Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
Харків
12 червня 2024 року Справа № 520/10345/24
Харківський окружний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді - Супруна Ю.О.,
при секретарі судового засідання - Шаркової А.В.,
за участю:
представника позивача - Річко О.О.,
представника відповідача - Вишневського О.В.,
розглянувши в місті Харкові в приміщенні Харківського окружного адміністративного суду у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (вул. Римарська, буд. 24, м. Харків, 61057, код ЄДРПОУ 37764460) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
Адвокат, Річко Олена Олександрівна, діючи в інтересах ОСОБА_1 звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати Рішення Державної міграційної служби України №22.03.2024р. №43-24 року про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особи без громадянства ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву особи без громадянства ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України визнати особи без громадянства ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач, ОСОБА_1 , 01.10.2020 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із обґрунтованою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 22.10.2020 позивач отримав від ГУ ДМС України в Харківській області повідомлення №106 від 22.10.2020 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У повідомленні зазначено, що підставою для відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є наказ № 323 від 22.10.2020 ГУ ДМС України у Харківській області. Не погоджуючись з таким рішенням ГУ ДМС України у Харківській області, ОСОБА_1 направив скаргу до Державної міграційної служби України у якій просив скасувати наказ про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач 22.04.2021 отримав повідомлення від ГУ ДМС України в Харківській області №11 від 05.03.2021 в якому було зазначено, що Державною міграційною службою України прийнято рішення від 08.02.2021 №09-21 про відхилення його скарги на наказ ГУ ДМС служби України у Харківській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважаючи наказ № 323 від 22.10.2020 ГУ ДМС України в Харківській області та рішення Державної міграційної служби України від 08.02.2021 №09-21 протиправними, незаконними та такими, що підлягають скасуванню, позивач звернувся за захистом своїх прав до суду. Після того, як суд задовольнив позовні вимоги позивача, ГУ ДМС в Харківській області почали розглядати заяву позивача про надання йому статусу біженця в України. 12.04.2024 р. Позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області від 01.04.2024 №5 про те, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (надалі за текстом Закон) йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 22.03.2024 № 43-24. Вважаючи Рішення Державної міграційної служби України №22.03.2024 №43-24 про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особи без громадянства ОСОБА_1 протиправним, позивач звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з даним позовом.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 22.04.2024 відкрито провадження по справі. Справу вирішено розглянути і вирішити одноособовим складом суду в порядку загального позовного провадження.
Відповідач до канцелярії Харківського окружного адміністративного суду 08.05.2024 подав відзив на позовну заяву, в якому проти задоволення позовних вимог заперечував в повному обсязі. Вказав, що відповідач не має вагомих підстав вважати, що в разі повернення позивача до Азербайджану чи Вірменії буде існувати загроза життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості заявника та інші суттєві порушення прав людини або заявник зіткнеться з серйозною а індивідуальною загрозою життю або особистості виключно в силу самого факту перебування на території Азербайджанської Республіки або Республіки Вірменія. Зазначив, що у заявника, громадянина Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 , при поверненні до країни громадянської належності, не існує об'єктивних підстав побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, тобто умови, передбачені пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців га осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні. Також вказав, що при поверненні до країни громадянської належності, життю, безпеці чи свободі заявника не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини, тобто умови, передбачені пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.
На підставі викладеного, враховуючи відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішенням ДМС України від 22.03.2024 43-24 було відмовлено громадянину Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В судовому засіданні представники сторін підтримали заявлені правові позиції в повному обсязі.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у справі доказів у їх сукупності, суд зазначає наступне.
Судом встановлено, та не заперечується сторонами, що позивач ОСОБА_1 прибув на територію України в 1993 році, країна походження Азербайджанська Радянська Соціалістична Республіка.
01.10.2020 позивач звернувся до Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області із обґрунтованою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач 22.10.2020 отримав від ГУ ДМС України в Харківській області повідомлення №106 від 22.10.2020 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У повідомленні зазначено, що підставою для відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є наказ №323 від 22.10.2020р. ГУ ДМС України у Харківській області.
