Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
17.06.2024м. ХарківСправа № 922/3921/21 (922/4727/21)
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Прохорова С.А.
при секретарі судового засідання Кончаренко В.Ю.
розглянувши, в порядку загального позовного провадження, справу
за позовом Торгівельно-комерційне товариство з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями фірма "Харків - Москва"
до Товариство з обмеженою відповідальністю "МЕТІНКОМ" 3-я особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_1
про визнання недійсним договору уступки права вимоги
в межах справи про банкрутство Торгівельно-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями фірма "Харків-Москва"
за участю представників:
позивача - Третьякова Н.Ю. (адвокат за ордером ВІ №1027250 від 09.12.2020), відповідача - Камінська А.А. (адвокат за ордером ВІ №1107658) в режимі відеоконференції
третьої особи - не з'явився
Позивач звернувся до суду із позовною заявою до ТОВ "Метінком" про визнання недійсним договору уступки вимоги (цесії) від 02.02.2012, укладеного між громадянином Російської Федерації ОСОБА_1 та ТОВ "Метінком", посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Курковською Я.Л., реєстровий номер 217.
Ухвалою суду від 20.11.2023 призначено справу до розгляду в межах справи № 922/3921/21 (922/1371/22) про банкрутство ТК ТОВ з іноземними інвестиціями фірма "Харків-Москва" за правилами загального позовного провадження без повідомлення учасників справи, розгляд справи почато зі стадії підготовчого провадження, призначено підготовче засідання.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 28.12.2023 у справі №922/3921/21 (922/4727/21) (суддя Лавренюк Т.А.) призначено у справі №922/3921/21(922/4727/21) судову почеркознавчу експертизу. Провадження по справі зупинено до одержання результатів судової експертизи.
08.01.2024 ТОВ "Метінком" звернулося до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою на ухвалу Господарського суду Харківської області від 28.12.2023 у справі №922/3921/21 (922/4727/21).
Постановою Східного апеляційного господарського суду від 20.02.2024 апеляційну скаргу задоволено, ухвалу Господарського суду Харківської області від 28.12.2023 у справі №922/3921/21 (922/4727/21) скасовано.
05.03.2024 матеріали справи повернулися до Господарського суду Харківської області.
Під час відсутності матеріалів справи в Господарському суді Харківської області, ухвалою суду від 18.01.2024 задоволено заяву судді Лавренюк Т.А. про самовідвід у справі № 922/3921/21 (922/1371/22); справу № 922/3921/21 (922/1371/22) передано на повторний автоматизований розподіл для визначення складу суду.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.01.2023, для розгляду справи № 922/3921/21 (922/1371/22) визначено суддю Прохорова С.А.
Оскільки зміна головуючого судді у основній справі про банкрутство зумовлює необхідність передачі новому складу суду всіх пов'язаних справ, що розглядалися в межах справи № 922/3921/21 (922/1371/22), відповідно до протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 19.01.2024 справа № 922/3921/21 (922/1371/22) (922/4023/23) в межах справи про банкрутство передана на розгляд судді Прохорову С.А.
Судом встановлено, що на момент передачі справи №922/3921/21 (922/1371/22), справа №922/3921/21 (922/1371/22) (922/4023/23) в межах справи про банкрутство розглядається в порядку загального позовного провадження, а по справі триває підготовче провадження.
Таким чином, враховуючи зміну складу суду, суд, ухвалою від 11.03.2024 прийняв справу №922/3921/21 (922/4727/21) до свого провадження та призначив підготовче засідання для її розгляду на 10.04.2024.
Під час відсутності матеріалів справи в Господарському суді Харківської області, до суду надійшло клопотання відповідача вх. №5828 від 04.03.2024 в якому він просить суд:
Об'єднати в одне провадження справу №922/3921/21 (922/1371/22) (922/4632/23) за позовом ТК ТОВ ФІРМА «ХАРКІВ-МОСКВА» до ТОВ «МЕТІНКОМ», третя особа - громадянин російської федерації ОСОБА_1 про визнання поруки припиненою з 28.12.2021, справу №922/3921/21 (922/1371/22) (922/4023/23) за позовом ТК ТОВ ФІРМА «ХАРКІВ-МОСКВА» до ТОВ «МЕТІНКОМ», третя особа - громадянин російської федерації ОСОБА_1 про визнання поруки припиненою з 22.01.2020, а також справу №922/3921/21 (922/4727/21) за позовом ТК ТОВ ФІРМА «ХАРКІВ-МОСКВА» до ТОВ «МЕТІНКОМ», третя особа - громадянин російської федерації ОСОБА_1 про визнання недійсним договору уступки вимоги (цесії) від 02.02.2012.
