24 червня 2024 р. м. Вінниця Справа № 120/3061/24
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Воробйової Інни Анатоліївни, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до комісії Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання, Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції про визнання протиправним та скасування рішення
До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) до комісії Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання, Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції (далі - комісія, відповідач 1), Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції (далі - управління, відповідач 2), в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення комісії Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання від 23.11.2023 р. стосовно переведення ОСОБА_1 з Державної установи «Вінницька виправна колонія (№86)» до сектору середнього рівня безпеки для чоловіків , які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі до Державної установи «Шепетівська виправна колонія (№86).
В обґрунтування вимог позивач вказує, що засуджений має відбувати строк покарання в одній виправній колонії, в межах його місця проживання або його родичів. При цьому, позивач зазначає, що його дружина та неповнолітні діти проживають у Вінницькій області, відтак, переведення до іншої колонії не є доцільним. Окремо вказав й на необґрунтованість рішення, оскільки таке не містить мотивів переведення, а лише посилання на ст.10 і 93 КВК України.
Ухвалою від 01.04.2024 р. прийнято позовну заяву до розгляду , вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
15.04.2024 р. через систему електронний суд надійшов відзив, в якому відповідач просив відмовити в задоволенні позову вказуючи на те, що комісією прийнято рішення про переведення з підстав наявності обставин визначених в ст. 10 КВК України. При цьому, вказує, що надати відомості із службового розслідування, які стали підставою для прийняття спірного рішення не є можливим, оскільки вони із грифом «таємно».
Ухвалою суду від 06.06.2024 р. витребувано додаткові докази.
Розглянувши матеріали справи, оцінивши докази, суд встановив наступне.
Рішенням Комісії міжрегіонального управління від 23.11.2023 вирішено перевести засудженого ОСОБА_1 з Державної установи “Вінницька виправна колонія (№86)” до сектору середнього рівня безпеки для чоловіків , які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі до Державної установи “Шепетівська виправна колонія (№86), з мотивів наявності підстав, передбачених ст.ст. 10, 93 КВК України.
Як видно з витягу з протоколу № 32 засідання Комісії міжрегіонального управління, вищезазначене рішення прийняте на підставі висновку службового розслідування від 10.11.2023, згідно з яким засудженого ОСОБА_1 доцільно перевести до іншої виправної колонії.
Не погоджуючись з таким рішенням комісії позивач звернувся з позовом до суду.
Визначаючись щодо позовних вимог, суд керується та виходить з наступного.
Відповідно до статті 4 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК України) підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили, інші рішення суду, а також закон України про амністію та акт помилування.
Згідно з частиною 4 статті 7 КВК України, правовий статус засуджених визначається законами України, а також цим Кодексом, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання.
Частиною 5 статті 11 КВК України визначено, що виправні колонії мінімального рівня безпеки поділяються на колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання і колонії мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання.
Відповідно до статті 86 КВК України вид колонії, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань.
Особи, засуджені до позбавлення волі, направляються для відбування покарання не раніше спливу триденного та не пізніше десятиденного строку з дня набрання вироком законної сили або з дня надходження із суду розпорядження про виконання вироку, що набрав законної сили (стаття 87 КВК України).
Відповідно до частини 1 статті 93 Кримінально- виконавчого кодексу України засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній колонії, як правило, у межах адміністративно - територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого.
Згідно статті 10 КВК України, засуджені мають право на особисту безпеку.
У разі виникнення небезпеки життю і здоров'ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань з проханням про забезпечення особистої безпеки. У цьому разі посадова особа зобов'язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засудженого.
Адміністрація установи виконання покарань вживає заходів до переведення засудженого в безпечне місце, а також інших заходів до усунення небезпеки, вирішує питання про місце подальшого відбування ним покарання.
У разі наявності небезпеки для життя і здоров'я засуджених, до яких згідно із законом у зв'язку з їх участю у кримінальному судочинстві прийнято рішення про застосування заходів безпеки, адміністрація установи виконання покарань вживає заходів щодо забезпечення безпеки цих осіб. Крім того, до зазначених осіб можуть бути застосовані такі заходи:
ізольоване тримання;
переведення в іншу установу виконання покарань.
Зміна умов тримання осіб, щодо яких застосовані заходи безпеки, здійснюється з додержанням вимог, передбачених цим Кодексом і законодавством України.