Не погоджуючись з таким рішенням ГУ ДМС України у Харківській області, ОСОБА_1 направив скаргу до Державної міграційної служби України у якій просив скасувати наказ про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач 22.04.2021 отримав повідомлення від ГУ ДМС України в Харківській області №11 від 05.03.2021 в якому було зазначено, що Державною міграційною службою України прийнято рішення від 08.02.2021 №09-21 про відхилення його скарги на наказ ГУ ДМС служби України у Харківській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вважаючи наказ №323 від 22.10.2020 ГУ ДМС України в Харківській області та рішення Державної міграційної служби України від 08.02.2021 №09-21 протиправними, незаконними та такими, що підлягають скасуванню, позивач звернувся за захистом своїх прав до суду.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 21.07.2021 в адміністративній справі № 520/7399/21 позовні вимоги позивача було задоволено частково. Скасовано рішення Державної міграційної служби України від 08.02.2021 № 09-21, скасовано наказ Головного Управління Державної міграційної служби України у Харківській області № 323 від 22.10.2020 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати Головне Управління Державної міграційної служби України у Харківській області повторно розглянути питання про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1 .
Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 22.12.2021 апеляційну скаргу відповідача залишено без задоволення, рішення Харківського окружного адміністративного суду від 21.07.2021 в адміністративній справі № 520/7399/21 залишено без змін.
Після того, як суд задовольнив позовні вимоги позивача, ГУ ДМС в Харківській області почали розглядати заяву позивача про надання йому статусу біженця в України. 12.04.2024 позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області від 01.04.2024 №5 про те, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (надалі за текстом - Закон) йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 22.03.2024 № 43-24.
Не погоджуючись із рішенням відповідача, позивач звернувся до Харківського окружного адміністративного суду із даним позовом, за захистом порушених прав.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" № 3671-VI (по тексту Закон №3671- VI), відповідно до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 якого біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Згідно абз. 5 ст. 6 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні.
Відповідно до ч. 7 ст. 7 Закону, до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Частиною 1 ст. 9 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Відповідно до ч. 11 ст. 9 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частина 1 статті 10 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту передбачає, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до трьох місяців.
Згідно з ч. 5 ст. 10 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За правилами ч.2 ст.13 Закону України №3671-VI особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідач на підставі ст. 27 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є спеціально уповноваженим органом державної виконавчої влади у справах міграції та згідно зі ст.ст. 5, 6, 10, 11 цього ж Закону здійснює повноваження щодо прийняття рішення про оформлення документів щодо визнання осіб біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.
Згідно з ч.4 ст.8 Закону України №3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Частинами 6, 7 ст. 8 Закону України №3671-VI встановлено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Суд звертає увагу на те, що процедура розгляду щодо оформлення документів для вирішення питань про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, складається з наступних стадій: - попереднього розгляду заяв (стаття 8 Закону); - розгляд заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (стаття 9 Закону); - прийняття рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (стаття 10).
На стадії попереднього розгляду за поданою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту можливе прийняття двох видів рішень - рішення про оформлення або рішення відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як вже зазначалось, відмова в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається виключно в тому випадку, якщо заява є очевидно необґрунтованою, тобто в якій взагалі відсутні посилання на існування у заявника побоювань стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, і які можуть бути оцінені як підстави для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також у випадку, коли заявник видає себе за іншу особу, або повторно звертається із аналогічною заявою вже після того, як йому вже було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру. "Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування" є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Оцінка побоювань позивача повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації по країні походження щодо ситуації на момент звернення із заявою за захистом. Ситуація в країні походження при визначенні наявності підстав для надання міжнародного захисту може бути доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими.
Водночас слід враховувати, що оцінка обґрунтованості та реальності наведених заявником побоювань стати жертвою переслідувань в країні своєї громадянської належності, повинна здійснюватися міграційними органами вже на стадії після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Це висновується з положень частини 2 статті 9 Закону і пункту 5.1 Розділу V Правил №649.
Так, відповідно до частини 2 статті 9 Закону працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Отже, відповідач повинен був з'ясувати, чи має позивач суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань, та чи є ці побоювання цілком обґрунтованими.
Так, причиною виїзду позивача з країни громадянської належності у 1993 році були військові дії в Нагорному Карабасі, що обумовило побоювання за життя та здоров'ю через етнічне походження.
Відповідач зазначає, що він не має вагомих підстав вважати, що в разі повернення позивача до Азербайджану чи Вірменії буде існувати загроза життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості позивача та інші суттєві порушення прав людини або позивач зіткнеться з серйозною та індивідуальною загрозою життю або особистості виключно в силу самого факту перебування на території Азербайджанської Республіки або Республіки Вірменія.