Також просить не розпочинати підготовче засідання у справах до їхнього об'єднання в одне провадження та до повернення із Східного апеляційного господарського суду справи №922/3921/21 (922/4727/21) за позовом ТК ТОВ ФІРМА «ХАРКІВ-МОСКВА» до ТОВ «МЕТІНКОМ», третя особа - громадянин російської федерації ОСОБА_1 про визнання недійсним договору уступки вимоги (цесії) від 02.02.2012.
08.03.2024 до суду надійшли заперечення позивача (вх. №6428) на клопотання відповідача про об'єднання справ.
Ухвалою суду від 11.03.2024 відмовлено в задоволенні клопотання відповідача вх. № 5828 від 04.03.2024 про об'єднання справи №922/3921/21 (922/4727/21) зі справами №922/3921/21 (922/1371/22) (922/4632/23) та №922/3921/21 (922/1371/22) (922/4023/23) в одне провадження.
21.03.2024 відповідачем подано до суду відзив на позовну заяву (вх. №7720) згідно якого відповідач заперечує проти позовних вимог та просить відмовити в їх задоволенні.
Від позивача надійшла заява (вх. №8423 від 29.03.204) про застосування до відповідача заходів процесуального примусу у вигляді штрафу та повторне витребування у відповідача договору уступки вимоги (цесії) від 02.02.2012, укладений між громадянином Російської Федерації ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю “Метінком”, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Курковською Я.Л., реєстровий номер 217.
Також, позивачем подано клопотання (вх. №8540 від 01.04.2024) в якому позивач просить суд призначити по справі судову технічну експертизу документів, а саме Договору уступки вимоги (цесії) від 02.02.2012, укладеним між громадянином російської федерації ОСОБА_1 та ТОВ «Метінком», реєстровий номер 217. На розгляд експертам поставити наступні питання:
- Чи вносились у текст документу зміни? Якщо вносилися, то яким чином (підчистка, дописка, травлення, виправлення тощо) і який зміст первинного тексту?
- Коли було виготовлено бланк документу?
- Коли було внесено записи (рукописні та друковані) на бланк документу?
- Чи відповідає строк виготовлення бланку та строк фактичного заповнення документу?
- Чи виготовлені (виконані) дані документу (фрагменти документу) у різний час?
- У якій послідовності виконувались реквізити документу (підпис, відтиск печатки, заповнення тексту тощо)?
- Чи виготовлено вказаний документ шляхом монтажу за допомогою комп'ютерної або копіювально-розмножувальної техніки?
- Чи відповідає текс (рукописний та друкований) документа даті створення документа?
Ухвалою суду від 06.05.2024 продовжено строк проведення підготовчого провадження на 30 днів до "10" червня 2024 р.
В підготовчому засіданні 27.05.2024 представником відповідача були надані суду для огляду оригінал витребуваного судом договору уступки вимоги (цесії) від 02.02.2012, укладений між громадянином Російської Федерації ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Метінком», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Курковською Я.Л., реєстровий номер 217.
Крім того, відповідачем надані суду для огляду інші договори (оригінали), які, як вважає відповідач мають значення для розгляду справи, а саме договору позики від 26 вересня 2011 року, укладеного між громадянином Ізраїлю Дукер Шмуєлем та громадянином російської федерації ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Курковською Я.Л., реєстровий номер 1993, договору поруки від 26 вересня 2011 року, укладеного між громадянином російської федерації ОСОБА_1 та ТК ТОВ фірма “Харків-Москва” в особі генерального директора Дукер Шмуєла та договору уступки права вимоги від 02.02.2012 по договору поруки від 26.09.2011, укладений між громадянином російської федерації ОСОБА_1 та ТОВ "МЕТІНКОМ".