Наказом Міністерства юстиції України від 27.02.2017 № 680/5 затверджено Порядок визначення засудженим виду установи виконання покарань, направлення для відбування покарання засуджених до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, обмеження волі та їх переведення (далі - Порядок ), а також Положення про центральну та міжрегіональну комісії з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання (далі - Положення про комісію).
За змістом пункту 4 розділу І Порядку (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) міжрегіональна комісія - колегіальний орган, що утворюється в міжрегіональному управлінні, який в межах компетенції визначає засудженим до позбавлення волі вид установи виконання покарань, місце відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, здійснює направлення і переведення для відбування покарання засуджених до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі та арешту в межах зони діяльності міжрегіонального управління.
Пунктами 1, 3, 5 розділу ІІІ Порядку визначено, що направлення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, до установ виконання покарань (секторів) здійснюється на підставі запиту на наряд щодо направлення осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі (додаток 1), на підставі якого видається наряд про направлення особи, засудженої до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, із слідчого ізолятора до установи виконання покарань (дільниці виправного центру, сектору) (додаток 2).
Зміна умов тримання засудженого шляхом переведення його до виправної колонії (сектору) іншого рівня безпеки здійснюється центральною комісією за поданням адміністрації виправної колонії щодо зміни умов тримання засудженого шляхом переведення його до виправної колонії (сектору) іншого рівня безпеки (додаток 3), погодженим керівником міжрегіонального управління, або керівником Департаменту щодо установ центрального та південного регіонів.
Переведення засудженого для подальшого відбування покарання з одного виправного центру (дільниці виправного центру) до іншого виправного центру (дільниці виправного центру) здійснюється на підставі рішення центральної комісії за поданням адміністрації виправного центру (виправної колонії) щодо переведення засудженого до обмеження волі до іншого виправного центру (дільниці виправного центру) (додаток 5), погодженим із керівником міжрегіонального управління, або керівником Департаменту щодо установ центрального та південного регіонів та спостережною комісією.
У разі ініціювання переведення осіб, засуджених до обмеження волі, з одного виправного центру (дільниці виправного центру) до іншого виправного центру (дільниці виправного центру) до подання додаються заява засудженого, підпис якого засвідчує начальник виправного центру (начальник виправної колонії), та документи, які підтверджують наявність поважних причин, документи, які підтверджують наявність родинних стосунків і місце проживання близьких родичів, що визначені абзацами третім, четвертим пункту 2 цього розділу.
У разі ініціювання переведення осіб, засуджених до обмеження волі, з одного виправного центру (дільниці виправного центру) до іншого виправного центру (дільниці виправного центру) наявність поважних причин має бути документально підтверджена.
Відповідно до пункту 2 розділу ІV Положення про комісії, затвердженого наказом № 680/5, формою роботи комісій є засідання. Засідання скликаються залежно від потреби прийняття рішення, надходження заяв, скарг, запитів, але не рідше одного разу на місяць та не пізніше ніж протягом 30 днів з дня надходження звернення.
У виняткових випадках, коли вирішення питання потребує більш ґрунтовного та детального вивчення обставин, отримання додаткових доказів, документів чи пояснень, необхідних для прийняття міжрегіональною та центральною комісіями рішень, строк розгляду питання може бути продовжено, але не більше ніж на 15 календарних днів. У разі прийняття такого рішення відповідна комісія письмово повідомляє про це уповноважений орган, заявника з наданням обґрунтованого роз'яснення (пункт 3 розділу ІV Положення про комісії).
За наявності обставин, визначених у пункті 3 цього розділу, міжрегіональна та центральна комісії можуть запросити до участі у засіданні заявника, уповноваженого представника органу, якими ініційоване питання, що підлягає розгляду та прийняттю за ним рішення відповідною комісією (пункт 4 розділу ІV Положення про комісії).
Пунктами 1, 2 розділу V Положення про комісії встановлено, що рішення центральної та міжрегіональної комісій оформлюються протоколом засідання комісії щодо визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі (додаток 1), та протоколом засідання комісії щодо переведення осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, до установ виконання покарань (дільниць виправних центрів, секторів) (додаток 2). Матеріали засідання комісії формуються в обліковій справи, які прошиваються, а сторінки нумеруються. Облікова справа обов'язково має містити протокол засідання комісії та документи, що стосуються прийнятих на засіданні рішень (пункт 3 розділу V Положення про комісії).
