинення дій, які свідчать про схвалення угоди, укладеної з перевищенням повноважень, відповідно, і щодо наявності / відсутності підстав для визнання оспорюваної угоди недійсною на підставі ст. 203, 215 ЦК України.
Отже, підстави касаційного оскарження за п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України у цій справі підтвердилися після відкриття касаційного провадження.
Посилання скаржника у касаційній скарзі на порушення судом апеляційної інстанції ст. 269 ГПК України при залишенні без розгляду доказів, поданих третьою особою разом із відзивом на апеляційну скаргу Підприємства, колегія суддів відхиляє з огляду на те, що хоча ГПК України допускає виняткові випадки подачі на стадії апеляційного розгляду нових доказів для підтвердження обставин, на які посилається сторона, однак, виходячи з принципу змагальності сторін, сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції саме в суді першої інстанції, оскільки відсутність відповідних доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції матиме наслідком порушення норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.
Окрім того, зміст відзиву на апеляційну скаргу, до якого третя особа додала нові докази, не містить клопотання, заявленого суду апеляційної інстанції в порядку ч. 3 ст. 269 ГПК України, при тому, що у суді першої інстанції третя особа надавала письмові пояснення щодо позову, однак будь-яких доказів не додала, тому апеляційний суд правомірно не взяв до уваги нові докази, подані третьою особою під час апеляційного провадження.
Скаржник також стверджував про наявність визначеної в п. 1 ч. 1 ст. 310 ГПК України підстави для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, відповідно до якого судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду.
У касаційній скарзі позивач зазначив, що позиції, викладені в оскаржуваній постанові, викликають обґрунтований сумнів у неупередженості або об'єктивності суддів апеляційного суду, а висновок про сплату коштів за платіжною інструкцією від 23.04.2023 особисто позивачем та неврахування висновків Верховного Суду у постанові від 01.04.2020 у справі № 522/4840/18 свідчать про упередженість та необ'єктивність суддів. За таких обставин судді апеляційного суду не могли розглядати справу і підлягали самовідводу на підставі п. 5 ч. 1 ст. 35 ГПК України. За обставин ухвалення суддями апеляційного суду, які підлягали самовідводу, оскаржуваної постанови, справа вважається такою, що розглянута неповноваженим складом суду.
Колегія суддів відхиляє такі аргументи скаржника та зазначає таке.
У ст. 35, 36 ГПК України визначені підстави для відводу (самовідводу) судді. Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 35 ГПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо є інші обставини, які викликають сумнів у неупередженості або об'єктивності судді.
Звертаючись із касаційною скаргою, позивач не довів наявність передбачених зазначеними нормами процесуального законодавства підстав для відводу (самовідводу) суддів, які ухвалили оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції, зокрема обставини їх упередженості та необ'єктивності під час розгляду цієї справи, а за змістом ч. 4 ст. 35 ГПК України незгода сторони з процесуальними рішеннями судді (саме на це вказує скаржник) не може бути підставою для відводу (самовідводу), оскільки особиста думка сторони або незгода з рішенням суддів не є доказом упередженості або необ'єктивності суддів при вирішенні справи.
Також Верховний Суд звертає увагу, що термін «повноважний склад суду», вжитий у п. 1 ч. 1 ст. 310 ГПК України, слід сприймати як наявність повноважень суддів щодо здійснення ними своїх професійних обов'язків: компетентність у розумінні наявності повноважень на розгляд справ у суді відповідно до предмета спору, вирішення справ судом певної інстанції та судом, який має повноваження на розгляд справ у межах територіальної юрисдикції, визначеної ГПК України, що забезпечує право на розгляд справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Вказана підстава для скасування судових рішень застосовується у випадку, коли оскаржуване судове рішення прийняте судом з порушенням правил юрисдикції (підсудності) (ст. 20- 31 ГПК України) або з порушенням порядку визначення складу суду (ст. 32, 36 ГПК України).
Враховуючи наведене, Верховний Суд зазначає, що справа № 922/4147/23 була розглянута повноважним складом Східного апеляційного господарського суду, оскільки обставин порушення правил територіальної юрисдикції чи порядку визначення складу суду для розгляду цієї справи Суд не встановив, що виключає можливість скасування оскаржуваної постанови на підставі п. 1 ч. 1 ст. 310 ГПК України.
Щодо заяви третьої особи у відзиві на касаційну скаргу про наявність підстав для постановлення окремої ухвали відповідно до ч. 10 ст. 246 ГПК України стосовно суддів Східного апеляційного господарського суду, які ухвалили оскаржувану постанову, з направленням її до Вищої ради правосуддя, колегія суддів вважає за потрібне зазначити, що умовою постановлення судом вищої інстанції окремої ухвали на підставі вказаної норми процесуального права є допущені судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права при ухваленні / постановленні судових рішень.
Права учасників справи визначені у ст. 42 ГПК України, серед яких такого права як вимагати від суду постановити окрему ухвалу відносно судді / суддів, не передбачено.
Аналіз ст. 42, ч. 10 ст. 246 ГПК України дає підстави для висновку, що право суду касаційної інстанції постановити окрему ухвалу є самостійним, лежить у межах дискреційних повноважень Суду, і не залежить від волевиявлення про це учасника судового процесу, а результатом розгляду касаційної скарги має бути прийняття відповідного рішення, передбаченого п. 1-7 ч. 1 ст. 308 ГПК України.
Враховуючи, що встановлені Судом порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права зумовили скасування ухвалених у справі рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції (п. 2 ч. 1 ст. 308 ГПК України), а аргументи третьої особи, наведені в обґрунтування такої заяви, зводяться до незгоди з постановою суду апеляційної інстанції і не можуть бути підставою для її задоволення, Суд не вбачає підстав для постановлення окремої ухвали стосовно суддів Східного апеляційного господарського суду, які ухвалили оскаржувану постанову.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Зважаючи на приписи ч. 3 ст. 310 ГПК України, постанова суду апеляційної інстанції від 02.04.2024 та рішення суду першої інстанції від 24.01.2024 у цій справі підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. При новому розгляді справи судам необхідно врахувати викладене вище, дослідити зібрані у справі докази, дати їм та вагомим аргументам учасників справи належну правову оцінку і залежно від встановленого вирішити спір відповідно до закону.
За результатами нового розгляду має бути вирішено й питання щодо розподілу судових витрат у справі.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Борзова Михайла Володимировича задовольнити частково.
2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 02.04.2024 та рішення Господарського суду Харківської області від 24.01.2024 у справі № 922/4147/23 скасувати.
3. Справу № 922/4147/23 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Т. Є. Жайворонок
Судді: І. В. Булгакова
І. Б. Колос