Також відповідачем було заявлено клопотання вх. № 13611 від 27.05.2024 про долучення до матеріалів справи нотаріально посвідчених копій цих договорів.
В підготовчому засіданні судом було досліджено оригінали документів, поданих відповідачем та їх нотаріально посвідчені копії. Встановлено, що подані відповідачем копії відповідають оригіналам, які були оглянуті судом.
Ухвалою суду від 27.05.2024 в задоволенні клопотання позивача вх. №8540 від 01.04.2024 про призначення у справі технічної експертизи було відмовлено. Також, цією ухвалою судом було застосовано до Товариства з обмеженою відповідальністю "МЕТІНКОМ" заходи процесуального примусу у вигляді стягнення штрафу в розмірі 2 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, задоволено клопотання відповідача вх. №13611 від 27.05.2024 про долучення до матеріалів справи документів, закрито підготовче провадження у справі № 922/4727/21 та призначено справу до розгляду по суті на "10" червня 2024 р.
17.06.2024 позивачем через систему Електронний суд, подано клопотання (вх. №15625) в якому позивач просить суд зупинити провадження у справі № 922/3921/21 (922/4727/21) до набрання законної сили рішенням по справі №922/3921/21 (922/1371/22) (922/1044/24).
Ухвалою суду від 17.06.2024 відмовлено в задоволенні зазначеного вище клопотання позивача.
В ході розгляду даної справи господарським судом Харківської області, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строків, встановлених ГПК України.
В ході розгляду даної справи судом було в повному обсязі досліджено письмові докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи - у відповідності до приписів ч. 1 ст. 210 ГПК України, а також з урахуванням положень ч. 2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.
Враховуючи положення ст.ст. 13, 74 ГПК України якими в господарському судочинстві реалізовано конституційний принцип змагальності судового процесу, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії для забезпечення сторонами реалізації своїх процесуальних прав, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній матеріалами і документами по суті.
Відповідно до ст. 219 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
24.04.2024 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом, після виходу з нарадчої кімнати, проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Відповідно до положень п. 1ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
Указом Президента України Про введення воєнного стану в Україні №64/2022 від 24.02.2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, який триває на теперішній час.
Враховуючи приписи статті 3 Конституції України, зважаючи на наявність активних військових дій та загрози небезпеки на території України, у тому числі в м. Харкові та Харківській області, а також особливого (дистанційного) режиму роботи господарського суду, обмеження доступу та відвідування працівниками та суддями будівлі господарського суду з міркувань безпеки, та постійними повітряними тривогами, розгляд даної справи по суті здійснений судом у межах розумного строку в розумінні положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Представник позивача в судовому засіданні підтримав вимоги в повному обсязі.
Представник відповідача проти позову заперечував.
Третя особа - правом на участь представника у судовому засіданні не скористався, причину неявки не повідомила. Пояснень щодо обставин справи не надала. Про розгляд справи третю особу повідомлялося шляхом розміщення на офіційному веб-порталі судової влади України відповідного оголошення.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників справи, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд встановив зазначає наступне.
Згідно із ст.129 Конституції України однією з засад судочинства є змагальність.
За змістом ст. 13 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, яка набула чинності 15.12.2017р.) встановлений такий принцип господарського судочинства як змагальність сторін, згідно з яким судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
За приписом ст. 76 Господарського процесуального кодексу України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Тобто, змагальність полягає в тому, що сторони у процесуальній формі доводять перед судом свою правоту, за допомогою доказів переконують суд у правильності своєї правової позиції. Викладене вимагає від сторін ініціативи та активності в реалізації їхніх процесуальних прав.
Згідно з ст. 77 (допустимість доказів) ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ч. 6 ст. 75 ГПК України обвинувальний вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду, якою особу притягнуто до адміністративної відповідальності у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
За змістом ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Визначений ст. 79 ГПК України стандарт доказування підкреслює необхідність зіставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Тобто з уведенням у дію вказаного стандарту доказування необхідним є не надання достатньої кількості доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Іншими словами, тлумачення змісту ст. 79 ГПК України свідчить, що на суд покладено обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини, з урахуванням поданих доказів, видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Позивач звернувся до суду із позовною заявою до ТОВ "Метінком" про визнання недійсним договору уступки вимоги (цесії) від 02.02.2012, укладеного між громадянином Російської Федерації ОСОБА_1 та ТОВ "Метінком", посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Курковською Я.Л., реєстровий номер 217.