Пунктом 4 розділу І Порядку визначено, що наряд - рішення, що видається підрозділом по контролю за виконанням судових рішень для направлення особи (осіб), засудженої(их) до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту чи обмеження волі, яка (які) підлягає(ють) направленню до установи виконання покарань або переведенню для відбування покарання з однієї установи виконання покарань до іншої.
Таким чином направлення засуджених для відбування покарання здійснюється комісіями відповідного рівня шляхом прийняття рішення, яке оформлюється протоколом засідання комісії, а документальною підставою для направлення засуджених до місця відбування покарання є наряди.
Отже, системний аналіз наведених вище правових норм, якими регламентується місце відбування покарання засудженими до позбавлення волі на певний строк та питання переведення таких осіб з однієї виправної колонії до іншої, дозволяє зробити такі висновки:
- засуджений відбуває весь строк покарання в одній виправній колонії, водночас основним критеріям для визначення конкретної колонії для відбування покарання є її розташування в межах тієї адміністративно-територіальної одиниці (області), де особа проживала до засудження або де постійно проживають її родичі, наприклад, батько або мати засудженого;
- переведення засудженого для відбування покарання з однієї виправної колонії до іншої допускається лише у виняткових випадках, які пов'язані з наявністю обставин, що перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в цій колонії; такі обставини, зокрема, можуть обумовлюватися виникненням небезпеки для життя і здоров'я засудженого;
- розгляд питання про переведення засудженого для відбування покарання до іншої виправної колонії в межах зони діяльності міжрегіонального управління здійснює відповідна міжрегіональна комісія;
- рішення міжрегіональної комісії про переведення оформлюється протоколом засідання комісії, доводиться до відома засудженого під підпис та, у разі незгоди засудженого/його представника із прийнятим рішенням, може бути оскаржене ними у тому числі до суду.
При цьому суд вказує, що як і будь-яке рішення суб'єкта владних повноважень, рішення міжрегіональної комісії про переведення засудженого, що стало предметом судового оскарження, має відповідати критеріям правомірності, вміщеним у частину другу статті 2 КАС України, а саме бути таким, що прийняте: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
В свою чергу, в силу приписів абзацу 1 частини другої статті 77 КАС України, саме на суб'єкта владних повноважень покладається обов'язок щодо доказування в суді правомірності свого рішення, яке оскаржується.
У справі, що розглядається, Комісією міжрегіонального управління прийнято рішення, оформлене протоколом засідання комісії № 32 від 23.11.2023, про переведення засудженого ОСОБА_1 з державної установи "Вінницька виправна колонія (№86)" до сектору середнього рівня безпеки для чоловіків, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі державної установи "Шепетівська виправна колонія (№98)", враховуючи наявність підстав, передбачених статтею 10 та частиною другою статті 93 КВК України.
Суд не ставить під сумнів те, що вирішення питання переведення чи не переведення засудженого до іншої колонії установи виконання покарань в межах зони діяльності Міжрегіонального управління охоплюється дискреційними повноваженнями Комісії.
Однак, оскільки у даному випадку засуджений не погоджується з рішенням про його переведення до іншої виправної колонії та вважає його протиправним, будучи суб'єктом владних повноважень у спірних правовідносин відповідач повинен довести перед судом обґрунтованість прийнятого рішення, в тому числі з наданням суду всіх наявних у нього документів та матеріалів, які можуть бути використані як докази у справі, що прямо передбачено положеннями абзацу 2 частини другої статті 77 КАС України.
В свою чергу судом встановлено, що під час прийняття оскаржуваного рішення про переведення позивача Комісія міжрегіонального управління лише обмежилася формальним посиланням на наявність правових підстав для переведення засудженого відповідно до статей 10, 93 КВК України.
В самому рішенні жодним чином не обґрунтовано існування виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній колонії та зумовлюють необхідність його переведення в іншу установу виконання покарань поза межами адміністративної-територіальної одиниці, де мешкають близькі родичі засудженого.
Суд наголошує на тому, що закон допускає переведення засудженого для відбування покарання з однієї виправної колонії до іншої тільки у виняткових випадках, що закономірно зобов'язує суб'єкта владних повноважень належно обґрунтувати прийняте рішення та підтвердити виникнення обставин, з якими законодавець пов'язує можливість прийняття відповідного рішення.