Відповідно до позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказу в заявах біженців" від 16 грудня 1998 року, пункт 5 і 6: " 5. Факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і документальні. Обов'язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається "обов'язком доказування". 6. У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов'язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок підтверджувати чи оцінувати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані".
Так, з матеріалів справи вбачається, що позивач в підтвердження своїх побоювань надав докази до ГУ ДМС України в Харківській області з інформацією про країну свого походження, зокрема:
Організація Об'єднаних Націй, Рада з прав людини, Робоча група по універсальному періодичному огляду, Тридцята сесія 7-18 травня 2018 року, Підбірка інформації по Азербайджану, Доповідь Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини, A/HRC/WG.6/30/AZE/2, 16 березня 2018 року, доступ за посиланням: https://undocs/org/ru/A/HRC/WG.6/30/AZE/2.
6. Комітет з економічних, соціальних та культурних прав заявив про свою стурбованість повідомленнями про те, що меншини, зокрема лезгінське та талиське населення, як і раніше, є жертвами широко поширеної дискримінації. Комітет з прав людини також висловив стурбованість повідомленнями про переслідування та дискримінацію представників вірменської меншини, і про те, що іноземцям з вірменськими прізвищами відмовляють у в'їзді до Азербайджану незалежно від їхнього громадянства.
Організація Об'єднаних Націй, Комітет з ліквідації расової дискримінації, Заключні зауваження по об'єднаним сьомого-дев'ятого періодичним доповідям Азербайджану, СЕRD/С/АZЕ/СО/7-9, 10 червня 2016 року, доступ за посиланням: https://undocs/org/ru/СЕRD/С/АZЕ/СО/7-9.
15. Комітет стурбований тим, що, приймаючи громадянина держави-учасниці, засудженого за вбивство громадянина Вірменії, як національного героя, який отримав помилування та звільненого відразу ж після прибуття в країну, держава-учасниця потурає расовій ненависті та злочинам на ґрунті ненависті та відмовляє у правовому захисті жертв (Статті 4-6).
25. Комітет висловлює занепокоєння щодо обмеженої ефективності існуючих консультативних органів, що не дозволяє компенсувати не представленість етнічних меншин у політичних структурах. Комітет однаково стурбований тим, що, незважаючи на проведення Управлінням Омбудсмена регулярних зустрічей із представниками різних етнічних меншин, подібних зустрічей із представниками етнічних вірмен у державі-учасниці не проводиться (стаття 5).
27. Комітет висловлює занепокоєння у зв'язку з тим, що, говорячи про нагірнокарабахський конфлікт, політичні діячі часто дозволяють собі провокаційні висловлювання, які негативно позначаються на відношенні населення до етнічних вірмен у державі-учасниці (статті 4, 5 та7). Доповідь Державного департаменту США (USDOS) « Звіти про дотримання прав людини в країнах за 2020 рік: Азербайджан», від 30.03.2021р., доступ за посиланням: https://www.ecoi.net/en/document/2048140.html Члени групнаціональних /расових / етнічних меншин.
Після закриття кордонів між Азербайджаном і Вірменією в 1991 році підбурювальна риторика і мова ворожнечі стали все більш поширеними, особливо в міру того, як ціле покоління росло без взаємодії з іншою стороною. Активісти громадянського суспільства заявили, що ціле покоління виросло на розпалюванні ненависті по відношенню до вірмен. Особи з іменами, що звучать по-вірменськи, часто піддавалися додатковій перевірці на прикордонних переходах. а іноді їм відмовляли у в'їзді в країну. Повідомляється, що під час інтенсивних боїв за участю Азербайджану, Вірменії і підтримуваних Вірменією сепаратистів з 27 вересня по 10 листопада всі сторони зробили звірства.