Так, позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду із вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів, які характеризують суть конкретного позову, його зміст та правову природу, а саме: предмета і підстави позову.
Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.
Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Підставу позову становлять фактична й правова підстава.
Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога позивача.
Правильне встановлення підстави позову визначає межі доказування.
Підставою позову може бути як один, так і декілька юридичних фактів матеріально-правового характеру. Отже, предмет і підстава позову сприяють з'ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов'язку.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом саме позивача. Тоді як встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який він виконує під час розгляду справи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі №523/9076/16-ц, від 20.06.2018 у справі №308/3162/15-ц, від 30.01.2019 у справі №552/6381/17, від 13.03.2019 у справі №757/39920/15-ц, від 01.04.2020 у справі №520/13067/17, від 05.05.2020 у справі №554/8004/16-ц).
Отже, позивач, звертаючись до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке його право та/або охоронюваний законом інтерес порушене особою, до якої пред'явлений позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права/інтересу. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
Зміст позовної заяви Торгівельно-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями фірми "Харків-Москва" свідчить, що предметом позову у цій справі є вимога про визнання недійсним договору уступки вимоги (цесії) від 02.02.2012, укладеного між громадянином російської федерації ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю "Метінком", посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Курковською Я.Л. за реєстровим номером 217.
Підставами позову позивач визначає те, що вироком суду у справі №2605/7851/12 встановлено, що договір уступки вимоги (цесії) від 02.02.2012 не посвідчувався приватним нотаріусом Курковською Я.Л., реєстр вчинення нотаріальних дій за 2011-2012 приватного нотаріуса Курковської Я.Л. відсутній, сторонами договору порушено вимоги ст. 512, 513 Цивільного кодексу України, внаслідок чого, за твердженням позивача, договір є недійсним відповідно до положень ст. 203 Цивільного кодексу України. Також позивачем зазначено, що оспорюваний правочин за своєю правовою природою є договором факторингу, а відповідач не має генеральної та/або індивідуальної ліцензії Національного банку України на право здійснення операцій з іноземною валютою, не є небанківською установою, яка може надавати фінансові послуги, пов'язані з валютними цінностями, у тому числі й факторингу.
Таким чином, звертаючись до суду з вимогою про визнання недійсним договору уступки вимоги (цесії) від 02.02.2012, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "Метінком", позивач прагне досягти правової визначеності (тобто підтвердження судом) у питанні встановлення обставин недодержання в момент вчинення цього правочину вимог, які передбачені, зокрема, положеннями статті 203, 512, 513 Цивільного кодексу України.
Отже, до предмета доказування у даній справі входить встановлення обставин дійсності/недійсності договору уступки вимоги (цесії) від 02.02.2012 в межах визначених позивачем підстав позову.
Суд зауважує, що оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (подібний правовий висновок Верховного Суду викладений у постановах від 05.12.2018 у справі №916/1813/16, від 19.09.2019 у справі №924/831/17, від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 15.06.2022 у справі №916/700/21, від 22.09.2022 у справі №924/1146/21).
Так, визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за ст. 16 Цивільного кодексу України, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені ст. 215 Цивільного кодексу України.
Цивільний кодекс України імперативно не визнає оспорюваний правочин недійсним, а лише допускає можливість визнання його таким у судовому порядку, при цьому, визнання такого правочину недійсним відбувається судом, по-перше, за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, а по-друге, якщо в результаті судового розгляду такого звернення буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину.
Згідно з принципом диспозитивності господарського судочинства, закріпленого у статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
У такий спосіб, визначення предмета, підстав поданого позову є правом позивача, яким він розпоряджається на власний розсуд.
Відповідно до положень статей 526, 530, 598, 599 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною першою статті 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, -незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).
Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, 26 вересня 2011 року між громадянином Ізраїлю Дукер Шмуєлем (Позичальник) та громадянином російської федерації ОСОБА_1 (Позикодавець) укладено Договір безвідсоткової позики, посвідчений приватним нотаріусом Курковоською Я.Л. за реєстровим номером 1993.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Зазначені висновки викладені у постанові КЦС ВС від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19.