Втім, під час розгляду справи Міжрегіональним управлінням не доведено правомірності оскаржуваного рішення про переведення до іншої виправної установи через наявність обставин, які унеможливлюють подальше відбування позивача покарання в державній установі "Вінницька виправна колонія (№86)".
Суд вказує, що саме по собі посилання відповідача на норми статті 10 та частини другої статті 93 КВК України не є свідченням обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень та дотримання ним свого процесуального обов'язку щодо доказування.
У відзиві на позов вказується про те, що підставою для прийняття спірного рішення стала інформація та матеріали негласного характеру під грифом "таємно", зокрема висновок службового розслідування .
Однак, як вбачається з протоколу засідання Комісії міжрегіонального управління № 32 від 23.11.2023, рішення про переведення позивача приймалося за результатами розгляду висновку службового розслідування від 10.11.2023, згідно з яким засудженого доцільно перевести до іншої виправної колонії. При цьому у протоколі відсутня згадка про те, що зазначені матеріали, які надані у розпорядження Комісії, містять секретну інформацію із присвоєнням їй певного грифу секретності.
Суд вказує, що оскільки держава гарантує засудженому право на оскарження рішення про його переведення до іншої колонії, Міжрегіональне управління та відповідна Комісія повинні подбати про належне обґрунтування такого рішення та його документальне підтвердження у тих межах, які є допустимими без порушення вимог законодавства щодо охорони державної таємниці, у разі якщо відповідне рішення приймається в тому числі на підставі секретної інформації.
Також суд повторює, що в судовому адміністративному процесі обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб'єкта владних повноважень, який і повинен довести ті обставини, на яких ґрунтуються його заперечення. Винятки з цього правила встановлені статтею 78 КАС України і обставини, на які посилається відповідач, до них не відносяться.
Відповідач, як орган публічної влади, підпорядкований конституційному спеціально-дозвільному принципу, закріпленому, зокрема, у частині другій статті 19 Основного Закону України, згідно з яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Зокрема, ЄСПЛ у справі "Рисовський проти України", № 29979/04, рішення від 20 жовтня 2011 року (пункти 70, 71) підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування", зазначивши, що він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74).
Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див. зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
Окремі аспекти принципу належного врядування також були зазначені ЄСПЛ у справах "Армазова проти Республіки Молдова" (Arzamazova v. The Republic of Moldova, заява №38639, п.52), "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia, заява №32457/05, п. 40), "Графов проти України" (заява № 4809/10), "Чакаревич проти Хорватії" (Сakareviс v. Croatia, заява № 48921/13), з аналізу яких можна дійти висновку, що у рішеннях ЄСПЛ сформувалась стала практика щодо розуміння принципу належного урядування, до змісту якого можна включити п'ять головних складових елементів: 1) покладення на суб'єктів владних повноважень зобов'язання запроваджувати внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок; 2) якщо діяльність суб'єкта владних повноважень впливає на основоположні права людини, такі суб'єкти повинні діяти вчасно, в належний і якомога послідовніший спосіб; 3) ризик будь-якої помилки суб'єкта владних повноважень повинен покладатися на такого суб'єкта, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються; 4) застосування принципу належного урядування, як правило, не повинно перешкоджати суб'єкту владних повноважень виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість; 5) потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій суб'єкта владних повноважень.
Верховний Суд у постанові від 28 лютого 2020 року у справі № П/811/1015/16 акцентує на тому, що принцип належного урядування має надзвичайно важливе значення для забезпечення правовладдя в Україні. Неухильне дотримання основних складових принципу належного урядування забезпечує прийняття суб'єктами владних повноважень легітимних, справедливих та досконалих рішень. Крім того, принцип належного урядування підкреслює те, що між людиною та державою повинні бути вибудовані саме публічно-сервісні відносини, у яких інституції та процеси служать всім членам суспільства.
Суд також приймає до уваги, що відповідно до юридичної позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 року, верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави її втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема в закони, які за змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. При цьому справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні її як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.
Отже, ця юридична позиція Конституційного Суду України поширюється і на необхідність врегулювання органами публічної влади "правової процедури", яка визначає критерії справедливого ставлення органів публічної влади до особи.
Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 13 червня 2019 року № 5-р/2019, Конституція України містить низку фундаментальних положень щодо здійснення державної влади, передбачених статтями 3, 5, 6, 8, 19 Основного Закону. Названі конституційні приписи перебувають у взаємозв'язку, відображають фундаментальне положення конституціоналізму щодо необхідності обмеження державної влади з метою забезпечення прав і свобод людини та зобов'язують наділених державною владою суб'єктів діяти виключно відповідно до усталених Конституцією України цілей їх утворення.
Тому, коли йдеться про реалізацію компетенції у межах дискреції суб'єктом владних повноважень, такі суб'єкти зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Правова процедура (fair procedure - справедлива процедура) є складовою принципу законності та принципу верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади. Правова процедура встановлює чітку послідовність дій проведення такої перевірки із зазначенням способів та методів її здійснення, підстав, порядку, форми та строків такої діяльності.
Правова процедура встановлює межі вчинення повноважень органом публічної влади і, в разі її неналежного дотримання, дає підстави для оскарження таких дій особою, чиї інтереси вона зачіпає, до суду.
Установлена правова процедура як складова частина принципу законності та принципу верховенства права є важливою гарантією недопущення зловживання з боку органів публічної влади під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати справедливе ставлення до особи.
Ця правова процедура спрямована на забезпечення загального принципу юридичної визначеності, складовою якої є принцип легітимних очікувань як один з елементів принципу верховенства права.
Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі № 826/13000/18 та від 8 липня 2021 року у справі № 160/674/19.
В контексті вищевикладеного суд зазначає, що оскільки закон допускає можливість переведення засудженого до іншої виправної колонії лише за наявності виняткових обставин, це, своєю чергою, означає, що уповноважений суб'єкт владних повноважень, реалізуючи свої дискреційні повноваження та приймаючи відповідне рішення, повинен обґрунтувати наявність обставин, з яким закон пов'язує можливість переведення засудженого, тобто навести мотиви прийняття саме такого рішення крізь призму визначених законом правових підстав. В іншому разі правова процедура не може вважатися дотриманою, а принцип верховенства права - забезпеченим.
Крім того суд враховує, що оскаржуване рішення відповідача має наслідком додаткові обмеження для права позивача на повагу до приватного та сімейного життя. Адже, за загальним правилом, встановленим національним законом, засуджений до позбавлення волі відбуває покарання у виді позбавлення волі на певний строк в одній виправній колонії у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання його родичів.
Натомість оскаржуваним рішенням позивача переведено з державної установи "Вінницька виправна колонія (№86)" до державної установи "Шепетівська виправна колонія (№98)", тобто в установу поза межами Вінницької області, де проживають родичі позивача.
Відтак ця справа охоплюється предметом регулювання за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
В цьому аспекті суд враховує висновки ЄСПЛ, наведені у рішенні від 23 жовтня 2014 року у справі "Вінтман проти України (заява № 28403/05), в якій заявник, серед іншого, скаржився на порушення статті 8 Конвенції у зв'язку з неможливістю перевестися до колонії, розташованої ближче до його місця проживання.
У вказаному рішенні (пункти 76-78) Суд нагадав, що засуджені до позбавлення волі мають "надалі користуватись основоположними правами та свободами, гарантованими Конвенцією, окрім права на свободу" (див. рішення у справі "Хьорст проти Сполученого Королівства (№ 2)" (Hirst v. the United Kingdom (no. 2) [ВП], заява № 74025/01, п. 69, ECHR 2005-IX). Отже, не постає питання, що засудженого до позбавлення волі може бути позбавлено усіх прав за статтею 8 Конвенції тільки тому, що він має статус особи, яку за вироком суду було позбавлено волі (див. рішення від 25 липня 2013 року у справі "Ходорковський і Лєбєдєв проти Росії" (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), заяви № 11082/06 та № 13772/05, п. 836).
У той же час очевидним є той факт, що тримання особи під вартою за своєю природою призводить до обмеження її приватного та сімейного життя (див., наприклад, рішення у справі "Мессіна проти Італії (№ 2)" (Messina v. Italy (no. 2)), заява № 25498/94, п. 61, ECHR 2000-Х, та ухвалу щодо прийнятності у справі "Калашніков проти Росії" (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, ECHR 2001-XI (витяги)).