ЄСПЛ виніс рішення у справі Макучян і Мінасян проти Азербайджану та Угорщини, встановивши, що Азербайджан порушив статтю 14 Європейської конвенції про права людини (заборона дискримінації). У 2004 році азербайджанський солдат ОСОБА_2 вбив сплячого вірменського солдата ОСОБА_3 , коли обидва проходили навчання МАТО в Будапешті. Засуджений угорськими властями до довічного ув'язнення в 2006 році, ОСОБА_4 був помилуваний після його переведення в ОСОБА_5 в 2012 році. Суд не визнав відповідальність уряду Азербайджану за дії ОСОБА_6 , але розкритикував нездатність азербайджанської влади забезпечити виконання покарання ОСОБА_4 . Фактично надаючи йому безкарність за тяжкий злочин на ґрунті ненависті. Більш того, суд визнав помилування ОСОБА_4 і інші заходи в його користь мотивованими на етнічному грунті.
Міністерство закордонних справ Нідерландів «Загальний інформаційний звіт про країну походження щодо Азербайджану» від 02.07.2020, доступ за посиланням: https://www/ecoi.net/en/file/local/2038448/2020_07_MinBZ_NLMFA_CO1_Report_Azerbaijan_Algemeen_ambtsbericht_Azerbeidzjan.pd. Невідомо, скільки насправді етнічних вірмен проживає в Азербайджані. Влада іноді заявляли, що в Баку нібито проживають 30000 етнічних вірмен, але неясно, на чому ґрунтується це число.
Етнічні вірмени максимально приховують свою вірменську національність в Азербайджані, тому що вони піддаються дискримінації, як тільки стає відомо про їх етнічне походження. Етнічні вірмени не впізнаванні як такі в азербайджанському суспільстві хоча б тому, що їх імена були «азербайджанізованими».
Як правило, в азербайджанських ЗМІ, серед політиків і значної частини населення спостерігається негативний, а іноді навіть повнененависті думку про все, що пов'язано з Вірменією. Це стало очевидним, наприклад, коли 29 травня 2019 року в Баку пройшов фінал Ліги Європи. Один з гравців «Арсеналу», Генріх Мхітарян, не вважав безпечним поїхати в Азербайджан через свого вірменського походження.
Крім того, влада часто перевіряли людей з іменами, що звучать по-вірменськи, на прикордонних постах, і людям іноді відмовляли в доступі до Азербайджану.
Отже, можна зробити висновок, що у разі повернення до Азербайджану позивачу буде загрожувати ризик зазнати поводження, яке заборонене статтями 2 і 3 Конвенції (Жорстоке поводження або смерть), відповідає що підставам передбаченим у п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону.
Приймаючи оскаржуване рішення, відповідач не дослідив поточної та актуальної інформації (саме на час звернення позивача з заявою) щодо ситуації в Азербайджанській Республіці й не спростував можливості загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення. Також відповідачем не поставлено вимоги щодо надання додаткових відомостей ні від позивача, ні від органів державної влади для уточнення інформації щодо ситуації у країні громадянської належності позивача станом на час прийняття оскаржуваного рішення.
Таким чином, суд приходить до висновку про протиправність Рішення Державної міграційної служби України від 22.03.2024 №43-24 про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особи без громадянства ОСОБА_1 , як наслідок Рішення Державної міграційної служби України від 22.03.2024 №43-24 про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особи без громадянства ОСОБА_1 підлягає скасуванню.
Також суд, для ефективного захисту прав позивача, вважає за необхідне зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Стосовно позовних вимог щодо зобов'язання Державної міграційну службу України визнати особи без громадянства ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства суд зазначає наступне.
Перевіряючи правомірність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статтею 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Водночас спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним і таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі за текстом - Конвенція) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахалп роти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, не залежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Оскільки наведені відповідачами підстави для відмови позивачеві в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є необґрунтованими, а на наявність інших підстав відповідачі не вказують, суд приходить до висновку, що ефективним способом захисту прав позивача є визнання протиправним та скасування Рішення Державної міграційної служби України від 22.03.2024 №43-24 про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особи без громадянства ОСОБА_1 та зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву особи без громадянства ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи викладене вище, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.
Керуючись ст.ст. 13, 14, 139, 141, 241, 243, 246, 250, 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (вул. Римарська, буд. 24, м. Харків, 61057, код ЄДРПОУ 37764460) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати Рішення Державної міграційної служби України №22.03.2024 №43-24 про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особи без громадянства ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ).
Зобов'язати Державну міграційну службу України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470) повторно розглянути заяву особи без громадянства ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту
В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Текст рішення складено та підписано 24.06.2024.
Суддя Супрун Ю.О.