Відповідно до положень частини першої статті 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За положеннями статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
З урахуванням вищезазначеного, суд доходить висновку, що за відсутності належних та допустимих доказів на підтвердження визнання недійсним та/або нікчемним Договору позики від 26 вересня 2011 року суд розглядає та надає оцінку вимогам та доводам викладеним позивачем у позовній заяви з урахуванням правомірності правочину, в даному випадку Договору позики від 26 вересня 2011 року.
Що стосується доводів позивача частині недійсності Договору уступки права вимоги (цесії) від 02.02.2012, які останній аргументує Листами-відповідями Управління нотаріату Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції, суд критично відноситься до даних доводів, вважає їх безпідставними та такими, що не стоються предмету спору та не є належними доказами на підтвердження доводів позивача виходячи з наступного.
Статтею 76 ГПК України «Належність доказів» передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно з пунктами 2, 4, 5 частини другої статті 42 ГПК України учасники справи зобов'язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні.
За положеннями статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
З поданого листа-відповіді Управління нотаріату Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції вбачається, що Наказом Головного управління юстиції у місті Києві від 01 червня 2012 року №1087 «Про передачу документів нотаріального діловодства та архіву приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Курковської Яни Леонідівни» та від 11 вересня 2012 року №2092 «Про внесення змін до Наказу Головного управління юстиції у місті Києві від 01.06.2012 №1087 «Про передачу документів нотаріального діловодства та архіву приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Курковської Яни Леонідівни» створено робочу групу Головного управління юстиції у м. Києві для передачі документів нотаріального діловодства та архіву приватного нотаріуса Курковської Я.Л. до Київського державного нотаріального архіву.
Робочою групою було здійснено вилучення справ приватного нотаріуса Курковської Я.Л. для передачі на зберігання до державного нотаріального архіву, про що складено відповідний акт з додатками.
Суд звертає увагу, що в межах даного провадження сторонами не подано будь-якого Акту, складеного робочою групою Київського міського нотаріального округу за результатами проведених дій пов'язаних з передачею нотаріального діловодства та архіву приватного нотаріуса.
Таким чином, суд вважає за можливе надавати оцінки виключно тим документам та тій інформації, що міститься у поданих доказів.
Суд надаючи оцінку, ґрунтує свої доводи та спостереження у відповідності до вимог ст. 79 ГПК України.
Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Законодавством покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови КГС ВС від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). З поданого листа відповіді Управління нотаріату Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції від 15.11.2021 не вбачається чи здійснено передачу нотаріального діловодства та архіву, що належить приватному нотаріусу Курковською Я.Л. у присутності самого нотаріуса.
Так само відсутні будь-які посилання та або документальне підтвердження в частині того, що документи, що належать приватному нотаріусу Курковській Я.Л. вилучені у останньої у повному об'єму та до проведення такого вилучення ніким іншим, не вилучалися.
Наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2010 №3253/5 врегульовано правила ведення нотаріального діловодства (в редакції від 14.10.2011).
Відповідно до пункту 3.3. Правила ведення нотаріального діловодства Відповідальним за організацію діловодства та архіву при здійсненні приватним нотаріусом нотаріальної діяльності, у тому числі володіння, користування реєстрами, книгами обліку, журналами, в яких реєструються нотаріальні документи та документи, на підставі яких вчинені нотаріальні дії, та їх ведення, а також за нотаріальні документи, що знаходяться у його провадженні, є нотаріус.
Приватний нотаріус може покласти організацію діловодства та архіву на особу, яка перебуває з ним у трудових відносинах.
Пунктом 3.4. Правила ведення нотаріального діловодства визначено, що у разі втрати документів нотаріального діловодства приватний нотаріус повинен негайно доповісти начальнику управління юстиції та вжити необхідних заходів для розшуку чи відновлення втрачених документів.
Матеріали справи не містять будь-яких належних та допустимих доказів які б підтверджували, що будь-якого втручання в діяльність приватного нотаріуса Курковської Я.Л. в тому числі але не виключно з боку органів державної влади в частині діловодства та архіву та їх витребування/виїмки, що унеможливлює встановлення факту того, що вилучення документів з боку робочої групи Головного управління юстиції у місті Києві здійснено у відношенні всіх документів приватного нотаріуса Курковської Я.Л.