У своїй практиці Суд також визнав, що Конвенція не надає засудженим до позбавлення волі права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені відокремлені від своїх родин та перебувають на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі. Однак поміщення засудженого до колонії, розташованої на такій відстані від місця проживання його родини, що дуже ускладнює або навіть унеможливлює побачення, може за певних обставин становити втручання у сімейне життя, оскільки можливість для членів родини відвідувати засудженого є надзвичайно важливою для підтримання сімейного життя (див. ухвалу щодо прийнятності від 6 квітня 2000 року у справі "Оспіна Варгас проти Італії" (Ospina Vargas v. Italy), заява № 40750/98). Отже, сприяння з боку адміністрації колонії підтриманню зв'язків засуджених зі своїми близькими родичами є важливою частиною їхнього права на повагу до сімейного життя (див. вищезазначене рішення у справі "Мессіна проти Італії (№ 2)" (Messina v. Italy (no. 2)), п. 61).
Також у пунктах 84-85 вищезгаданого рішення у справі "Вінтман проти України (заява № 28403/05) Суд зазначив, що будь-яке обмеження права засудженої особи на повагу до його приватного та сімейного життя має застосовуватися "згідно із законом" у розумінні пункту 2 статті 8Конвенції (див. рішення від 17 липня 2007 року у справі "Кучера проти Словаччини" (), заява № 48666/99, п. 127). Вислів "згідно із законом" не тільки диктує необхідність дотримання національного законодавства, але також пов'язаний з якістю зазначеного законодавства (див. рішення у справах "Нєдбала проти Польщі" (Niedbala v. Poland), заява № 27915/95, п. 79, від 4 липня 2000 року, та "Градек проти Польщі" (Gradek v. Poland), заява № 39631/06, п. 42, від 8 червня 2010 року).
Суд зауважує, що законодавство, яке передає державним органам влади дискреційні повноваження, саме по собі не суперечить зазначеній вимозі (див. рішення у справах "Лавентс проти Латвії" (Lavents v. Latvia), заява № 58442/00, п. 135, від 28 листопада 2002 року, та "Вегера проти Польщі" (Wegera v. Poland), заява № 141/07, п. 71, від 19 січня 2010 року). Проте законодавство повинно з достатньою чіткістю визначати межі та спосіб здійснення такого дискреційного повноваження, наданого компетентним органам влади, з огляду на "законну мету" відповідного заходу, аби забезпечити особу належним захистом від свавільного втручання (див., наприклад, рішення у справах "Аль-Нашиф проти Болгарії" (Al-Nashif v. Bulgaria), заява № 50963/99, п. 119, від 20 червня 2002 року, та "Алєксєєва проти Латвії" (Aleksejeva v. Latvia), заява № 21780/07, п. 55, від 3 липня 2012 року).
Повертаючись до обставин цієї справи, суд вважає, що у даному випадку описана вище необґрунтованість рішення відповідача про переведення позивача до іншої виправної колонії поза місцем проживання самого позивача та його дружини свідчить про те, що обмеження права засудженого на повагу до його приватного та сімейного життя не відбулося "згідно із законом".
Наведене у своїй сукупності схиляє суд до переконання, що оскаржуване рішення Комісії міжрегіонального управління від 23.11.2023 є протиправним, а тому підлягає скасуванню.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною першою статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
За змістом ст.ст. 9, 90 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів , суд доходить висновку, що встановлені у справі обставини підтверджують позицію позивача, покладену в основу позовних вимог, а відтак, адміністративний позов належить задовольнити повністю.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд вказує, що відповідно до частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Разом з тим, відповідно до статті 5 Закону України “Про судовий збір” позивач звільнений від сплати судового збору, відтак такий не сплачувався, а отже не підлягає стягненню.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
адміністративний позов задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати рішення комісії Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання від 23.11.2023 р. стосовно переведення ОСОБА_1 з Державної установи «Вінницька виправна колонія (№86)» до сектору середнього рівня безпеки для чоловіків , які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі до Державної установи «Шепетівська виправна колонія (№86).
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Інформація про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) ін3406310252.
Відповідач 1:комісія Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешту та обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання (вул. Брацлавска, 2А, м. Вінниця,)
Відповідач 2: Центрально-Західне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України (вул. Брацлавська, 2А, м. Вінниця, код ЄДРПУО 08564771)
Повний текст рішення сформовано 24.06.2024 р.
Суддя Воробйова Інна Анатоліївна