Окремо суд звертає увагу, що посилання у листі-відповіді Управління нотаріату Центрального міжрегіонального управління міністерства юстиції на те, що під час проведення вилучення були відсутні реєстри реєстраційних нотаріальних дій за 2011-2012 роки не може бути свідченням їх відсутності, з огляду на відсутність будь-якого документального підтвердження з боку приватного нотаріуса Курковської Я.Л. щодо їх не ведення.
Крім того, суд звертає увагу, що у листі-відповіді Управління нотаріату Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції зазначено, що звірка документів відповідно до реєстру нотаріальних дій під час вилучення не проводилась.
Суд звертає та акцентує увагу, що згідно поданої роздруківки відповідача, з електронного ресурсу «Єдиний реєстр спеціальних бланків нотаріальних документів» в частині використаного бланку серія ВРР номер 012402 вбачається, що останній є використаний.
Будь-яких доказів на підтвердження того, що даний бланк, був повернути приватним нотаріусом Курковською Я.Л. та або вилучений працівниками Головного управління юстиції у місті Київі під час вилучення, як такий, що є не використаний позивачем не надано, матеріалами справи не міститься.
За таких обставин, суд вважає за можливе підсумувати, що сукупність доказів поданих в межах даної справи та обставин встановлених судом в межах даної справи дозволяє дійти висновку, що належних та допустимих доказів того, що відсутність у володіння Управління нотаріату Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції реєстрів нотаріальних дій за 2011-2012 приватного нотаріуса Курковської Я.Л. не свідчать про не здійснення останньої реєстраційних дій у формі Договору уступки вимоги (цесії) від 02 лютого 2012 року, а отже не може бути доказом на підтвердження не вчинення нотаріальних дій приватним нотаріусом Курковською Я.Л.
Щодо посилань позивача на вирок Оболонського районного суду міста Києва від 23 квітня 2013 року по справі №2605/7851/12 суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до частини 6 статті 75 ГПК України обвинувальний вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду, якою особу притягнуто до адміністративної відповідальності у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Суд вважає за необхідне звернути увагу, що вирок Оболонського районного суду міста Києва від 23 квітня 2013 року ухвалений у відношенні громадянки України ОСОБА_2 як фізичної особи, за ознаками складу кримінального правопорушення передбаченого ч.4 ст. 190, ч.1, 3, ст. 358 КК України.
За результатами аналізу вироку Оболонського районного суду міста Києва від 23 квітня 2013 вбачається, що обставини встановлені органом досудового розслідування та судом в частині наявності ознак кримінального правопорушення за ч.1,3 ст. 358 КК України з боку ОСОБА_2 стосуються документів іншого нотаріуса.
Жодних посилань та або встановленого факту виготовлення та використання нотаріальних документів за підписом приватного нотаріуса Курковської Я.Л. у вироку суду не зазначено.
Крім того, суд вважає за необхідне звернути увагу, у вироку Оболонського районного суду міста Києва від 23 квітня 2013 року судом зазначено, що:
«Аналізуючи досліджені в сукупності докази по справі, суд вважає, що підсудна не правдиво пояснює обставини вчинених нею злочинів i розцінює їх як намагання уникнути відповідальності за вчинені злочини і спробу понести більш м'яке покарання.
Покази підсудної повністю спростовані показаннями потерпілих по справі, які детально та послідовно під час їх допитів на стадії досудового слідства, під час проведення судового слідства, під час проведення очних ставок між ними та підсудною, вказували на обставини вчинених ОСОБА_2 злочинів, спосіб заволодіння підсудною їх майном. Крім того, потерпілі вказували, що у більшості випадків після передачі ними коштів, підсудна на їх прохання або з власної ініціативи, в їх присутності та в присутності свідків власноруч писала розписки та підписувала їх. Вказане потерпілими було також підтверджено свідками по справі, висновками почеркознавчих експертиз, згідно з якими підписи від імені нотаріуса Щербак Т.В. на нотаріальних бланках виконані підсудною, іншими доказами по справі. Оцінюючи надані суду докази в їх сукупності, суд вважає, що вони погодяться між собою, відтворюють обставини вчинених злочинів та не викликають жодних сумнівів у їх правдивості та правильності.»
Дані обставини, встановлені судовим рішенням свідчать про те, що покази ОСОБА_2 на які посилається позивач в якості підстав для задоволення позову в межах даної справи є неправдивими, а отже не можуть бути прийняті Господарським судом Харківської області в якості доказу на підтвердження доводів позивача.
Окремо, Господарський суд Харківської області звертає увагу, що у Вироку Оболонського районного суду міста Києва наявні покази свідків, які спростовують покази ОСОБА_2 , на які посилається позивач в частині того, що остання була позбавлена права підпису та печатки приватного нотаріуса, та всі нотаріальні дії здійснювались іншими особами за її підписом без її участі.
Також, Господарський суд Харківської області звертає увагу, що обставини встановлені вироком суду не стосуються предмету спору у даній справі.
Ні органом досудового розслідування ні в подальшому судом, про, що свідчить вирок Оболонського районного суду міста Києва не проводилось розслідування за фактом проведеної нотаріальної дії приватного нотаріуса Курковської Я.Л. в частині посвідчення Договору уступки вимоги (цесії) від 02 лютого 2012 року.
Будь-яких інших судових рішень, в тому числі але не виключено вироків в частині предмету спору, а саме Договору уступки вимоги (цесії) від 02 лютого 2012 року, як доказу незаконних дій приватного нотаріуса Курковської Я.Л. позивачем не надано, матеріали справи не містять.
Підсумовуючи вищезазначене суд доходить висновку, що твердження позивача в часині того, що приватний нотаріус Курковська Я.Л. не мала можливості та не посвідчувала спірний Договір уступки вимоги (цесії) від 02 лютого 2012 року не знайшли свого підтвердження та є повністю спростованими.
Щодо тверджень позивача в частині того, що Договір уступки вимоги (цесії) від 02 лютого 2012 за своєю природою є договором факторингу, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Щодо критеріїв розмежування договору факторингу та договору відступлення права вимоги (цесії)
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
За частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
Відповідно до частини першої статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.
Таким чином, у ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов'язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким відступається.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 березня 2021 року у справі N 906/1174/18 (провадження N 12-1гс21, пункт 38) навела такі ознаки, що притаманні договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов'язку у конкретному зобов'язанні; 2) зобов'язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов'язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов'язанні.
Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносин факторингу немає, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (частина 3 статті 656 ЦК України)» (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16, а також постанова Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.10.2019 у справі № 910/13731/18, та постанова Верховного Суду від 16.04.2019 у справі № 916/144/17, від 19.11.2019 у справі № 924/1014/18, від 11.12.2019 у справі № 127/8772/17-ц).
Крім того, у постанові від 16 березня 2021 року у справі N 906/1174/18 (провадження N 12-1гс21, пункт 48) Велика Палата Верховного Суду додатково навела ознаки договору факторингу: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов'язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом про фінансові послуги умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що спірний Договір уступки вимоги (цесії) від 02 лютого 2012 року укладено на підставі Договору безвідсоткової позики від 26 вересня 2011 року.
З аналізу наявного Договору уступки вимоги (цесії) від 02 лютого 2012 вбачається, що погоджені умови відступлення за Договором безвідсоткової позики не містять додаткових погоджених платежів за укладення даного Договору.
Крім того, укладений Договір уступки вимоги (цесії) від 02 лютого 2012 не містить притаманні умови, які визначені у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №906/1174/18, що може кваліфікувати його, як Договір факторингу.
Якщо предметом і метою договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору властиві як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (пункт 51)).
Відповідно до ч.1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
На підставі вищезазначеного, з урахуванням позиції позивача та відповідача, та на підставі оцінки доказом суд доходить висновку, що за своєю природою, формою, та умовами Договір уступки вимоги (цесії) від 02 лютого 2012 не кваліфікується судом, як Договір факторингу, а отже до нього не можуть бути застосовані вимоги передбачені Законом України «Про фінансові послуги», що свідчить про те, що доводи позивача не знайшли свого підтвердження під час судового провадження.
Окремо суд вважав би за необхідне зазначити, що в постанові Верховного Суду від 19 вересня 2023 року у справі № 910/19668/21 узагальнено висновки щодо застосування норм права під час розгляду справ про визнання недійсними договорів та обрання при цьому ефективного способу захисту.
Відповідно до ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Положення ч. 2 ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).
Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частин 1 та 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3 , 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.
Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 ЦК України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (відповідні висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17 та від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17).
Частинами 1 та 2 ст. 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
Двостороння реституція є обов'язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов'язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15).
Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об'єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову.
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає наступне: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20).
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18).
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у ч. 2 ст. 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором, законом, судом у визначених законом випадках. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Право вимоги у зобов'язанні є майновим правом, яке має цивільну оборотоздатність та може вільно відчужуватись з урахуванням обмежень, встановлених нормами глави 47 ЦК України. Відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни (пункти 56, 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.03.2021 у справі № 906/1174/18).
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що відступлення права вимоги (цесія) - це сам факт заміни особи в зобов'язанні, який є правовим результатом відповідного договору. Цесія не є окремим самостійним договором.
Отже, положення ЦК України(зокрема, про відступлення права вимоги) повинні застосовуватись саме до відповідного договору (купівлі-продажу, дарування, міни тощо), правовим результатом якого є цесія. Зокрема, при оцінці правових наслідків відступлення недійсного права вимоги.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21 судом зазначено, що договір про відступлення права вимоги може бути визнаний недійсним у випадку наявності відповідної правової підстави. Наприклад, якщо такий договір укладено під впливом помилки (частина перша статті 229 ЦК України), обману (частина перша статті 230 ЦК України), насильства (частина перша статті 231 ЦК України) тощо.
У Постанові ВС від 24.04.2020 у справі № 522/25151/14-ц судом здійснено наступний висновок Підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину.
З урахуванням вищезазначеного, суд вважає за можливе зазначити, що обов'язкових вимог, які б встановлювали недійсність правочину, в даному випадку Договору уступки права вимоги (цесії) від 02 лютого 2012 року для визнання його недійсним судом не встановлено, як і не встановлено наявність таких ознак станом на момент його укладення.
Додатково, суд вважає за необхідне звернути увагу, що позивач під час звернення до суду не зазначає, у який спосіб та яким чином, укладений правочин порушує його права та законні інтереси.
З аналізу Договору уступки права вимоги (цесії) від 02 лютого 2012 року судом не встановлено, що обсяг прав та зобов'язань позивача, як поручителя за Договором безвідсоткової позики від 26 вересня 2011 року був збільшений або зменшений.
Як вже було зазначено раніше, особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
В межах судового провадження, на підставі поданих позивачем документів та доказів, а також отриманих пояснень від представника, судом не встановлено які саме порушення майнових прав та інтересів позивача спричинені укладеним Договором уступки права вимоги (цесії) від 02 лютого 2012 року
Щодо інших аргументів сторін, суд зазначає, що вони були досліджені у судовому засіданні та не наводяться у рішенні, позаяк не покладаються судом в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, рішення від 10.02.2010). Крім того, аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 127/3429/16-ц.
Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Статтею 236 ГПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
На підставі вищезазначеного, Господарський суд Харківської області вважає, що зібрані в межах даного судового провадження доводи сторін, а також подані докази є достатніми для ухвалення відповідного рішення.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги задоволенню не підлягають у повному обсязі.
Також суд має вирішити питання розподілу та стягнення судових витрат.
Згідно з ч. 1 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Судовий збір, відповідно приписів ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається судом на позивача.
Інших судових витрат заявлено не було.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 124, 129-1 Конституції України, статтями 1, 2, 4, 5, 13, 20, 73, 74, 76-79, 86, 126, 129, ст. ст. 236-239 Господарського процесуального кодексу України, суд -
В позові відмовити повністю.
Згідно із ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду.
Учасники справи:
Позивач - Торгівельно-комерційне товариство з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями фірма "Харків-Москва" (63030, Харківська область, Валківський район, село Шарівка, код ЄДРПОУ 14344275).
Відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Метінком" (49000, м. Дніпро, вул. Муромська, буд. 67, код ЄДРПОУ 35608224).
3-я особа , яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ).
Повне рішення складено "24" червня 2024 р.
Суддя С.А. Прохоров